КОНСТАНТИНОПОЛЬСЬКИЙ ПАТРІАРХАТ — одна з найдавніших помісних правосл. автокефальних церков (див. Автокефальна церква). Резиденція її патріарха, Священний Синод та кафедральний собор — собор Священномученика Георгія Переможця — діють у Фанарі (нині це р-н м. Стамбул). Патріархат був утворений 381 на основі Константиноп. єпархії Рим. церкви у Візантії з центром у м. Константинополь. Згідно з рішенням II Вселенського собору (проходив 381 у Константинополі; див. Собори вселенські), константиноп. архієпископ вважався таким, що посідав «перше місце за честю» при рим. єпископові. Це рішення було підтверджено і розширено IV Вселенським собором (проходив 451 у Халкидоні; нині Кадіка, р-н м. Стамбул): у 28-му правилі, ухваленому на цьому соборі, зазначається, що ієрарх церкви у Візантії має титулуватися «Святійшим архієпископом Константинополя — Нового Риму і Вселенським Патріархом». В історії К.п. умовно виділяють 5 важливих періодів: 1) від заснування Константинополя
Константинопольський патріарх Геннадій II Схоларій пояснює султану Мегмеду II засади православ’я. Мозаїка 18 ст.
Стамбул. Кафедральний собор — собор Священномученика Георгія Переможця. Царські врата. Фото початку 21 ст.
Стамбул. Кафедральний собор — cобор Священномученика Георгія Переможця. Фото початку 21 ст.
(330) до остаточної перемоги над іконоборцями (843); 2) від початку хрестових походів до загарбання хрестоносцями Константинополя (1204); 3) із часу звільнення Константинополя від хрестоносців (1261) до загарбання міста турками-османами (1453); 4) від початку перебування Константинополя під владою Османської імперії до утворення суверенної Грец. д-ви та проголошення незалежної Елладської (Грец.) правосл. церкви (1821); 5) від 1830-х рр. до нашого часу. З часом К.п. посів перше місце серед ін. сх. патріархатів, статус патріарха Константинополя був вищим від статусу патріархів Александрії (див. Александрійський патріархат), Антіохії (див. Антіохійський патріархат) та Єрусалима (див. Єрусалимський патріархат), а після церк. розколу 1054 (див. Розколи церковні) К.п. став визнаним центром церков візант. традиції. У Візантії главою Константиноп. церкви фактично був імператор, який міг сам скликати церк. собори й ініціювати церк. ухвали, що набували чинності держ. законів (див. Цезаропапізм). Першим патріархом після захоплення 1453 Константинополя турками-османами був обраний Геннадій II Cхоларій (1454—56; 1462—63; 1464), він намагався протидіяти поширеній на той час практиці купівлі й продажу церк. посад і духовних санів (т. зв. си-
монії — назва походить від імені волхва Симона, який, за свідченням книги Діянь апостолів (див. Біблія), намагався купити в апостолів Петра і Павла дар Божий), підписав угоду з султаном Мегмедом II про відносини між правосл. церквою та мусульманськими властями, склав сан і помер 1464 (згодом був канонізований (див. Канонізація) правосл. церквою; день пошанування 31 серп. за ст. ст.). За патріарха Максима (1476—83; канонізований), названого Філософом, моральний авторитет константиноп. церкви значно зріс. 1572 патріархом був обраний Єремія ІІ (1572—79, 1580—84, 1586—94 або 1587—95), названий Траносом (Світлим). Він, як і Геннадій II Cхоларій, активно боровся з симонією і скликав для цього церк. собор. 1579 султан Мурад III позбавив його патріаршої влади, але вже 1580 відновив на патріаршому престолі, а згодом заслав на о-в Родос (нині в складі Греції); повернений із заслання 1587. 1588 він відправився як константиноп. патріарх у Рос. д-ву. По дорозі до Москви, а потім і на зворотному шляху до Стамбула побував в Україні, де відвідав православні єпархії, підтримав братства та видав багато ухвал, що мали на меті, зокрема, гармонізувати відносини між церковними братствами та єпископами. Під тиском рос. царя Федора Івановича (1584—98) дав згоду на заснування Московського патріархату. 1764 Константиноп. кафедру посів патріарх Самуїл I (1763— 68, 1773—75), він провів низку реформ і домігся при підтримці султана Мустафи III свого главенства над ін. сх. правосл. автокефальними церквами: 1766 К.п. підпорядкував собі Сербський патріархат в Печі («Печську Патріархію»; з низведенням її до рангу митрополії), а 1767 — Охридську архієпископію. Коли в Греції та на Балканах почав набувати сили національно-визвол. рух, осман. влада почала підозрювати патріархат у зв’язках із повстанцями. Це стало причиною того, що патріарх Григорій V (1797—98, 1806—08, 1818—21) не раз усувався з патріаршого престолу, а під час ан-
Константинопольський патріарх Єремія II Транос. Портрет роботи невідомого художника. 16 ст.
тиосман. повстання 1821 був заарештований і після допитів повішений на воротах Патріархії. Разом із Григорієм V були ув’язнені всі синодальні та ін. архієреї, які були в Стамбулі, частину з них — бл. 80 митрополитів, архієпископів і єпископів, а також кілька сотень священиків — було страчено. Тіло Григорія V перевезено до Одеси й там поховано, а 1871 урочисто перенесено в Афіни (столиця Греції; канонізований правосл. церквою; день пошанування 10 квіт. за ст. ст.). Церква в Київській Русі визнавала авторитет константиноп. патріарха, але не була йому підлеглою. Київ. митрополита, як правило, обирали і надсилали до Києва грец. єпископи (див. також Київські ієрархи). Першими митрополитами-русинами стали Іларіон (за часів правління вел. кн. київ. Ярослава Мудрого) і Кли-
Константинопольський патріарх Варфоломій I.
мент Смолятич (за часів правління вел. кн. київ. Ізяслава Мстиславича). Церква в Київ. Русі визнавала також авторитет Александрійського, Антіохійського та Єрусалимського патріархів. Підпорядкування правосл. церкви в Україні Моск. патріархатові, що мало місце 1686, константиноп. патріарх Григорій VII у томосі від 13 листоп. 1924 (грец. фьмпт — визначення, постанова; указ глави помісної правосл. церкви з важливих питань церк. буд-ва, зокрема щодо надання автономії чи автокефалії) визначив як таке, що відбулося без дотримання всього того, що установлено відносно повної автономії київ. митрополита, який титулувався «Екзархом Вселенського Нашого Престолу». 1965 К.п. частково відновив відносини з Римо-катол. церквою (див. Католицька церква), що були розірвані після 1054. У своїх стосунках з Українською православною церквою Київського патріархату і Українською автокефальною православною церквою К.п. дотримується позиції визнання цих церков частинами Церкви, які перебувають у розколі. К.п. наполягає на тому, що передумовою визнання автокефалії правосл. Церкви в Україні має стати об’єднання всіх гілок укр. православ’я, що утворення єдиної Помісної правосл. церкви в Україні можливе за наявності доброї волі Моск. патріархату. На тер. Туреччини К.п. має 1 архієпископію і 4 митрополії із заг. чисельністю православних бл. 3 тис., здебільшого це греки. За межами Туреччини єпархії К.п. діють у країнах Зх. Європи, Азії, Америки й Австралії. Юрисдикція К.п. поширюється на Афон, Естонську, Критську та Фінляндську православні церкви. У Москві є подвір’я (представництво окремої церкви чи монастиря на тер. ін. країни) Афонського Свято-Пантелеймонового монастиря при храмі Священномученика Никити за р. Яуза (прит. Москви, бас. Волги). Заг. кількість віруючих, які перебувають під юрисдикцією К.п., понад 3 млн осіб. Від 1991 К.п. очолює патріарх Варфоломій (Димитріос Архонтоніс, н. 12 берез. 1940), який 2008 відвідав Україну з
нагоди 1020-річчя хрещення Київської Русі. У храмах більшості єпархій К.п. богослужіння здійснюється за григоріанським календарем (див. Календар) грец. мовою, а в емігрантських єпархіях (рос., укр. та ін.) — церковнослов’ян. та нац. мовами. Богослужіння Пасхального циклу всі правосл. церкви К.п. провадять в одні дні, за винятком Фінляндської автономної церкви, яка святкує Пасху разом із зх. християнами — католиками і протестантами. Літ.: Соколов П. Русский архиерей из Византии и право его назначения до начала XV века. К., 1913; Болотов В.В. Лекции по истории древней церкви, ч. 4. Пг., 1918; Поснов М. История на христианската церква. София, 1933; Патріарший і СинодальноКанонічний Томос Вселенської Константинопольської Патріархії, від 13 листопада 1924 року, про признання Православної Церкви в Польщі Церквою Автокефальною. В кн.: Полонська-Василенко Н. Історичні підвалини УАПЦ. Мюнхен, 1964; Beck H.-G. Geschichte der ortodoxen Kirche in Byzantische Reich. Gottingent, 1980; Культура Византии. IV — первая половина VII в. М., 1984; Христианство. М., 1994; Українська Церква між Сходом і Заходом. К., 1996; Історія релігії в Україні, т. 2: Українське православ’я. К., 1997; Головащенко С.І. Історія християнства: курс лекцій. К., 1999; Академічне релігієзнавство. К., 2000; Саган О. Вселенське православ’я: суть, історія, сучасний стан. К., 2004; Религиеведение: Энциклопедический словарь. М., 2006. П.Л. Яроцький.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «КОНСТАНТИНОПОЛЬСЬКИЙ ПАТРІАРХАТ» з дисципліни «Нарис історії України»
