Галичина — це історична область, що обіймає південно-західну окраїну басейну рік — горішнього і середнього Дністра, горішнього Прута, горішнього Буга, більшу частину басейну Сяну. Тут у XI ст. розвинулося могутнє Галицьке князівство зі столицею у місті Галичі над Дністром, а пізніше Галицько-Волинська Держава зі столицею у Львові. Межі Галичини були різні, залежно від часу та могутності її володарів. На півдні межа із, Закарпаттям проходить хребтом гір Карпат, а на південному сході — з Буковиною. Межі змінялися, і в XII—XIII ст., зокрема за князів Ярослава Осмомисла і Романа, на півдні сягали берегів Чорного моря, а на заході від гір Карпат аж до гирла Дунаю, на сході губилися в українських степах, тобто охоплювали сучасну Молдавію, Буковину й Басарабію, яку згідно з літописами, колись замешкували українські племена уличів і тиверців. Наприкінці X ст. князь Володимир Великий приєднав до Руси-України міста Перемишль і Червень. Галицький князь Ярослав Ос-момисл (1153—1187) поширив свою владу далеко на південь аж по ріку Дунай. У 1199 р. князь Роман Галицький об'єднав Галичину з Волинню і створив Галицько-Волинську Державу, в якій панували його нащадки — династія Романовичів (1199—1340 pp.). Найвидатнішим представником цієї династії був король Данило Галицький (1238— 1264), якому доля судила в 1240 р. воювати з татарськими ордами й обороняти цілу центральну Європу перед татаро-монгольською навалою. У боротьбі з татарами Данило шукав безуспішно союзників на Заході, включно з папою Інокентієм IV, від якого прийняв корону в 1253 р. Він збудував ряд міст та укріплень й одне з них назвав на честь свого сина Лева — Львів, а також місто Холм над Бугом та т~ ші. Не маючи союзників, мусів помиритися з татарським ханом. Йому вдалося об'єднати під своїм володінням велику частину земель колись могутньої київської Руси—України, включно з Києвом. По смерті короля Юрія II у 1340 p., останнього з роду Романовичів, Галицько-Волинська Держава перестала існувати й Галичина з Холмщиною потрапила під панування польських королів, а Волинь — під панування литовських князів. У Галичині почалося переслідування опонентів польського панування й насаджування польської шляхти на
місце старих українських боярських родів та римо-католицької віри. У цей час зросла важливість "руської", тобто православної церкви, яка під проводом київських митрополитів стала заборолом русько-української культури. При церквах організувалися т".зв. Братства, які ставили завдання дбати за свої храми та допомагати бідним і хворим. Із наступом польської римо-католицької церкви у XVI—XVII ст. Братства поширили свою діяльність, вони організували школи, друкарні тощо і стали в обороні своєї віри й обряду. На перше місце у тій боротьбі вийшло Львівське Братство при церкві Успення Богородиці, яке за свою культурну й релігійну діяльність в 1589 р. отримало від єрусалимського патріарха право ставропігії, згідно з якою воно підпорядковувалося не місцевому єпископові, але безпосередньо патріархові. Коли ж у 1596 р. дійшло до церковно-релігійного об'єднання Української Православної Митрополії з Римом у т.зв. Берестейській Унії, Братства виступили проти Унії, вважаючи її першим кроком до латинізації і полонізації української церкви. Завдяки братствам Галичина найдовше зберегла православ'я і щойно після того як Українська Православна Церква була повністю підпорядкована Московському патріархові (1686 p.), а Уніятська Церква виявилася гідним оборонцем прав українського народу, в 1692 р. Унію прийняла Перемиська єпархія, в 1700 р. — Львівська, а в 1709 р. і львівське Успенське Братство, яке було перетворене на Ставропігійський Інститут. У XVIII ст. колись могутня Польща, у складі якої знаходилися величезні простори Білорусі і Правобережної України, від Дніпра аж до Карпатських гір, хилилася вже до упадку. її роз'їдала внутрішня боротьба польської шляхти, магнати якої не визнавали жодної центральної влади. З другого боку, нелюдська поведінка панів-дідичів зі своїми підданими, які вперто не тільки зберігали, але й надуживали своїми феодальними правами, викликала численні повстання гноблених, які ще більше ослаблювали її потужність. З цього скори-стали її сусіди, на північному сході — Росія, на північному заході — Прусія, а на півдні — Австрія. На початку серпня 1772 р. з ініціативи пруського короля Фрідріха Великого, вони поділилися частиною територій Польщі. Австрія зайняла Галичину, покликуючись формально на те, що в XIII ст. Галицько-Волинська Держава була короткий час під пануванням угорських королів, які в тому часі титулували себе гех Galiciae et Lodomeriae — король Галичини і Володимири (від міста Володимир на Волині). Цісарева Марія Терезія, захопивши Галичину, прийняла теж титул королеви Галичини й Володимири', і той титул австрійські цісарі носили аж до 1918 р. У 1792 р. відбувся другий, а в 1795 р. третій і останній переділ Польщі. Австрія захопила місто Краків з околицею й решту Сандомирсько-го воєводства та територію поміж ріками Віслою й Бугом, де знаходи-
134
135
лися заселені українцями Холмщина й південне Пщляшшя. Всі ці великі простори одержали тоді спільну назву Галичина (Galizien), незважаючи на те, що корінно польські землі ніколи не входили до Га-лицько-Волинської Держави. Але для відрізнення польських земель від українських надано першим назву Westgalizien (Західна Галичина), а українські землі названо Ostgalizien (Східна Галичина). Згідно з Шенбрунським договором поміж Австрією й Наполеоном від 14 жовтня 1809 p., Австрія також була змушена відступити йому всі землі, які вона захопила у третьому поділі Польщі, а також місто Краків, які Наполеон прилучив до Варшавського Князівства. Так само згідно з Шенбрунським договором Наполеон змусив Австрію віддати Росії східну смугу Галичини на захід від Збруча аж до річки Серет з містами Тернопіль, Теребовля і Заліщики, яку названо Тернопільським краєм. Формальна передача Тернопільського краю Росії відбулася щойно 15 червня 1810 р. і тут створено нову російську адміністраційну й судову владу, в якій головні місця зайняла місцева польська шляхта і нижчі урядові інстанції були обсаджені виключно поляками. Тернопільський край поділено на дві адміністративні округи — За-ліщицьку та Тернопільську, яка була вдвоє більша від Заліщиць-кої. Тому незабаром з неї виділено третю — Теребовельську округу. На чолі Тернопільського краю Олександер І назначив сенатора Ігната Тейльса, який усе своє урядування провадив виключно російською мовою. Окружні уряди очолювали старости, родовиті росіяни, що мали свого помічника "секретаря округи", яким завжди був галицький поляк. На місце дотеперішньої урядової німецької мови, стала мова російська, а побіч неї польська мова. Всі урядові документи друкувалися в польській мові. Це вказує на те, що цар повністю знехтував українське населення Тернопільського краю й не вважав за відповідне вводити українську мову навіть у найнижчих інстанціях для місцевого населення1. Після закінчення Наполеонівських війн, згідно з домовленням на Віденському Конгресі 3-го травня 1815 p., Австрія 6-го серпня 1815 р. знову перебрала під свою владу Тернопільський край. Так само в часі Віденського Конгресу 1815 р. більшість Варшавського Князівства перетворено в Польське Королівство, королями якого мали бути російські царі. У Польському Королівстві залишено й українські землі Підляшшя та Холмщину. Місто Краків проголошено вільним містом під протекторатом Австрії, Прусії й Росії. Власне після Наполеонських війн усталено кордони Галичини, бо в минулому вони значно різнилися від сучасних. * * *
У XVIII ст. для інтелігентних верств українського народу була байдужа національна приналежність, за те сильніша була конфесійна. У Галичині й на Закарпатті ті верстви були уніатські, на Буковині православні. "Уніяти ідентифікували себе більше з римо-католиками, а що ті були поляками й мадярами, то уніяти не вважали зовсім ніяким злом приймати польську чи мадярську мову за свою рідну; православні робили те саме з румунською і тим способом відчужили себе одні й другі цілком від власного народу й перейшли по неволі в чужий табор"1. Східна Галичина становила 55 300 квадратних кілометрів, тобто бл. 5% усієї території замешкалої українським народом. На півдні вона межувала із Закарпаттям, а на південному сході сусідувала з Буковиною і межа між ними проходила у північному напрямку вздовж річки Черемош аж до її злиття з річкою Прут, а далі сушею до Дністра і на схід аж до впадання лівобічної притоки Збруч. Тут повертала на північ і пробігала річкою Збруч аж до її верхів'я, і там повертала на захід. На північному сході Галичина межувала з західною Волинню і тут лінія проходила сушею у північно-західному напрямку, на північ від міст Збаража, Бродів і Сокаля до ріки Буг. Це була границя, що відділяла Галичину від східної України, тобто кордон поміж "Австрійською та Російською імперіями. На північному заході кордон проходив сушею до річки Сян коло міста Нісько, а далі на південь вздовж річки Сяну аж до княжого міста Сянока. Тут річка Сян становила західну межу Галичини з деякими відхиленнями на захід, зокрема коло Перемишля відділяла польські терени від українських. Коло Сянока починається українська Лемківщина, що вузьким клином вигинається на захід вздовж Карпат аж до річки Попрад. На півдні Лемківщина межує із українськими селами західного Закарпаття — Пряшівщини на південному схилі Карпат. Австрія застала Галичину у величезному занедбанні, без шкіл, без доріг, без великих міст, без промислу й торгівлі, з бідним цілковито закріпощеним польською шляхтою сільським населенням. І тому не дивно, що українське населення Галичини радо привітало окупацію Австрії, вірячи, що гірше ніяк не може бути, ніж під польським пануванням. Ці сподівання, бодай на час володіння Марії Терезії (1772—1780) та її сина Иосифа II (1780—1790), дещо справдилися. Для культурного й господарського піднесення проведено деякі реформи. Найважливішою було скасування кріпацтва в 1782 р. і запровадження замість нього панщини. Коли Австрія захопила Галичину, у Відні не орієнтувалися в національному складі населення новонабутого краю. Акт поділу Поль-
1 Leszczynski J. Rzqdy rosyjskie w Kraju Tarnopolskim, 1809—1815.— Krakow, Warszawa, 1903. - S. 83. 136
1 ГнатюкВ. Національне відродженнє австро-угорськйх українців (1772—1880 pp.).— Відень, 1916.- С 3-4. 137
щі й підданства Австрії підписали самі польські шляхтичі-вельмо-жі, бо про українських вельмож і бояр й чути не було. Не було тоді ні маєтного українського міщанства, ні багатих купців; ремесло стояло низько і вся торгівля була у жидівських руках. Отже, в розумінню австрійського уряду Галичину заселяли поляки. Першим, хто звернув увагу австрійському урядові у Відні, що населення Галичини не є польським і не говорить польською мовою, був австрійський урядник чех Вацлав^Коранда. У 1774 р. Галичину відвідав син цісаревої Марії Терезії Иосиф, що був її співрегентом, який також переконався, що новонабуті землі — цс не одностайний край з польським населенням, але живе там ще й інший нарід. Він власне ствердив, що населення Галичини українське, а польська тільки шляхта. Так само цісарський намісник у Львові граф Перген у своєму звіті до цісаря зазначив, що більшість населення Галицької землі — це не поляки, а русини (тобто українці). Він, між іншим, також ствердив, що між українським уніатським і польським римо-като-лицьким духовенством існує велика ворожнеча. Одночасно пропонував поліпшити економічне положення селян, які перебувають у крайній нужді, щоб таким чином вони могли в разі потреби стати пригожим знаряддям проти польської панівної верстви1. Львівський єпископ Лев Шептицький доводив перед віденським урядом, що русини-українці — це самостійний, окремий від поляків народ, та домагався справедливого трактування для свого народу. Першим посередником поміж цісарським двором у Відні та но-возайнятою українською Галичиною був священик Іван Гудз, що перебував у Відні як приватний учитель. У міжчасі монаший чин отців василіан, який намагався унезалежнитися від греко-католицького єпископату в Галичині, користаючи з нової політичної ситуації, звернувся з відповідним проханням до цісареви Марії Терезії. Це, очевидно, творило б шкідливе двоєвладдя в церковній адміністрації й тому єпископи виступили проти василіанського плану. Маючи у Відні греко-католицького священика Івана Гудза, львівський єпископ Лев Шептицький та його офіціал священик Антін Левинський написали листа до Марії Терезії в тій справі й передали Іваном Гуд-зом, який того листа доручив цісаревій у березні 1774 рА Незважаючи на те, що Польща як держава перестала існувати, Римо-като-лицька Церква, як і польська інтелігенція, різними способами навертали українських людей до латинського обряду, що рівнялося першому ступневі у переході до польської національносте3. У зв'язку
з тим ще в липні того самого року о. І. Гудз подав знову цісаревій від єпископа Шептицького дві скарги на польське духовенство, яке перетягало багатших і знатніших українців на латинський обряд. . Марія Терезія полагодила ті справи згідно з просьбою єпископа й одночасно зацікавилася долею русинів. З початком 1775 р. цісарева Марія Терезія покликала до себе о. І. Гудза і, після довшої розмови з ним обіцяла заопікуватися галицькими русинами. У тому цісареву підтримав її син Йосиф1. Згідно з деякими даними, населення Галичини разом з Буковиною в 1820 р. налічувало 3 893 000 осіб. За переписом населення в 1846 р. у Східній Галичині залишилося 3 120 тис. населення, з того 70,7% становили українці, решту поляки, жиди, вірмени, німці тощо. За часів Иосифа II захоплені від Польщі території з офіційною назвою Галичина й Лодомсрія поділено на 18 округ, на чолі яких стояли старости. Функції адміністративної й судової влади на місцях виконували дідичі —- власники маєтків або їхні ставленики, затверджувані окружними старостами2. З того 12 округ становили Східню Галичину з більшістю українського населення, а саме: Белзь-кий, Брідський, Бережанський, ЗалІщицький, Коломийський, Лісь-кий, Львівський, Перемиський, Самбірський, Станіславівський, Стрийський, Тернопільський. У цих дванадцяти округах у 1831 р. проживало 2 957 700 осіб, які становили 65,4% населення всього Королівства Галичини й Лодомерії. У 1849 р. кількість населення Східньої Галичини зросла до 3 113 320 осіб. З того українців було 2 210 460 осіб, або 71% населення, поляків 635 113, або 21%, жидів 245 950 (7,9%), німців 18 680 (0,6%), решта інші3. Тут слід підкреслити, що у деяких містах Галичини жиди становили найбільшу групу населення, наприклад, в 1842 р. в Тернополі — 54%, а в Станіславові — 53,5%4. Як Галичина, так і Буковина прийшли під владу Австрії у дуже занедбаному економічному й культурному стані. Основою економіки Східної Галичини було сільське господарство, причому величезні природні багатства краю були власністю польської шляхти, церкви й держави. Шляхта становила приблизно 3,6% населення, серед якої магнатські роди князів Радивилів, Яблоновських, Любомирських, графів Потоцьких, Дідушицьких, Лянцкоронських тощо володіли десятками й сотнями галицьких сіл і містечок. Чисельним був проша-
1 Лужтщький Г. Українська Церква між сходом і заходом: нарис історії української церкви.— Филадельфія, 1954. — С. 486—487. 2 Франко J. Панщина та її скасування 1848 року в Галичині // Зібрання творів у п'ятдесяти томах. — Т. 47: Історичні праці.— Київ, 1986. — С. 108—109. 5 Там же.
1 Там же.- С 109. 2 Класова боротьба селянства Східної Галичини (1772—1849); документи і матеріали.— Київ, 1974.- С 4—5. 3 ГербільськнйГ.Ю. Передова суспільна думка в Галичині (30-і — середина 40-х років XIX століття).— Львів, 1959.— С 15 1 KozikJ. Ukrainski rach narodowy w Galicji w latach 1830—1848.— Krakow, 1973.— S. 68.
138
139
рок дрібної української шляхти (кілька десятків тисяч осіб), що складалася з нащадків давніх збіднілих бояр, вільних поселенців. Всі інші селяни були зобов'язані відробляти безплатно для своїх панів-поляків на панських дворах і фільварках, так звану панщину.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «ГАЛИЧИНА» з дисципліни «Нарис історії України»
