Російська урядова політика у XIX ст. була спрямована на подальшу насильницьку русифікацію українського народу. На службі у неї стояла офіційна російська історіографія, яка всіма силами намагалася довести, що Україна — це теж російська земля і навіть назву "Україна" замінено на "Малоросія"1. Підставовим історичним твором стали вважати дванадцятитомну працю Миколи Карамзіна (1766—1826) "История Государства Россійскаго", доведену до 1611 р., в якій він представив історію Київської Руси як інтегральну частину історії Росії. Унаслідок шовіністичної політики російського уряду частина міського населення, особливо представники українського дворянства, буржуазії та інтелігенції, асимілювалися з російськими панівними станами, втративши своє національне самоусвідомлення. Російська мова і побут стали переважаючими у великих містах2. Оскільки московська влада в Україні звернула найбільшу увагу на українську мову, як основний виразник "українського сепаратизму", то друга половина XIX ст. характеризувалася якраз і боротьбою за права української мови й літератури. Українські діячі настільки були зайняті проблемою мови, що не звернули уваги на брак чітко окресленої політичної думки, яка могла б бути дороговказом для молодшого покоління. Цю прогалину почали заповнювати московські політичні ідеологи. Крім знаного вже панславізму, в половині XIX ст. у Росії й Україні з'явився новий напрямок в історії та літературі, відомий під назвою "народництво". Початки українського народництва слід шукати в етнографічних творах Миколи Цертелева, Ізмаїла Срез-невського та Михайла Максимовича. Головною рисою народництва взагалі, а в Україні зокрема, була не тільки ідеалізація селянства, а й переконання, що тільки селяни й рядові козаки були й 1 Лугова О.І. Про становище України в період капіталізму // Український історичний журнал. —1967.— № 3.— С 22. 2 Там же.— С 23.
залишилися носіями української національності. Усі інші стани, як запевняли народники, втратили свою національність, а тому треба наблизитися до народу, вивчати його звичаї, мову, фольклор. Ідеологи народництва всю свою увагу звертали на селянські маси, ішли в народ, щоб ширити революційні ідеї, спрямовані проти царського самодержавства. Між іншим, українські народники виключали з кола своїх зацікавлень добу Гетьманщини, бо, мовляв, гетьмани спричинилися до поневолення українського народу, і тому головну увагу звертали на Запоріжжя1. На тих ідеях виховувалися молоді люди, вони захоплювалися ними та поширювали їх по Україні. Народники створили таємну організацію "Земля і Воля", у проводі якої стали росіяни, письменник Олександер Герцен (1812—1870), революціонер-анархіст Михайло Бакунін (1814—1876) та публіцист Микола Чернишевський (1828—1879). З часом ця організація поширилася й на Україну та захоплювала революційно настроєну молодь, якій царське самодержавство було так само ненависне, як і для москалів. Багато з них вірило, що корінь лиха лежить у самодержавстві царя і коли б його конституційно обмежити чи взагалі повалити, то український народ міг би вільно розвиватися, як під культурним, так і під політичним оглядом. Але весь цей рух не цікавився визвольними прагненнями поневолених Росією народів і навіть вважав їх з погляду інтересів "революції" підозрілими. Взагалі, серед народників — членів товариства "Земля і Воля", як і "Воля Народа",— знайшлося чимало і членів визначних українських родів. Деякі з них гинули в боротьбі з царським абсолютизмом, не даючи по суті нічого українському національному рухові. Тільки поодинокі українці в народницькому русі, як Павло Грабовський, Леонід Жебуньов, Софія Русова та інші зберегли свої власні національні позиції. Крім російського народницького руху, існувала також й окрема українська народницька течія, т.зв. хлопомани, відмінна своєю духовною природою та формами вияву. Хлопомани цікавилися українською культурою й наголошували на своєрідності психіки українського народу, його побуту й господарства. У другій половині 1870-х pp. народницькі організації в Україні стали на шлях терору проти представників влади. У Києві 1878 р. зроблено замах на заступника прокурора Котляревського. У лютому 1879 р. в Харкові народовці вбили губернатора князя Кро-поткіна. Народники більш радикальних поглядів 1879 р. створили російську революційну організацію "Народна Воля", яка у своїй боротьбі з представниками влади застосовувала терор. Групи "Народної Волі" Полопська-Васішенко Н. Історія України.— Мюнхен, 1976. — Т. 2.— С 310—311.
316
знаходилися в Києві, Одесі, Харкові, Ніжині та деяких інших містах. Члени цієї організації 13 березня 1881 р. виконали в Петербурзі третій, (цим разом удалий) атентат на царя Олександра II. По смерті Олександра II на царський трон прийшов його син 35-річний Олександер НІ, який припинив усі реформи, започатковані його батьком, і повернув до автократичної системи правління. Він вдвоє збільшив кількість поліції, створив таємну політичну поліцію під назвою "Охранка", якій були надані майже необмежені права діяльності. Вона мала свої власні тюрми, а її представники могли заходити до будинків підозрілих їм осіб, робити труси, арештувати людей без дозволу судових інстанцій, засилати на Сибір, ба навіть карати смертю без належного судового процесу. Вони також користувалися провокаторами, а свої жертви змушували батоженням, голодом і кайданами признаватися до вини1. Цими крайніми заходами Олександер III намагався задушити революційні рухи, й тому панування його відоме в історії під назвою "чорна реакція". Головним інспіратором, а згодом і символом "чорної реакції" став дорадник царя і колишній його учитель Костянтин Победоносцев, що був одночасно і прокуратором Святішого Синоду Російської Православної Церкви. Переслідування українського руху також посилилося, а в парі з тим і русифікація по всіх завойованих країнах імперії.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Народництво» з дисципліни «Нарис історії України»
