КОНІ Анатолій Федорович (09. 02(28.01).1844—17.09.1927) — суд. і громад. діяч, правознавець, літератор. Д-р права (1890). Н. в м. Санкт-Петербург у сім’ї історика, відомого театрального критика і водевіліста Ф.Коні (1809—79) та актриси і письменниці І.Юр’євої (1811—91, родом з Полтавської губернії). Початкову освіту здобув удома. 1855—58 навч. в нім. школі при церкві св. Анни, 1858—61 — у 2-й Петерб. г-зії. 1861 поступив до Петерб. університету на фіз.-мат. ф-т. Після закриття в цьому ж році на деякий час ун-ту займався самоосвітою, вивчав філософію І.Канта. 1862 поступив на юрид. ф-т Моск. ун-ту і закінчив його 1865. Перебував на службі в судовопрокурорському відомстві Росії: пом. секретаря Петерб. суд. палати, секретар прокурора Моск. суд. палати, товариш (заст.) прокурора окружного суду в Харкові та С.-Петербурзі, губернський прокурор у Самарі (нині місто в РФ), прокурор окружного суду в Казані (нині столиця Республіки Татарстан, РФ) і С.-Петербурзі, прокурор і голова Петерб. окружного суду, обер-прокурор кримінального касаційного департаменту Правительствуючого Сенату. Перебуваючи в Харкові (бл. 2-х років), займався, зокрема, справою про завдання губернським секретарем міщанинові
тяжких побоїв, унаслідок яких той помер. Справа закінчилася, незважаючи на спротив місц. влади, осудженням губернського секретаря. 1888 був відряджений до Харкова для з’ясування причин аварії імператорського поїзда 17 жовт. цього ж року біля ст. Бірки Зміївського пов. Харків. губ. (нині в смт Бірки Нововодолазького р-ну Харків. обл.) та керування слідством у цій справі. 1890 Харків. ун-т (нині Харківський національний університет) присвоїв йому ступінь д-ра кримінального права за сукупністю праць без захисту дис. (honoris causa). 1894 був відряджений до Одеси для розслідування справи про загибель пароплава «Владимир». Від січ. 1907 до жовт. 1917 — член Держ. ради Рос. імперії (з берез. 1917 — Держ. рада Росії). Після Жовтневого перевороту в Петрограді 1917 займався гол. чин. викладацькою та освітянською діяльністю. Був проф. Петрогр. університету (1918—22) та кількох ін. вищих навч. закладів. Читав лекції з кримінального судочинства, суд. етики та з питань літератури, виступав у робітн. колективах. Підготував коментар до 1-го Кримінального кодексу РСФРР. 1919 був заарештований ВЧК, провів день під вартою, але на клопотання Наркомосу РСФРР був із вибаченням звільнений. Як визнаний борець за справедливість він вважався опозиціонером старому режимові й користувався певною повагою у рад. кер-ва, зокрема А.Луначарського. Йому було призначено академічний продовольчий пайок, а згодом і пенсію. 9 лют. 1924 з нагоди його 80-річного ювілею відбулися урочисті збори Рос. АН. Світогляд К. склався під впливом волелюбних ідей 60-х рр. 19 ст. Він не входив до кола революц. інтелігенції, але не раз ставав на бік опозиції до самодержавства, відкрито висловлював свою незгоду з каральною політикою царського уряду. Володів високим ораторським мист-вом. Вважав суд. процеси «школою для народу», яка вчить, окрім поваги до закону, служінню правді та дотриманню норм людської гідності. Сам він, за його власною самооцінкою, як суддя завжди намагався впроваджувати в життя ідею справедливості «в земні
людські відносини», а як прокурор — «умів відрізняти злочин від нещасного випадку, а навіювання від правдивого свідчення». У своїх виступах і працях він послідовно обстоював принцип повної незалежності суддів від властей, а також наголошував, що діяння суддів мають бути засновані не на тимчасових уявленнях, а «на вічних і незмінних засадах правосуддя». Свої теор. міркування він реалізовував у практичній діяльності. Класичним прикладом цього став проведений 1878 під його головуванням суд. процес у Петерб. окружному суді по обвинуваченню В.Засулич у замаху на вбивство петерб. градоначальника ген.-ад’ютанта Ф.Трепова. Присяжні засідателі виправдали В.Засулич, а К. підписав виправдальний вердикт. За це він опинився в тривалій офіц. опалі, але не відступився від своїх переконань. К. був також талановитим літератором. Особисто знав Л.Толстого, І.Тургенєва, Ф.Достоєвського, І.Гончарова, А.Чехова, В.Короленка, дружив з І.Рєпіним, К.Станіславським, В.Немировичем-Данченком, К.Чуковським та ін. письменниками, вченими, артистами і журналістами. Про багатьох із них залишив свої нариси. Автор книг «Судебные речи. 1868—1888» (СПб., 1888, кілька перевидань), «Очерки и воспоминания» (СПб., 1906), «Отцы и дети судебной реформы» (М., 1914), праці «Нравственные начала в уголовном праве» (1902) та ін. Його творчі заслуги отримали високу оцінку наук. громадськості. Він був обраний почесним чл. Петерб. АН у галузі юриспруденції (1896) і літератури (1900), а також почесним чл. Моск. ун-ту (1892). П. у м. Ленінград (нині м. С.Петербург). Літ.: Полянский Н.Н., Сыромятников Б.И. На службе праву. М., 1928; Памяти А.Ф. Кони. Труды Пушкинского Дома АН СССР. М.—Л., 1929; Высоцкий С.А. Кони. М., 1988; Смолярчук В.И. А.Ф. Кони и его окружение. М., 1990. Ю.С. Шемшученко.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «КОНІ» з дисципліни «Нарис історії України»
