У 1903 р. Загальна Українська Організація, а радше її Рада, яка дотепер не мала якоїсь політичної платформи, опрацювала такий проект і представила його з'їздові. Але, як виявилося, з'їзд був поділений у поглядах на потребу політичної платформи з такими політичними гаслами, як автономія та федерація, які могли перелякати багато членів Громад на провінції, що здебільша були державними або земськими урядовцями і не молоді вже віком. Деякі члени Ради, як Науменко і Беренштам, вважали, що політична програма всіх не задовольнить і може викликати роздор та ліквідацію Загальної Української Організації1. Незважаючи на ті застереження, на з'їзді восени 1904 р. організацію переназвано на Українську Демократичну Партію і схвалено політичну програму, яка включала: 1) знесення політичного абсолютизму й заведення парламентарного ладу; 2) свободу слова, особи й віри, свободу зборів, спілок, організацій, страйків; 3) заведення народної мови в школах, судах, адміністрації та у всіх громадських інституціях; 4) заведення національної автономії та, крім всеросійського парламенту, також й українського сойму; 5) восьмигодинний день праці, державну пенсію для калік і немічних, а також для робітників, що дожили до шістдесятирічно го віку, заведення прогресивно-доходового податку, вивласнення державних, монастирських, удільних та кабінетних земель на те риторії України і передачу їх за оплатою в користуванні селянства і т.п.2 Але програма ця нікого не задоволила й тому в організації розпочався розбрат. Молодші й енергійніші члени Київської Старої Громади, як Сергій Єфремов, Модест Левицький і Йосип Юрке-вич, вийшли з неї, вважаючи УДП замало революційною. Одночасно старші члени почали відтягатися, вважаючи програму занадто радикальною. З початком 1915 р. заходами Бориса Грінчснка, Сергія Єфре-мова, Модеста Левицького, Ф. Матушевського засновано Українську Радикальну Партію3, яка, беручи до уваги брак національної свідомості серед маси українського населення, зосередила свою діяльність на видання політичних брошур, що виходили у Львові й Петербурзі. Але незабаром виявилося, що Українська Радикальна 1 Чикаленко Є. Спогади, 1861-1907.- Нью-Йорк, 1955.-С. 357-359. 2 Там же.- С 359-360. 3 Там же.
322
323
Партія, до якої здебільша належали письменники, не мала сподіваного впливу на маси. Тому восени 1905 р. вона об'єдналася з Українською Демократичною Партією, у висліді чого постала Українська Демократично-Радикальна Партія (УДРП), побудована на принципах парламентаризму і федералізму. У політичній програмі УДРП головним завданням було здобути для України в рамках конституції Росії широку автономію з українським крайовим соймом та введення української мови у школах, судах і взагалі в адміністрації, а в соціально-економічній ділянці — примусовий викуп землі від приватних власників і промислових підприємств1. Серед лідерів Української Демократично-Радикальної Партії були Євген Чикаленко, Федір Матушевський, Дмитро Дорошенко, Сергій Єфремов, Борис Грінченко та інші. У 1908 р. з ініціативи УДРП була створена таємна понадпар-тійна політична і громадська організація українців під назвою Товариство Українських Поступовців (ТУП) для координації українського національного руху і його оборони перед посиленим наступом російського уряду і російського націонал-шовінізму. До ТУП належали, крім демократів-радикалів, частина соціал-демократів і безпартійних. ТУП очолювала обирана на щорічних з'їздах рада, до якої входили Михайло Грушевський, Євген Чикаленко, Ілля Шраг, Сергій Єфремов, Симон Петлюра, Володимир Винничен-ко, Петро Стебницький, Дмитро Дорошенко, Андрій В'язлов, Федір Штайнгель і Людмила Старицька-Черняхівська. Ця Рада мала свої громади й поза Україною, координувала працю громад ТУП, у тому числі і в Петербурзі. Остання тісно співпрацювала з українцями депутатами в Думі. Політичною платформою ТУП була вимога автономії для України та конституційного парламентаризму в Російській імперії. Але в міжчасі ТУП намагалося здобути якнайбільше прав для українського культурного життя, у першу чергу впровадити до народних шкіл навчання української мови, а до середніх і вищих шкіл також українську літературу й історію України та допустити українську мову до громадських установ, судів, а головно до церкви. У 1891 р. студенти-українці Харківського Університету організували прогулянку на могилу Тараса Шевченка в Канові й там заложили "Братство Тарасівців". Його членами стали молоді українські патріоти, які не хотіли йти до московських нелегальних партій. Основоположниками цього товариства були Микола Байз-дренко, Михайло Базькевич, Іван Липа та Віталій Боровик, всі харківці. Пізніше цей гурток поширив свою діяльність і на інші
університетські міста. Одним з видатних членів Київського гуртка був саме Микола Міхновський, студент Київського університету1. На чолі "Братства" у Харкові стали Борис Грінченко й Іван Липа, а в Києві Микола Міхновський та інші. Тарасівці зобов'язалися між собою поширювати українську мову в родинах, установах і в школі, культивувати ідеї Т. Шевченка й висунули постулат визволення українського народу з-під російського панування, а також боронити його соціальні й культурні права. "Братство Тарасівців" мало спершу свій осередок в Харкові, але після арештів його членів влітку 1893 р. його осередком стало місто Київ. Менші осередки були також у Полтаві, Лубнах і Одесі. Тарасівці діяли як організація до 1897 p., коли Стара Громада переорганізувалася на Загальну Українську Безпартійну Демократичну Організацію. Молодше покоління створило в 1900 році Рево-люціну Українську Партію. В середині 1890-х pp. енергійно діяла українська студентська громада в Київському університеті, членами якої були Д. Антонович, І. Черкаський, Є. Черняхівський, І. Стешенко, О. Моргун, М. Кри-винюк, П. Тучапський, С. Шелухин, В. Шемет та ін. Незабаром ця громада поділилася на дві частини: першу з Антоновичем, Черкаським, Кривинюком, Міхновським, Шеметом, Шелухіним та іншими,— і другу, звану "драгоманівською", зі Стешенком, Моргуном, К. Василенком, П. Тучапським, М. Ковалевським. З цим гуртом була в тісних стосунках Леся Українка. З нього пізніше виділилися марксисти К. Василенко і П. Тучапський2. Революційна Українська Партія (РУП), заснована в Харкові з початком 1900 p., була першим політичним утвором в Україні. Основоположником РУП були Дмитро Антонович, Боніфатій Камінсь-кий, Михайло Русов, Левко Мацієвич, Юрій Коллард, Олександер Коваленко та Дмитро Познанський. Але душу в цю партію вдихнув молодий харківський адвокат Микола Міхновський, своєю доповіддю на перших сходинах. Цю доповідь РУП видала ще того самого року у Львові окремою публікацією під назвою "Самостійна Україна". У ній Міхновський кинув гасло боротьби за "Одну, єдину, нероздільну, вільну, самостійну Україну від гір Карпатів аж по Кавказ, бо "Україна для українців"3. Беручи до уваги тодішні політичні умови, зокрема під Росією, де ніхто навіть з найбільш передових діячів не відважився мріяти про самостійну українську державу на всіх українських землях, це був неабиякий революційний клич. Ідея самостійної України порівняно з драгоманівською утопією про федерацію українських зе-
Енциклопедія українознавства (словникова частина).—Париж—Нью-Йорк, 1980.— Т. 9.- С. 3353.
1 КоллардЮ. Передмова //Міхновський М. Самостійна Україна.— 1948.—С 6. 2 Полонська-Васітенко Н. Історія України.— Т. 2.->- С 323. 3 Махновський М. Самостійна Україна.— 1948.— С 28—29.
324
325
мель з демократичною Росією, була великим кроком уперед у розвитку української політичної думки. У Києві 1903 р. РУП випустила "метелика", в якому з'ясовано жалюгідний стан в Україні й висловлені відповідні домагання, що були на даний час політичною платформою РУП: "Ми українці не маємо права говорити на своїй мові по школах, в судах, ми не маємо своїх газет, ні книжок, ми повинні вчитися російською мовою, якої не розуміємо. На нашій землі, по всій Україні, де живуть українці, для українців повинні бути українські школи, університети, газети, журнали, книжки на українській мові; в судах, банках, поштах і інших державних місцях повинна бути наша українська мова"1. Одначе під впливом московських соціалістичних партій, які голосили рівність і братерство для всіх робітників і селян, українська інтелігенція, що виростала й виховувалася на ідеях московського "єдинонеділимства", тяготіла в сторону модних тоді соціалістичних доктрин і теорій. Урешті соціалістичні впливи перемогли і РУП відступила від ідеї Міхновського про незалежність України. Більшість її членів пішла за соціалістичними кличами, задовольняючись автономістичною програмою, й партія перестала існувати. РУП відіграла в історії розвитку української політичної думки видатну роль, об'єднавши українських політичних діячів початку XX ст. до політичної боротьби й активності у різних політичних таборах і спричинилася до піднесення свідомості українського селянства в боротьбі за покращення умов праці й суспільних прав. Коли в 1902 р. РУП почала замінювати гасло самостійності на автономію України й федерацію з Росією, Микола Міхновський зі своїми однодумцями (брати Василь і Грицько Шевченки, брати Володимир і Сергій Шемети та інші) заклали Українську Народну Партію (УНП), політичне кредо якої базувалося на доповіді Міхновського "Самостійна Україна" і було сформульоване в "10-ти заповідях націоналіста". У вересні 1905 р. НУП почала видавати у Львові часопис "Самостійна Україна". У ньому була широко накреслена програма українського самостійницького руху, а також ви-друкований проект конституції майбутньої української держави. У цьому проекті можна завважити сліди теорії Драгоманова, якщо йде мова про структуру майбутньої української держави, а саме, що Україна мала бути спілкою "вільних і самоуправних земель, утворених на підставі своїх природних особливостей та окремішностей і заселених українцями." Таких земель мало б бути десять: Чорноморська Україна, Слобідська Україна, Степова, Лівобережна або Гетьманщина і т.п. Цей проект конституції передбачав широкі права Федснко П. Історична дата: вісімдесяті роковини Революційної Української Партії — РУП // Свобода.- 1980.- Ч. 48.-29 лютого.
громадянина, законодатний орган із двох палат, виборче право для всіх громадян віком від 25 років і вище, земські та громадські самоуправи тощо. УНП цікавилася не тільки національними, але також і соціальними проблемами й домагалася націоналізації землі1. Про потребу самостійної української держави заговорив також і Дмитро Донцов на політичному вічу в актовому залі Петербурзького університету, яке влаштувала українська Студентська громада разом зі "старшими" українцями, такими як Олександр Лотоць-кий, українець з Кубані Лука Бич та ін., що мешкали тоді в Петербурзі. Донцов за те був арештований і відправлений до Лук'янівської тюрми у Києві, де він мав стати на суд разом з іншими членами РУП, а радше НУП2. Про появу часопису "Самостійна Україна" у Львові, як і про виступ Д. Донцова на українському вічі у Петербурзі, з'явилося повідомлення у часописі "Хлібороб", що всупереч урядовим московським заборонам почав виходити в Лубнах на Полтавщині і був першим українським часописом в Україні під російською зай-манщиною. Його видавали й редагували брати Володимир і Сергій Шемети й Микола Міхновський. Від себе редакція "Хлібороба" ствердила, що Донцов зробив правдиві закиди "проти московського уряду, ба і проти російського суспільства взагалі та навіть соціал-демократії, що вони однаково гнітили й ганьбили український народ"3. Першими на ту подію відгукнулися москвофільські настроєні українські соціал-демократи у своєму першому числі журналу "Вільна Україна" за січень-лютий 1906 p., що його вони видавали в Петербурзі. "Боронь Боже, нести в народні маси націоналізм "Хлібороба",— писав редактор журналу "Вільна Україна".— Він поведе до братовбивства, до татарсько-вірменської різні, він стане на перешкоді культурному розвиткові української нації, він, і цс найголовніше, затримає поступ класової свідомості українського пролетаріату і дасть змогу буржуазії та визискувачам народу збудувати "цезаризм буржуазії", поставити його на підвалини ще міцніші, ніж на них стояв царат"4. Одночасно знаний уже тоді соціал-демократ суспільно-громадський діяч, літературознавець і письменник Іван Стешенко виступив з обуренням на сторінках щоденника "Кіев-скіе отклики" на "Самостійну Україну" Миколи Міхновського і з нагоди промови Д. Донцова в Петербурзі. Він писав, що це "на відкриту політичну арену виступив український шовінізм". До рс- 1 Книш 3. Конституція України в проекті Української Народної Партії // Самостійна Україна.— 1957.— Ч. 9 (105).- С 9-13. 2 ДоіщовД. Рік 1918, Київ.— Торонто, 1954.— С 120—121. 3 Куренівсць М, Виступи І. Франка за революції 1905—1907 pp. // Самостійна Укра їна.- 1956.-Ч. 12 (96).- С. 2. 4 Там же.
326
327
чі, цей самий І. Стешенко був автором вірша на прославу червоного прапора, як символу справедливості без різниці для всіх націй і віку. "Червоний стяг — прапором нашим, скрізь має нині на землі. До нього ж всі! І всі розкажем про наші болі і жалі"1. Так думала, на жаль, тоді більшість української інтелігенції, для якої соціалістичні утопії затьмарювали інтереси українського народу, якому вони змагали принести волю і добробут. На своєму з'їзді в 1907 р. УНП схвалила програму організації українського пролетаріату, щоб забезпечитися перед конкуренцією з боку московського пролетаріату, який заливав Україну й відбирав в "українського робітника працю". Москалі випихали українців з усіх професій, з фабрик, заводів і робітень у ряди безробітного пролетаріяту, в пащу моральної, а потім і голодової смерти. У відповідь на тезу Маркса, яку пропагував Ленін зі своєю партією, що "в робітника немає батьківщини", цей з'їзд зовсім слушно заявив, що "пролетаріат пануючої нації і зневоленої — це два класи з неподібними інтересами". Але через поворот до самодержавства й обмеження політичної діяльності державними органами безпеки невдовзі після цього з'їзду діяльність УНП занепала і щойно під кінець 1917 р. колишні члени УНП створили Українську Партію Соціалістів-самостійників. У грудні 1905 р. виникла Українська Соціал-Демократична Робітнича Партія (УСДРП), яка визнавала марксистську ідеологію на взір Російської Соціал-Демократичної Робітничої Партії (РСДРП), але діяла незалежно від неї. Основна різниця між ними полягала в тому, що УСДРП підкреслювала національне питання й, хоча лідери-члени партії вийшли з РУП, нова партія відмовилася від самостійності України. Але на відміну від РСДРП, яка нехтувала національним питанням, УСДРП поставила у свою програму, як одну із цілей — вимагати для України автономії у межах Російської держави. Головними діячами УСДРП були відомий уже тоді український письменник Володимир Винниченко, журналіст Симон Петлюра, театрознавець Дмитро Антонович, син славного професора Володимира Антоновича, адвокат Михайло Ткаченко, Лев Юр-кевич, економіст Микола Порш та інші. * * * Зростання заворушень робітників та селян налякало росшський уряд і він наприкінці XIX ст. впровадив деякі полегшсння,зокрема дав дозвіл на збільшення пресових органів. В Україні почав виходити новий часопис "Кіевскіе отклики", під редакцією історика Івана Лучиць-кого. Довкола нього гуртувалися відомі українські діячі, як В. Антонович, М. Василенко, С. Єфремов, Б. Кістяківський, А. Кримський, В. Науменко, С Петлюра, С. Русова, І. Стешенко та інші. Хоча "Кі- 1 Там же.- С 2, 7.
евскіе отклики" друкувалися російською мовою, часопис був присвячений українським питанням і виходив тиражем у 25 000 прим. В Україні відбувалися Археологічні з'їзди (XI у Києві 1899 p., XII у Харкові 1902 p., XIII — 1905 pi в Катеринославі, XIV — 1908 р. у Чернігові). На цих з'їздах українські вчені виголосили ряд цікавих доповідей з української археології, які привернули увагу вчених усього світу. Але, згідно з Емським Указом, на XII і XIII з'їздах заборонено було читати доповіді українською мовою. Це, однак, приносило більше шкоди урядові, бо підносило революційний рух в колах української інтелігенції і скріплювало проукраїнський сантимент навіть серед неукраїнців. Велике значення для українського національного руху мали ювілейні святкування Івана Нечуя-Левицько-го та Миколи Лисенка у Києві. Заходами Полтавського земства на чолі з Федором Лизогубом побудовано пам'ятник батькові нової української літератури Іванові Котляревському з нагоди 100-ліття появи першої частини його "Енеїди". Але відкриття пам'ятника відбулося щойно в 1903 р. На це свято з'їхалося багато визначних гостей, представники Наддніпрянщини, Галичини й Буковини. Тоді вся Полтава заговорила українською мовою. Але в часі офіційного відкриття державна влада заборонила виступати з привітаннями українською мовою усім, за виїмком галичан, які не вміли говорити російською мовою. Це викликало велике незадоволення в широких колах українського громадянства. Микола Міхновський відмовився читати вітання московською мовою і разом зі своїм протестом віддав предсідникові порожню папку, в якій мав привітання. За ним усі решта зробили таку саму демонстрацію — подавали порожні папки й виходили з залу. Урочисте засідання цим було перерване1. З часу підписання Емського указу було багато спроб добитися полегшення для українського друкованого слова. Олександер Ко-ниський, київський адвокат та відомий письменник і суспільно-громадський діяч подав у 1890 р. міністрові внутрішніх справ князеві І.М. Дурново прохання скасувати Емський указ. У 1890 р. Олекса Коваленко, який жив поза Україною на Уралі в місті Челябінську, просив міністерство дозволу видавати там українською мовою тижневик "Україна". Два роки пізніше (1892 р.) Харківське товариство грамотності післало петицію до уряду, щоб звільнити україномовні публікації від обмежень2, але всі заходи були безуспішні. Російський уряд 24 квітня 1904 р. скасував закон про обмеження друкованого слова литовською мовою. Це стало поштовхом для 1 Антонович К. З моїх спогадів про Миколу Махновського // Самостійна Україна.— 1957.— 4.11 (107).-С 6. 2 Пріцак О. Роля О. Лотоцького в уневажненні указу заборони українського слова з 1876 року // Свобода.- 1981.— Ч. 4.- 8 січня.
328
329
трьох високих імперських урядовців у Петербурзі, Олександра Лото-цького, Петра Стебницького та Петра Садилова попробувати ще раз звернутися до Міністерства внутрішніх справ та до Головного правління у справах друку, щоб зняти заборону з українського друкованого слова. Тут до помочі став також і відомий російсько-український письменник Данило Мордовець, який також підписав те прохання. Було це тим більше надійне, що міністром внутрішніх справ став тоді ліберальний князь Петро Святополк-Мірський. Однак справа знову залишилася без відгуку. Тоді О.Лотоцький і П.Стебницький стали використовувати персональні знайомства. Ло-тоцький звернувся з цією справою до прем'єра уряду Сергія Вітте, який виявив певне зацікавлення. У кінці І904 р. Рада Міністрів остаточно обміркувала справу скасування заборони і цензурних обмежень української мови й передала її до Імперської Петербурзької Академії Наук, зокрема, до відділу Славістики, який очолював російський славіст академік Олексій Шахматов. В Академії Наук створено окрему комісію для розгляду цього питання. Комісія звернулася до експертів за порадою, а в тому числі й до Харківського та Київського університетів та інших науковців, які висловились на користь української мови. Протягом березня 1905 р. на засіданні Комісії, якою офіційно керував академік Федір Корш, знавець української мови й літератури, вироблено текст: "Про знесення заборони малоросійського друкованого слова", в якому стверджено, що українська мова є окремою східнослов'янською мовою і дозволяється вживати її публічно у слові та друку. У закінченні цієї записки було додано від Академії Наук побажання, щоб "малоруське населення мало таке саме право як великороси говорити публічно і друкуватися рідною мовою"1.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Демократичні партії» з дисципліни «Нарис історії України»
