Політичні режими на українських землях у 20—30-ті роки XX ст.
Одним із наслідків дискусії було прийняття «організаційних» заходів ЦК Компартії України щодо тих, хто опонував лінії більшості (Сталін і К") чи виявляв хитання. Так, за опозицію більшості ЦК КП(б)У й відмову засудити Троцького був звільнений з посади нарком внутрішніх справ України І. Ніколаєнко, за «нездатність згуртувати партійні маси на боротьбу з опозицією» секретар Київського губкому Компартії Й. Варейкіс. Опозицію підтримували в основному люди з більш високим рівнем освіти — комуністи навчальних закладів, установ. Водночас більшість у партії орієнтувалася не на логіку життя, а на вказівки парторганів, які теж керувались директивами зверху. Загалом опозиція зазнала поразки. В резолюції XIII конференції РКП(б) (січень 1924 р.) зазначалося, що опозиція — це «ревізія більшовизму» та «дрібнобуржуазний ухил». Дискусії початку 20-х років справді були дискусіями в широкому розумінні, під час яких відбувалися обговорення, полеміка і, звичайно, політична боротьба. При цьому меншість не мала змоги висловитись у пресі, виступити на зборах. Це було однією з причин того, що дискусія не привела до істотних змін у політичному житті, шанс демократизувати суспільство не було використано, політична ситуація погіршувалася. На цьому боротьба за владу не припинилася. Позиції Троцького та його прибічників, хоч і ослабли, та все ж залишалися досить міцними. Смерть Леніна спричинила новий виток політичної боротьби. Імпульсом для неї стали публікації Троцького з історії більшовизму. Цим скористалися його опоненти. У пресі з'явились критичні статті на публікації Троцького «Про Леніна» та «Уроки Жовтня». Це вже була не дискусія (хоч її назвали «літературною дискусією»), а критичне обговорення і паплюження Троцького. Головний дискусійний матеріал — «Уроки Жовтня» — більшість членів партії навіть не читала. Під час цієї дискусії, фактично, не було боротьби думок, а лише однобічна критика; вперше предметом обговорення стали питання історії й теорії більшовизму; в основному відбувалася вона на газетних шпальтах. У багатьох критичних публікаціях йшлося про не-більшовицьке минуле Троцького, що тоді вважалося істотним компроматом, розвінчувалася його теорія «перманентної революції», детально аналізувалися основні епізоди жовтневих подій 1917 р. Троцького намагалися звинуватити в тенденційності, для чого були певні підстави. Деякі епізоди в історії революції він висвітлював справді суб'єктивно, зосереджуючись на власній ролі в подіях. Політична система України в 20-ті роки... 275 Попри те що рядові комуністи не були знайомі з публікаціями Троцького, вони майже одностайно засудили його. Троцького звинуватили в «ревізії ленінізму» й зняли з поста голови Реввійськради. Дискредитація Троцького під час «літературної дискусії» відтіснила його до межі політичного краху. Троцького умовно залишили в Політбюро, але він не міг уже претендувати на роль лідера в країні. У результаті цієї пропагандистської кампанії зріс авторитет Сталіна як «борця за єдність Комуністичної партії та чистоту марксизму-ленінізму». До того ж його не звинувачували у помилках на відміну від інших членів партійного керівництва — Зинов'єва, Каменева, Рикова, Бухаріна. Саме після цих подій Сталін почав висуватись на перші ролі в країні та партії. Знову були зроблені «оргвисновки» щодо тих, хто не чітко розумів лінію московського партійного керівництва й мав окрему думку. На цей раз постраждав головний комуніст України — генеральний секретар ЦК КП(б)У Е. Квірінг, який під час дискусії висловив думки, що збігалися з позицією Зинов'єва та Каменева. Крім того, Квірінг мав необережність висловитися за звільнення Сталіна з посади генсека і призначення його на іншу посаду — голови Реввійськради. Економічні труднощі 1925 р. зумовили порушення питання про перспективи розвитку непу, доцільність і правильність обраного політичного курсу. Зміна співвідношення сил у керівному ядрі, висунення Сталіна на перші позиції не влаштовували інших більшовицьких лідерів, зокрема Зинов'єва та Каменева, які об'єдналися у так звану «нову опозицію». Розходження стосувалися теоретичних питань, передусім щодо характеру соціально-економічного ладу в СРСР, про ставлення до куркулів (заможних селян), про можливість побудови соціалізму в СРСР. «Нова опозиція» вважала, що державний капіталізм, а не соціалізм, є домінуючою формою народного господарства в країні, оскільки існує свобода торгівлі, оренда, концесії. Показовим було ставлення більшості комуністів до висунутого у 1925 р. М. Бухаріним гасла «Збагачуйтесь!». «Селянам, усім селянам треба сказати: збагачуйтесь, розвивайте своє господарство і не турбуйтесь, що иас притиснуть». У ті часи це гасло суперечило загальноприйнятим поглядам. Більшовики вважали, що їх гадання не сприяти збагаченню, а боротися з ним, з багатими людьми, в тому числі з селянами-куркулями. Бу-харіна змусили відмовитися від цього гасла, причому кілька разів тільки у 1925 р. 276 Політичні режими на українських землях у 20—30-ті роки XX ст. «Нова опозиція» вважала, що побудувати соціалізм в окремій державі без перемоги революції в інших країнах неможливо. Сталін, Бухарін та їх прибічники, навпаки, наполягали, що це реально. Окрім теоретичних, під час боротьби вирішувалися ще й питання про владу. «Нова опозиція», зокрема Ка-менєв, різко виступила проти Сталіна як керівника партії, але вже було запізно. Антисталінські виступи були сприйняті партійцями як замах на владу та єдність партії, тому їх пропозиції не були підтримані. Це підштовхнуло лідерів «нової опозиції» до об'єднання з Троцьким, що відбулося влітку 1926 р. Знову дискутувалися питання про можливість побудови соціалізму, про єдність партії, критикувалась політика керівництва, передусім Сталіна. Все це перепліталося із взаємними особистими випадами, з вишукуванням помилок, з обвинуваченням в немарксистських поглядах. Найбільшого загострення ідейно-політична боротьба набула у 1927 р. з появою опозиційних платформ щодо лінії Сталіна. Найрадикальнішою з них була «платформа 15-ти» (названа за кількістю підписів під нею). Серед її авторів було чимало тих, хто в різні часи працював в Україні (Т. Сапронов, Т. Харечко, І. Дашковський та ін.). У цьому документі зазначалося, що «партійний апарат перетворюється зі слуги партії в її господаря», сталінська група застосовує фашистські методи боротьби з опозиційним блоком, заборонені дискусії, практикуються виключення з партії, погрози звільнити з роботи. Пропонувалось відновити режим внутріпартійної демократії, забезпечити партійцям право обговорювати всередині партії будь-які питання, ліквідувати матеріальну залежність посадових осіб як від вищих парторганізацій, так і від радянських та господарських органів; відновити виборність усіх парторганів, відмінити практику надання привілеїв... На той час ці тези були досить сміливими й актуальними, але у пресі їх піддали нищівній критиці, заборонивши пропагувати. В боротьбі проти опозиції дедалі частіше використовувались «організаційні методи», особливо висилання у віддалені райони, а також за кордон. Лише за липень—серпень 1927 р. з партії було виключено до 600 осіб за поширення опозиційних вимог. Отже, у вирішенні внутріпартійних проблем тогочасне керівництво Компарії почало активно використовувати адміністративні заходи й репресивний апарат. Коли у серпні 1927 р. на пленумі ЦК і ЦКК КП(б)У генерального секретаря Компартії України Л. Каганови- Політична система України в 20-ті роки... 277 ча запитали, чому Зинов'єву й Троцькому не дають друкувати свої статті, він змушений був визнати, що це справді так, оскільки опозиція е маленькою групкою, яку не можна порівнювати з більшістю партії. Ця група дійсно не була численною, проте її лідери ще були членами ЦК і мали право на висловлення думки. Однак цього зробити їм не давали. Опозиція не мала можливостей для проведення агітації та пропагандистської роботи, оскільки преса й апарат влади перебували під контролем Сталіна. Це значно послаблювало її, оскільки більшість комуністів через низький рівень освіти не могла розібратися у складних економічних питаннях. Багато з них голосувало автоматично, за вказівкою партійного керівника. Об'єднана опозиція зазнала поразки, її лідерів було виведено з керівних органів, що ще більше посилило позиції Сталіна, якого багато хто щиро вважав відданим захисником «ленінського» курсу та єдності партії. На цьому політична боротьба не закінчилася. Новий її виток викликала третя криза непу (1927—1928). Восени 1927 р. знову виникли труднощі з хлібозаготівлею. Погіршилось міжнародне становище країни, тому селяни, побоюючись війни, почали притримувати хліб. Іншою причиною були низькі ціни, через які селяни не продавали зерно, очікуючи на зростання ціни на нього. У відповідь уряд вжив надзвичайні заходи. Дозволялось застосовувати репресії до селян, які притримували хліб і мали його надлишок більше ЗО т. Це означало повернення до воєнно-комуністичних методів управління. Проти такої партійної лінії виступали М. Бухарін, О. Риков та їх прибічники, обстоюючи економічні, ринкові методи господарювання. Проте й група Бухаріна зазнала поразки. Її оголосили «правим ухилом» і вивели з керівних органів. Це сталося тому, що в тих конкретно-історичних умовах програма Бухаріна не була оцінена більшістю ЦК як значно краща, ніж політика групи Сталіна. По-друге, Сталін і на цей раз вдався не стільки до захисту своїх поглядів, скільки до боротьби проти опонентів, яких було різко засуджено у пресі та партійних документах. Крім того, значна кількість партійців не позбулася настроїв і психології «воєнного комунізму». Вони, як і Сталін, ви-отупали за використання рішучих, «революційних» методів будівництва соціалізму. З виведенням групи Бухаріна з керівних органів партії Сталін фактично став диктатором країни. Швидко почав формуватися культ його особи.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Політичні режими на українських землях у 20—30-ті роки XX ст.» з дисципліни «Політична історія України»
