Соціально-економічні та політичні чинники національно-визвольного руху. Новий етап структурування українського суспільства
На початку XX ст. в Україні сформувалися великі ре-' гіони з особливостями у соціально-економічному та політичному розвитку. На Сході (у Харківській, частині Катеринославської губерній) динамічно розвивалася важка промисловість, що притягувала капітали із Західної Європи, а робочу силу — з усієї Російської імперії. Донбас став центром видобутку вугілля та залізної руди, виплавки ча-1 вуну, сталі. У правобережних та деяких лівобережних; губерніях (Київській, Волинській, Подільській, Полтавсь-, кій. Чернігівській) переважало сільськогосподарське виробництво. Південь України (Херсонська, Таврійська, частина Катеринославської губерній) домінував щодо виробництва та експорту зерна. Торгівля, сільськогосподарське, транспортне машинобудування сконцентрувалися в Одесі,; Києві, Миколаєві, Олександрівську, Херсоні, Харкові. У Східній Галичині, разом із збереженням сільськогосподарської структури економіки, активно розвивався видобуток нафти та вугілля. Нафта експортувалась до Німеччини, Австрії. Натомість Буковина та Закарпаття залиша-і лись відсталими периферіями Австро-Угорської імперії. ' Незважаючи на нерівномірність економічного розвитку українських земель, вони втягувались у загальноєвропейський поділ праці. Посилювались капіталістичні відносини, оновлювалась соціальна структура суспільства. Зростала чисельність пролетаріату, особливо в Донбасі, а також у галузях, пов'язаних з переробкою сільськогосподарської сировини (цукровій промисловості), серед сільськогосподарських робітників. У великих містах більшість пролетарів-українців опинилася під впливом росій- | ської та польської культур. Значна кількість підприємств належали іноземцям або акціонерним товариствам. Це означало, що в українських землях було надто мало головних суб'єктів капіталістичного розвитку — ініціативних підприємців, ділків, комерсантів місцевого походження. Відносно великі групи заможних українців —'; представників середнього класу, переважно селян-земле^ власників, стали з'являтись на Наддніпрянській Україні за столипінської аграрної реформи (1906—1916). Соціально-економічні та політичні чинники національно-визвольного руху 183 Згідно з підсумками загальноросійського перепису населення 1897 р. у Наддніпрянській Україні нараховувало 23 млн, в Східній Галичині перепис 1900 р. зафіксував до 3 млн українців. Проте на провідних ролях були російська або польська еліта. Середні й нижчі верстви міст становили росіяни та євреї. Нижча сільська верства переважно складалася з українців. Загалом у дев'яти українських губерніях українців нараховувалось більше 80%, росіян — 12%. У Східній Галичині українці становили 63% населення, поляки — третину. Дуже низьким був рівень урбанізації українців — 5,5%, тоді як 38% росіян і майже 44% євреїв російської частини України мешкали у містах. У великих містах частка українців коливалась від 6% (Одеса) до 25% (Харків). Лише в середніх та малих містах українців мешкало більше 50% від загальної кількості населення. На початку XX ст. в Україні тільки-но формувався потенціал для виникнення національної еліти. За переписом 1897 р. у Росії не менше 57 тис. спадкоємних дворян, 50 тис. священиків (разом із сім'ями) визнали рідною мовою українську. Водночас для багатьох з них була характерна подвійна лояльність та ідентичність: Україні й Російській імперії. Тому вони не стали беззастережно, як у Польщі чи Угорщині, на чолі визвольних змагань. Серед господарських верств міста й села бракувало освічених людей. Єдиною реальною силою українського руху на цьому етапі була світська інтелігенція. У своїй діяльності вона була тісно пов'язана з селянством через земства, судові установи, початкові школи, лікарні, переймалась його вимогами, захищала його інтереси. Напередодні Першої світової війни майже половина активістів українського руху походила з села. Неоднорідно розвивалося і політичне життя. У західноукраїнських землях, наприклад, діяли крайові законодавчі установи — сейми, з 1867 р. відбувалися вибори до парламентів Австрії та Угорщини, що збагачувало населення досвідом публічної політичної діяльності. У Лівобережній та Південній Україні діяли губернські та повітові земства — органи місцевого самоврядування з обмеженими повноваженнями. Населення Правобережної України До 1911 р. не мало жодних можливостей отримати елементарні навички політичної діяльності. Роздрібненість території України між двома імперіями на окремі регіони, заборони на використання української мови та друкованого слова стримували зростання національної самосвідомості, консервували відмінності у політичній культурі Наддніпрянських і галицьких українців. 134 ^ов1 тенденції в соціально-політичному житті України... Політична культура доби. Національна символіка Політична культура українців початку XX ст. була міцно опертою на традиції козацьких часів. По всіх регіонах в народній свідомості зберігалась пам'ять про козацькі вольності, плекались ідеали свободи, рівності — як політичної, так і економічної, що було передумовою, важливим чинником поступового згуртування українського суспільства. На козацькому політичному ідеалі формувалося розуміння необхідності спільних дій, зусиль для здобуття незалежності. Але в політичній культурі еліти та низів суспільства зберігалась різна політична та історична пам'ять. Перші плекали ідеали Гетьманщини з її автономізмом, структурованою владою; другі — Запорозької Січі з тенденцією до демократизму, великим ухилом до анархічно-індивідуалістичних рис. Новітня політична культура приживалась дуже повільно через роздрібнення української території між різними державами, неоднаковий ступінь розвитку самоврядування в містах та сільській місцевості, на Правобережжі та Лівобережжі, що скріплювало регіоналістичні політичні вподобання, тенденції, які походили з литовсько-польської доби. Брутальний тиск з боку владних інституцій Російської та Австро-Угорської імперій цементував в політичній культурі народних мас недовіру до будь-якої централізованої влади, сприяв поширенню анархічних ідеалів та ідей, що виявилося в роки національно-демократичної революції. Потужною об'єднуючою силою ставали національні символи. На західноукраїнських землях, а згодом — на Наддніпрянщині в ужиток входив жовто-блакитний прапор, стававши невід'ємним атрибутом приміщень під час зібрань українських громад, втілюючись у народництві українських товариств, установ, громадських об'єднань. На урочистих зборах, під час свят виконувався гімн «Ще не вмерла Україна», а також «Заповіт» (сл. Т. Шевченка, муз. Г. Гладкого), «Вічний революціонер» (сл. І. Франка, муз. М. Лисенка), «Не пора, не пора» (сл. І. Франка, муз. Д. Сочинського, М. Аркаса). Ці українські пісні почали співати українці від Харкова до Львова. У період найбільшого впливу РСДРП (навесні 1907 р.) в українських губерніях налічувалось понад 18 тис. її членів (9% загальноросійської чисельності), здебільшого серед пролетаріату Києва, Катеринослава, Одеси, Харкова. В організаціях ПСР було до 10 тис. членів (3,3%), ПНС і октябристи мали у своїх лавах по 7—8 тис. членів (15%). У монархічних організаціях перебувало понад 200 тис. осіб (50% загальноросійської кількості). Соціально-економічні та політичні чинники національно-визвольного руху ДЯ5 Вагомою школою політичного досвіду для молодих політичних сил були тогочасні національні рухи народів Європи. Національно-визвольна боротьба європейських та не-європейських народів (норвежців, чехів, угорців, ірландців, бурів, індійців, вірмен), що змагались за утворення незалежних держав або автономію, також стимулювала розвиток національно-визвольного руху. У серпні 1905 р. у Норвегії був проведений референдум, на якому 90% населення висловились за відокремлення від Швеції і створення самостійної держави. Переговори між Норвегією і Швецією, що відбулися у жовтні, закінчилися угодою, згідно з якою Швеція гарантувала територіальну цілісність Норвегії. В Австро-Угорщині боротьба за національні права не припинялась до розвалу імперії у 1918 р. Угорський парламент, використовуючи намагання австрійського імператора перекласти тягар військових витрат з німців на інші нації, розгорнув боротьбу за розширення прав угорців. В 1903—1906 рр. Партія незалежної Угорщини вимагала запровадження угорської мови в угорських частинах імперської армії, національних прапорів, знаків відзнак, присягання Угорській конституції. Інші народи Австро-Угорщини, особливо слов'янські — чехи, словенці, поляки — ставили питання про державну підтримку розвитку національних культур, право одержувати середню і вищу освіту рідною мовою, використовувати її у місцевому самоврядуванні, діловодстві, суді. Більш складним був шлях до незалежності народів, що не мали державності або втратили її під час зовнішнього втручання. Так, бури на Півдні Африки, вірмени обрали шлях збройної боротьби проти англійців, турків. Індійці, очолювані М. Ганді, обрали тактику ненасильницького опору, громадянської непокори. Але, з іншого боку, М. Ганді докладав зусиль, щоб довести лояльність індійців до Британії. Під час війни на Півдні Африки він закликав індійську діаспору допомогти англійцям у війні проти бурів і тим самим переконати Англію надати Індії самоврядування. Ірландський національно-визвольний рух поєднав реформістські та революційні методи боротьби, примусив Уряд лібералів прийняти у 1914 р. закон про гомруль — самоврядування Ірландії. Однак затримка у вирішенні питання, виділення шести північних графств Ірландії — Ольстеру — із сфери дії закону призвели до збройної революційної боротьби ірландців у 1919—1923 рр. 186 нові тенденції в соціально-політичному житті України... Різноманітність форм боротьби, які демонстрували різні національно-визвольні рухи, виступали каталізатором дискусій в українському русі про вибір власних політичних цілей, темпів, способів досягнення. Революція 1905—1907 рр. Загальноросійські політичні партії в Україні Революція 1905—1907 рр. суттєво змінила ситуацію в Україні. Розстріл мирної демонстрації робітників у Санкт-Петербурзі 9 січня 1905 р. викликав страйки солідарності в Києві, Харкові, Катеринославі, інших губерніях. Але виступи січня—лютого 1905 р. не віщували глобальних змін. Поразки російських військ та флоту від Японії поглибили політичну кризу. Робітничий та селянський рухи, діяльність лібералів набули значних масштабів. В Україні, як і по всій Росії, сформувались численні союзи: інженерів, лікарів, адвокатів, учителів, залізничників, селян тощо, які об'єднались у Союз Союзів. Активізувався земський рух. Навесні та влітку наростала хвиля робітничих страйків. У жовтні Всеросійський загальний політичний страйк спонукав царя видати маніфест, яким було обіцяно демократичні свободи, створення законодавчої Думи. У жовтні—грудні в 13 містах України, переважно в Донбасі, Катеринославі, Києві, Одесі, Миколаєві, Кременчуці з'явились нові політичні організації — Ради робітничих депутатів. Не менше чверті професійних спілок Російської імперії, що виникли в 1905—1907 рр., діяли в містах України. Боротьба українських селян за землю була чи не найгострішою порівняно з іншими регіонами. У грудні 1905 р. відбулись збройні виступи робітників в Донбасі, Харкові, Олександрівську. В 1906—1907 рр. страйковий рух робітників почав згасати, але селянський не вщухав й охопив до 70% повітів українських губерній. Під час революції було скасовано заборони на українське друковане слово. З'явилася українська періодична преса. У політичному вихованні українців виняткову роль відігравала перша на Наддніпрянщині українська щоденна газета «Рада». З Галичини до Києва у 1907 р. було перенесено видання часопису «Літературно-науковий вісник». Ефективним інструментом взаємодії української інтелігенції з селянством та робітництвом стали «Просвіти» в Катеринославі, Чернігові, Києві, Кам'янці-Подільському, Житомирі, Миколаєві, Мелітополі, на Кубані і навіть на Далекому Сході. Кооперативні організа- Виникнення українських політичних партій... 187 ції порушували питання про відкриття бібліотек, видання літератури українською мовою. Остаточно сформувались політичні обриси, теорія та тактика, масштаби впливу Російської соціал-демократич-ної робітничої партії (РСДРП) та Партії соціалістів-революціонерів (ПСР), що виникли у 1898 та 1902 р. У 1905—1906 рр. розгорнули діяльність ліберальні партії: конституційно-демократична Партія народної свободи (ПНС), «Союз 17 Октября», монархічні, чорносотенні — «Союз Русского Народа», «Союз Русских людей». Вони мали різний вплив на населення, діяли в певних регіонах, мали відмінності у програмах і тактиці щодо національно-визвольних рухів пригноблених народів. Місцеві партійні організації деяких загальноросійських партій (ПСР, ПНС) в Україні толерантніше ставились до українського руху, ніж їх центральні проводи. РСДРП, ПНС, «Союз 17 Октября» діяли переважно у великих містах Центральної та Східної України, на Півдні. ПСР, монархічні організації впливовішими були у сільській місцевості. Соціалістичні партії — РСДРП та ПСР — виступали за право націй на самовизначення, але на передньому плані у їх програмах були соціальні проблеми. ПНС домагалась перетворення Росії на конституційну монархію, визнавала право на територіальну автономію тільки за Фінляндією і Польщею. Октябристи і монархісти захищали єдність і неподільність імперії, відкидали думку про існування окремого українського народу.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Соціально-економічні та політичні чинники національно-визвольного руху. Новий етап структурування українського суспільства» з дисципліни «Політична історія України»
