Колосальне значення в національному відродженні галицької вітки українського народу відіграла Українська Греко-Католицька Церква. Вона охоплювала найширші маси населення й національна свідомість у багатьох селах залежала від свідомості пароха. Здебільшого священик був єдиною високоосвіченою людиною на селі, до якого всі зверталися як до свого батька за порадою і він мав великий вплив на своїх парафіян. Про значення Української Греко-Католицької Церкви влучно висловився священик Йосиф Заячківський на перших основуючих зборах Львівської "Просвіти": "Дивні речі чинить Провидіння ... Та Унія, що її сприяв польський уряд в XVI ст., перевернулася в XIX ст. в найбільшу захисницю української національної справи, давши низку патріотів священиків-католиків, що врятували Галичину від полонізації, подібно як католицькі священики врятували Ірляндію від ан-глізації..."1 Велику роль у цьому процесі відіграли владики, що стояли у проводі Церкви: Михайло Левицький, Григорій Яхимо-вич і Спиридон Литвинович. У 1869 р. помер галицький митрополит Литвинович, і папа Пій IX назначив митрополитом адміністратора Перемиської єпархії, єпископа Иосифа Сембратовича, доктора теології і професора Львівського університету. Це була людина науки й не конечно при- ' Борщак І. Галичина й українська справа в XIX ст. // Україна (Париж).— 1953.— Збірник 10.- С S64. 200
готована вести боротьбу з москвофільським рухом, що тоді заісну-вав в церковно-релігійному житті Галичини. Але в 1880 pp. москвофільство набрало такої сили, що врешті й австрійський уряд не міг довше його легковажити. Зокрема коли І. Наумович перейшов на православ'я з цілим селом 1876 р. Це було на руку полякам, які використали те як доказ, що українцям годі вірити, навіть якщо вони заявляють себе австрійськими патріотами, бо по суті вони є вірними слугами Москви. Для Москви це був доказ, що "унія й католицтво"— це накинене згори ярмо, бо по суті українці залишаються нез'єднаними православними, для яких Москва є третім Римом1. Митрополит Йосиф Сембратович виявився прихильником українізації церкви, сам говорив проповіді по-українськи та й священикам те саме наказував. Він поборював п'янство, що тоді дуже поширене було по селах, і надав тій справі церковно-релігійного характеру. Очоливши т.зв. відроджекецький рух, він уклав окремий статут для церковних братств тверезості. Священики, які на селах користувалися великим авторитетом, брали активну участь у тій боротьбі. Наприклад, в селі Денисові на Тернопільщині ла-рохом був через довгі роки священик Йосиф Вітошинський, який палицею гонив селян з москвофільської читальні Качковського та з корчми. Він організував у селі читальню "Просвіти", другу з Галичині після Львова і своєю довголітньою та наполегливою працею поставив село на рейки українського національного відродження. Завдяки йому читальня ім. Качковського^ занепала й зникла, спорожніли жидівські корчми в селі2. Отець Йосиф Вітошинський не був винятком. Це, очевидно, ^підривало зиски дідичів^ і за те пани зненавиділи митрополита Иосифа Сембратовича й не полишали нагоди, щоб йому за те відплатити. Остаточно через польські інтриги на цісарському дворі, підсилені поширенням москвофільства серед духовенства, у 1882 р. цісар домігся від папи усунення митрополита Иосифа. На місце митрополита прийшов його небіж Сильвестер Сембратович. Другою^ важливою справою, яку започатковано завдяки митрополитові Йосифові Сембратовичеві, стала реформа чину ОО. Ва-силіан. Політика митрополита Иосифа, як також і народовців, насторожила не тільки москвофілів і поляків, але також й австрійський уряд, ба навіть Рим, який почав цікавитися українськими справами й вимагав, щоб менше уваги було присвячувано національному вихованню молоді, а більше католицькому. У зв'язку з тим папа Лев XIII призначив польський монаший чин "Змартвихвстанців" реформувати монаший чин ОО. Василіан, який знаходився у стані 1 ЛужницькийГ. Вказ. праця.— С. 522. 2 Шарик М. Діти війни. Спогади.— Вінніпег, 1955.— Ч. 1.— С 20—22. 201
занепаду. Коли на початку XIX ст. він нараховував 144 монастирі та 1225 монахів, то на початку 1880-х pp. їх залишилося заледве 14 і з 50 монахами. Сподіваючись певних успіхів у своїй полонізацій -ній політиці, Галицький сойм негайно ухвалив на ту ціль 100 000 ринських, помимо протестів греко-католицького священика, посла Степана Качали. Щоправда, призначення єзуїтів "змартвихветан-ців" та реформування українського монашого чину насторожило українську громадськість, але згодом виявилося, що реформа себе виправдала і "з реформованих василіан вийшло багато прекрасних священиків, богословів і церковно-громадських діячів"1. Василіани відновили місійну працю, працювали серед української молоді, організуючи молодечі "Марійські Дружини", які до вибуху світової війни налічували понад 20 000 членів. Вони зорганізували початкову гімназію — Інститут св. Йосафата в Бучачі, в якому навчалося до 800 учнів. Крім того, василіани розвинули доволі успішну видавничу діяльність з осередком у Жовкві, де появилася ціла низка української релігійної літератури. Вони видавали місячний журнал для народу "Місіонар", для молоді— "Наш Приятель", а по війні — також науковий журнал "Записки ЧСВВ". Митрополит Сильвестер Сембратович велику увагу приділяв скріпленню Греко-Католицької Церкви. Він провів у ній основні реформи, а в 1885 р. створив нову єпархію з осідком у Станіславові, яка охоплювала Покуття і частину Поділля. С. Сембратович 1891 р. скликав у Львові провінційний собор, який упорядкував низку обрядових справ, що утруднювали духовну працю і спиняли розвиток Церкви. За ініціятивою василіанина Єремії Ломницького він 1892 р. заснував нове чернече згромадження сестер служебниць для релігійного виховання дітей і шкільної молоді та харитативної допомоги по парафіях. У Львові відкрив дівочий інститут, який віддав під опіку Сестер Василіанок. Сильвестр розумів загрозу москвофільства, яке ширилося серед мало-, а то й неграмотного населення, з одного боку, а з другого, те, що йшов запеклий бій із польським кліром. Більшість освіченого духовенства була т.зв. "кацапами", тобто москвофілами, так що митрополит не міг вести з ними відкритої протимосквофільсь-кої боротьби, щоб не зразити собі більшої частини греко-католиць-ких священиків. Однак тому, що він вибрав посередню і на той час правильну лінію, частина духовенства народницького напрямку дивилася криво на нього, а молодь таки ворожо2. Народовці, під впливом драгоманівського антиклерикалізму, виступали проти митрополита, але згодом помирилися з ним, зокрема коли у вибо- Федорів Ю. Вказ. праця. — С 288. Лужницький Г. Вказ. пращ.— С. 524.
рах до парламенту у 1885 р. він провів своїх двох кандидатів у посли. Це показало народовцям, що Сембратович має силу і з ним треба співпрацювати. Митрополит включився у громадську діяльність та сприяв народовецькому рухові угодовецького відламу. За заслуги супроти Церкви папа Лев XIII номінував митрополита Сем-братовича кардиналом. У 1898 p. C. Сембратович помер, і в 1900 р. на галицький митрополичий престіл прийшов молодий монах-василіанин граф Андрей Шептицький. До нього також чимало українців ставилося з недовір'ям й підозрівало, що він, як нащадок старого українського, але сполыценого роду, сприятиме польським впливам на українські справи. Так само поляки сподівалися, що молодий митрополит причиниться своїм впливом на зупинення національного розвитку галицьких русинів-українців. Але митрополит Андрей скоро включився в боротьбу за права українського народу й під його впливом багато священиків греко-католиків зірвало з москвофільством і приєдналося до народовецького табору. Турбуючись народною культурною спадщиною, у 1913 р. митрополит Андрей Шептицький заснував у Львові Український Національний Музей і сам став його головним меценатом. Своєю відданою працею для української церкви й народу митрополит Андрей зумів прихилити до себе народні маси і ще до вибуху першої світової війни уже був визнаний усіма як український патріот.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Церква і народ» з дисципліни «Нарис історії України»
