У квітні 1923р. ХП з’їзд РКП(б) проголосив політику "коренізації", яка передбачала залучення представників корінних національностей до партії та державного апарату, впровадження національних мов у партійну роботу, адміністрацію, освіту, пресу. Така політика мала забезпечити московському центру контроль над периферією не тільки силовими, а й адміністративно-політичними засобами. До того ж, здійснювана місцевими мовами ідеологічна робота мала неспівставно більшу ефективність. Однак, в офіційних партійних документах декларувалося, що основною метою цієї політики є сприяння розвиткові культур і мов корінних національностей. Український варіант цієї політики увійшов в історію під назвою українізації. Поворот більшовицького керівництва у національній політиці, як і запровадження непу, був вимушеним компромісом. Більшовики змушені були рахуватися з українським національним відродженням, могутній стимул якому дала українська революція. Українізація була спробою опанувати цей процес і спрямувати його в русло соціалістичного будівництва. На початку 20-х років компартія залишалася значною мірою чужим тілом в українському суспільстві і спиралася передусім на неукраїнські елементи, які переважали серед промислового пролетаріату. У 1922р. з 55 тис.членів КП(б)У 54% становили росіяни, 23% - українці, 14% - євреї. В урядовому апараті українців було 35%. Щоб втримати владу, необхідно було надати партії та уряду більш національного характеру. Українізація мала й зовнішньо-політичну мету. Вона покликана була продемонструвати українцям у межах Польщі, Румунії, Чехословаччини, що лише в Радянській Україні вони можуть задовольнити свої національні прагнення. Крім того, нову політику ЦК РКП(б) викликали стабілізація капіталістичної системи і крах сподівань на пролетарську революцію в Європі. Тепер більшовики перенесли увагу на колоніальні країни, яким потрібно було показати позитивний приклад вирішення національного питання. Отже, для більшовицького керівництва українізація була тимчасовим тактичним маневром. Початком українізації можна вважати декрет РНК УСРР від 27 липня 1923р."Про заходи в справі українізації шкільно-виховних і культурно-освітніх установ" та декрет ВУЦВК і Раднаркому від 1 серпня того ж року "Про заходи забезпечення рівноправності мов і про допомогу розвиткові української мови". Однак нова політика не обмежувалася лише виконанням цих декретів, а здійснювалося у ширших напрямках: залучення українців до партії і надання їм важливих посад у партійному та державному апараті, запровадження української мови в державне і партійне управління, розширення її вживання в освіті, пресі, видавничій сфері, заохочення розвитку української культури і науки. З перших же кроків українізація зіткнулася з опором партійного і державного апарату УСРР, що складався переважно з російських або російськомовних працівників. За офіційними даними 1923р. тільки 797 з 11 826 відповідальних працівників партійно-державного апарату республіки заявили, що знають українську мову. Секретар ЦК КП(б)У Д.Лебідь спробував "по-науковому" обгрунтувати відразу комуністичної верхівки до української культури і мови, заявивши неминучість "боротьби двох культур". Мовляв, російська культура в Україні повязана з містом і пролетаріатом, тобто "найпрогресивнішим класом", а українська культура - з селом і "відсталим" селянством. Обовязок кожного комуніста, на його думку, полягав у сприянні "природному процесові", перемоги російської культури. Такі погляди поділялися багатьма партійними керівниками. Проте незабаром найупертіші противники українізації були відкликані з України або певний час причаїлися. До керівництва республікою прийшли нові люди: 1923р. Головою РНК УСРР став Влас Чубар; Е.Квірінга на посаді генерального секретаря ЦК КП(б)У заміни в 1925р. Лазар Каганович, слухняний сталінець, який залежно від волі вождя однаково готовий був втілювати в життя і українізацію і контрукраїнізацію. Олександр Шумський очолив наркомат освіти, Микола Скрипник - наркомат юстиції. Після цього українізація пішла успішно. У партії її опорою були такі старі більшовики, як Скрипник, а також рештки колишніх боротьбистів та укапістів. З ентузіазмом вітала нову політику українська інтелігенція. До процесу українізації приєдналися діячі науки та культури, що за прикладом М.Грушевського поверталися з еміграції, і виходці з Галичини, які повірили у здійснення своїх мрій про українську державу. Як наслідок, з 1923 по 1927р. кількість українців серед службовців державного апарату зросла з 35 до 40%. Українці дістали перевагу під час чергових масових наборів у партію. Якщо 1923р. вони становили лише 23% членів КП(б)У, то 1927р. - 52%.. Представництво українців у ЦК КП(б)У, однак, не перевищувало 25%. Першими(3 березня 1925р.- генеральними) секретарями ЦК КП(б)У призначалися більшовицьким центром тільки неукраїнці. Центром українізації став наркомат освіти, якому підпорядковувалися всі ділянки культури. Наркомом освіти у 1924-1927рр. був О.Шумський, а після його звільнення - М.Скрипник, який щиро вірив у власний шлях України до соціалізму і комунізму. М.Скрипник фактично став головним партійним ідеологом, офіційним теоретиком КП(б)У в національному питанні. Він адаптував позитивні аспекти націоналістичних програм до своєї концепції націонал-комунізму, намагався утвердити реальну культурну та соціально-акономічну рівноправність України, вимагав долучення до УСРР західноукраїнських земель і суміжних районів Російської Федерації, заселених переважно українцями, зокрема Кубані. Будучи академіком Всеукраїнської академії наук, М.Скрипник став автором найбільш комплексної концепції розбудови української нації в умовах СРСР. Як політик намагався реалізувати українську національну ідею в рамках тоталітарного суспільства. Українська освіта своїми успіхами значною мірою завдячувала його діяльності. Працюючи з майже одержимою заповзятливістю, він домігся того, що в 1929р. понад 80% шкіл і 30% вищих навчальних закладів вели навчання виключно українською мовою. Успіх цих заходів був тим більш вражаючим, якщо враховувати труднощі, які стояли на їхньому шляху, особливо нестачу кваліфікованих викладачів. Програма українізації вимагала 100 тис. учителів, а їх було лише 45 тис. Ця нагальна потреба штовхнула Скрипника до того, щоб спробувати запросити кілька тисяч учителів із Галичини, але йому не вдалося дістати на це дозволу Москви. Не вистачало також підручників. Доводилося також долати спротив російськомовних викладачів, які часто відмовлялися користуватися "селянською" мовою. Однак українізація освіти відбувалася досить швидко. Аналогічне відродження переживала українська преса, яку жорстоко придушував царський режим і для якої перші роки радянської влади не були сприятливими. У 1922р. з усіх публікованих в Україні книжок лише 27% виходили українською мовою, цією ж мовою виходило лише 10 газет і часописів. До 1927р. українською мовою вже друкувалася більш як половина книжок, а в 1933р. з 426 газет 373 виходили рідною мовою. Українська мова почала впроваджуватися в офіцерських школах. Намітилась тенденція дерусифікації міст, чому сприяв масовий наплив в кінці 20-х- на початку 30-х років до них українського селянства, спричинений індустріалізацією і колективізацією. Завдяки політиці українізації українська мова перетворювалася на основний засіб спілкування й самовираження суспільства, що модернізувалося. Важливо, що українізація не означала примусової денаціоналізації меншин, навпаки, вона супроводжувалася створенням сприятливих умов для їх розвитку. Національним меншинам було гарантовано право на освіту рідною мовою. Крім початкових і середніх шкіл для них було засновано десятки технікумів, Польський інститут народної освіти, Ново-Полтавський єврейський сільськогосподарський інститу, низку національних відділів при інших інститутах. Кримській Автономії СРР, заснованій 1921р. у складі РСФРР, проводилась політика "татаризації". У 1923-1928рр. під керівництвом голови Раднаркому Кримської АСРР В.Ібрагімова було створено мережу кримсько-татарських культурно-освітніх установ. Неросійські національні меншини сприймали українізацію більш лояльно, ніж українські росіяни. Чимало представників меншин глибоко перейнялися українським патріотизмом, захищали національні права українців. Усі ці процеси, на думку деяких учених, створювали передумови для формування довкола українського етнічного ядра політичної нації, що охоплювала б мешканців України всіх національностей. Серед українських комуністів були й такі, які не тільки обстоювали українізацію, але й прагнули розширити самостійність республіки. Проте керівництво РКП(б) на чолі з Й.Сталіним не збиралося йти так далеко назустріч інтересам українського народу, як цього хотіли національно свідомі більшовики. Це штовхало останніх до опозиції, ідейними виразниками якої в 20-і роки стали Микола Хвильовий, Олександр Шумський і Михайло Волобуєв. Приводом до дискусії став виступ письменника Хвильового (справжнє прізвище - Фітільов), який вважав, що для вільного розвитку українській культурі необхідно звільнитися від російського впливу і переорієнтуватися на європейські традиції. Його літературне гасло "Геть від Москви! Дайош Європу!" набрало політичного звучання. З позицією Хвильового солідаризувалася літературна група "неокласиків"на чолі з М.Зеровим та кола національно свідомої української інтелігенції. У квітні 1926р. Сталін у листі до членів політбюро ЦК КП(б)У вказав на виступи Хвильового як прояви поширення антиросійських настроїв в Україні. Після чого почалася гостра критика "хвильовизму". Наступним об’єктом критики став О.Шумський, який, як нарком освіти УСРР, відповідав за українізацію. Шумський вважав, що вона здійснюється надто повільно внаслідок опору зрусифікованої бюрократії, що партійне керівництво слід доручити етнічним українцям. Він звинуватив Л.Кагановича в схильності до адміністрування, в прагненні дискредитувати українських більшовиків і запропонував Сталіну замінити його на посаді Генерального Секретаря ЦК КП(б)У В.Чубарем. У відповідь розпочалася широка кампанія цькування О.Шумського, компрометація його діяльності, і зрештою він був знятий з посади наркома освіти. У березні 1927р. пленум ЦК КП(б)У розцінив погляди О.Шумського як "націоналістичний ухил". Його було переведено на роботу за межі України. Якщо Шумський прагнув до розширення суверенних прав українського народу в політичній сфері, то Волобуєв обстоював економічну самостійність республіки. У статті, опублікованій у 1928р., він вносив конкретні пропозиції з розширення прав українських економічних центрів, виступав проти вивезення господарських прибутків за межі України, пропонував переглянути плани індустріалізації, застерігав за Україною право реального контролю за діяльністю тодішніх союзних органів. І хоча Волобуєв підкреслював, що написав статтю не для поглиблення розходжень між Росією і Україною, саме це йому було інкриміновано, а його погляди були кваліфіковані як економічна платформа "націонал-ухильництва" й піддані публічному остракізму. "Націонал-ухильництво" в Україні було одним з перших в історії проявів так званого націонал-комунізму - течії в міжнародному комуністичному русі, прихильники якої намагалися поєднати комунізм з національно-визвольними змаганнями. Кампанія проти націонал-ухильництва 1926-1928рр. була симптомом закінчення відносно ліберального періоду непу. Насувалися нові часи - епоха терору і відверто імперської політики 30-х років.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Українізація» з дисципліни «Новітня історія України»
