Зовсім інші умови були в Південній степовій Україні, колишніх запорозьких землях, які ще називали Запорозькими Вольностями. Після зруйнування Січі Запорозькі Вольності разом із здобутими землями Причорномор'я творили Новоросійську губернію на чолі із губернатором Григорієм Потьомкіним. "Новоросійська губернія не була подібна до сучасних їй російських губерній. Вона мала напіввійськовий характер: вся територія її поділялася між полками гусарськими і пікінерними. Ці полки були "оселені", себто сполучали військову службу з хліборобством, і на кожного гусара та пікінера, було віддано певну дільницю землі"1. У 1782 р. з тих земель було створене Катеринославське намісництво під владою царського намісника та генерал-губернатора Г. Потьомкіна. На величезних просторах, що простяглися від ріки Бугу на заході до ріки Кубані на південному сході та від Полтави на півночі до Криму на півдні, він залишався весь час необмеженим володарем2. Зліквідувавши Запорізьку Січ, російський уряд захопив величезні простори землі, які за приблизними обрахунками мали не більше 100 000 населення чоловічої статі. Потьомкін постановив усі ці простори якнайшвидше заселяти. Завдяки урожайним грунтам і тепловому підсонню, тут можна було культивувати різнородні рослини, включно з виноградниками, овочевими садами тощо. Щоправда, південна степова Україна бідна на ліси, а ті що є — тягнуться вздовж Дніпра та Дністра разом з піщаними буфами, над Бугом й Інгулом, як і на декотрих річкових островах. Брак лісів має негативний вплив на клімат, грунт, водні запаси. Терени тут відкриті для вітрів, а річки й ручаї літом висихають і через те бувають часті посухи і неврожаї. Сильні вітри зривають верхній шар грунту. Останній кошовий Запорізької Січі Петро Калнишевський розпочав колонізувати ці землі, і за десять літ свого старшинування 1 Полонська-Василеико Н. Запоріжжя XVIII століття та його спадщина.- Мюнхен, 1967.- С 33. 2 Полонська-Василенко Н. Історія України.- Т. 2 . - С 271-272.
на Січі зумів заселити кількасот сіл, зокрема селянами, що втікали від панщини. Він, коштом січового скарбу, в кожному селі будував школу й церкву. Скоро потім й російський уряд почав колонізувати ті землі ще до зруйнування Січі, але не українськими селянами, а сербами, які втікали з-під Туреччини. Князь Потьомкін посилив колонізацію запорізьких земель, яку можна поділити на три роди: поміщицьку, селянську і міську. Поміщикам роздавали землю не менше як 1 500 десятин, на яких він мусів поселити 25 селянських дворів, і не більше як 12 тисяч десятин — на 200 дворів. Половина з того мала бути заселена протягом перших п'яти років, а повністю — протягом 10 років1. Головна маса поміщиків (68,2%) складалася з російських військових старшин та різних вищих і середніх урядовців. В їхніх руках опинилися найбільші земельні масиви Південної України. Українських старшин та урядовців було заледве 10,5%, і серед них було багато запорізьких старшин, які залишилися й дістали земельні наділи. Російський уряд продавав запорізькі землі по кілька копійок за десятину. Дістати землю в Південній Україні було легко, але заселяти її — дуже тяжко, стверджує історик Наталія Полонська-Василенко. Власне тому поміщики, отримавши землю і намагаючись її заселяти, висилали до Польщі агентів, які закликали втікати на Південну Україну, де можна було свобідніше жити. Серед поміщиків було дуже мало чужинців, тобто не росіян і не українців, заледве 23 особи на все намісництво, або 1%, а поміщиків представників аристократії тільки 28, себто 1,3%2. У Таврійській губернії серед п'ятьох найвизначніших землевласників нема жодного українського прізвища, тут поміщикам Фальц-Файнам належало 200 000 десятин землі, Попову — 80 000, графові Мордовінову й Вассалові — по 60 000 дес, а графові Дурново — 50 000. У Херсонській губернії, як свідчать статистично-економічні документи, 1207 поміщиків володіло 421 397 десятинами землі. Найбільші маєтки мав великий князь Михайло Романов — 74 000 десятин, князь Трубецький — 26 000, князь Гагарін — 13 000, Су-хомлінова — 21 000; в Катеринославській — чиновник Дебальцсв — 18 000. "Саме ці російські землевласники, купці та підприємці були опорою царизму в здійснюванні економічного й національного гноблення в Україні"3. Саму Січ, перейменовану на село Покровське, Катерина II разом з 200 000 десятин землі подарувала генеральному прокуророві князеві Волконському. Його спадкоємці землю продавали жидові Шпіг-ліцові, що був колезьким асесором та нажив потрібну суму гро- 1 Там же.- С 272. 2 Там же.- С. 271-273. 3 Лугова О. Про становище України в період капіталізму /Український Історичний Журнал.- 1967.- № 3.- С 18.
18
19
mm
шей від держання на відкупі соляних озер у Таврії. Таким чином, Шпігліц зробився найбільшим поміщиком того краю. Другим родом колонізації була селянська. Вільні селяни осідали на державних, скарбових землях і їм уряд виділяв по 60 000 десятин на родину. Серед цих селян було чимало й запорожців, які залишилися після зруйнування Січі. Але найбільшу частину селянських колоністів становили втікачі, українські селяни, які втікали від поміщиків з різних частин України, були між ними також і росіяни, греки й вірмени, виселені з Криму. Щоб затримати втікачів від панщизняної неволі, князь Потьомкін в одному із перших своїх наказів в 1776 р. заборонив повертати втікачів-кріпаків, які опинилися на вільних землях під його володінням. В остаточному висліді селянське населення Південної України поділялося на три категорії: а) "вільні", б) панські піддані й в) державні. Категорія державних селян суттєво ні в чому не різнилася від тої ж самої категорії в інших губерніях. Панські піддані поділялися на дві групи, ті, які працювали на ріллі, й на т.зв. двораки, які виконували хатні послуги у маєтках дідичів-поміщиків, у дворах на селі, або в панських будинках по містах. Двораки творили малу групу порівняно з іншими кріпаками, але їхнє число постійно збільшувалося у 50-х роках XIX ст. Були також ще й піддані кріпаки, які не відробляли панщину, але сплачували поміщикам умовлену оплату — "оброк"1. У червні 1812 р. був виданий указ, згідно з яким усім державним селянам, які пере селювалися в Південну Україну, надавалося п'ятирічне звільнення від податків, ба навіть грошові допомоги та різні позики, які вони повинні були повернути протягом наступних десятьох років2. Третім родом колонізації була міська. Слід підкреслити, що на величезних просторах Запорізьких земель майже не було міст, отже їх необхідно будувати, щоб розвинути повітові адміністраційні та торговельні центри. У той час появилися такі міста, як Херсон, заснований на долішнім Дніпрі у 1778 p., Маріуполь, при устю ріки Кальміус, заснований в 1779 p., Катеринослав, заснований в 1783 р. князем Потьомкіним, як головне місто Новоросійського намісництва й назване в честь цариці Катерини II, Миколаїв — у 1788 р. на березі Бузького лиману, Вознесенське — над р. Бугом, засноване в 1795 p., та інші. Міста зростали дуже скоро й мали здебільша космополітичний характер, бо в них скупчувалися купці не тільки з України, але також і з Росії, Польщі, Франції, Австрії, Німеччини тощо. У 1827 р. на півдні України налічувалося понад 73 000 міського населення, а в 1858 р. його вже було 153 000. Російські війська і запо- Слабченко М. Матеріали до економічно-соціяльної історії України XIX століття.-Т. 1. - Харків, 1925.- С 132-133. Дружинина Е.И. Южная Украина в 1800-1825 гг.- Москва, 1970.- С. 93. 20
розькі козаки під проводом Антона Головатого у 1789 р. здобули на березі Чорного моря пристань Качибей і тут в 1794 р. засновано місто Одесу. Поселення і пристань Качибей виникло ще у XIV ст., яке на початку XV ст. укріпив князь Литовсько-Руської Держави Ви-товт, здобувши від татарів назад доступ до Чорного моря. У 1480 р. цю пристань здобули турки й, перейменувавши її на Гаджібей, володіли нею аж до 1792 р. Одеса зростала дуже швидким темпом і в половині XIX ст. стала третім з черги містом Російської імперії щодо числа населення після Петербурга та Москви1. В усьому Катеринославському намісництві було 15 міст, в яких оселилися купці й ремісники і деякі з тих міст у дуже короткому часі почали відігравати важливу роль в економічному житті країни. Зокрема, швидко розвивався Катеринослав, де Потьомкін планував заснувати університет і музичну академію. Великого значення набув Херсон, де гуртувалися купці з України, Росії, Туреччини та багатьох інших європейських країн. Взагалі в містах було багато чужинців, а Нахічевань у гирлі Дону та Маріупіль майже повністю заселяли вірмени і греки, які прибули сюди з Криму. По смерті Потьомкіна створено ще одне намісництво — Вознесенське. Однак у листопаді 1796 р. наслідник цариці Катерини II цар Павло І ліквідував Катеринославське й Вознесенське намісництва, об'єднав їх із таврійською областю, тобто Кримом, і створив величезну Новоросійську Губернію. Звідси пішла назва "Новоро-сія" для всієї південної України, яку закріпили сучасники й адміністратори аж до початку XX століття. У травні 1803 р. згідно з указом Сенату від 15 травня 1803 р уряд створив Херсонську губернію і з Миколаєва губерніальне правління переведено до Херсона. Міста Одеса й Миколаїв в межах Херсонської губернії були виділені в окремі градоначальства. Головою Губерніального правління був губернатор, а йому допомагало Херсонсько-губерніальне Дворянське Депутатське Зібрання, створене того ж самого року на підставі так званої "Грамоти Дворянству" з 1785 р. Дворянське зібрання як станова організація збиралося що три роки й обирало своїх провідників і депутатів. Виконавчим органом зібрання була канцелярія голови дворянства. Губерніальне правління підлягало Міністерству Внутрішніх Справ і відало міським та земським господарством, поліцією та тюрмами й нормувало справи дворянського землеволодіння, а також станові, релігійні та санітарно-медичні справи2. "З 1750-1800 pp. Україна пережила величезну еволюцію в галузі соціальній, економічній, політичній. Країна, що була Запорозькими Вольностями, де на широких безкраїх степах дійсно знаходили 1 Дружинина Е.И. Вказ. праця.- С 334. 2 Історія Української РСР: у двох томах.- Київ, 1967.- Т. 1.- С. 354. 21
"вольності" втікачі, в останнє десятиліття перетворена була на звичайну російську губернію, із типовим російським кріпацтвом"1. Інші соціальні, політичні й релігійні умови існували в західноукраїнських землях, які потрапили під панування Австрії: Галичина в 1772 р., при першому розподілі Польщі зі своєю польською аристократичною верхівкою та пригнобленим панщиною селянством; Буковина, що до 1775 р. була в складі Молдавського князівства, з румунською верхівкою, та Закарпаття, яке перебувало в межах Угорщини ще з XI ст., де домінувала угорська аристократія. У такому стані перебувала Україна на переломі XVIII і XIX ст.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Суспільний лад України» з дисципліни «Нарис історії України»
