Формування та утвердження радянського ладу в Україні Міжнародне і внутрішнє становище України на початку 20-х років
Селянин не був зацікавлений у продрозкладці, яка забирала у нього всі надлишки продукції, що спричинило скорочення посівних площ і урожайності. Бо який сенс вирощувати більше потрібного для прожиття і посіву, якщо все зверх цього забирала влада. Це значно погіршило продовольче постачання міст. За таких умов більшовицька влада застосовувала силу для складання «чорних списків», куди нерідко потрапляли цілі села, систему заручників, каральних акцій проти селян, товарних блокад. Це призвело до збройного опору селянства. Особливо великого розмаху селянські повстання набули у Полтавській, Кременчуцькій, Катеринославській, Донецькій губерніях. У них брала участь більшість населення сіл, за винятком бідняцьких мас. У великих повстанських загонах налічувалося понад 100 тис. осіб. Цей рух, крім політико-еконо-мічного, мав і певне ідеологічне забарвлення, пов'язане з ; протистоянням більшовицькій системі поглядів. Селянські виступи відбувалися здебільшого під анархістськими, частково — національно-визвольними, гаслами. Звернення до анархізму з його відмовою від держави було цілком зрозумілим, адже саме в державі, її органах (насамперед у більшовицьких, які силою забирали у селян їх добро) повстанці вбачали найбільше зло. Повстанський рух нерідко зливався з відкритим бандитизмом, що мало соціально-психологічне підґрунтя. Його соціально-психологічною причиною була особлива ментальність, яка історично склалася за 250-річне перебування українських земель під владою царської Росії. В її основі — низький рівень політичної культури, відсутність демократичних традицій, соціальна ненависть до привілейованих верств, крайня радикалізація мас, які прагнули досягати своїх інтересів лише силою. Значний вплив на це справила кількарічна світова та громадянська війни, де багатомільйонні маси звикали до щоденного насильства, вбивств, збройної боротьби. Перша спроба використання голоду з політичною метою Соціально-політичне та економічне становище республіки ще більше ускладнилося внаслідок голоду 1921— 1923 рр. на Півдні України. Він був породженням кількох взаємопереплетених чинників: — згубної для сільського господарства республіки політики «воєнного комунізму», яка проводилася до березня 1921 р. (а деякі її методи використовувались до осені того ж року); — залежності України від московського центру, який в умовах посухи на Півдні республіки діяв не в інтересах українського населення; — загальної розрухи в сільському господарстві після семирічного періоду воєн; — посухи 1921 р. в основних аграрних районах України. У 1921 р. в УСРР було зібрано лише 27,7% від урожаю 1916 р. Незважаючи на це, Москва вимагала збільшити вивезення хліба, у тому числі з уражених посухою південних губерній. Нереальність хлібозаготівельних планів призвела до збереження розкладкового методу заготівель. Формування державного хлібного фонду здійснювалося примусово. Це різко збільшило кількість голодуючих, яких навесні 1922 р. було 5,6 млн осіб (25% населення республіки). Якщо для голодуючих в Поволжі було прийнято закордонну допомогу, то в Україну не надійшло жодного кілограма зерна. За цієї ситуації московський уряд, а за його вказівками — партійно-державний апарат республіки змогли лише забезпечити мінімальну, напівголодну норму споживання для робітників і військовослужбовців, біженців з Поволжя. Про голодуючих українських селян Держава не потурбувалася. Газетам було заборонено висвітлювати становище у південних губерніях України. Тільки у січні 1922 р. було дозволено прийняти допомо-^ від міжнародних організацій, писати про голод. Ситуація і надалі залишалася складною. У 1922 р. в Україні було засіяно на 2,7 млн десятин менше, ніж у попередньому році, але центральний уряд, прагнучи мати іноземну валюту, зобов'язав українських керівників розпочати перерваний війною експорт хліба, збільшити його постачання в Росію. Це зумовило другу хвилю голоду (взимку 1922—1923 рр.). Голод спричинив різке падіння політичної активності єелян, послаблення антибільшовицького повстанського 258 Політичні режими на українських землях у 20—30-ті роки XX ст. Ще в 1919 р. Москва організувала утворення «воєнно-політичного союзу» радянських республік, об'єднавши основні сфери їх діяльності (оборону, економіку, транспорт, фінанси, зв'язок). Оскільки управління цими галузями здійснювалося з центру, республіки фактично були автономними територіями унітарної держави з обмеженими правами самоуправління. 28 грудня 1920 р. РСФСР і УСРР уклали договір про воєнний і господарський союз, у преамбулі якого зазначалося, що обидві республіки визнають «незалежність і суверенітет» одна одної, усвідомлюють необхідність об'єднати свої сили для оборони та в інтересах господарського виробництва. Через колишню приналежність України до Російської імперії для УСРР не передбачалось жодних зобов'язань. Проте зміст договору не відповідав преамбулі. Оголошувалися об'єднаними сім наркоматів, які входили до складу Раднаркому РСФСР і мали в уряді УСРР своїх уповноважених. Надання державним органам РСФСР загальнофедеративних функцій управління ставило Росію у привілейоване становище порівняно з Україною, давало можливість центральним органам ігно-:; рувати рішення та інтереси УСРР, що суттєво послаблю-1 вало її суверенітет. Подібні угоди були укладені радянською Росією і з іншими республіками, а сформована система відносин отримала назву «договірна федерація». Протягом 1921—1922 рр. ВУЦВК і Раднарком України поширили на територію республіки чинність багатьох непередбачених договором законодавчих органів державного управління: земельних і продовольчих, внутрішньої торгівлі, охорони здоров'я, освіти, комунального господарства, що означало посилення інтеграційних процесів і суттєве обмеження суверенітету України. Договірні відносини радянських республік були доповнені укладенням на початку 1922 р. дипломатичного союзу. Відповідно всі вони уповноважили делегацію РСФРР представляти їх інтереси на Генуезькій конференції. Цей крок був вимушеним у зв'язку з позицією західних держав, що об'єктивно посилювало позиції Росії, водночас обмежувало можливості України. Український уряд хоча й певну мав самостійність (укладав міжнародні договори, здійснював зовнішню торгівлю), проте не міг розпоряджатися власним бюджетом і здійснювати грошову емісію, тому втратив можливість самостійно вирішувати фінансові питання. Московські відомства намагалися управляти крупними підприємствами України безпосередньо, завдяки фінансовим важе- Формування та утвердження радянського ладу в Україні 259 лям. Це загострювало відносини між центром і республікою. За словами голови Раднаркому України X. Раковсь-кого, У 1922 р. кожна десята постанова політбюро ЦК КП(б)У стосувалася суперечок та незгод між українськими та федеральними господарськими адміністративними та іншими органами. раковський (Сганчев) Християн (Кристю) Георгійович (1873— 1941) — радянський партійний і державний діяч, активний учасник революційного соціалістичного руху в Болгарії, Румуни та Західній Європі. Народився в болгарському містечку Котеле, яке тоді належало Туреччині. За національністю — болгарин. Походив з родини, яка з XVIII ст. уславилася своєю участю в національно-визвольній боротьбі. Християн взяв псевдонім Раковський на честь діда по матері — Георгія Раковського — відомого болгарського борця за незалежність і поета. X. Раковський учився в гімназії, потім у Женевському, Берлінському університетах. Брав участь у 5 конгресах II Інтернаціоналу. З 1917 р. — в Росії. З січня 1918 р. — член партії більшовиків, з січня 1919 р. — голова уряду радянської України, а з березня 1919 р. — член Політбюро ЦК КП(б)У. З 1923 р. на дипломатичній роботі — повпред (посол) у Великобританії, потім у Франції. У 192 7 р. за опозиційну діяльність проти Сталіна Раковського виключають з ВКП(б), висилають до Астрахані, потім до Барнаула. У 1938 р. за сфальсифікованою справою його засуджують до 20-ти років позбавлення волі. 11 вересня 1941 р. був розстріляний в Орловській в'язниці. Реабілітований у 1988 р. На той час серед партійно-радянських керівників домінували дві тенденції у поглядах на перспективи розвитку відносин між республіками. Сталін і його однодумці розглядали договірну федерацію як засіб вирішення тимчасових політичних завдань, вважаючи закінчення громадянської війни добрим приводом для ліквідації залишків самостійності республік і надання їм статусу лише автономних утворень у складі Росії. Місцеві лідери (партійно-радянські керівники Грузії, Білорусі, в Україні — X. Раковський, В. Затонський) схилялися до необхідності розмежування функцій федеративних і республіканських органів, збереження за республіками суверенітету. Враховуючи таку позицію, керівництво РКП(б) створило комісію для підготовки вдосконаленого проекту федеративних відносин. Проект Сталіна передбачав «автономізацію» республік, тобто поглинання неросійських Республік Росією. Для задоволення інтересів інших народів він пропонував їм культурну автономію в межах Російської республіки. Вірменія та Азербайджан підтримали цей проект, Грузія та Україна заперечували, Білорусь Утрималась. Проти нього виступив і Ленін, запропонувавши утворити новий союз — федерацію рівноправних 260 Політичні режими на українських землях у 20—30-ті роки XX ст. республік. При цьому назва «Росія» перестала бути назвою держави, але статус республіканських компартій як обласних організацій єдиної партії, підпорядкованість основних республіканських наркоматів Москві залишалися, що не змінювало суті держави. 10 грудня 1922 р. у Харкові відкрився VII Всеукраїнський з'їзд Рад, на якому було схвалено Декларацію про утворення Союзу РСР і проект основ Конституції СРСР. Через двадцять днів відбувся І з'їзд Рад СРСР, який в основному затвердив Декларацію про утворення Союзу РСР і Союзний договір. Вона однозначно передбачала, що головні питання політики — компетенція союзного уряду. Було також створено об'єднаний ЦВК СРСР на чолі з головами ЦВК чотирьох союзних республік. Від України до нього увійшов Г. Петровський. Одразу після проголошення СРСР на федеративних засадах Сталін та його прихильники почали втілювати в життя ідею автономізації. Уже в липні 1923 р. було прийнято рішення про те, що всі економічні та фінансові питання уряди союзних республік повинні погоджувати з Раднаркомом СРСР. Юридичне оформлення Радянського Союзу відбулося на II з'їзді Рад СРСР (січень 1924 р.), який прийняв Конституцію, що складалася з Декларації і Договору про утворення СРСР. Декларація окреслювала економічну, військову та ідеологічну засади утворення Союзу. Економічна зводилась до того, що відбудова народного господарства неможлива за відокремленого існування республік. З міжнародно-військової точки зору об'єднання республік зумовлене небезпекою нової війни з капіталістичним оточенням. До об'єднання підштовхує, як зазначалося в Декларації, і прагнення народних мас до побудови інтернаціональної радянської влади. Зрозуміло, що ця, як і більшість декларацій, була наскрізь заідеологізованою. Союзний договір так і не був укладений. Замість нього було підписано внутрідержавний акт — Конституцію СРСР. Відповідно до неї декрети й постанови РНК СРСР ставали обов'язковими для виконання на всій території Радянського Союзу. Водночас РНК СРСР вправі була розглядати декрети й постанови урядів союзних республік. Із середини 20-х років почали створювати союзно-республіканські наркомати, що стало ще одним кроком до звуження суверенітету республік. Республіканський Раднар-ком фактично перетворювався на місцевий виконавчий орган центральної влади. Центральний виконавчий комітет республіки також не міг протистояти Раднаркому СРСР. Згідно з Конституцією республіканські Раднарко- формування та утвердження радянського ладу в Україні 261 ми могли оскаржити його декрети та постанови у ВЦВК, але не призупинити їх виконання. Конституція СРСР посилювала централізаторські тенденції, що неминуче вело до обмеження прав союзних республік, в тому числі й України. СРСР, фактично, став унітарною державою. З утворенням СРСР міжнародно-правовий статус України істотно змінився — вона стала автономним утворенням у складі Радянської Росії, хоч формально вважалася національно-територіальним утворенням з власними (умовними) кордонами, своїм (з обмеженою компетенцією) адміністративним апаратом. Все ж це було кроком назад порівняно з українською державністю 1917—1920 рр. У 1925 р. були внесені відповідні зміни у Конституцію УСРР, яка фіксувала, що УСРР ставала складовою частиною єдиної союзної держави. Затверджена у 1929 р. нова Конституція УСРР визнавала перевагу союзних органів над республіканськими, утворення у складі УСРР Молдавської АСРР. Вона закріплювала нерівні, багатоступеневі, з відкритим голосуванням вибори, позбавлення частини виборців (за класовою ознакою) виборчих прав. Утворення СРСР, попри певні декларативні положення його Конституції, призвело до реалізації сталінського плану «автономізації». Українська СРР, як і інші радянські національні республіки, втратила залишки свого суверенітету, перетворившись на провінцію унітарної держави. Політика коренізації З 1923 р. в Україні розпочалася політика коренізації, спрямована на підготовку, виховання й висування кадрів корінної національності, врахування національних чинників при формуванні державного апарату, організації мережі шкіл, закладів культури, видання газет, журналів та книг мовами корінних національностей. Коренізація була зумовлена прагненням більшовиків ^ручитися підтримкою місцевого (корінного) населення Для розширення та зміцнення своєї соціальної бази, намаганням спрямувати національне відродження в соціалістичне русло. Нова національна політика мала на меті продемонструвати переваги соціалізму українцям у Польщі та в інших країнах, подати приклад вирішення національного питання колоніальним народам. У середині 20-х років 80% населення республіки становили українці, решту — представники інших націо- 262 Політичні режими на українських землях у 20—30-ті роки XX ст. нальностей. Політика коренізації передбачала одночасно активізацію урбанізаційних процесів та створення необхідних політичних, соціальних, економічних умов для культурного розвитку національних меншин. На той час із 3702 відповідальних працівників губернського, окружного та районного масштабів українською мовою володіли лише 797 осіб. Ще менше було українців серед відповідальних працівників республіканського рівня. Практичними кроками щодо українізації стали директиви ВУЦВК від 27 липня і 1 серпня 1923 р., які проголошували рівність мов й у зв'язку з цим необхідність надання допомоги для розвитку української мови, піднесення її до рівня російської. Значна увага приділялась вивченню української мови студентами. Одними з перших перейшли на викладання українською мовою Київський медичний інститут, хімічний, механічний та інженерно-будівельний факультети Київського політехнічного інституту. Українізація вищої школи ускладнювалася Нестачею підручників, нерозвиненістю української наукової термінології, особливо з природничих дисциплін. Найбільші зрушення відбулися у видавничій справі. Якщо 1 лютого 1923 р. в Україні з 65 газет українською мовою виходило 13, то на 1 жовтня 1924 р. — 23; 70% загального тиражу книг були україномовними. У 1924 р. 3 5 млн підручників українською мовою було видано 4 млн, що дало змогу перевести 12 тис. шкіл на навчання українською мовою. У 1927 р. україномовних шкіл було 78%, технікумів — 39%. Майже 75% місцевих державних установ і організацій, в тому числі від ЗО до 60% республіканських наркоматів і відомств, розпочали діловодство українською мовою. Однак українізація партійного, профспілкового й комсомольського апаратів відбувалася повільно. Для практичного керівництва політикою українізації була створена спеціальна комісія на чолі з В. Затонсь-ким, до якої ввійшли також Влас Чубар, Микола Скрипник, Олександр Шумський та ін. Українізація не означала примусової денаціоналізації меншин. Для забезпечення потреб представників інших національностей, які проживали компактно, під керівництвом Комісії у справах меншостей ВУЦВК (1924— 1930) відбулося національне районування території республіки. Було організовано 12 національних районів (німецьких, болгарських, російських і польських), 167 російських, 153 німецьких, 115 польських, 86 єврейських,
Політична система України в 20-ті роки... 263 27 грецьких, 24 болгарських національних сільрад. У 1924 р. утворилась Молдавська Автономна СРР у складі УСРР. На той час у республіці працювало 566 шкіл з німецькою мовою навчання, 342 — єврейською, 31 — татарською та ін. Усе це створювало умови для національно-культурного відродження народів України. Наприкінці 20-х років політика українізації почала гальмуватися, що, згідно з поясненнями офіційної влади, було зумовлено загрозою «націонал-ухильництва» і націоналізму. 10.2. Політична система України в 20-ті роки. Становлення тоталітарного режиму Політичні партії в Україні на початку 20-х років. Встановлення комуністичної монопартійної системи Політична система України на початку 20-х років мала в собі ознаки багатопартійності, оскільки на території республіки діяли понад 20 політичних партій та організацій. Однак всі партії, крім КП(б)У — філіалу РКП(б), реальної влади не мали і користувались незначним впливом. На початку 1921 р. КП(б)У налічувала понад 75 тис. комуністів. У ті роки в Україні ще продовжували діяти загально-російські соціалістичні партії — меншовиків, есерів, бундівців, але під тиском більшовиків почався процес ліквідації цих партій. Тим більше що особливої підтримки у масах вони вже не мали. У 1922 р. після процесу проти меншовицького «Південного центру» Всеукраїнська конференція колишніх меншовиків заявила про розрив з меншовизмом і ліквідацію партії. Почали самоліквідову-ватись меншовицькі організації на місцях. Ще навесні 1919 р. відбувся розкол БУНДУ. Його ліві течії пішли на зближення з радянською владою. У березні 1921 р. політбюро ЦК КП(б)У прийняло постанову «Про вступ БУНДУ в КП(б)У». Представники його правого крила емігрували. Залишки бундівських організацій У 1924 р. саморозпустилися. Серед партій національно-демократичного спрямування намагалися продовжувати свою діяльність Українська 264 Політичні режими на українських землях у 20—30-ті роки XX ст. партія соціал-революціонерів (УПСР) та Українська партія соціалістів-федералістів (УПСФ). На початку 1920 р. УПСР визнала радянську владу і легалізувалась. Однак її лідери взяли участь у виступах отаманів проти більшовиків, тому одні змушені були емігрувати, інших було заарештовано. У травні 1921 р. в Києві проти них організували політичний процес і керівного центру УПСР не стало. Після падіння УНР колишні лідери УПСФ утворили «Братство української державності», яке виступало проти радянської влади. У 1921—1925 рр. багатьох українських соціал-демократів та есерів було знищено разом з організаціями «Волинська повстанська армія», «Всеукраїнський повстанком», «Братство української державності». Союзниками більшовиків у громадянській війні були Українська комуністична партія (боротьбистів) і Українська партія лівих соціал-революціонерів (борбистів). Боротьбисти сформувались з лівого крила УПСР, їх лідерами були Г. Гринько, В. Блакитний, П. Любченко. Бор-бисти (від назви друкованого органу партії — «Борьба») та їх лідери В. Качинський, М. Алексєєв, Є. Терлецький декларативно визнавали радянську владу, але заперечували диктатуру пролетаріату, протиставляючи їй «диктатуру трудящих», «диктатуру трудових класів». Вони вважали, що робітничий клас може відігравати авангардну роль лише на етапі соціалістичної революції й не здатний керувати економічною політикою, протиставляли місто селу. Обидві ці партії пропонували формувати ради на ба-гатопартійній основі, виступали проти повного підкорення України Москві. Разом з більшовиками вони брали участь у виборах до Рад за спільними списками. Визначаючи політику щодо цих партій, більшовики України виходили з переконання, що тільки вони є справжніми виразниками волі «революційних трудящих мас». Головні принципи цієї позиції виробляло вузьке коло керівних працівників КП(б)У, що призводило до суб'єктивізму й однобічності рішень. Резолюції часто приймались незначною кількістю голосів. КП(б)У, як інші національні компартії, ігнорували, виявляли нігілізм щодо національного питання, дрібнобуржуазних національних партій. До того ж під час аналізу співвідношення політичних сил, соціально-політичного становища більшовики нерідко припускалися грубих помилок, що відбивалося на їх тактиці щодо інших партій. Спочатку керівництво КП(б)У не визнавало ніяких компромісів і угод з ними. Резолюція III з'їзду КП(б)У (березень 1919 р.) забороняла призначати на відповідальні пости в радах навіть пред- Політична система України в 20-ті роки... 265 ставників лівих дрібнобуржуазних партій. Це рішення не враховувало реального співвідношення політичних сил, ігнорувало вплив цих партій на українське село. Проти такої позиції виступив ЦК РКП(б), який виявився далекогляднішим і толерантнішим. Під його впливом ЦК КП(б)У вдався на деякий час до спільних дій з лівими течіями українських соціал-демократів та есерів. У період боротьби з денікінцями організації КП(б)У та боротьбистів співробітничали найплідніше. Проте у січні—лютому 1920 р. відбулися організовані рядовими боротьбистами селянські виступи у Київській, Полтавській, Катеринославській губерніях. ЦК УКП(б) відмежувався від них. Цим скористався В. Ленін, який вважав, що період співпраці з боротьбистами минув, оскільки Добровольчу армію Денікіна вже було вигнано з України. Він вніс до ЦК РКП(б) резолюцію з вимогою: «Визнати боротьбистів партією, яка порушує основні принципи комунізму своєю пропагандою поділу військових сил і підтримкою бандитизму... Так само суперечить інтересам пролетаріату їх боротьба проти гасла тісного і найтіснішого союзу з РСФСР. Цю політику треба вести систематично й неухильно до ліквідації боротьбистів, що передбачається в недалекому майбутньому». Відповідна директива була передана для ЦК КП(б)У, який слухняно взявся за її виконання. У лютому 1920 р. ЦК КП(б)У направив губернським комітетам «Тези про наше відношення до боротьбистів», в яких пропонувалося розгорнути боротьбу проти УКП(б). Тоді ж ЦК КП(б)У прийняв рішення про розрив блоку з боротьбистами. Під таким тиском у березні 1920 р. Всеукраїнська конференція УКП(б) ухвалила рішення про саморозпуск партії. На це вплинула також невдала спроба УКП(б) вступити до Комінтерну й представляти там Україну. У квітні губернські та повітові партійні організації були розпущені. З 15 тис. боротьбистів в КП(б)У в індивідуальному порядку було прийнято 4 тис. Лідери боротьбистів О. Шумський, В. Блакитний, Г. Гринько, П. Любченко, А. Хвиля згодом обіймали відповідальні посади в ЦК КП(б)У та Раднаркомі. Шумський Олександр Якович (1890—1946) — державний та громадський діяч. Народився на Житомирщині у сім'ї наймита. Трудову діяльність почав з 1906 р. робітником, з 1908 р. — у робітничому русі. Перебував під впливом Української партії соціалістів-революціонерів (УПСР). Активний учасник Лютневої революції, делегат корпусного, армійського й фронтового з'їздів солдатських комітетів. З 1917 р. — член ЦК УПСР, очолює Ті ліве крило. З 1918 р. — один з фундаторів Української Комуністичної партії (боротьбистів). Брав активну участь у боротьбі проти німецько- Політичні режими на українських землях у 20—30-ті роки XX ст. австрійської окупації, денікінщини. Виступав за об'єднання боротьбистів з КП(б)У, до якої у 1920 р. був прийнятий. У 1921— 1923 рр. — представник України у Польщі, згодом зав. агітпропом ЦК КП(б)У, а з вересня 1924 р. по лютий 1927 р. — нарком освіти України. У 1927—1930рр. працював у Ленінграді ректором інституту народного господарства, а потім політехнічного. У 1931— 1933 рр. очолює ЦК профспілки працівників освіти. У 1933 р. засуджений до 10 років позбавлення волі за сфальсифікованою справою (участь в Українській військовій організації). У 1946р. загинув від рук агентів НКВС. Багатьох членів цієї партії було знищено в період так званої боротьби з «куркульським бандитизмом». Восени 1920 р. при перереєстрації КП(б)У значну кількість колишніх боротьбистів було виключено з неї. Блокування більшовиків з борбистами теж виявилося ситуативним, тактичним. У квітні 1920 р. ЦК КП(б)У ініціював ліквідацію партії боротьбистів, яка на той час нараховувала 700 осіб, на умовах вступу її членів до КП(б)У. У партії почались хитання, внутріпартійна диференціація, масовий вихід з її лав. За цих умов у липні 1920 р. IV з'їзд прийняв рішення про самоліквідацію УКП(б). Ліквідація цих партій засвідчила прагнення більшовиків до монополізму на політичній арені, продемонструвала їх ставлення до політичної демократії. На рішення вищезазначених партій про саморозпуск вплинув і постулат Комінтерну про необхідність задля збереження єдності революційних лівих сил лише однієї комуністичної партії в кожній країні. Дещо довше існувала Українська комуністична партія (УКП), створена на початку 1920 р. з лівого крила УСДРП. Вона нараховувала приблизно 300 осіб. Лідерами були А. Річицький, Ю. Лапчинський, Б. Антоненко-Давидович. Партія прагнула більшої самостійності для України, заявила про невизнання політики радянської влади з аграрного питання, про необхідність створення української економіки, власної армії, виступала проти русифікаторської політики КП(б)У, входження України до СРСР. З III з'їзду (1922) одна частина партії прагнула до союзу з націоналістичними силами, а друга — намагалася налагодити контакт з КП(б)У. За відсутності інших партій УКП могла б стати центром притягання опозиційних до більшовиків сил, але надто дрібною організацією вона була. Керівництво КП(б)У навіть надавало цій партії фінансові субсидії, створюючи ілюзію плюралізму. Згодом більшовикам це набридло, і в жовтні 1924 р. ЦК КП(б)У вирішив ліквідувати УКП. Політична система України в 20-ті роки... 267 Спроба УКП вступити до Комінтерну закінчилася невдачею. У грудні 1924 р. Президія Виконкому Комінтерну прийняла рішення про розпуск УКП, мотивуючи його тим, що партія є націоналістичною, а й діяльність спрямована на розкол сил пролетарської диктатури. Попри спроби багатьох делегатів IV з'їзду УКП у березні 1925 р. зберегти партію, було прийнято рішення про її саморозпуск. У 1921—1922 рр. заявили про саморозпуск також Єврейська комуністична спілка (Комфарбан) та Єврейська комуністична партія «Паолей Ціон», які пропагували ідею еміграції євреїв. Усі ці процеси призвели до того, що у 1925 р. КП(б)У залишилась єдиною партією в республіці, фактично та юридичне монополізувавши політичне життя. Це було закономірно для політичної практики більшовиків, які, захопивши владу, перемігши у громадянській війні, навіть і гадки не мали про політичний плюралізм. Становище правлячої партії з усіма інститутами влади (уряд, армія, ВЧК—ГПУ, суд, преса, фінанси) давало більшовикам величезні переваги перед іншими партіями. Використовуючи політичний, ідеологічний, моральний тиск, репресії та терор, більшовики ліквідували своїх політичних противників. Багатопартійності не могло бути й з ідеологічної точки зору. Занадто різними були погляди на політичний, економічний та ідеологічний устрій суспільства. По суті, існувало протистояння двох ідеологічних концепцій: диктатури партії та революційної демократії. Встановлення політичної монополії більшовиків було зумовлене не лише насильницьким придушенням політичної опозиції, але й з їхнім успіхом у громадянській війні. Декларативні гасла більшовиків у соціальній сфері виявилися більш привабливими для мас, ніж національні ідеї українських партій. Їм вдалося використати у своїх цілях прагнення народу до нового життя, змін, послідовніше та організованіше здійснювати свою політику.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Формування та утвердження радянського ладу в Україні Міжнародне і внутрішнє становище України на початку 20-х років» з дисципліни «Політична історія України»
