Олександер І ЗО вересня 1814 р. видав т.зв. Височайшій указ про демобілізацію українських ополченських та добровольчих козацьких полків. Внаслідок того до кінця року були розформовані українські ополченські полтавські й чернігівські полки, які перед виходом у похід нараховували 42 182 вояків. Тепер тих усіх, що 1 Довнар-Запольський М. Обзор новейшей истории русской.- Киев, 1912.- С. 212. 1 Там же.- С. 318. 75
пережили війну, більшість повернуто назад у кріпацький стан, а за свою службу кожний з них дістав по два рублі винагороди. Полкові прапори, з якими вони йшли в бій й на яких були замаркова-ні різні полкові відзначення, передані до полтавського та чернігівського соборів на зберігання. Так російський уряд розв'язував справу ополченських полків. Скільки їх загинуло на війні — невідомо. Відносно 15 українських козацьких полтавських і чернігівських полків, яким було обіцяно, що вони назавжди залишаться прина-лежними до українського козацького війська й на перше покликання були зобов'язані знову повернутися на службу до своїх полків, справа була більш складна. Із початкових 18 000 війська, їх повернулося близько 14 500 до своїх власних домів, бо більшість з них належали до окремого вільного козацького навіть досить заможного стану. З них чимало в 1820-1825 роках виїхало на Кубань, де скріпили силу тамошнього козацького війська. Знову ж таки, козаки, які побували в Західній Європі, мали нагоду побачити, як народ живе в тих країнах, і не мали охоти повертатися в рабство кріпаччини. Українську кінно-козацьку дивізію, організовану в 1812 р. на Поділлі та Київщині, переважно з кріпаків, російський уряд переформував в Українську уланську дивізію з чотирма полками. У 1817 р. цю Дивізію приділено до Бузького Козацького війська, з якого створено Бузьку уланську дивізію. Пізніше її поділено на двоє й половину залишено на місці в районі міста Вознесенська, а другу половину переведено в район міста Чугуєва на Харківщині, де вона дала початок т.зв. військовим поселенням. Так Українська кін-но-козацька дивізія і славне Бузьке козацтво за свою службу цареві й Росії стали головним об'єктом жахливого експерименту, якими власне й були військові поселення. Цар Олександер І задумав організувати військові поселення ще в 1810 p., які поєднували б військову службу з працею у сільському господарстві. Йшлося йому головно про те, щоб скоротити витрати на утримання армії, щоб вояків не відривати від родини та сільського господарства і зробити армію самодостатньою. Ідея військових поселень в Україні не була новою. Ще в 1665 р. гетьман Іван Самойлович проектував запровадити військові поселення для оборони Києва перед татарськими нападами. До речі, в той час існувала вже т.зв. українська лінія фортець, що проходила через Константиноградський та Кобеляцький повіти, які в 1724 р. перейменовано на державні поселення. У 1731 р. мешканці тих поселень творили 20 т.зв. "ляндміліційних полків", які пізніше відійшли до Катеринославського намісництва. Коли ж у другій половині XVIII ст. виявилася нестача людей для сільськогосподарських робіт, 1789 р. новоросійський губернатор дістав розпорядження, щоб "третю ча-
стину кінних полків із військових поселенців відпустити додому на шість місяців". Але всі ці військові поселення були основані на інших принципах, ніж ті, що їх задумав Олександер І. Коли ж 1816 р. Аракчеев розпочав проводити в життя плани Олександра І ширше, то опозиція виявилаяся із двох боків, від землевласників, землі яких були заторкнені планами військових поселень, а також і від людей, яким призначено жити і працювати на військових поселеннях. Перший спротив виявили дрібні пани-зем-левласники, бо при організації військових поселень маленькі землевласники мусіли переносити свої будівлі на інші місця, що було пов'язане з великими коштами, яких держава не покривала. Коли хтось не хотів того робити, тоді спеціальна комісія оцінювала існуючі будинки і, якщо вони були в доброму стані, держава платила за них 4/5 оцшочної суми, якщо в гіршому стані — то тільки 1/5, а за погані зовсім нічого не платила1. Крім того, від панів, що мали своїх кріпаків, забирали молодих хлопців "у солдати", тобто до війська, а потім їх не повертали панам, тільки відсилали до організованих військових поселень2. По Україні військові поселення організували на Харківщині, Ка-теринославщині, Київщині й Херсонщині. Першими частинами, що їх уряд призначив на військові поселення, були дві козацькі дивізії, перейменовані на уланські: Українська, сформована для боротьби з Наполеоном на Правобережжі в 1812 р. під командою ген. Вітта, та Бузька дивізія. Цю останню створено з третіх ескадронів з кожного з цих українських полків і Бузького війська та членів гусарських полків. Отже, в основному цар дотримав слова й не повернув добровольців українських козацьких полків знову в кріпацтво, залишивши їх як військову силу, тільки не козацьку, але поселенсько-військову, де режим виявився більш жахливим, ніж у кріпацтві. Для військових поселень будувалися нові села за єдиним зразком, як і нутро хати мусіло бути влаштоване згідно з поданими згори планами. Усі селянські хати, що не були на лінії визначеного плану, нищилися і їх вирівнювано до лінії. Всі мешканці сіл, що займалися хліборобством, мусіли покинути свої оселі й перейти до міст чи сіл, що не були в системі військових поселень. У Чугуєві на Харківщині усі мешканці, що мали свої хати з садками та огорожами, мусіли переїжджати до інших місцевостей, бо Чугуїв був призначений на військове поселення. Поселення мали свої церкви, школи, добре влаштовані шпиталі, добру медичну обслугу, одним словом, мали вони все, що тільки було потрібне до життя. Земля і все рухоме майно у військових поселеннях нібито віддавалося в повну "власність" поселенцеві, але він мусів добре поводи- 1 Слабченко М. Матеріали до економічно-соціальної історії України XIX століття.- Харків, 1925.- Том перший.- С 84-85. 2 Там же.- С 85.
76
77
тися и бути жонатим, інакше командир батальйону міг від нього все те відібрати. Всі мешканці вважалися військовими людьми й підлягали військовим законам і офіцерам, які стояли на сторожі тих законів. І це стосувалося в однаковій мірі як чоловіків, так і жінок. Населення поділялося на господарів і негосподарів, дітей, не-поселених людей, інвалідів, тих, що були в чинній службі, резервних і кантоністів. Крім того, їх затруднювали на різних будовах, а також при перевезенні будівельного дерева. Часом бувало так, що вони за ціле літо не мали навіть трьох днів, щоб обробити свої власні наділи1. Це не могло не відбитися на добробуті поселенців і, як деякі джерела вказують, до них нерідко заглядав голод. Крім того, кожна округа мала викосити повну річну порцію сіна на полк і обробити громадські поля для наповнення хлібних запаснігх магазинів, які завжди мусіли бути повні2. Військові поселення поділялися на полкові округи і кожна з них мала 7 000 осіб чоловічої статі. Пізніше цю цифру збільшено до 10 000. Південно-українські військові поселення, чи як їх офіційно називали — новоросійські, поділялися на 12 округ, кожна по три волості. Волость в середньому мала 10 поселень, які очолював волосний командир. На чолі полкової округи стояв полковий комендант з полковим комітетом і полковим управлінням. Полковий комітет дбав про стан хліборобства в своїй окрузі, про видачу позик, про обробіток ділянок, ремонт будинків і наглядав за поселенцями3. Піхотний полк ділився на батальйони і роти, а кавалерійський на ескадрони. Господарі кожного полку об'єднувалися в батальйони або в декілька ескадронів, які при виходах у похід залишалися на місцях і приготовлялися до служби на місце тих людей, які впали в боях. В усіх чотирьох українських губерніях у 1825 р. було 36 батальйонів піхоти, 249 ескадронів кінноти4. Головна управа військових поселень перебувала у Єлисаветграді. На початку уряд давав гроші, щоб урухомити господарку військових поселень із розрахунком, що по трьох роках вони будуть* цілксім самодостатні і забезпечать харчами не тільки себе, але також і тих, які відбували військову службу та весь домашній, як і військовий скот. У зв'язку з тим провадилися точні обліки майна військових поселень. На обліку були всі коні, воли, неробоча худоба, вівці. Так само провадився докладний облік землі й лісу, чагарників, а також громадських грошей, допомогового й позичкового капіталу5. Окрему групу поселенців творили т.зв. кантоністи, тобто хлопці, яких поділяли на три групи: малі — від 7 до 10 років життя, 1 Там же.- С 87. 2 Там же. 3 Там же.- С 86. * XIX век: клюстрированньтй обзор минувшего столетия.- Санкт-Петербург, 1901.- С. 88. 5 Слабченко М. Вказ. праця.- С. 87.
середні — від 10 до 14 і великі — до 18 років життя. Від 18-го року життя кантоністи переводилися у військові частини, де вони відбували військову службу до 45 років. Після 45 років чоловіки займалися вже тільки сільським господарством. Кантоністи середнього віку мусіли вчитися читати й писати Закону Божого й арифметики. Старші кантоністи, від 14-го року життя, вивчали також військову справу і привчалися до хліборобства. Ця група кантоністів отримувала вже харчі та гроші як вояки у чинній службі1. Малих хлопчаків часто забирали від батьків і віддавали до спеціальних шкіл і, як тільки вони дозріли до певного віку, їх записували до військової школи й зараховували до свого полку. Так само регулювалося життя родини й порядки в хаті. Кожна річ мала визначене місце в хаті окремою інструкцією і кожного дня ранком службові підстаршини переглядали всі доми, стежачи за чистотою та чи все поскладане згідно з приписами. За будь-які відхилення від інструкцій карали доволі суворо. Коли до непорядку спричинялися жінки, їх карали не менш жорстоко, а за деякі провини навіть різками2. Строгість була настільки великою, що люди боялися ступити на підлогу, чи сісти на крісло, щоб його не забруднити, бо може появитися контроль й покарати за нечистоту. Безконечні інспекції житлових приміщень, як також військові паради, відривали господарів від обробітку власних полів. Від господарств часто відбирали кращих коней до військової служби або до державних кінних заводів зовсім безплатно. Нерідко господарі були в розпачі, бо достигле збіжжя на полі чекало робочих рук саме тоді, коли господарські помічники, хлопці й парубки перебували в школах кантоністів, а збіжжя на полі поїдала мишва або сарана. Торгівлі також не було ніякої, бо купців виселено з військових поселень до міст і містечок, а самі поселенці не мали права займатися торгівлею, навіть якщо вона була необхідним чинником у кожному військовому поселенні. Організація подружжя також була під наглядом військових властей, включно з самим Аракчеєвим, як головнокомандуючим всіма військовими поселеннями. Він вимагав, щоб йому подавали список усіх на виданні дівчат та вдовиць і забороняв влаштовувати весілля без його дозволу, хіба що їхніми женихами були вояки-поселенці. У такому випадку Аракчеев вимагав, щоб молодим виплатити 25 рублів на весілля, а його про те повідомити3. У деяких полках списували на карточках прізвища дівчат і вкидали їх до одного капелюха, а карточки з прізвищами вояків до другого. Батальйонний командир витягав 1 Граф Аракчеев и военные поселения, 1809-1831; рассказы очевидцев о бунте военных поселян, исторический обзор устройства военных поселений, переписка гр. Аракчеева.- Санкт-Петербург, 1871.- С. ПО. 2 Довнар-Залольский М. Вказ. праця.- С. 324. 5 Там же.- С. 323.
78
79
одну карточку з одного капелюха, а потім з другого з прізвищем дівчини чи вдовиці й пара вже була дібрана1. Отже, питання любові чи особистих симпатій тут не бралося до уваги. Командир полку чи батальйону роздавав воякам-женихам жінок як овець, відповідно до військового стану вояка. Урядові, який репрезентував Аракчеев, залежало на тому, щоб розвести якнайбільше поселенців. Аракчеев увів у військові поселення дисципліну палиці й вимагав беззастережного підпорядкування всіх мешканців. Військова влада вмішувалася в усі ділянки життя населення. Селяни мусіли працювати, а їхні діти бавитися у військовій уніформі. Формально поселенці мали працювати три дні для держави, тобто для забезпечення полку необхідними харчовими продуктами. Три дні вони мали працювати для себе, причому неділя залишалася днем відпочинку. Насправді поселенці працювали для держави цілий тиждень, бо "ур°ки"? тобто робочі дні, були такі великі, що треба було нераз два-три дні працювати, щоб відробити призначену норму на "урок". Вони будували шляхи, мости й казарми та відбували муштру. Внаслідок такого важкого режиму смертність у військових поселеннях була більша від пересічної для решти країни й доходила до 10%. Серед поселенців траплялося багато самогубств та психічних захворювань2. Військові поселення були об'єктом гордості Аракчеева, й тому їх часто показували чужинцям. Ті , які судили їх по зовнішньому вигляді й чистоті, висловлювалися прихильно про військові поселення. Але ті, що брали до уваги людей, як вони жили та як почувалися, виносили зовсім інші враження. Деякі з них завважили, що у військових поселеннях "у людини відібрали її особовість й обернули у знаряддя для виповнення волі начальства, заглушили всяку ініціативу й раділи, що низкою безчисленних варварських мір завели порядок, який нагадував собою єзуїтів у Парагваї"3. На думку історика Довнар-Запольського, "військові поселення були най-жахливішим видом рабства". Насправді, військові поселення представляли собою інший вид кріпаччини, більш жахливий, ніж та, що існувала по цілій імперії4. Хоча у Росії військові поселення організовано також при загальному незадоволенні, але відбувалося все без збройних виступів. В Україні так легко справа не пішла. Тут живі ще були традиції незалежності і старих прав та звичаїв, які серед населення визнавалися як закон. Перші зареагували на те Бузькі козаки під проводом сотника Бучинського, яких недовго перед тим перейменовано на Бузьку уланську дивізію. Вони, згідно з "Жалуваною Грамотою" Кате- 1 Граф Аракчеев.- С. 159. 2 Довнар-ЗапольскийМ. Вказ. праця.- С. 324. 3 Русский архив.- Москва, 1893.- Т. III.- С. 112. 4 XIX век.- С. 88. 80
рини II, вірили, що їх не мали права обернути у військових поселенців і тому в липні 1817 р. серед Бузького війська вибухнули великі розрухи. У місті Вознесенську зібралося близько 500 козаків, які вимагали від військового командування відновити козацьке військо. Коли на це не було ніякої реакції, ба ще навіть поарештували членів козацької делегації, 28 липня козаки намагалися захопити військові прапори та звільнити арештованій козаків. Дійшло до збройної сутички, яка стала сигналом до загального повстання Бузьких козаків. Щойно у вересні 1817 р. московська влада задушила його при допомозі 10 000 війська і гармат. Ліквідувавши повстання, влада провела низку арештів і 93 учасників віддано під суд. З них 64 засуджено до кари смерті, яку пізніше замінено покаранням "шпіцрутенами"1. Сотника Барвінського, який впевняв козаків, що десь існувала Жалувана Грамота цариці Катерини II, якою вона забезпечувала козакам незмінність їхнього козацького стану, позбавлено старшинського ступеня й дворянства та вигнано з поселення Бузького війська. Двох козаків за те, що вони "розповсюджували безглузді вісті та самовільно взяли на себе звання депутатів", вислано на службу в Окремий Сибірський корпус як звичайних рядовиків на доживоття без права звільнення ані на відпустку. Всіх інших звільнено2. У травні 1818 р. Бузькі козаки знову підняли повстання, яке було жорстоко придушене. Але найбільше заворушення як протест проти режиму військових поселень вибухнуло у Чугуєві, де поселенці у липні 1819 р. відмовилися косити державне (казьонне) сіно для полкових коней саме тоді, коли в їхніх власних господарствах було чимало невідкладної праці, а робочих рук бракувало. Бунт скоро перекинувся до сусіднього Таганрозького полку, розташованого на Харківщині, а незабаром і на місто Харків, де саме відбувався річний ярмарок, на який прибуло багато людей із віддалених місцевостей. Повстанці вимагали ліквідації військових поселень, повернення земель, відрізаних у поселенців при їх організації, звільнення від обов'язкових поставок хліба й фуражу до полкових складів тощо. Місцеве начальство намагалося задушити повстання власними силами, але побачивши, що не дасть собі ради, звернулося до вищої влади за допомогою. Уряд вислав проти повстанців два піхотні полки і дві гарматні сотні з 12 гарматами. Військо оточило Чугуїв і зайня- Радянська енциклопедія історії України.- Київ, 1969.- Т. 1.- С. 211; цю кару виконувало військо, уставлене у два ряди обличчям до себе, у кількості приписаній судом, 200, 500 чи навіть 1 000 вояків, узброєних у березові різки. Засуджені, оголені до пояса, спершу перебігали, а пізніше їх уже перетягали, бо самі вони не могли ходити приписану кількість разів, а кожний вояк мусів бити засудженого різкою. Цю кару популярно називали "зеленою вулицею". БогдановичМ. История царствования императора Александра I и России в его время.-Анн Арбор, 1980.- Т. 5.- С. 363-364. 81
■
ло ряд населених пунктів, але й це не дало жодних наслідків. Тоді спроваджено два полки і приїхав сам Аракчеев, який керував розправою з поселенцями. А однак повстанці витримали більше місяця, за-ки остаточно вдалося Аракчееву повстання ліквідувати1. Урешті повстання придушено, проведено арешти серед поселенців, жертвою яких стали 104 особи з Чугуївського та 899 з Таганрозького полків. Більшість з них опісля звільнено, але 363 віддано під військовий суд, який 273 особи засудив до кари смерті, а 90 — до висічення різками2. Аракчеев ще раз розглянув присуд і "помилував" засуджених, замінюючи кару смерті на кару шпіцрутенами, "кожного перегнати через зелену вулицю з тисячу вояків по 12 разів", тобто замість негайної смерті, Аракчеев віддав на муки й повільну смерть від катування різками. Не довіряючи поселенцям, Аракчеев для виконання кари спровадив дивізію піхоти. "Я велів розпочати екзекуцію 40 осіб, яких вважали найбільш винуватими,— писав Аракчеев цареві Олександрові І. — 3 цих сорок — трьох розкаялося і випросили помилування, а 37 не просили пощади і 20 з них загинули під різками". Після цього першого показу, як влада вміє карати, присутній при екзекуції Аракчеев звернувся до засуджених із запитом, чи хтось з них кається і просить помилування. Але всі вони одноголосно відмовилися покаятися й екзекуція продовжалася3. Слід підкреслити, що серед повстанців було також 69 офіцерів Чугуївського полку. Деякі джерела твердять, що цією жахливою смертю загинуло не менше 80 людей, а решту непритомних перевезено до шпиталю. Один поселенець, який відвідував свого товариша в шпиталі, писав, що глянувши на катованих "тільки по голосі можна було пізнати, що це були люди, а не купа м'яса"4. Погром у Чугуєві зробив величезне враження на тодішнє культурне суспільство. Різко засудив його молодий Василь Каразін, а також куратор Харківської Шкільної Окрути5. У 1820 р. подібний бунт зробили поселенці в Катеринославській губернії, над якими також не було милосердя. Про незадоволення у військових поселеннях цар Олександср І знав від Аракчеева, а також і від самих поселенців, але він не трактував того поважно. Наприклад, у 1818 р. делегація від 10 сіл Бузької уланської дивізії Єлисаветградського повіту просила царя звільнити їхні села з системи військових поселень. У відповідь цар наказав усіх членів делегації заслати в рекрути й на тому справу закінчено. Більше того, Олександер І давав більшу нагороду начальникам тих райо- ' Радянська енциклопедія історії України.- Київ, 1972.- Т. 4.- С. 505. 2 Исторические записки.- Москва, 1955.- Т. 52.- С. 320-321. 3 Граф Аракчеев.- С. 151. * Слабченко М. Вказ. праця.- С. 89. 5 Там же. 82
нів, де були заколоти, мовляв, там краще представники влади, чи команда поселень напрацювалася1. З приходом до влади царя Миколи І (1825-1855) Аракчеев стратив свої впливи на царському дворі і його усунено від влади* 1827 р. Отже, вже за царя Миколи І у військових поселеннях проведено деякі реформи і військових поселенців поділено на поселенців-господарів та поселенців-помічників. Незважаючи на непопулярність військових поселень, їх далі поширювали, що викликало незадоволення серед усіх тих, які були так чи інакше заторкнені їх розбудовою. Внаслідок того велике повстання вибухло в Україні у 1829 р. у ряді сіл Слобідсько-Української губернії, коли уряд намагався поширити систему військових поселень. Тут також, щоб утихомирити безборонних селян, уряд вислав дивізію уланів та батарею кінної артилерії, які 11 червня 1829 р. оточили село Шебелинку на Харківщині й відкрили вогонь. Загинуло 109 повстанців-селян, а пізніше поставлено під військовий суд 143 особи. З них двоє суд засудив на довічну каторгу, а 48 вислано на службу в Херсонські військові поселення2. У 1831 р. дійшло знову до більших заворушень у військових поселеннях, але цим разом у Росії. Після них цар Микола І виділив дійову частину полків, тобто виконуючих військову службу, із поселень і людність давала до полків тільки рекрутів й натуральне утримання їх. Обов'язкову працю селян обмежено до трьох днів громадських робіт3. У 1837 р. уряд запровадив нові військові поселення у Київщині й на Поділлі, на конфіскованих маєтках польських панів-землев-ласників, які брали участь у польському Листопадовому повстанні 1830 р. В Україні у середині XIX ст. було 25 військових поселень, які займали 2,4 мільйона десятин землі з 554 тисячами населення. У Білорусі й Росії було тільки 17 військових поселень, а на Кавказі — 1. Так "військові поселення нового роду проіснували до половини 1857 p., коли їх було переведено до Міністерства Державних Маєт-ностей"4. Іншими словами, повір'я поселенців, що військові поселення існуватимуть так довго, як довго живе Аракчеев, менш-більш здійснилися. Але пам'ять про Аракчеева, як жорстокого тирана, залишилася в народі, і період його поліцейського деспотизму та грубої вояччини дістав назву "аракчеєвщини".
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Військові поселення» з дисципліни «Нарис історії України»
