Формуванню української державності стали на заваді несприятливі умови всередині Гетьманщини та невигідна для неї міжнародна ситуація. Про незавершеність цього процесу свідчать недиференційованість органів влади, невизначеність території та кордонів, паралельне існування двох влад — козацької та королівської, що було зумовлено визнанням гетьманом сюзеренітету (верховного права) короля Польщі. В Гетьманщині великих масштабів набули люмпенізація суспільства, анархо-охлократичні рухи соціальних низів. Під час складання реєстру (гетьман наказував старшинам дещо збільшувати його) і повернення в Україну польської шляхти спалахнули повстання, які очолювали Політичні тенденції в українському суспільстві полковники-радикали: брацлавський — Данило Нечай, миргородський — Михайло Гладкий. На Микитинській Січі підняв бунт козак Черкаського полку Яків Худолій, якого навіть обрали гетьманом Війська Запорозького на противагу Хмельницькому. Коли ці повстання почали загрожувати стабільності козацького устрою, Б. Хмельницький 20 вересня 1650 р. видав універсал про застосування смертної кари до їх керівників та активних учасників. Деяких бунтівних старшин було страчено, зокрема й Я. Худолія. Наприкінці травня 1650 р. гетьман звільнив з посад кількох опозиційних старшин. Дедалі більше ускладнювалось зовнішньополітичне становище Гетьманщини. Польща намагалася втягнути її до антитурецької ліги, кримський хан схиляв Б. Хмельницького до походу проти Москви. У серпні—вересні 1650 р. 70-тисячне козацько-татарське військо здійснило похід у Молдову, щоб примусити тамтешнього господаря Василя Лупула зайняти дружню позицію щодо України, а також видати дочку Розанду заміж за старшого сина гетьмана Тимофія. У результаті місії до Стамбула київського полковника Антона Ждановича султан Мухамед IV навесні 1651 р. погодився вважати Б. Хмельницького своїм васалом, тримати при султанському дворі його постійного резидента. На знак приязні султан надіслав гетьману свій каптан, грамоту, пробачив похід у Молдову, велів кримському хану підтримувати союз із Б. Хмельницьким. Це відбувалося вже після того, як гетьман відправив посольство до російського уряду з проханням прийняти Військо Запорозьке під «государеву руку». Після смерті в серпні 1650 р. канцлера Речі Посполитої Єжи Оссолінського, який був прихильником компромісу з козацтвом, у Варшаві посилила свій вплив партія непримиренних на чолі з гетьманом М. Потоцьким, яка виступала за ліквідацію козацького «бунту» силою. Воєнні ДІЇ відновилися в лютому 1651 р. нападом козаків полковника Івана Богуна на поляків, а наприкінці травня козацька рада прийняла ухвалу про наступ на Річ Посполиту. Після поразки козацько-селянської армії під Берестечком влітку 1651 р. було підписано Білоцерківський мир (з 2 липня 1652 р. він не виконувався) як «милість короля до своїх підданих». Ним передбачалося зменшити кількість реєстрових козаків до 20 тисяч, під владою гетьмана залишалась тільки Київщина, він втрачав право на здійснення зовнішньої політики; до своїх маєтків поверталися шляхтичі та євреї. Договір сейм не ратифі- 116 Українська національна революція і становлення української державності кував, що дало змогу Б. Хмельницькому його порушувати. Проте незгодних з договором козаків та старшин, які нападали на польських дипломатів, гетьман карав досить жорстоко — до сотні їх було страчено. Проте антигетьман-ська опозиція не заспокоювалась, до неї входили полковники: чернігівський С. Подобайло, миргородський М. Гладкий, вінницький І. Богун, корсуньський Л. Мозиря. Вперто зривалося складання реєстру в Білоцерківському та Кор-суньському полках. На Лівобережжі з'явилися самозвані претенденти на гетьманську булаву, на Запорожжі підняв бунт М. Судима, який хотів оголосити гетьманом Тимофія Хмельницького. Стративши кількох організаторів заворушень, гетьман у січні 1652 р. закінчив складання козацького реєстру. Незадоволення народних мас труднощами війни проявлялося і в масовому переселенні на Слобожанщину — під захист московської влади. Тисячам козаків .та посполитим Чернігівського, Ніжинського, Миргородського, Полтавського, інших лівобережних полків надавались там економічні привілеї та пільги. В листі до нового путивльського воєводи Ф. Хилкова Б. Хмельницький висловив бажання якнайшвидше бачити Україну під рукою московського царя. Щоб пригасити незадоволення, вже наприкінці березня 1652 р. гетьман відновив війну з Польщею, розгромивши 23 травня (1 червня) 20-тисячне військо польських гетьманів М. Калиновського і 3. Пшиємського під горою Батіг. Щоб забезпечити синові Тимофію молдовський трон, Б. Хмельницький направив у Молдову Вінницький, Брацлавський, Уманський полки для боротьби з ворогами господаря Лупула. Похід закінчився восени 1653 р. поразкою козаків, загибеллю Тимофія, погіршенням відносин з Трансільванією і Валахією. Загалом 1653 р. приніс Україні багато горя, соціальних потрясінь, дипломатичних і політичних невдач. Внаслідок спустошення Подільського воєводства й південної частини Волині в козацькій армії відчувалася нестача продовольства. У червні обурені козаки докоряли гетьману за продовження тривалих воєнних дій, потурання синові, за спустошення міст і сіл, голод, моровицю, неясність перспектив політичного становища Гетьманщини. На початку червня 1653 р. було розкрито чергову змову проти Б. Хмельницького, а її організаторів страчено. Людські втрати в чотирьох воєводствах України становили щонайменше 40—50 відсотків населення, багато козаків не могли виконувати військову повинність і переходили в стан міщан чи селян. Гетьман вдавався до Політичні тенденції в українському суспільстві 117 репресивних заходів щодо козаків, які намагалися уникнути військової служби. Лютували епідемії чуми й холери. Наприкінці року виникла серйозна криза в українсько-кримських відносинах. Підписання у грудні кримським ханом сепаратного миру з Польщею було зумовлено забороною гетьмана брати ясир на козацькій території, зближенням з Росією (6 грудня 1653 р. на старшинській раді було схвалено рішення щодо московської протекції). У червні старшинська рада втретє відхилила ідею союзу з Оттоманською Портою, але її рішення Б. Хмельницький приховав від султана. Блокуванню з Туреччиною найбільше опиралися І. Виговський та А. Жданович. Головні складові геополітичної рівноваги в регіоні змінилися не на користь української самостійності. Сталося це через політику Криму, що в 1649 р. дозволив Польщі уникнути розгрому під Зборовом, трагічну Берестейську битву 1651 р. Саме «кримський» чинник, провал зовнішньополітичного курсу гетьмана у Придунайсь-кому регіоні стимулювали становлення нової системи міжнародних відносин, що склалася після 1654 р. Вона зумовила масштабні геополітичні зрушення в центральноєвропейському регіоні. Союз Гетьманату з Московською державою Земський собор росії ще в 1621 р. вирішив забрати силою від Польщі Смоленщину й Сіверщину, укласти союзницький договір зі шведами. З цією метою царський уряд за 1625—1630 рр. надав Швеції субсидій на 2,4 млн рейх-сталерів, поставляючи зерно за собівартістю, без мита і монопольного прибутку, щоб посилити Швецію в боротьбі проти Речі Посполитої. Водночас події 1648—1653 рр. засвідчили, що українські козаки спроможні створити власну державу, зруйнувавши при цьому Польщу. Російський цар збагнув, що союзом з Військом Запорозьким можна відкрити собі шлях до Чорного моря, Балкан, Центральної Європи. З донесень дипломатів московська илада знала, що козацька старшина не переймалася умовами політичної автономії. «Кошмар коаліцій» не випадково переслідував козацьку еліту з середини XVII до пер-"ВДх десятиліть XVIII ст. На жаль, в Україні воля до незалежності виявилася слабшою, ніж бажання старшини зберегти свої привілеї у протиборстві з козацтвом; міщани конфліктували з панами й старшиною, братства — з Духовенством. І всі шукали силу, що допомогла б їм по- 118 Українська національна революція і становлення української державності долати супротивника. До того ж політичне Україна була поділена між Польщею та Росією, культурно — між Сходом і Заходом. У 1650 р. патріарх константинопольський Партеній II і патріарх єрусалимський погрожували Б. Хмельницькому анафемою, якщо він відмовиться від протекторату православного московського царя. Політична ситуація в 1653 р. не залишала надій на мир з Польщею, а турецько-татарське покровительство вважалося неприйнятним. Тому гетьман навесні—влітку 1653 р. активізував дипломатичні контакти з царем (за 6 років боротьби Б. Хмельницький направив до Москви 10 посольств). У свою чергу московський цар, втративши надію на здобуття польського престолу, в березні 1651 р. анулював «вічний мир» з Річчю Посполитою від 1634 р. Побоюючись зближення гетьмана з Кримом і Туреччиною, цар, мабуть, повірив погрозам гетьмана піти під владу мусульманських володарів, якщо не одержить протекцію Москви. Фактично наміри Б. Хмельницького і царя збігалися не тільки щодо мети — ослабити Польщу, але й щодо звільнення балканських християн від влади Порти. Обидва вони підтримували зв'язки з болгарами та сербами, тому під час війни Туреччини з Венецією частина султанського флоту постійно перебувала біля Чорноморського узбережжя, боячись нападу козаків. 8 січня 1654 р. у Переяславі почалася рада, яка прийняла рішення, що суттєво змінило українську історію. У ній взяли участь представники козацької старшини, козаки Переяславського полку та мешканці Переяслава. Представників Запорозької Січі на цій раді не було. Після короткого виступу Б. Хмельницького і читання царської грамоти гетьман, посли та старшини пішли до Успенського собору, де сталося перше непорозуміння між сторонами. Б. Хмельницький висловився за обопільність присяги, прагнучи, щоб боярин Василь Бутурлін присягнув від імені царя, що той захищатиме Україну від Польщі й не порушить прав і вольностей усіх станів українського суспільства. Посол відмовився, посилаючись на те, що цар свого слова не міняє. Після довгих суперечок українська сторона погодилась, що слово царя заміняє присягу з його боку; гетьман зі старшиною присягнули на тім, «щоб бути їм із землями й городами під царською великою рукою навіки невідступне». Гетьман і старшина домагалися від В. Бутурліна хоча б писаної декларації про те, що права й вольності України залишаться незмінними, але той відмовився і від цього. Взагалі ніякого письмового договору в Переяславі підписано не було. Ви- Політичні тенденції в українському суспільстві 119 значення відносин в усіх сферах між Україною і Московщиною було відкладено на деякий час. Протягом двох наступних днів старшина з послами обговорювали деталі майбутньої угоди. Головним у ній було те, що між Україною і Московщиною укладено військовий союз, протекція московського царя поширювалася на територію Лівобережної України та давалась царська гарантія збереження всіх прав і вольностей усіх станів українського суспільства. З Переяслава московські посли поїхали по Україні приводити до присяги населення, що здійснити було непросто. В Полтавському та Кропив'янському полках московських послів побили киями. Відмовилися присягати полковник І. Богун та І. Сірко, який, зібравши невдово-лених, подався з ними на Січ, Уманський та Брацлавсь-кий полки. Проте якихось значних виступів проти складання присяги не було. Наприкінці березня 1654 р. українські посли — генеральний суддя Семен Зарудний та переяславський полковник Павло Тетеря — привезли цареві проект договору у формі петиції з 23 розділів. Основними його пунктами були: — невтручання царських представників у справи місцевих судів та управління; — збереження прав і вольностей Війська Запорозького, козаків, шляхти та міщан; — 60-тисячний козацький реєстр; — виборність гетьмана і старшини; — встановлення платні реєстровим козакам; — право гетьмана приймати чужоземних послів; — участь московського війська у війні з Польщею. Два тижні тривало обговорення статей договору. Цей документ, що складався з 11 частин, увійшов в історію під назвою Березневих статей. На жаль, оригінал його не зберігся. 27 березня 1654 р. українські посли одержали відповідь щодо статей договору, царську грамоту з привілеями Війську Запорозькому, грамоту про права й привілеї української шляхти, грамоту гетьманові на володіння Га-дяцьким староством. Майже всі пропозиції української сторони були враховані царем, лише в пункті про міжнародні зносини гетьману заборонялося самостійно вести переговори з Польщею і Туреччиною. Московський договір 1654 р. був так неясно сформульований, що обидві сторони вкладали в нього різний зміст й кожна підходила до нього з урахуванням лише власних інтересів. До цього часу серед істориків немає 120 Українська національна революція і становлення української державності одностайності щодо його тлумачення. Україна вбачала в договорі лише військовий союз, про що свідчить активна дипломатична діяльність гетьмана у наступні роки, а Москва з перших днів намагалася змінити політику протекторату на підкорення української території. Російський історик державного права В. Сергієвич вважав, що цей договір є персональною унією, тобто, він об'єднував дві держави під владою одного спільного монарха (подібно до Кревської унії 1385 р. між Литвою і Польщею). М. Грушевський був переконаний, що договір встановлював васальну залежність України від Москви. Російські історики І. Розенфельд та В. М'якотін вбачали в договорі інкорпорацію (входження) України до складу Московської держави. В. Липинський твердив, що в 1654 р. утворився звичайний військовий союз України й Москви проти Польщі, подібний до тих, які Б. Хмельницький уклав раніше з Кримом і Туреччиною, а згодом зі Швецією. Об'єктивно договір засвідчив повну незалежність України від Польщі, для війни з якою Україна знайшла сильного союзника. На її території було збережено власну військову, адміністративну та судову владу. Православна церква, як і всі віруючі, вже не зазнавала релігійного переслідування. На той час Москва ще не мала принципових планів щодо відносин з козацькою Україною. Уряд гетьмана також не зовсім усвідомлював можливий розвиток відносин з Московською державою. До того ж йому бракувало необхідного дипломатичного досвіду, гнучкості й послідовності у міждержавних справах. Проте загалом Переяславсько-московський договір 1654 р. не перекреслював досягнень української нації у державотворенні. Він офіційно узаконив державний суверенітет Гетьманату, засвідчив правову форму його відокремлення від Речі Посполитої, примусив царський уряд взяти на себе зобов'язання, що гарантували незалежність Української козацької республіки й укладення передусім воєнного союзу з Московською державою. Москва спочатку погоджувалася з «протекційним» характером відносин і вважала Україну державою. Підтримуючи з Б. Хмельницьким дипломатичні контакти ще до укладення угоди, царський уряд здійснював їх через спеціальних послів, якими відав Посольський при-каз, що керував зносинами Москви з іноземними державами. Україну відокремлювали від Москви державний кордон і митниця. Політичні тенденції в українському суспільстві Непорозуміння між Українською державою та Москвою Акти царського уряду, які обмежували гетьманське правління, не були оприлюднені в Україні, тому в своїй діяльності українське керівництво ігнорувало нав'язувані обмеження. Зокрема, гетьман не брав до уваги московські плани щодо опису та стягнення до царської скарбниці податків з українського населення (до Москви не надійшло жодної копійки зібраних податків), відрядження до «знатних» міст Гетьманату царських воєвод, обмежень у сфері його зовнішньополітичної діяльності. Такий статус (майже незалежної держави) свідчив, що Україна в державницькому аспекті вигравала більше, ніж Молдова, Валахія чи Кримське ханство у складі Оттоманської імперії. У сучасному розумінні українсько-російські відносини будувалися не стільки на принципах протекторату, скільки на конфедеративній основі. В будь-якому разі угода не була для України, за словами сучасного українського історика Олени Апанович, «ні трагедією, ні ганьбою». З травня 1654 р. війська Росії і полки наказного гетьмана Івана Золотаренка успішно діяли в Білорусі проти литовсько-польської армії, але спроби Б. Хмельницького закріпити за собою білоруські землі наштовхнулися на опір царя, тим більше, що в статті 6 московського договору гетьман зобов'язувався вивести козацькі загони з цієї території. Під час взаємного суперництва за підкорення Білорусі російські воєводи і козацькі старшини примушували жителів присягати на вірність відповідно Царю чи гетьману. Судячи з призначень, що їх зробив Б. Хмельницький за 1654—1656 рр., білоруські землі він прагнув залишити за собою: І. Золотаренко (загинув у жовтні 1655 р.) став гетьманом Сіверщини, І. Нечай — полковником Білоруським, Д. Виговський — полковником Бихівським. У цей період гетьман підписав новий договір з Кримом, за яким татари зобов'язалися більше не допомагати Польщі та не воювати з Росією, а Б. Хмельницький обіцяв не ворогувати з ханством. Фактично це була угода про взаємний нейтралітет. Перемоги Росії в боях з Річчю Посполитою викликали занепокоєння короля Швеції Карла Густава. Він поспішив оголосити Польщі війну, а влітку 1655 р. захопив частину її території. У вересні шведам здалася Варшава, а російсько-українські війська захопили Люблін. Політичні тенденції в українському суспільстві 123 122 Українська національна революція і становлення української державності Литовський гетьман Янугп Радзивілл ще 1654 р. пропонував Б. Хмельницькому союз проти Росії. Вважаючи -.і| блокування між гетьманом і царем небезпечним для Речі Посполитої, він у серпні 1655 р. прийняв протекцію шведського короля. Свого часу й Б. Хмельницький вів переговори зі шведами, пропонуючи створити то антиту-рецький, то антимосковський союз. Становище різко змінилося наприкінці 1655 р., коли після триденних важких боїв під Варшавою війська Швеції, Польщі, Бранденбурга зазнали великих втрат. На початку січня 1656 р. в Кенігсберзі делегація Речі Посполитої підписала мир зі Швецією. Однак проти Швеції виступили Данія та Росія, а бранденбурзький курфюрст князь Фрідріх Вільгельм у вересні 1657 р. помирився з поляками. Австрійський імператор Фердинанд III Габс-бург також схилявся до підтримки суверенітету Речі Посполитої і послав до України болгарина — архієпископа П. Парчевича із завданням умовити гетьмана припинити війну з Польщею, зосередившись на боротьбі з ісламським світом. Зреагував на зміну ситуації і московський цар; наприкінці 1655 р. почалося зближення Росії з Польщею, у результаті якого в листопаді 1656 р. між ними відбулося укладення миру й оголошення війни Швеції. Делегація гетьмана на чолі з Р. Гапоненком на ці переговори не була допущена. На польсько-російських переговорах цар в обмін на обіцянку бути обраним королем Речі Посполитої не заперечував, щоб українські землі залишилися за Польщею, а їх статус був визначений на зустрічі представників Росії, Війська Запорозького й Польщі. Цар дозволив католицьким ксьондзам, яких раніше вигнало білоруське й українське населення (за 10 років з кількох сотень костелів залишилось лише сім), повернутися назад. Майно католицьких орденів і монастирів також поверталося власникам. Змінилася і зовнішньополітична лінія Б. Хмельницького: він намагався вступити в союз з Молдовою, Валахі-єю, Бранденбургом, Швецією, Семигородом, литовськими дисидентами для боротьби проти Польщі й Росії, хоча у 1656 р. між Україною й Росією існував нейтралітет. Правда, дуже своєрідний: шведсько-українські війська били поляків, а російсько-польські — шведів. З травня 1657 р. різко загострилася боротьба між українськими старшинськими угрупованнями: радикальним, національно-патріотичним, поміркованим. Прийняте у квітні під тиском гетьмана 26 старшинами рішення про наслідування булави після його смерті молодшим сином Юрієм (Юрасем) не стало для старшин стримуючим фактором. Розуміючи, що Юрій надто молодий для керівництва державою, гетьман призначив його опікунами полковника Григорія Лісницького, генерального осавула Івана Ковалевського, генерального писаря І. Вигов-ського (незважаючи на відсутність у них будь-якого бажання виконувати такі обов'язки). Навесні 1657 р. почалися заворушення у Запорозькій Січі, повстання на Слобожанщині, дестабілізувалася ситуація в багатьох полках. Козаки, селяни звинувачували старшину в надмірних поборах, незаконному збагаченні. За три дні до смерті Б. Хмельницького польське керівництво схвалило нову стратегію боротьби з Україною: обіцяти привілеї старшині, вести її проти Москви, а в разі незгоди — карати; роз'єднувати чернь і козацькі верхи; грати на протиріччях Москви й Гетьманату. Головним підсумком боротьби 1648—1657 рр. було створення автономної за статусом української козацької напівдержави з територією, кордонами (хоча й не чітко визначеними), органами влади, збройними силами, правовими нормами на базі звичаєвих законів, визнання її існування деякими державами. Намітився процес економічної інтеграції українських земель, почався рух суспільства у напрямі протокапіталістичного розвитку. Однак такий перебіг подій не влаштовував ні Польщу, ні Росію, ні Туреччину, тому вони зробили все, щоб заблокувати самостійний розвиток Гетьманату. Негативну роль у становленні української державності зіграв також глибокий розкол всередині українського суспільства. Загалом Гетьманат за часів Б. Хмельницького як старшинсько-козацька республіка був сплавом моделі Речі Посполитої та сотенно-полкової системи козацької армії. Це була воєнізована держава, в якій система козацтва механічно переносилась на адміністративно-територіальну, що породжувало численні проблеми. Політичною елітою козацької держави була реєстрова старшина, а представники запорозької старшини — військовими ватажками. Крім того, в Гетьманаті переважали монархічні та династичні тенденції. Криза козацької автономії
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Політичні тенденції в українському суспільстві» з дисципліни «Політична історія України»
