У сільському господарстві велике значення мало вирощування цукрових буряків, яких Україна постачала 82% збору в цілій Російській імперії. Жиди — власники цукроварень в Україні з ініціативи видатного жидівського промисловця цукровара Бродського, почали організувати цукроварні синдикати. Але повністю думку Бродського зреалізував у 1887 р. граф Бобринський3. У висліді концентрації виробництва в 1895 р. кількість цукроварень зменшилася до 153 (а в цілій імперії було їх 185), які в 1913 р. виробили 1 106 900 тонн цукру. В останній передвоєнний рік Україна засівала цукровими буряками 533 600 га, або 82,3% до всієї площі цукрових буряків в Росії4. 1 Якименко МЛ. Організація переселення селян з України в роки столипінської ре форми (1906—1913) // Український історичний журнал. — 1974.— № 7.— С 36. 2 Полопська-Василенко Н. Історія України.— Мюнхен, 1976.— Т.2.— С 411. 3 Мидюк О. Жидівська економіка на Україні за доби реакції // Розбудова нації.— 1932.-Ч. 3-4.- С 84. 4 КулітічІ.М. Україна в загарбницьких планах німецького імперіалізму 1900—1914.— Київ, 1963.- С 156.
Поруч з виробництвом цукру розвинулися й інші ділянки сільськогосподарської промисловості, зокрема в Київській, Подільській та Харківській губерніях, де вироблялися алкогольні напитки. У 1907 р. в Україні налічувалося 569^ винокурних заводів, 203 броварні та 154 медоварні. До 1914 рГна винокурних заводах перероблялося 15% усього урожаю картоплі. У Подільській і Волинській губерніях переробка картоплі на спирт становила 25—40% урожаю. Крім того, в Україні вирощували тютюн, який переробляли 109 фабрик, по 20 у Київській, Подільській, Полтавській і 10 у Таврійській губерніях. Інші галузі промисловості — олійна, обробки волокна і вовни — були мало розвинуті1. Хоч Україна мала всі дані для розвитку текстильної промисловості, колоніальна політика Росії була спрямована на збереження України як ринку збуту для своїх текстильних продуктів і тому перед першою світовою війною тут було заледве шість більших текстильних підприємств. Друга половина XIX ст. — це також період великого промислового розвитку в Україні. Як виявилося, Україна мала не тільки світової слави родючий чорнозем для сільського господарства, але також і численні мінеральні багатства у надрах землі. Вони притягали до себе інвестиції не тільки капіталістів Російської імперії, але також і французькі, бельгійські та німецькі капітали, які почали розбудовувати головно видобуткову промисловість. І тут, так само як і серед дворянства України, де українці становили заледве 5%, так і серед капіталістів-фабрикантів кількість українців була дуже незначна. Серед них вирізнялися Терещенко, Харитоненко, Симиренко та ще декілька інших. Згідно з переписом населення в 1897 p., власниками фабрик були 44,6% — росіяни, 28,7 — українці, 17,4% — жиди, 3,6% — чужинці та 5,7% — інші2. На лівому березі ріки Дінець почалася будова копалень для видобування багатющих покладів кам'яного вугілля (Донецький басейн — Донбас). На Правобережжі, в околицях міста Кривого Рогу, відкрито поклади залізної руди, яка разом з вугіллям становила основу промислового розвитку. Крім залізної руди, у районі Нікополя 1874 р. відкрито марганцеву руду, з якої добувають марганець, потрібний у різних галузях промисловості. Україна відігравала важливу ролю у видобутку марганцевої руди, яка застосовувалася у металургійній (95%), хімічній, керамічній та скляній промисловості, її видобуток під кінець XIX ст. становив уже понад півтора мільйона тонн, або майже 45% всеросійського видобутку3. Наявність високовартісного кам'яного вугілля у Донецькому кряжі, як і залізної руди на Криворіжжі, зумовила розвиток металургій- 1 Голобуцьтй В.О. Вказ. праця.—С 268. 2 Випар Б. Економічний колоніялізм в Україні.—Париж, 1958.—С 23. 3 Там же.-С. 27.
254
255
ної промисловості. Першою домною, що виплавляла метал на коксі, була домна Луганського заводу. її будували п'ять років і щойно 16 жовтня 1800 р. вона почала працювати і ту дату вважають днем народження української металургії. У XIX ст. на державні кошти збудовано домни Луганського, Керченського, Бахмутського й Лиси-чанського заводів. Але всі вони погасли, бо кріпосницька система гальмувала опанування нової техніки й технології виробництва. Серед донецьких заводів пореформного періоду Бахмутський завод виробляв якісний метал уже в 1860 pp., а Лисичанський у 1870 pp. Однак обидва ці заводи з економічних причин були закриті1. У 1869 р. уряд затвердив статут акціонерного "Новоросійського товариства кам'яновугільного, залізного і рейкового виробництва" валійця Джона Юза, який заложив гірниче поселення "Юзівка". Дж. Юз 1870 р. збудував першу домну, а на кінець 1890 pp. на заводі було сім доменних печей, що виплавляли близько 15 млн. пудів чавуну на рік2. В Україні 1913 р. вже було 50 доменних печей, на Уралі — 73, у Центральній Росії — 17, у Польщі — 11. Але якщо за кількістю доменних печей Урал і йшов попереду, то за середньою продуктивністю на одну домну Україна залишила далеко позаду всі інші промислові райони3. Сформовані промислові райони мали й загальноросійське значення. Центром вугільної промисловості став Донецький басейн (Донбас), залізорудної — Кривий Ріг, марганцевої — Нікопольський басейн, металургійної — Донбас і Придніпров'я (Київ, Херсон, Одеса), цукрової — Правобережжя і частково Лівобережжя. У Донбасі та Придніпров'ї збудовано 17 заводів з повним металургійним циклом (чавун, сталь, прокат) та сім заводів з мартенівськими печами. Перші два заводи (Юзівський і Сулівський у Донбасі) виникли поруч із покладами вугілля, руди, флюсів і будівельних матеріалів. Після побудови Катеринославської залізниці у 1880 pp. стало вигідно транспортувати донецьке вугілля до Дніпра, де видобували високоякісну криворізьку залізну руду4. Залізничне будівництво мало велике значення для народного господарства взагалі, а для промисловості зокрема. Будова залізничних шляхів в Україні, та й у цілій імперії, викликала потребу в залізничних рейках, виробництво яких у 1900 р. становило 377000 тонн, або 76%, а в 1912 р. — 79% загального виробництва імперії. Якщо брати до уваги продукцію чавуну взагалі, то в 1913 р. вона
становила 3 млн. тонн, або понад 70% загальної продукції чавуну в Росії. Україна з Донецьким та Криворізьким басейнами протягом останніх двох десятиліть XIX ст. перетворилася в основну кам'яновугільну і металургійну базу Росії. Вона відіграла велику роль у сільськогосподарському, а з кінцем XIX ст.— і в транспортному машинобудуванні. Чільне місце належало Україні і в харчовій промисловості Росії, зокрема у виробництві цукру, борошна, круп, солі, горілки, спирту й тютюну1. Поряд з продуктами хліборобства з України відправлялася на експорт велика кількість продуктів тваринництва. Вивозилися коні, велика рогата худоба, вівці, свині, вовна, шкіра, масло, тощо2. Одночасно в Московщину відправляли цукор, вовну, необроблену шкіру, тютюн, сало, хліб, вино, залізо, тобто в основному сировину та продукти харчування. Натомість з Росії надходили різні тканини, оброблені шкіри, взуття, залізо й залізні вироби. З того видно, що Україна доставляла сировину до російських фабрик й стала сировинним придатком Росії, колонією, в якій провадилося хижацьке використання природних ресурсів. Зокрема, виключно зерновий напрям сільського господарства при низькому рівні агрокультури приводив до виснаження родючих земель3. Особливо швидко розвивалася вугільна промисловість, а з 1880 р. — металургійна та металообробна. У 1914 р. в Донбасі видобуто 26 941 999 тонн вугілля, що становило 74,5% видобутку Російської імперії. На Донбас припадало майже все виробництво коксу, основного фабричного палива. У 1900 р. виробництво коксу в цілій імперії становило 2 145 000 тонн, з того в Україні видобуто 2 232 000 тон, а в 1913 році — 4 440 000 тон4. Розглядаючи розвиток української промисловості, доводиться ствердити, що він в основному обмежувався тільки гірничо-заводською ділянкою, яка концентрувала свої підприємства на півдні Лівобережжя. Інші ділянки промисловості, в першу чергу легка фабрична та кустарна промисловість, відставали від важкої індустрії. Таку відсталість України спричинила російська конкуренція, яка пильно берегла свої колоніальні права в Україні від масового споживача, а закордонний капітал ще не встиг зацікавитися тією ділянкою5. До успішного розвитку промисловості спричинилася побудова залізничних шляхів, хоча вони були призначені в першу чергу на перевіз збіжжя України до портів Чорного моря. Від 1860 до
1 Корчмар Я.І. Виникнення металургійних заводів на Україні в XIX ст. // Український історичний журнал.— I960.— №.6.— С 114. 2 Там же.-С. 115. 3 Кулінич І.М. Вказ. праця.— С 97. 4 Корчмар Я.І. Вказ. праця.— С 115—116.
1 Гуржій І. Вказ. праця.— С. 45. 2 Там же.- С 177. 3 Лугова О. Вказ. праця.— С. 20. 4 Гуржій І. Вказ. праця. — С. 25. 5 Винар Б. Вказ. праця.— С. 23.
256
10 в- Верига
257
1890 pp. в Україні збудовано 10 000 км залізничної сітки. Першу залізницю в Україні довжиною бл. 200 кілометрів збудовано в 1865 р. від Одеси до міста Балти. В 1881—1884 pp. збудовано залізницю Донбас — Кривий Ріг і так сполучено кам'яновугільний басейн із залізорудним. Завдяки цьому в Кривому Розі швидким темпом стала розвиватися металургійна промисловість. За 1860—90 pp. територію України перетнули такі важливі залізничні магістралі: Одеса—Кременчук—Харків, Курськ—Харків—Ростов; Курськ—Київ—Одеса; Ко-зятин—Бердичів—Берестя; Знам'янка—Миколаїв; Лозова—Севастополь та ін. Проте перша магістраль була проведена від Москви через Харків до Феодосії, під впливом російської буржуазії. Цей факт настільки порушував інтереси України, що навіть російське видання (Центрального Статистичного Комітету Міністерства Внутрішніх Справ) 1864 р., в брошурі "Про напрямок залізниць у південно-західній Росії" ствердив, що "Південна Росія ... переконується, що її інтереси уряд ставить на другому плані ,.."1. Розбудова залізничних шляхів сприяла розвиткові промисловості й торгівлі, а тим самим торговельних і промислових центрів. Залізниці сполучали між собою українські міста, що сприяло їхньому розвиткові, а також появі нових міст, зокрема в Донбасі. На території України створилася ціла мережа пунктів, де зосереджувалася торгівля хлібом та іншими сільськогосподарськими продуктами. В Україні 1860 р. було 2709 промислових підприємств, де працювало 85 000 робітників, отже пересічно 120 робітників на одне підприємство. У 1897 р. фабрик і заводів налічувано 8063, де працювало вже 758 000 робітників, а виробництво порівняно з 1860 р. зросло більш як у шість разів2. Планування розбудови залізничних шляхів України не мало на мсті економічно пов'язати українські промислові центри зі собою та з українською столицею Києвом, брався до уваги лише імперський центр Москва. Швидка розбудова залізничної мережі України порівняно з іншими теренами Російської імперії була в інтересах російського народного господарства. Вони сполучали господарські осередки України з російським господарством, щоб скріпити й полегшити товарообмін і тим самим знайти вигідні шляхи для подальшої інтенсивної експлуатації народного господарства України3. Розвиток промисловості притягав в індустріальні центри, з одного боку, зубожілих селян і ремісників з України, а з другого, з неукраїнських місць, переважно Росії. Зростав пролетаріат Укра-
їни, під кінець XIX ст. налічувалося три чверті мільйона робітників. Згідно з переписом населення 1897 р., у гірництві шістьох українських губерній (Київській, Полтавській, Харківській, Херсонській, Катеринославській і Таврійській) 63,1% становили росіяни, а 29,8% — українці. Натомість у металообробній промисловості тих же губерній — росіяни становили 39,1%, а українці — 32%, решта робітників належало до інших національностей1. Отже, від самих початків українці становили меншість серед промислового робітництва України, яке скріпляло русифікацію України й перетворювало українські індустріяльні центри на центри русифікаційної політики. У середині XIX ст. російське купецтво переважало у більшості українських губерніях. "Купецтво Чернігівської губернії майже на дві третини складається з великоросів (здебільшого слободян-роз-кольників) та жидів і лише одна третина припадає на долю корінного населення — малоросіян",— писав один з дослідників. "Так само в Катеринославській губернії в усіх містах купців-росіян значно більше, хоча українське населення тут значно переважає",— повідомляв інший дослідник2. Російські купці масово прибували в Україну, займали тут монопольні становища й робилися єдиними посередниками в постачанні товарів. Вони, будучи власниками суконних і шкіряних мануфактур, постійно скуповували в Україні сировину, виробляли з неї готові продукти в Росії, і привозили те на продаж в Україну. Хоч товар був гіршої якості, але продавали його на 15—20% дорожче, ніж у Росії. Маючи відповідні капітали, вони могли давати товари в кредит, чим робили місцеве українське купецтво залежним від російських гуртівників3. Головним торговельним осередком України і взагалі Російської імперії була Одеса, яка, на відміну від Києва, де домінувало російське купецтво, являла собою головну арену жидівської торговельної діяльності. За винятком кількох торговельних фірм, одеськими торгівцями були майже виключно жиди. В їх руках концентрувалися всі види торговельної діяльності, до них належали комісійні контори, в їх руках була біржова гра цінними паперами, вони торгували готовим одягом, горілкою і всім іншим, включно дівчатами і жінками для константинопольських публічних домів. В Одесі ніхто не міг витримати з ними конкуренції. Жиди тут були експертами в усіх ділянках торговельної діяльності4.
1 Полонська-Василєнко Н. До історії України XIX століття // Український історик.— 1964.- Ч. 4.- С 9-Ю. 2 Полонська-Василєнко Н. Історія України.—Мюнхен, 1976.— Т.2.— С 342—343. 3 Винар Б. Вказ. праця. — С 28. 25S
1 Голобуцький В.О. Вказ. праця.— С. 251. 2 Лугом О.І. Вказ. праця.— С 18. 3 Винар Б. Вказ. праця.— С 22. * Мицюк О. Жидівська економіка на Україні в добі реакції // Розбудова Нації.— 1932.- Ч. 3-4.- С 83. 259
Згідно з переписом населення з 1897 p., купецтво України за національною приналежністю складалося з 52,6% росіян, 22,2% українців, 20,9% жидів, 1,9% чужинців та 2,4% інших1. Під кінець XIX ст. Україна вже була промислово розвиненою країною й посідала значне місце в російському експорті промислових товарів. Зокрема з України багато йшло за кордон цукру, спирту, сукна, пряжі, канатів, мила та ін. Лише через Одеський порт в 80—90-х pp. вивозилися мільйони пудів цукру, сотні тисяч відер спирту2. Спеціалізація промислового виробництва привела до створення на кінець XIX ст. на Україні великих промислових центрів загальноімперського економічного значення — Донецького вугільно-металургійного, Криворізького залізнорудного, Нікопольського марганцевого і південно-західного цукробурякового районів3. У 90-х pp. промисловість України характеризувалася великим зростанням підприємств і їхньою концентрацією. Промисловці почали творити монополістичні синдикати, намагаючись монополізувати продукцію товарів і ціни на них. Цьому сприяло ще й те, що багато промисловців-капіталістів були чужинці. Із 15 великих металургійних заводів України — 9 належало французько-бельгійським капіталістам, 2 — німецьким, 1 — англійцям, а 3 — росіянам. Для них найважливішою справою було забезпечити вложені ними капітали й дістати по можливості якнайбільші зиски. Складний процес синдикалізації проходив разом з концентрацією певних виробничих галузей та зрощуванням промислового капіталу з банковим. Наприкінці XIX ст. банки контролювали 50% капіталів металургійної і 60% вугільної промислових галузей. На жаль, Україна не мала самостійної банкової системи й на її території існували тільки філії московських і петербурзьких банків, що було ще одним виявом колоніяльної залежності України4. Коли ж з кінцем 1890 pp. настала промислова криза, багато дрібних підприємств збанкрутувало, а більші фабрики скорочували своє виробництво, або й зовсім закривалися. Робітники залишилися без праці, чим знижувалася їхня заробітня платня. Все це разом творило дуже сприятливий грунт для революційної пропаганди. Визискував Україну й імперський уряд, який витрачав на її народне господарство дуже малі суми порівняно з прибутками, які Україна давала Росії5.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Розвиток промисловості» з дисципліни «Нарис історії України»
