Остаточно Державна Рада прийняла проект реформи, на підставі якого Редакційна Комісія підготувала відповідне "Положення", що його цар Олександр II підписав 19 лютого (3 березня за н. ст.) 1861 р. Водночас був проголошений офіційний маніфест про скасування кріпацтва, але звільнення селянства мало настати щойно через два роки. Вони діставали персональну свободу і двір із присадибною землею, але орну землю мали отримати тільки через 20 років, тобто 1881 р. після викупу її від дідичів. Програма реформи стверджувала, що: 1) селяни дістають особисту свободу і включаються до вільного селянського стану; 2) в адміністративному відношенні селяни організують сільські громади, які вибиратимуть органи громадського правління; 4) поміщик договорюється з громадою, а не з поодинокими особами; 4) помимо забезпечення селянина земельним наділом у вічне користування, конечно надати йому можливість викупити той наділ на власність. З тією метою уряд допомагатиме селянам шляхом організації кредитів; 5) необхідно регламентувати терміново зобов'язане положення1. Українські губернії були поділені на три окремі групи: Лівобережні, Правобережні та Південні, в яких розподіл землі відбувався за трьома "Місцевими Положеннями", що відповідали земельним відношенням між поміщиками й селянами. Частково у Південній Україні, і в деяких повітах Харківської та Чернігівської губерній, переважало т.зв. "общинне землеробство"*, зокрема у місцевостях з російськими поселенцями. Звільнення селян з кріпацтва мало відбуватися поступово протягом трьох років. Вони мали дістати ту землю, на якій вони до реформи працювали у панів. Але на ділі так воно не сталося, бо на Лівобережній і Південній Україні пани затримували в себе у середньому 27,6% се- 1 Отмена крепостного права на Украине: сборник документов и материалов.—Киев, 1961.- С. 17. * Община — форма громадського землеволодіння і землекористування в Росії, в якій землею розпоряджалась громада і періодично розподіляла поодиноким дворам-ро-цинам для користування. По якомусь часі перерозподілювано землю знову поміж усі двори пропорційно до кількості т.зв. "ревізійних душ", тобто до розміру родини та інших обставин. Іншими словами, ніхто не мав власної землі. 244
лянської землі. Цей відсоток різнився не тільки між окремими губерніями, але навіть між повітами, залежно від якості землі та характеру господарства. У середньому по цілій Україні наділ землі на особу чоловічої статі становив 4,5 десятини й цю землю оцінено на 45% більше її справжньої вартості1. Поміщики отримали за ту землю повну ціну з державного скарбу, як відшкодування, а селяни мали ті гроші повернути державі протягом 20 років. Крім того, селяни мали платити "оброк" — податок поміщикові замість колишньої панщини, на Ліво- і Правобережжі — по 5 рублів і 10 коп. від садиби щорічно, а в Південній Україні — по 9 рублів від наділу землі, якщо він був вищий, ніж передбачала земельна реформа. За одиницю робочої повинності було обрано робочий день чоловіка на десятину земельного наділу селянина, яка також не була всюди однакова. Наприклад, у Чернігівській губернії за кожну десятину землі селянин мусів відробити від 12 до 21 днів, у Полтавській — від 16 до 21, а в Харківській — від 12 до 19 робочих днів. У правобережних губерніях селяни мали відробляти в літні місяці три п'ятих панщизняних днів та дві п'ятих — у зимові2. Селяни могли викупляти свої садиби, коли їм хотілося, але коли йшлося про земельні наділи, то їх селяни могли викупляти тільки за згодою поміщика, який при тому тратив робітника. І коли поміщик згодився на те, то в основу розміру викупу бралася до уваги не ринкова ціна землі, і не прибутки з сільського господарства, а розмір тогочасних повинностей селянина супроти поміщика. Іншими словами, селяни мали викупляти не так землю, як вартість їхньої робочої сили, яку вони були зобов'язані віддати землевласникові3. Крім того, були ще й інші зобов'язання супроти панів і держави, так що селянин був вільним тільки номінально, а насправді й далі залежав від пана. Становище селян в Україні у цілому було гірше ніж у Росії, бо в Україні селянські земельні наділи до реформи були більші, ніж ті, які вводила реформа. Загалом у Полтавській і Катеринославській губерніях селяни втрачали по реформі 37% свого попереднього наділу, а в Харківській — 31%. На Лівобережній Україні в Конотопському, Ніжинському, Остсрському і Зміївському повітах вони перевищували 40% надільного землекористування. За даними офіціальної статистики, відрізки з селянських наділів на користь поміщиків становили понад 2365 тис. десятин, або 48,8%, так що поміщики збільшили свою посілість землі на 18%4. Наприклад, у правобережних губерніях наділ був нижчий, ніж встановлювали "Бі- 1 Дорошенко Д. Нарис історії України.—Мюнхен, 1966.— Т. 2.— С. 292. г Отмена крепостного права на Украине.—С. 22—24. 3 Там же.— С 25. 1 Там же.—С. 21-22. 245
біковські інвентарі" 1848 p. Наслідком реформи було катастрофічне збільшення числа малоземельних селянських господарств, які мали до трьох десятин. На Лівобережній Україні таких господарств було 43,3%, а в Південній Україні 27,6%. У додатку до того, селяни, які на землі не працювали, але з волі панів працювали на їх дворах і тому звані "дворовими", або "двораками", землі зовсім не одержали1. Унаслідок того понад 200 000 селян України чоловічої статі залишилися безземельними, а близько 100 тис. отримали мізерні наділи до однієї десятини на особу; 1600 тис. — від 1 до 3 десятин і заледве 742 649 — дістали наділи більше трьох десятин землі на особу2. Після реформи селяни, хоча і ставали особисто вільними, не діставали усіх громадських прав, з яких користали інші верстви російського суспільства. Вони були поставлені під опіку провінціаль-ної адміністрації, зв'язані волею тієї сільської громади, до якої кожний був приписаний; нижчий сільський суд мав право карати селян різками, тимчасом як для інших громадян тілесна кара була скасована3. Крім того, на селянські маси покладено тягар всіх прямих і посередніх податків. У 1862 р. з загальної суми 292 млн. рублів податку в Росії, 223 млн. припадало на селян і ремісників. У 1872 р. на десятину поміщицьких земель всіх повинностей і зборів припадало від 10 до ЗО копійок, тоді як селяни платили за десятину гіршої землі від 2 до 5 рублів. Наприклад, у Катеринославській губернії платежі з приватновласницьких земель становили лише 1,5 — 2% їх прибутковості, а з наділів колишніх державних селян — 27—39%, з наділів колишніх поміщицьких селян з вищим наділом — 80—109% і з нижчим наділом — 157—229%4. Дещо інакше виглядала реформа на Правобережній Україні, чи як цс офіційно називалося, у Південно-Західному краю, куди належало три губернії: Київська, Волинська й Подільська, в яких існували особливі умови. їх Росія приєднала після третього розподілу Польщі й тут у селі населення було здебільшого українським, з них 3 070 000 звільнених з кріпацтва, з невеликою домішкою католиків т.зв. ходачкової шляхти, які за мовою і звичаями були ближчі до українського селянства, як до поляків. Вищу верству становила польська шляхта-дворянство, якої налічувано 67 000 осіб. Хоча порівняно дворян було не багато, їм належало більше половини всіх земель і з кожнорічного доходу в кишенях цієї невеликої гру- 1 Дорошенко Д. Вказ. праця.—Т. 2.— С. 292. 2 Отмена крепостного права на Украине.— С. 22. 3 Дорошенко Д. Вказ. праця.— С. 292. 4 Теплицький В. Реформа 1861 року і аграрні відносини на Україні 60—90-ті роки XIX ст.—Київ, 1959.- С 267-268.
пи осідало до ЗО млн. рублів. У середньому це становило для кожного поміщика близько 5000 рублів річного доходу. Було тут і українське та російське дворянство, але воно володіло заледве однією п'ятою дворянських земель1. Уряд мав на меті обмежити значення польського поміщицького елементу та поліпшити стан українського селянства, яке вороже поставилося до польського повстання. Указ від 30 липня 1863 р. припиняв дотеперішні обов'язкові приписи селян до поміщиків. При генерал-губернаторстві у Києві засновано комісію під головуванням поміщика з Чернігівської губернії Григорія Галагана для проведення реформи. Г. Галаган був назначений разом зі своїм приятелем Василем Тарновським до Комітету поліпшення життя поміщицьких селян, де він гаряче відстоював звільнення селян з кріпацького стану. Комісія працювала більше року (від 8 січня 1864 р. до 26 лютого 1865 р.) й випрацювала низку важливих постанов на користь селянства, які цар затвердив. Для проведення в життя цігх постанов покликано нових виконавців. Мирові посередники, що раніш працювали у краю, набиралися з поміщиків та захищали свої інтереси. Після реформи нові посередники набиралися з людей, які відстоювали інтереси селянства. Серед них були такі відомі громадські діячі, як Олек-сандер Русов, Митрофан Ковалсвський, Микола Зібер та ін2. Реформи Олександра II ввели деякі зміни в адміністрації держави. Цар 1 січня 1864 р. підписав "Положення про губернські та повітові земські установи", згідно з яким утворювалися губерніальні й повітові земські зібрання — розпорядчі органи та земські управи, виконавчі управи. Вибори до земських зібрань відбувалися на основі майнового цензу та куріальної системи. Головою земського зібрання обирався для губернії — губерніяльний голова дворянства, а для повіту — повітовий. Земства займалися будівництвом і ремонтом шкіл та лікарень, наглядали за розвитком місцевої промисловості та станом ґрунтових доріг. У 1864 р. реформовано судівництво. Суд став триступеневим: мировий суд, до якого суддів обирало саме населення, та державні суди, які поділялися на цивільні та карні. Вину підсудного встановлювали присяжні судці, вибрані населенням. Вони мали вирішувати судові справи згідно зі своїм сумлінням. Судові засідання були відкриті й у них брали участь зацікавлені сторони, прокуратор та оборонці. Реформи Олександра II передбачали створення земств. Земства були органами місцевої самоуправи й поділялися на губерніальні 1 Труды этногр.— статистической экспедиции, снаряженной Имп. русск. геогр. обще ством. Юго-Западный отдел.— Киев, 1878.— Т. 7.—Вып. 1,— С. 291. 2 Щербина В. І. Нариси з історії Київа, 1654—1914.— 'Київ, 1926.—С. 26.
246
247
та повітові. Вони утримувалися з оподаткування населення від кожної десятини землі й доглядали та будували місцеві дороги, опікувалися хліборобством, торгівлею, промисловістю, медично-суспільними справами, частково й освітою. Земства організували різного типу школи, початкові, чотирирічні, професійні та технічні гімназії, курси українознавства та підвищення освіти учителів. Фінансову допомогу в цьому надавало міністерство освіти, яке передало все адміністрування шкільництва на селі в завідування земства, але нагляд над програмою навчання тримало під своїм контролем. Міністерство освіти покривало 14% коштів утримання школи, 2% давало духовенство, а 86% — земства1. Медичну допомогу населення діставало безплатно, незалежно від того, чи пацієнт платив земський податок. У той час земства були введені тільки у Лівобережній та Південній Україні, а на Правобережжі — щойно 1911 р. У земствах були представлені три суспільні стани: дворяни, міщани й селяни. Вони представляли не кількість людей, а майно, яким ті стани володіли, тобто дворянство, як найбагатший стан, було найчисельні-шим. Селяни мали тільки половину тих голосів, що дворяни, а міщани і всі інші — тільки одну третину порівняно з дворянами. З часом це співвідношення ще більше змінилося на користь дворян і в 1903 р. в українських повітових земствах вони становили 83%, селяни — 9,3%, інші — 7,7%, а в Херсонській губернії в повітових земствах були тільки дворяни. Земства вибирали на три роки, збори земств відбувалися звичайно раз на рік, під головуванням дворянина. Отже, селяни не могли очікувати справедливості від земств, де верховодили дворяни. Видатними діячами Земства були історик Іван Лучицький (1845— 1918), довголітній професор Київського університету, Василь Тар-новський, Олександер Русов, Ілля Шраг, Борис Грінченко, Володимир Самійленко, Михайло Коцюбинський, родина Дорошенків, Олександер Лашкевич (1842—1889) та багато інших. Земську роботу в Україні провадили головно середньозаможні землевлас-ники-дворяни, серед яких наприкінці XIX ст. було багато революційно настроєних свідомих українців. Крім того, великі землевласники давали найбільший фінансовий вклад у земства, але користь від земських установ мали передусім селяни та дрібні землевласники2. Дворянство — шляхетство в Україні, зокрема на півдні й сході України, було чужонаціональне, здебільшого російське (а на Правобережжі — польське), яке було не тільки ворожим українському селянству, але ще більше українському національному відроджен-
ню. Отже, це була не лише соціальна, але й національна несправедливість, в імені українського народу, позбавленого своєї власної аристократії, шляхти-дворянства, виступала завжди чужонаціональна, польська або московська аристократія, яка виражала інтереси Російської імперії, чи польського національного відродження. Тому що в основному тільки аристократія могла здобувати високу освіту і подорожувати по світі, вона всюди популяризувала свої власні національні інтереси коштом українського народу. У 1870 р. уряд провів реформу міського самоврядування і в кожному місті діяла міська рада, членів до якої обирало все населення, що платило податки (власники будинків, крамниць, підприємств тощо). Але тому що в містах України населення було переважно неукраїнське, а головно росіяни й жиди, то роль міста в українському національному русі була незамітною1. У 1874 р. заведено загальну військову службу, час якої обмежено від 4 до 5 років, замість дотеперішньої практики — 25 років.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Доба великих реформ» з дисципліни «Нарис історії України»
