У 1867 р. під тиском мадярів австрійську імперію переорганізовано на дуалістичну державу, Австро-Угорську Монархію, в якій Угорщина стала ^окремим королівством із власним парламентом й урядом. Франц Иосиф І коронувався також на короля Угорщини, яку відтоді з Австрією єднала особа монарха. Але успіх мадярів був нещастям для Закарпаття, яке залишилося в межах Угорського Королівства. Тому що закарпатські русини не підтримали мадярського повстання, як і тому, що російські війська задушили його, ма- 1 ЛужніщькийГ. Вказ. праця.— С. 514. г Волошин А. Спомини.— Ужгород, 1923. — С. 41—42.
дяри перенесли всю свою ненависть, якою палали до росіян за погром у 1849 р., на закарпатських русинів. "Нищити русинів зробилося немов патріотичним обов'язком мадярським"1. Українські здобутки з 1848—1860 pp. угорський уряд ліквідував і почав нагінку на українську Греко-Католицьку Церкву, намагаючись поставити її на службу запланованої мадяризації українського, чи пак, руського населення Закарпаття. Мовою в урядах і в школах, замість української, стала мадярська мова. У духовній семінарії в Ужгороді, де від 1809 р. виклади відбувалися латинською мовою, заведено ще й мадярську. Те саме сталося в Гїряшівській семінарії—українську мову усунено зовсім2. Папа 1866 р. під впливом угорського уряду іменував Стефана Панкевича на мукачівського єпископа, який через сім років свого єпископства виявився ренегатом-мадяроном. Після нього єпископами були іменовані тільки надійні для Будапешту особи. У 1863 р. мадяри повели пропаганду за введення мадярської мови до літургії, яка мала служити як один із засобів мадяризації. "Але Апостольський Престіл не допустив до того, щоб до церкви запровадити політику,— писав о. Августин Волошин,—і на Закарпатті залишилася старослов'янська мова"3. Наступ мадярів на церкву переконав закарпатців, що настала вже вирішальна боротьба за їхнє існування. Підступне введення мадярської мови до літургії, створення "політичної" мадярської єпархії, вирішальне слово мадярів у назначуванні церковних провідників, персбрання владою контролю над церковними школами,— все це й подібне засвідчувало, що Рим не був у силі спинити мадярщення Церкви4. Реакцією проти мадяризації Греко-Католицької Церкви був доволі численний поворот до православ'я, що в 1919 р. охопив майже третину населення Закарпаття5. На літературно-мовному відтинку народовецький рух у третій чверті XIX ст. розпочав учитель гімназії в Будапешті Василь Чо-пей (1856—1935), упорядник підручників для народних шкіл Закарпаття, в тому числі й української читанки. Він також автор "Русько-мадярського словаря" (1883 р.), у передмові до якого доводив незалежність української мови від російської, чим заперечував москвофільські твердження. У той же час на науковому горизонті з'явився етнограф священик Юрій Жаткович (1855—1920) та інші гре-ко-католицькі священики, які підтримували народовецький рух. 1 Лужніщький Г. Вказ. праця.— С 514. 2 ГиатюкВ. Вказ. праця.— С. 24. 3 ВОЛОШИНА. СПОМИНИ; релігійно-національна боротьба карпатських русинів-україн- ців проти мадярського шовінізму.— Филадельфія, 1959.—С. 18—20. 4 Пекар А. В. Вказ. праця.—С 111. 5 Федорів Ю. Вказ. праця.— С 282.
234
235
Свою журналістську діяльність 1900 p. розгорнув молодий священик Августин Волошин. Проти мадяризаційної політики Угорщини на Закарпатті виступили й політичні та суспільно-громадські кола Галичини, які в 1896 р. з нагоди мадярського відзначення тисячоліття угорського королівства опублікували у Львові "Протест Галицьких Русинів проти мадярського тисячоліття" під назвою "І ми в Європі". Автори "Протесту" відстоювали думку, що закарпатські українці не окрема народність, а жива і діяльна частина українського народу, "тої нації, до котрої належать своїм походженням, своєю історичною і духовною традицією"1. У другій половині XIX ст., коли національні суперечності особливо загострилися, щоб обгрунтувати свою політику національного гноблення, мадяри звернулися до філософічних теорій визначення нації. Вони 1868 р. схвалили навіть окремий "Закон про права національностей", який стверджував, що "всі громадяни Угорщини в політичному відношенні становлять одну неподільну угорську націю, рівноправними членами якої є всі громадяни країни, незалежно від того, до якої національности вони належать." Така теорія захищала ідею територіяльної цілосте Угорщини, утримання в її межах усіх національностей, що проживали в королівстві2. Про розміри мадяризаційної політики на Закарпатті найкраще засвідчують дані про шкільництво. Під кінець XVIII ст. на Закарпатті було 300 українських шкіл, в 1868 р. — 479, у 1874 р — 571, а в 1888 p.— вже тільки 353 українських, а 265 мадярських. У 1900 р. залишилося бл. 500 шкіл на 2918 сільських громад із присілками. На загальну кількість 134 280 дітей шкільного віку, до школи ходило тільки 52 477, тобто 39,9%. Одночасно статистика виявила, що заледве 25 000 українців уміло говорити по-мадярськи, а трохи менше число мадярів — по-українськи. Писати й читати по-українськи вміло тільки 7% чоловіків та 4% жінок3. У 1905 р. залишилося 23 українські школи, але законом з 1906 р. скасовано всі не-мадярські школи, й українські діти мусіли вчитися тільки по-мадярськи. У 1913 р. не було жодної української школи, тільки в 34 школах дозволено вживати староруську мову для навчання церковного співу4. Унаслідок такої політики у 1913 р. було 20 000 дітей, що взагалі не ходили до школи. До 1910 р. на 472 тисячі українців Угорщини закінчило середню школу лише 274 особи. У 1913/14 навчальному році в усіх середніх школах Угорщини налічувалося лише 39 українців, у тому числі: в Марамароші — 6, Пряшеві — 18, 1 Одохівська Т.О. З історії українсько-угорських зв'язків другої половини XIX ст. // Український історичний журнал.— 1971.— № 10.— С 96. 2 Там же.-С. 92. 3 Дорошенко Д. Угорська Україна.— Прага, 1919.—С.8. 4 Шандор В. Вказ. праця // Свобода.—1984.—Ч. 47.—13 березня.
Ужгороді — 4, Мукачеві — 8 та в Кошицях — 3і. Отже, нічого дивного, що перед вибухом Першої світової війни на Закарпатті було 60% неписьменних. Коротко кажучи, мадяризаційна політика Будапешту на Закарпатті знищила започатковане там національне відродження і довела країну до культурного занепаду. Майже до кінця XVIII ст. Закарпаття населяло відносно мало жидів, але коли в 1782 р. цісар Йосиф II видав відомий "Толеран-ційний Едикт", який дозволяв їм поселятися тут, з цього права ско-ристало багато галицьких жидів. У скорому часі жиди стали важливим соціальним й економічним чинником Закарпаття. Оскільки там української середньої верстви не було, професійні зайняття, як право, медицина, дентистика і т.п., до певної міри опанували жиди, бо в деяких місцевостях їх було більше як мадярів. У жидівських руках знаходилося також шевство, кравецтво, годинникарство тощо2. Торгівля, як звичайно, знаходилася у руках жидів, так само як і шинки та корчми, яких на Закарпатті було дуже багато. Великі зиски мали жиди від шинків і корчми, де вони споювали селян, даючи горілку в борг. На Закарпатті, як це стверджував угорський економіст Еґан, найнижча процентова ставка становила 30%. Але як тільки боржник не встигав віддати вчасно гроші, лихвар негайно підносив процен-тову ставку до 1 золотого ринського від 10 золотих тижнево, що давало 520% річних. Міністер справедливості Угорщини видав розпорядження — переслідувати лихварство. Але воно процвітало приховано, бо лихварі застосували свого роду економічний терор- супроти боржників. Коли боржник подав лихваря до суду, тоді стратив кредит на майбутнє і в суді селянин боявся признатися, які відсотки він платить лихвареві, а коли приходило до ліцитації селянського грунту — тоді вже було запізно. Якщо до суду справу від імені селянина подавав священик чи урядовець, то лихварі на ньому металися, підпалюючи обійстя або вбивали. Наприклад, "Василь Ряшко позичив від Е. Герша з Бу-ковця 5 золотих, які мав повернути до кінця року з 30% надвиш-кою. Та Ряшко не міг заплатити на час і, щоб уникнути екзекуції, зобов'язався заплатити до кінця 1876 року — 40 золотих і сплачував лише частками, 5, 10, 14 зол., тоді, коли міг. Не мав грошей — приніс збіжжя. Коли Герш натиснув на нього — привів коня, потім ще п'ять корів і 15 овець. Коротко кажучи, з позичених Ряш-кові 5 зол. довгу зробилося 600. Справа пішла до суду і Герш заперечив, що він позичив Ряшкові тільки 5 зол, а також заперечив, що дістав 600 зол. Навпаки, він твердив, що не знає, скільки Ряшко 1 Сміян Н.К. Революційний та національно-визвольний рух на Закарпатті кінця XIX— початку XX ст.— Львів, 1968.— С 74. 2 ШтефанА. Вказ. праця.—С. 272.
236
237
позичив і скільки від дістав від нього звороту. Через брак доказів справу припинено"1. За несплату боргів жиди забирали у селян їхні господарства. В окремих селах Закарпаття, зокрема гірських районах, 80—90% селянських дворів були боржниками жидів-лихварів; у деяких округах за борги перейшло в руки лихварів 60% селянської землі2. Нагромаджуючи капітал із лихварства, жиди винаймали в оренду великі посілості та державні землі, полонини, сіножаті тощо, а потім віднаймали їх дрібними клаптиками за подвійну, чи потрійну ціну. Малоземельний русин-українець Закарпаття для свого прожитку міг винайняти потрібні йому угіддя виключно через жида-посередника, що забирав йому весь зиск для себе. Ані приватні великі земельні посілості, ані державні землі не здавалися в оренду прямо корінному населенню, а тільки через посередника-жида3. Боротися з лихвою було дуже трудно, бо лихварі були готові на все й не перебирали в засобах. У Мармароськім комітаті по деяких селах засновано задаткові каси й організовано споживчі крамниці на зразок галицьких. Про це дізналися лихварі й зараз вислали двох людей до священика в Долішній Бистрі, що очолював цю кооперативу з пропозицією, щоб негайно відмовився від головування. І коли священик не послухав, то в скорому часі його обійстя підпалено з чотирьох кутів, внаслідок чого він утратив весь свій маєток4. У державній адміністрації працювали в основному мадяри, але мадярська адміністрація була назагал байдужа до долі українського селянства. її бюрократизм полегшував жидівству нестримно визискувати закарпатців, яким не в стані були прийти з допомогою ні війт, ні священик. Але не всі жиди нелюдськи використовували закарпатських селян і були лихварями. Це робили, звичайно, лише корчмарі, купці й посередники, які становили заледве 25% жидівського населення. Але й між цими жидами було багато таких, які чесно й законно виконували свою професію. Решта, тобто 75%, працювало в хліборобстві, як робітники, малі й більші землевласники, в лісівництві. Були й такі жиди, які безкорисно допомагали людям, що були в матеріальних скрутах і ставилися до своїх односельчан краще, ніж мадярські або навіть свої пани. "Взявши під увагу всі від'ємні й додатні сторінки діяльности жидів на Закарпатті,— писав Августин Штефан,— неупе-реджений дослідник ствердить, що вони виконали позитивну роботу в підвищенні добробуту населення Закарпаття"5.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Конституція та мадяризація» з дисципліни «Нарис історії України»
