На хвилі національного відродження в Україні виникло так зване «націонал-ухильництво» — форма націонал-комунізму, представники якого намагалися поєднати комунізм з національним рухом. Його речниками в Україні були Микола Хвильовий, Олександр Шумський, Михайло Волобуєв і Микола Скрипник. О. Шумський, працюючи наркомом (міністром) освіти, виступив за розширення українізації, неформальне її проведення. Своє розуміння українізації він виклав у квітні 1925 р. на пленумі ЦК КП(б)У, акцентуючи на Двох завданнях у національному питанні: «вирощування і зміцнення кадрів з місцевих людей і наближення радянської влади у національних республіках до трудящих Цих республік щодо мови і культури... тобто українізація в її широкому суспільно-культурному розумінні». Поняття «українізація» він тлумачив як вивчення української Політичні режими на українських землях у 20—30-ті роки XX стД Політична система України в 20-ті роки... мови й культури, а не перетворення будь-кого в представ-' ника української національності. Спочатку така позиція не викликала спротиву, але Шумський бачив, що до українізації ставляться як до повинності. Своєю поведінкою партійна та профспілкова верхівка виявляла невдоволення цим процесом. Тоді він зважився виступити за необхідність змін у складі партійного і радянського керівництва у контексті завдань, зумовлених українізацією. Але коли Шумський у розвиток ідеї про зміцнення партійних кадрів запропонував Сталіну замінити генерального секретаря ЦК КП(б)У Л. Кага-новича на українця (пропонувалися В. Чубар, Г. Петров-ський, М. Скрипник) та висловив пропозиції щодо розвитку українізації, ситуація суттєво змінилася. Сталін погодився з деякими міркуваннями Шумськс»-го, зазначивши, що чимало комуністів не зрозуміли суті й значення українізації. Тому необхідно добитися перелому в свідомості партійно-радянських працівників, пройнятих духом іронії та скептицизму в питанні про українську культуру та українське суспільство, добирати людей, здатних очолити новий рух в Україні. Однак Сталін вважав, що Шумський плутає українізацію партійного апарату з українізацією пролетаріату. Апарат можна і треба українізувати, а пролетаріат українізувати зверху не потрібно. Це тривалий, стихійний процес. За словами Сталіна, Шумський не бачить тіньових сторін українізації, яка може призвести до боротьби за «відчуження української культури та української громадськості від культури і громадськості загальнорадянської, до боротьби проти «Москви», проти росіян взагалі, проти російської культури та її найвищого досягнення — ленінізму». Усе це свідчить, що Сталін вважав можливою українізацію до певних меж, під контролем партії і не всупереч ленінізму. Він не підтримав пропозицій Шумського щодо змін у партійно-радянському керівництві республіки. Після ознайомлення з листом Сталіна, Політбюро ЦК КП(б)У розглянуло попередні підсумки українізації та заяву Шумського, який знову виступив проти перебування Кагановича на посту генсека КП(б)У і заперечив звинувачення Сталіна в насильницькій українізації. Керівництво КП(б)У в листі-відповіді Сталіну повідомило про успіхи українізації, піддало критиці виступ Шумського, відзначило особливі заслуги Кагановича у «згуртованості й політичній твердості української організації». Шумський опинився на вістрі критики. Від нього вимагали відмовитися від пропозиції про зняття Кагановича ЩО В1Н 1 ^У" змушений зробити. В лютому 1927 р. ЦІумський подав заяву про звільнення з посади наркома освіти, яку згодом задовольнили, але цькування його тривало й надалі. З такою оцінкою діяльності О. Шумського не погодилася більшість ЦК Компартії Західної України (КПЗУ). У своїй заяві до Виконкому Комінтерну від 19 березня 1928 р. керівне ядро КПЗУ — О. Васильків, О. Турянсь-кий, К. Максимович — писали, що керівництво КП(б)У «замість того, щоб ясно поставити національне питання, — приписують Шумському погляди, яких він ніколи не дотримувався..., таврує погляди Шумського, як націоналістичний ухил, а до всіх, хто обстоює правильність цих виступів, застосовує не методи переконання, а методи, які можна застосовувати тільки до ворогів пролетаріату, СРСР...». За це Васильків, Турянський та їх прихильники були виключені з партії і з Комінтерну; їх обвинуватили «в розколі на користь фашистській диктатурі Пілсуд-ського». Л. Каганович заявив, що не знає, на чиєму боці в разі війни проти Радянського Союзу буде Комуністична партія Західної України. Це спричинило розкол КПЗУ і трагічну долю її керівників. Від Шумського знову вимагали каяття і «відмежування» від позиції керівництва КПЗУ. Його таврувала і критикувала партійна преса. Спроба захистити свої погляди щодо національного питання закінчилася для нього політичними, а згодом і карними репресіями з боку більшовицької партії, яка не терпіла інакомислення. «Крамольна» суть позиції Шумського полягала в тому, що він пропонував дозволити ЦК КП(б)У самому обирати зі свого середовища керівника, бажано етнічного українця. І справа була навіть не в особі Кагановича, а в самому принципі призначення керівника України з Москви. Окрім О. Шумського, до «націонал-ухильників» офіційна пропаганда зарахувала також письменника Миколу Хвильового (1893—1933) (псевдонім М. Г. Фітільова, вихідця з містечка Тростянець на Сумщині). На нього обрушили шквал критики за висунуте гасло «Геть від Москви!», яке він аргументував тим, що «Москва — центр всесоюзного міщанства», а Україні необхідно більше орієнтуватися на Захід, безпосередньо, а не опосередковано збагачуватися західною культурою. Щодо цього, Сталін з обуренням писав: «... В той час коли західноєвропейські пролетарі з захопленням дивляться на прапор, який майорить в Москві, український комуніст Хвильовий не має сказати на користь «Москви» нічого іншого, ЮІ-126 290 Політичні режими на українських землях у 20—30-ті роки XX ст окрім як закликати українських діячів тікати від «Москви» «якомога скоріше». Роз'яснюючи свою позицію і відповідаючи критикам, Хвильовий стверджував: «Всі ці фрази, що українська культура мусить розвиватися на базі російської (як це культура на базі культури, коли культура завжди бере базою свою економіку?), що «язик русский — язьік Ле-нина» (а хіба «язьік мордви» чи то киргизів — не може бути «язиком Ленина?»), що на Україні російська культура є культурою пролетаріату (а чому в низових професійних рядах свідомого українського пролетаріату, як говорить статистика, вдвічі більше, ніж росіян з євреями вмісті?)... всі ці фрази е все-таки фрази — не більше, і їм місце в архівах керенщини». М. Хвильовий виступив на захист теорії боротьби двох культур в Україні (російської та української). У цій боротьбі, зазначив він, треба «негайно встати на сторожі активного молодого українського суспільства», маючи на увазі як безпосередньо конкуренцію на книжковому ринку, так і загальний смисл обох літератур. Слабкість українських позицій на книжковому ринку Хвильовий вбачав у рабській природі української інтелігенції, яка «північну культуру завжди обожнювала і тим не давала можливості Україні виявити свій національний геній». Точку зору Хвильового щодо орієнтації на Європу підтримував й О. Шумський, не поділяючи лише форми, в якій її висловив письменник. Більшовики вбачали у виступах Хвильового небезпеку порушення єдності пролетаріату, несприйняття соціалізму, схиляння до троцькістської опозиції. Його змусили каятися, що не захистило письменника від таврування і критики. У 1933 р. він покінчив життя самогубством, протестуючи проти репресій щодо українських літераторів. У горнилі жорстокої критики опинився ще один представник «націонал-ухильництва» в Україні — Михайло Волобуєв. Волобуєв Михайло Симонович (1903—1972) — науковець та громадський діяч. Народився у м. Миколаєві в сім''/ службовця та вчительки. Освіту здобув у гімназії та Харківському інституті профосві-ти. З грудня 1920 р. — член КП(б)У. В 1921—1923 рр. працював у Миколаєві та Вінниці в системі політосвіти, з 1923 р. — у Головпо-лпосвпі. Одночасно викладав у Харківському інституті народної освіти, Харківському механіко-машинобудівному інституті. У 1934 р. — засуджений до 5 років заслання. Пізніше викладав у вузах Ростова-на-Дону й Донецька. Помер у 1972 р. в Ростові-на-Дону. Політична система України в 20-ті роки... 291 На початку 1928 р. М. Волобуєв опублікував у журналі «Більшовик України» дискусійну статтю «До проблем української економіки», у якій на основі аналізу основних фаз розвитку колоніальної політики царизму в Україні спростував поширену тезу про єдність російської та української економік. Цим він заперечував ставлення до українського народного господарства як до південного економічного району СРСР, ігнорування необхідності самостійного розвитку економіки України як частини світового економічного господарства. У вступі до статті Волобуєв застеріг, що використовуватиме термін «Україна», оскільки він точніший, ніж УСРР. Автор стверджував, що СРСР продовжує колонізаторську політику царизму щодо України, обґрунтував свої пропозиції про надання українським економічним центрам права й можливості здійснювати управління народним господарством, необхідність перегляду бюджетного законодавства, зменшення відрахувань з прибутків до всесоюзного бюджету України, формування загальноукраїнської системи регулювання припливу робочої сили з метою пропорційного розподілу місць на українських заводах між Україною і Росією. Всі ці пропозиції були спрямовані на подолання «спроби розірвати єдиний український національно-господарський терен», з економічної точки зору — на обґрунтовування прозахідної орієнтації. Волобуєв також наголошував, що економічне питання є стрижнем національної проблеми: «Ліквідація «провінціального становища» нашої мови, нашої культури взагалі буде наслідком забезпечення Україні нестримного розвитку проекційних сил, забезпечення їй становища оформленого й закінченого національно-господарського організму, остаточного відмовлення розглядати її як просту силу районів єдиної неподільної економіки». Втілення у життя ідей Волобуєва забезпечило б значне розширення економічної самостійності України, а разом з тим — політичної та культурної. Цього більшовицький центр допустити не міг, тому стаття Волобуєва у тому ж номері журналу була піддана критиці. Його самого двічі примушували каятися на сторінках преси, а в 1930 р. — опублікувати статтю «Проти економічної платформи націоналізму («До критики волобуєвщини»). Волобуєв у ролі критика «волобуєвщини» — таке було можливе лише у тоталітарній державі з придушенням будь-якого інакомислення. Після О. Шумського наркомом освіти став Микола Скрипник, який відіграв важливу роль у державному 292 Політичні режими на українських землях у 20^30-ті роки XX ст. житті республіки. Згодом офіційна пропаганда і його зарахувала до лідерів «українського національного ухилу». Скрипник Микола Олексійович (1872—1933) — державний та партійний діяч. Народився в с. Ясинуватому Бахмутського повіту Катеринославської губернії в сім'ї службовця. Освіту здобув у Ізюмсь-кій реальній школі та Петербурзькому технологічному інституті. У революційному русі — з 1897 р„ один з фундаторів КП(б)У. За революційну діяльність 15 разів заарештовувався, 7 разів відбував заслання (загалом був засуджений до 34-х років заслання). На І Всеукраїнському з'їзді Рад був обраний народним секретарем праці, згодом — торгівлі й промисловості. З січня 1919 р. — член радянського уряду України (народний комісар державного контролю, робітничо-селянської інспекції, внутрішніх справ, юстиції УСРР та генеральний прокурор). У 1927—1933 рр. — нарком освіти. З лютого 1933 р. — заступник голови РНК УСРР і голова Держплану УСРР. З 1925 р. — член Політбюро ЦК КП(б)У, в 1927—1929 рр— голова Ради Національностей СРСР. Покінчив з життям через цькування з боку партійної верхівки та обвинувачення в «націоналізмі: М. Скрипник вважав, що Україна як держава повинна і спроможна мати власну мову, літературу, мистецтво, які є не гіршими від мов, літератури й мистецтва інших народів. Він активно підтримував, захищав діячів, які працювали на користь національного відродження України (режисера Л. Курбаса, вченого О. Богдана-Яворенка), пропонував запросити 1500 вчителів із Західної України для поліпшення викладання української мови і літератури в школі. Багато уваги він приділив підготовці та впровадженню нового українського правопису, був головою комісії Раднаркому України з цього питання, і його зусиллями новий правопис було затверджено у вересні 1928 р. Цей правопис діяв до 1933 р. Як нарком освіти УСРР Скрипник займався і питаннями культурного життя українців за межами України, чим викликав роздратування московського центру. Його стараннями на території Російської Федерації було створено до 500 українських шкіл, 2 технічні вузи. Скрипник навіть порушив питання про приєднання до України територій, населених українцями. М. Скрипник піддав критиці відому сталінську тезу «про загострення класової боротьби», що не сподобалося у Москві, як і його намагання довести шкідливість «централізаторських» законопроектів компартійної влади. Під час обговорення проекту Закону СРСР про землекористування він виступив проти пункту, яким було передбачено, що земля є власністю не республік, а всього Союзу, вважаючи, що у такому разі суверенність республік зводиться до Політична система України в 20-ті роки... 293 наявності свого уряду за відсутності території. Виступав він проти того, щоб конституції союзних республік затверджувались з'їздом Рад СРСР, назвавши це «своєрідним державним переворотом». Під час голодомору 1932— 1933 рр. виступив проти застосування надзвичайних заходів, «методів адміністрування й окрику». На початку 1933 р. розпочалося різке згортання політики українізації, натомість активізувалася боротьба з «націоналізмом». У центрі цієї політичної кампанії опинилися М. Скрипник, наркомат освіти й уся система культури, освіти та науки. Скрипника було знято з посади, піддано цькуванню. 7 липня 1933 р., доведений до відчаю і не бажаючи каятися прилюдно в надуманих помилках, М. Скрипник застрелився. Однак і після цього продовжувалося таврування його імені. Наприклад, у доповіді П. Постишева на листопадовому (1933 р.) об'єднаному пленумі ЦК і ЦКК КП(б)У діяльність Скрипника кваліфікувалась як «націоналістичний ухил, що змикався з імперіалістичними інтервентами фашистської Німеччини й панської Польщі, які намагаються відірвати Україну від Радянського Союзу». Розправа зі Скрипником стала прелюдією до розгрому культурно-освітньої системи України. З Наркомпросу було звільнено понад 2000 фахівців, ще понад 300 наукових та редакторських працівників з інших установ і творчих колективів. Лише протягом 1933 р. в обласних управліннях освіти з політичних мотивів було замінено все керівництво, у районних — 90%. У школах України було звільнено з роботи як «класово-ворожих елементів» 4 тис. учителів. Водночас розширювалася мережа російських шкіл і класів. Подібне відбувалося й у вузах, наукових установах України. Республіканська преса рясніла погромними статтями, в яких «пророблялися» Інститут філософії. Інститут історії. Український науково-дослідний інститут педагогіки, Всеукраїнське товариство «Педагог-марксист» та інші установи. Не залишився обійденим увагою й «театральний фронт»: було заборонено до постановок 200 «націоналістичних творів» і 20 «націоналістичних» перекладів світової класики. Так закінчилися спроби поєднати ідею побудови комунізму з національними інтересами українського народу.
294 Політичні режими на українських землях у 20—30-ті роки XX ст. 10.3. Створення командно-адміністративної системи в економіці. Посилення тоталітарного режиму Політика індустріалізації та її наслідки До 1926 р. економіку СРСР та України в основному було відбудовано. Постало питання про перспективи її подальшого розвитку. Очікуваної більшовиками світової революції не відбулося, країни Заходу після повоєнної кризи стабілізували свою економіку. Це ускладнювало ситуацію для більшовиків, значна частина яких не вважала за можливе будувати нове суспільство без революції. Але Сталін думав інакше. В упертій внутріпартійній боротьбі його точка зору перемогла, і вся країна почала втілювати в життя теорію будівництва соціалізму в одній державі — великомасштабний багаторічний соціальний експеримент. Вирішальною ланкою при цьому повинна була стати індустріалізація — створення крупної машинної індустрії в усіх галузях економіки. Сама по собі ідея індустріалізації була правильною, більше того — необхідною. Особливостями її реалізації були: 1. Індустріалізація почалася з розвитку важкої промисловості. Цій галузі весь час надавалася перевага. Партійно-радянське керівництво стверджувало, що це необхідно для зміцнення обороноздатності держави. Легка промисловість, яка швидше дає віддачу, сприяє обігу грошей, підвищенню рівня життя населення, перебувала на другорядній ролі. 2. Індустріалізація здійснювалась форсованими темпами. Ставилося завдання за 10—15 років збудувати соціалізм і догнати західні країни за рівнем промислового розвитку. Це досягалося за рахунок величезного напруження людських сил, низького рівня життя народу, особливо селянства. 3. Індустріалізація відбувалася за жорстким планом, часто нереальним і необґрунтованим. Цим вона відрізнялася від індустріалізації на Заході, де домінувала доцільність, зумовлена потребами суспільства. 4. Радянська індустріалізація здійснювалась за рахунок власних джерел фінансування. Пошук цих джерел — одне з головних завдань політики й предмет внутріпартійної боротьби.
створення командно-адміністративної системи в економіці... 295
форсована індустріалізація прискорила згортання непу, спричинила зміну форм керівництва народним господарством. Поступово безпосередніх виробників позбавили прав власності, зокрема права володіти та розпоряджатися своїми засобами виробництва. Власність з колективної, приватної перетворилася на відомчо-бюрократичну. Реальна господарська влада перейшла до партійних органів, наркоматів, установ, які стали розподіляти плани і фонди за галузями, регіонами, підприємствами. Змінювалась система оплати праці, визначальним для якої стало встановлення зарплати «зверху» замість попередньої практики колективних договорів. У промисловості, згідно з постановою Раднаркому 1927 р., трестам почали встановлювати виробничі плани. Наприкінці 1929 р. з міцних госпрозрахункових підприємств їх було трансформовано на посередницьку ланку в управлінні промисловістю, а на початку 30-х років вони взагалі перестали існувати. У 1928 р. синдикати з органів постачання було перетворено в галузеві промислові об'єднання — главки, наділено функціями планового регулювання діяльності підприємств. З 1928 р. синдикатську торгівлю замінили розподілом ресурсів за фондами та нарядами. У 1927 р. розпочалося згортання концесій. Податкова реформа 1930 р. замінила 63 види різних податків і зборів, за допомогою яких держава регулювала розвиток економіки двома основними податками — з обороту і з прибутку. Із запровадженням обов'язкових планових завдань фіскальні важелі регулювання втратили своє значення. У податку залишилася лише одна функція — забезпечувати доходи казни. У 1930—1932 рр. відбулася кредитна реформа, яка замінила кредит плановим банківським фінансуванням. Багато банків було закрито. Вільний обмін червінців на золото було зупинено. У 1926 р. було заборонено вивезення радянської валюти за кордон, а в 1928 р. — ввезення іноземної в СРСР, ліквідовано приватний валютний ринок. Форсування темпів індустріалізації зруйнувало обґрунтовану, хоч і напружену, програму капіталовкладень. Потрібно було вишукувати кошти або згортати будівництво, на що сталінське керівництво йти не збиралося. Почався перегляд податкової системи в бік різкого збільшення сплат з приватних підприємств та осіб, які займалися індивідуальною господарською діяльністю. Коли це джерело перестало існувати у зв'язку з розоренням приватника, через політику цін збільшили не лише прямі, але й непрямі податки. 296 Політичні режими на українських землях у 20—30-ті роки XX ст. Найбільше постраждало селянство. Було встановлено несприятливе для села співвідношення цін: на промислові товари вони постійно зростали, а на сільськогосподарську продукцію — знижувались. Нееквівалентний обмін перетворився з надзвичайного заходу в правило. Екстраординарними заходами здійснювався експорт зерна. Індустріалізація вимагала жертв і від промисловості: у важку промисловість переливались кошти з легкої. З 1927 р. стали щорічними державні внутрішні займи. Змінився порядок їх реалізації: раніше вони поширювались банківськими установами на добровільних засадах, а відтоді розміщувалися організовано, за підпискою серед населення під контролем громадських організацій. Одним з найважливіших джерел доходів держави став продаж горілки. Надзвичайним інструментом для поповнення державної казни стало значне збільшення випуску паперових грошей, майже не забезпечених товарами. Маса грошей в обігу збільшилась з 1,3—1,4 млрд руб. у 1926—1927 рр. до 8,4 млрд руб. у 1933 р. Це спричинило падіння реальної вартості рубля, яка за першу п'ятирічку знизилася більш ніж на 60%. Відбувалося стрімке зростання цін. За роки перших п'ятирічок державні роздрібні ціни на хліб зросли в 11 разів, на вершкове масло — в 7, на цукор — в 6, на сукно — в 13 разів. Ринкові ціни були значно вищими. Реальна зарплата робітників до кінця першої п'ятирічки зменшилась на 20%. , Наприкінці 20-х років розпочалася натуралізація економічних відносин. У 1928 р. була запроваджена карткова система на хліб, а згодом на інші продовольчі, промислові товари. Гальванізувались не тільки методи, але й погляди часів «воєнного комунізму». Згортання товарно-грошових відносин почали трактувати як важливий крок на шляху до комунізму. У 20-ті роки в керівництві країни відбулася полеміка щодо кількох варіантів соціально-економічного розвитку: а) заснованих переважно на внутрішніх чи зовнішніх джерелах фінансування, орієнтованих на внутрішній чи зовнішній ринок; б) ґрунтованих на одночасному розвитку індивідуального й аграрного секторів чи пріоритетному піднесенні спершу одного з них. З багатьох варіантів окреслювалися два головні: 1. Модель, заснована на ринковій рівновазі як головному критерії. Вона передбачала інтеграцію у світове господарство на основі залучення іноземного капіталу, експорту сільськогосподарської продукції та імпорту обладнання, а . створення командно-адміністративної системи в економіці... 297 це повинно було переорієнтувати село на крупне індивідуальне товарне господарство, що, в свою чергу, вимагало з метою стимулювання товарності селянських господарств значного імпорту предметів споживання. Індустріалізація в такому разі розтягувалася на кілька десятиліть. Загроза технологічного відставання, постійна військова небезпека, нестабільність світового ринку ставили під сумнів ефективність цього варіанта. До того ж у монопольне правлячій партії він не мав значної підтримки, тому ймовірність його використання була незначною. 2. Модель, заснована на критерії швидкого досягнення економічної самостійності, високого ступеня обороноздатності країни. Вона передбачала концентрацію основних зусиль на прискореній індустріалізації. Однак через те, що капіталів в країні було мало, на зовнішні інвестиції особливо розраховувати не доводилось, то ця модель ставала можливою лише за значного перекачування ресурсів із села в місто. Це підривало ринкову рівновагу і відкривало дорогу позаекономічним методам вирішення економічних проблем: форсованій колективізації та жорсткому адміністративному контролю за селом, використання методів стимулювання трудового ентузіазму народу, широкому застосуванню примусової праці. Орієнтація керівництва країни на прискорення технічних, соціально-економічних, культурних змін, на перерозподіл ресурсів на користь промисловості призводила до порушення рівноваги на ринку, до постійних збоїв у процесі відтворення — до криз непу. Доки не були вичерпані резерви відбудовного періоду, ці кризи ліквідовували порівняно швидко зі збереженням значних елементів ринкових відносин. Коли ж цих резервів не стало, ринок на якийсь час практично згорнули. Військово-комуністична (командно-адміністративна) система, що збереглася в період непу, підкорила усе суспільство своєму тотальному контролю. Перша п'ятирічка почалася з жовтня 1928 р., а підготовка плану завершилася тільки навесні 1929 р. У травні XI Всеукраїнський з'їзд Рад схвалив п'ятирічний план для України, який був частиною всесоюзного П'ЯТИРІЧНОГО плану. Проте зразу ж плани було піддано волюн-гаристському «коригуванню» з боку Сталіна. Його мета полягала в різкому форсуванні індустріалізації та кол-ї'оспного будівництва. Встановлювались завищені й нере-зльні плани розвитку економіки: 32% щороку для всієї иромисловості й 46% для важкої індустрії. Ніяких об'єк-їивних підстав для цього не було. У 1931—1933 рр. тем- 298 Політичні режими на українських землях у 20—30-ті роки XX ст. пи розвитку індустрії швидко знизилися з 23,7% в 1928—1929 рр. до 5% у 1933 р. Плани першої п'ятирічки, всупереч заяві Сталіна у січні 1933 р. про їх дострокове (за 4 роки і 3 місяці) виконання, втілити у життя не вдалося, хоча на шляху індустріалізації були й певні успіхи. У жовтні 1932 р. було введено до ладу найбільшу тоді в Європі Дніпровську гідроелектростанцію. У жовтні 1931 р. випустив перший трактор Харківський тракторний завод, а вже в наступному році він дав країні 16,8 тис. машин. Проте зростання промисловості й економіки загалом було нерівномірним і характеризувалося посиленням диспропорцій. Однією з причин цього було застосування масових репресій до технічних кадрів. Не відповідав дійсності висновок про дострокове виконання другого п'ятирічного плану. Досягнення в промисловості багато в чому були забезпечені перекачуванням ресурсів з села, його нещадною експлуатацією в лабетах колективізації. Фактично, село забезпечило індустріалізацію країни. Напружені народногосподарські плани вимагали інтенсифікації праці робітників. Це досягалося через використання суто радянських засобів — соціалістичного змагання, «стаханівського руху» за перевиконання завдань, заснованих на ентузіазмі, моральному заохоченні (нагородження орденами тощо) й адміністративному примусі. Брак, запізнення на роботу кваліфікувались як шкідництво і кримінальне переслідувались. Наслідки індустріалізації були дуже відчутними. У 1940 р. промисловий потенціал України у 7 разів перевищив рівень 1913 р. З аграрної країни республіка перетворилась на індустріальну, вона зайняла друге місце в Європі за виплавленням чавуну, четверте — за видобутком вугілля. Частка України у союзному видобутку залізної руди сягала 68%, виробництві паровозів — 74%. Однак Правобережжя та Полісся залишалися промислове нерозвинутими. Прискорився процес урбанізації: до 33% населення у 1938 р. мешкало в містах проти 20% за десять років до цього. Зменшилось відставання від розвинутих країн з виробництва продукції на душу населення: якщо в 20-ті роки різниця була в 5—10 разів, то наприкінці 30-х років — в 1,5—4 рази. Проте стрибок в розвитку важкої індустрії відбувався за значного відставання легкої та харчової промисловості, стагнації аграрного сектора, надто повільного підвищення добробуту населення, надцентралізації економічного життя, репресій та загибелі мільйонів людей.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Націонал-комунізм» з дисципліни «Політична історія України»
