Через брак власної інтелігенції Буковина не виявила великої політичної активності в часі Весни Народів. Визначною постаттю того часу був православний єпискоц українець Євген Гакман (1834— 1873), який реорганізував свою Єпархію та підніс рівень православного духовенства. У часі прилучення Буковини До Австрії, більша частина її належала до Радівецької єпархії, а меНща до Сучавської. Обидві ці єпархії підлягали молдавському митрополитові в Яссах. Але австрійський уряд не бажав собі, щоб духовна влада над його підданими знаходилася поза кордонами імперії, тому цісар Йосиф II видав 24 квітня 1781 р. "патент", згідно з яким усі парафії, церкви й монастирі Православної Церкви в Буковині вщцав під владу Радівецького єпископа Досифея Херескула, який з "єпископа Радівців" став "єпископом Буковини". На підставі цісарської постанови від 13 лютого 1782 р. єп. Херескул переніс свою катедру до Чернівець, де збудовано для нього нову пишну резиденцію2. 1 Там же.-С. 258-259. 2 Власовсьшй І. Нарис історії Української Православної Церкви.-Нью-Йорк, 1957.- Т. З- С XV.
218
219
—■"—--■" ■
Від 1783 до 1873 p. Буковинська єпархія підпорядковувалася православному митрополитові у Карловицях (Хорватія). Заходами єпископа Є. Гакмана Чернівецьку єпархію 1873 р. піднесено до стану митрополії й вона отримала незалежність як Буковинсько-Далматинська митрополія. В такому стані вона перебувала аж до розвалу Австро-Угорської імперії в 1918 р. В 1840 р. єпархія поділялася на вісім деканатів, які складалися з 148 парафій та 24 місцевостей. Крім того, до православної єпархії належало ще три монастирі, у Путній, Сучавиці та в Драгомірній. Понад дві третіх, або 269246 осіб належало до Православної Церкви, одна третя до інших віровизнань: 37738 римо-католиків, які мали один деканат, 9626 осіб різних інших християнських релігій та 10 293 особи жидівського віровизнання1. Говорити про національну свідомість буковинських українців у цьому часі важко, але вони знали й любили свою мову й тому поміж населенням сіл та адміністрацією, яка була в румунських руках, проходила затяжна боротьба за введення української мови до буковинських шкіл. Румунська мова у школах, якої діти не розуміли, відштовхувала їх від школи і сприяла зростанню неграмотності. У 1811 р. цісарська Комісія освіти доручала, щоб у но-возапланованих 17 "тривіальних" школах Буковини, у громадах зі змішаним румунським й українським населенням, учителі знали мову мешканців села. У березні 1844 р. згадана Комісія наказувала, щоб у публічних школах, на території між Прутом і Дністром, була введена українська мова. Але місцева румунська адміністрація саботувала це розпорядження. Згідно з переписом населення 1846 і 1851 pp., загальна кількість населення становила 447 095 осіб, в тому числі 188 288 українців (42,11%) і 175 670 румунів (39,30%), 37 855 німців (9,47%), 29187 жидів (6,53%) і 10086 або 3,59% інших2. Отже, румуни становили тоді дещо більше третини населення, яке в основному проживало в південній Буковині. І тоді як в усіх селах із румунським населенням мовою навчання в школах була румунська, румуни робили всілякі перешкоди, щоб не допустити українську мову до школи в українських селах, твердили, що буковинські українці— це насправді зукраїнізовані румуни. Українське національне відродження на Буковині почалося доволі пізно, бо щойно в січні 1869 р., за ініціативою єпископа Гакмана було засноване перше українське товариство "Руська Бесіда" головою якого був обраний священик Василь Продан. Але перевагу тут мали москвофіли, які в 1870—1871 pp. видавали журнал "Бу-ковинская Зоря" штучною церковнослов'янською мовою за редакцією учителя гімназії Івана Глібовецького. Починаючи з 1880 p., 1 Bcndella T. Op. cit.-S. 38. 2 Das National і ttaetenrecht des alten Oesterreichs.—Wien—Leipzig, 1934.— S.55; Nowosiwsky I. M. Op. cit.-P. 58. 220
"Руська бесіда" почала розбудовувати читальні, які провадили культурно-освітню діяльність і ширили москвофільство. Одним із перших, хто виступив проти москвофільської політики "Руської Бесіди", був Осип Юрій Федькович. Ще в листопаді 1869 р. він написав статтю під заголовком "Щоб не було запізно! Голос спосеред руського народу". Але щойно в 1884 р. "Руську Бесіду" перебрали народовці, тоді вона скоро стала духовним культурним осередком національного відродження Буковини. Перед вибухом першої світової війни "Руська Бесіда" налічувала вже п'ять філій у повітових центрах Буковини та 150 читалень з 13 000 членів. У 1870 р. організовано політичне товариство "Руська Рада" також під проводом В. Продана та впливами москвофілів, але 1885 р. на чолі Ради стали народовці — фінансист Іван Тимінський, гімназіальний учитель Єротей Пігуляк, педагогічний діяч і публіцист Омелян Попович й І. Окуневський. "Руська рада" видавала два часописи "Руська рада" і "Народний Голос". У 1880 р. під впливом галицьких народовців український рух на Буковині почав досить швидко ширитися. Не мале значення для культурного розвитку Чернівців, як і для цілої Буковини, мало заснування учительської семінарії в 1870 р. та Університету ім. Франца Иосифа. Щоправда, в університеті викладання велося німецькою мовою, але були окремі кафедри української та румунської мов і літератур. З цього університету вийшов цілий ряд визначних буковинців і галичан, а між ними Іван Франко, Лесь Мартович та ін. Під економічним оглядом за велике достягнення цього періоду можна вважати побудову залізничної сітки на Буковині: Чернівці—Львів, Чернівці—Вижниця, Чернівці—Заліщики та Чернівці— Новоселиця. Завдяки цьому Чернівці стали вузловим залізничним торговельним центром, що сприяло швидкому зростанню міста. У 1851 р. Чернівці мали всього 20 тис. населення, в 1900 р. воно зросло до 67 тис, а в 1930 р. до 112 тис. У 1860 р. почали несміло з'являтися поетичні та прозові твори народною українською мовою. Не малу роль у цьому відіграли твори українських письменників з Наддніпрянщини— Григорія Квітки-Основ'яненка, Марка Вовчка, а особливо поезії Тараса Шевченка. Одним із перших на Буковині почав писати свої твори народною мовою Осип Юрій Федькович Гординський (1834—1888). Замолоду він служив при війську, був учасником кривавих австрійських походів в Італію й тому багато віршів присвятив тяжкому "жов-нярському" життю. Ці твори належать до найкращих серед його літературного дорібку. Перша самостійна збірка поезій з'явилася в 1862 р. під назвою "Поезії Іосифа Федьковича". Своїми поетичними творами, в яких він малює життя простого народу, вояка й селянина, Федькович здобув загальне визнання. Він "перший на 221
всю закордонну Украшу звернувся безпосередньо до народу, черпаючи від нього мотиви і зміст для своїх творів, принаймні найкращих, і цим зайняв в історії українського письменства одмітне місце",— писав С. Єфремов1. Услід за Федьковичем пішов Сидір Воробкевич (1836—1903), літературний псевдонім Данило Млака, автор творів про історичне минуле й побут українського народу. Він же драматург і композитор. Під кінець XIX ст. на літературному горизонті Буковини з'явилася нова сила, талановита символістка — Ольга Кобилянська (1865— 1942), яка у своїх творах, зокрема в першому під назвою "Людина", з'явився друком 1891 р., та в другому "Царівна" (1895 р.) ідеалізує аристократизм духа. В її пізніших творах "Природа", "Некультурна", а особливо в оповіданні "Битва", змальовані розкішними барвами картини природи, які можна зарахувати до поеми в прозі. А твори "Банк Рустикальний", "Земля", "На Полях" та інші дають читачеві реально-мистецькі сцени.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Боротьба за національні права» з дисципліни «Нарис історії України»
