У грудні 1920р. представники Росії і України підписали угоду про воєнний і господарський союз між двома державами. У преамбулі угоди підкреслювалися незалежність і суверенність обох республік, а також усвідомлення ними необхідності об’єднати свої сили з метою оборони і в інтересах господарського будівництва. Проте, зміст угоди суперечив деклараціям преамбули. Уряди РСФРР і УСРР оголошували об’єднаними сім наркоматів: військових і морських справ, ВРНГ, зовнішньої торгівлі, фінансів, праці, шляхів, а також пошт і телеграфу. За угодою об’єднані наркомати входили до складу Раднаркому РСФРР і мали в уряді УСРР своїх уповноважених. У день підписання цю угоду було ратифіковано(затверджено) Всеросійським з’їздом Рад. У березні 1921р. V Всеукраїнський з’їзд Рад більшістю голосів теж ратифікував цей документ. Договір мав характер паритетної угоди, яка фіксувала на міжнародному рівні статус України як незалежної держави. Водночас цим договором УСРР передавала російському центру важливі державні повноваження в галузі військової справи та народного господарства, що фактично обмежувало її суверенітет. Подібні угоди були укладені радянською Росією й з іншими радянськими республіками. Така система відносин одержала назву "договірної федерації". Отже, радянська федерація почала формуватися ще задовго до створення СРСР. Поступово між УСРР і РСФРР почали проявлятися суперечності й непорозуміння, адже правового механізму, здатного нейтралізувати великодержавні тенденції відомств Росії не існувало. Численна армія чиновників, що засіла в центральних установах Росії, розглядала сукупність радянських республік як єдину державу і прагнула управляти ними як звичайними адміністративно-територіальними одиницями цієї держави. Це викликало серед населення, частини партійних і радянських працівників України настороженість, прагнення до реального, а не декларованого суверенітету. Подібні відцентрові сили наростали і в інших республіках. Вони вели до відчуження між республіками і Росією. Все це свідчило про життєздатність договірної форми федерації, яка, по-суті, зберігала старі імперські відносини російського центру і національних районів. За ініціативи Х.Раковського, якого дуже турбувало "випаровування" суверенітету України в процесі поточного управління, політбюро ЦК КП(б)У в березні 1922р. звернулося до ЦК РКП(б) з пропозицією конкретизувати відносини РСФРР і УСРР у межах договірної федерації, для чого скликати спеціальну комісію. Аналогічні пропозиції надійшли від Білорусії, а також від кавказьких республік. Тим часом у травні 1922р. В.Ленін зазнав першого нападу смертельної хвороби. На кілька місяців він втратив фізичну здатність впливати на події. За його відсутності в ЦК РКП(б) зріс авторитет затвердженого в квітні 1922р. на посаді генерального секретаря ЦК РКП(б) Й.Сталіна. Він був противником подальшого існування "договірної федерації" й не вважав за потрібне приховувати свою позицію. Політбюро ЦК РКП(б) у серпні визнало за доцільне створити комісію для підготовки на черговий пленум проекту вдосконалення федеративних відносин. У вересні комісія затвердила розроблений Й.Сталіним проект, який дістав назву плану "автономізації". Сталін, як і більшість керівників РКП(б), був противником державного суверенітету радянських республік. Для Сталіна і його прибічників прагнення народів, навіть такого великого, як український, до створення власних держав сприймалося як сепаратистське, реакційне. Цим народом, на думку Сталіна, належно було ввійти до складу РСРРР лише на правах автономії. У вересні - на початку жовтня 1922р. план "автономізації" розглядався на пленумах ЦК Компартії радянських республік. З критикою проекту Сталіна виступив ЦК Компартії Грузії. Політбюро ЦК КП(б)У, заслухавши доповідь голови ВУЦВК Г.Петровського, теж наполягало на збереженні незалежності УСРР та продовженні взаємовідносин між радянськими республіками на основі раніше досягнутих угод. В.Ленін не брав участі в попередньому обговоренні проекту резолюції ЦК. Але відразу після одержання відповідних матеріалів він виступив із критикою плану "автономізації". Головною його вадою Ленін вважав жорсткий централізм, який неминуче викличе сильні відцентрові тенденції. Суть плану Леніна полягала у тому, щоб усі радянські республіки, серед яких і РСФРР, увійшли на однакових правах у нове державне об’єднання - Союз Соціалістичних Радянських Республік."…Ми визнаємо себе рівноправними з Українською РСР та ін. і разом і нарівні з ними входило в новий союз, нову федерацію, Союз Радянських Республік Європи і Азії"- писав В.Ленін. Він висунув пропозиції щодо створення вищих органів влади та державного правління Союзу СРР; зокрема Загальнофедеративного Центрального Виконавчого Комітету з представників усіх радянських республік. Для компартії республік леннінські пропозиції були прийнятніші, ніж план Сталіна. Прихильники "автономізації" під тиском Леніна відмовилися від своїх поглядів. Його пропозиції затвердив у жовтні 1922р. Пленум ЦК РКП(б). Узгодивши питання про форми союзної держави, більшовики розгорнули серед населення республік масову кампанію підтримки утворення СРСР. Це питання обговорювалося на партійних зборах, з’їздах Рад різних рівнів, у пресі. В умовах однопартійності, монополії більшовиків на засоби інформації, свою думку про утворення Союзу РСР мали можливість висловити лише послідовні прихильники цієї ідеї. 10 грудня 1922р. у Харкові відкрився VП Всеукраїнський з’їзд Рад, який схвалив ідею створення Союзу і звернувся до з’їздів Рад усіх республік із закликом приступити до законодавчого оформлення Союзу РСР. І з’їзд Рад СРСР відбувся 30 грудня 1922р. З доповіддю про декларацію і договір про утворення СРСР виступив Й.Сталін. Ці документи були прийняті делегатами з’їзду. Так було утворено Союз Радянських Соціалістичних Республік. До його складу ввійшли Російська Федерація, Українська СРР, Білоруська СРР, Закавказька Федерація (створена у березні 1922р. у складі трьох закавказьких республік: Грузії, Вірменії, Азербайджану). Завершення оформлення СРСР було повязане з прийняттям Конституції. П з’їзд Рад СРСР(січень 1924р.) затвердив і ввів у дію першу Конституцію СРСР. ІХ Всеукраїнський з’їзд Рад(травень 1925р.) затвердив новий текст Конституції УСРР. Конституція СРСР 1924р. регламентувала повноваження союзних республік, у тому числі УСРР. Уряд республік одержав права на керівництво сільським господарством, внутрішніми справами, юриспруденцією, освітою, охороною здоров’я, соціальним забезпеченням. Що ж до продовольчої справи, фінансів, робочої сили, промисловості, то вони підпадали під спільне управління союзно-республіканських наркоматів. Політику цих наркоматів визначав центр. У виключному віданні союзного уряду перебували зовнішня політика, армія і флот, зовнішня торгівля, транспорт і зв’язок. Конституція передбачала право виходу союзних республік зі складу СРСР, але механізму такого виходу так і не було розроблено. З утвореннням союзної держави з такими повноваженнями її державних структур суверенні права України ще більше звузилися. Існують полярні оцінки федералістської системи СРСР. Радянські історики незмінно підкреслювали, що утворення СРСР - велике досягнення національної політики компартії, яке відповідало інтересам усіх народів Союзу. Чимало українскьких істориків вважають цей акт національною трагедією. Деякі автори намагаються уникнути крайніх суджень. Відзначаючи негативні наслідки об’єднань, вони все ж зазначають, що Українська СРР стала чітко окресленим національним і територіальним цілим, із власним адміністративним центром і апаратом та що українці нарешті отримали територіально-адміністративні границі, які відображали їхню національну самобутність. Деякі права на національно-культурне життя отримали і представники національних меншин, котрі здавна компактно проживали в Україні. Українська СРР була другою за чисельністю населення і територією республікою Радянського Союзу. В 1925р. тут налічувалося 28 млн.чол., з них 22 млн.українців, 6 млн.- росіян, євреїв, поляків, греків, молдаван, представників інших національностей. У 1924р. у складі УСРР утворено Молдавську АСРР. У 1925р. за рахунок ліквідації губерній відбувся перехід на триланкову систему управління: центр - округ - район. Було утворено 41 округ, 706 районів. У містах компактного проживання національних груп неукраїнського населення існувало 12 національних районів і 538 сільських Рад - болгарських, грецьких, єврейських, німецьких, польських тощо. Входження Української СРР до складу СРСР - єдиної багатонаціональної держави з сильними централізаторськими тенденціями, орієнтацією на інтереси Росії, на багато десятиліть поставило долю українського народу в залежність від політики центру, який уособлювався ЦК ВКП(б), союзним урядом, союзними відомствами.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Україна і утворення СРСР» з дисципліни «Новітня історія України»
