Зовнішня політика України спрямовувалася на утвердження і розвиток її як незалежної держави; забезпечення стабільності міжнародного становища України; збереження територіальної цілісності та недоторканості кордонів; входження національної економіки до світової економічної системи; захист прав та інтересів громадян України, що перебувають за кордоном, створення умов для підтримання контактів із зарубіжними українцями тощо. В основу зовнішньополітичної моделі України покладено концепцію “мосту між Заходом і Сходом”. Пріоритетними напрямками були визнані: розширення участі у європейському співробітництві; активна участь в діяльності ООН; співпраця з державами Європейського Союзу, НАТО та СНД. Європейський та американський напрямок. За роки незалежності зроблено чимало для того, щоб органічно інтегруватися до європейської міжнародної спільноти. Україна першою з країн СНД уклала угоди про партнерство і співробітництво з Євросоюзом, стала повноцінним членом Ради Європи (з 1995 р.), учасницею Організації з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ), підписала ряд документів про співробітництво і партнерство з НАТО та західноєвропейськими країнами. Особливе значення мала підписана у 1997 р. Хартія про особливе партнерство між Україною та НАТО. Важливою в цьому документі є теза про те, що “НАТО продовжуватиме підтримувати суверенітет та незалежність України, її територіальну цілісність, а також принцип непорушності кордонів”. Тоді ж було підписано Договір про дружбу і партнерство з Румунією, яка висувала до України ряд територіальних претензій. Наша держава співпрацює з Міжнародним валютним фондом, Світовим банком, іншими світовими та європейськими кредитно-фінансовими інституціями. З 1 січня 2000 р. Україна вперше як незалежна держава почала виконувати функції члена Ради Безпеки ООН, що означає підвищення її відповідальності та ролі у збереженні миру на нашій планеті. Українські військовослужбовці брали участь у миротворчих операціях ООН у колишній Югославії, Сьєра-Леоне, Анголі та інших країнах. На початку ХХІ ст. у миротворчих місіях ООН брали участь близько 1600 українських військових фахівців. Україна офіційно проголосила курс на вступ до Європейського Союзу. У 2002 р. Президент Л.Кучма навіть конкретизував (очевидно, лицемірно) дату вступу України до ЄС – 2011 рік, за умови досягнення нашою державою європейських стандартів рівня життя. Також неодноразово заявлялося про намір вступити до НАТО, але офіційних документів за президентства Кучми так і не було оформлено. Більше того, внаслідок численних корупційних і скандальних справ ("касетна", "кольчужна" та ін.) значно було підірвано довір’я Заходу до українського керівництва. Характерною рисою процесу інтеграції України до європейських структур є, з одного боку, надзвичайно обережна позиція Євросоюзу, а з іншого – недостатній розвиток політичних, соціально-економічних, культурних та інших взаємовигідних зв’язків. Серед чинників, котрі перешкоджають активізації інтеграційних процесів, найчастіше називаються такі, як низький рівень конкурентоспроможності більшості українських підприємств, високий рівень корупції, слабкість демократичних інституцій і нерозвиненість громадянського суспільства, відсутність реформ у судовій гілці влади тощо. Ці та інші суспільно-політичні та економічні негаразди і проблеми спричиняють гостру критику України з боку Ради Європи. Для налагодження плідних стосунків із Заходом особливо важливе значення мав візит до Києва і Львова у червні 2001 р. Папи Римського Івана-Павла ІІ. Глава держави Ватикан підкреслив “виразне європейське покликання “ України і закликав її громадян, особливо молодь, сповідувати високі духовні цінності. Європейський вектор зовнішньої політики України відкрив можливості для розвитку плідних двохсторонніх стосунків з європейськими державами. Чільне місце тут посідає Німеччина, котра за обсягом прямих інвестицій займає друге місце після США серед іноземних інвесторів України. Активізувалися контакти з Великобританією, Францією, Австрією, Італією та ін. Європейська інтеграція України передбачає налагодження добрих відносин з сусідніми державами – Польщею, Словаччиною, Угорщиною, Румунією, Болгарією та ін. Найактивніші контакти розвиваються з Польщею, яка потужно сприяє реалізації прагнень України інтегруватися в європейські структури. Із вступом наших сусідів до європейської співдружності, Україна отримала статус країни, яка має спільні кордони із Європейським Союзом. Співробітництво з Північноатлантичним союзом розгортається в різних сферах. Зокрема, Україна брала і продовжує брати активну участь у програмі “Партнерство заради миру”, у т. ч. спільних військових навчаннях. Військове співробітництво передбачає участь у миротворчих місіях, у яких з липня 1992 р. було задіяно близько 10 тис. українських військовослужбовців. Протягом усього періоду незалежності динамічно розвивалися відносини на одному з магістральних напрямків української зовнішньої політики – американському. Внаслідок геополітичних перемін у 90-х рр., уряд США від блокування перейшов до політики “стратегічного партнерства”, яка передбачає тісну взаємодію у сферах національної безпеки, зовнішньої політики, економіки, торгівлі, інвестицій тощо. У вересні 1996 р. Конгрес і Сенат США ухвалили спеціальні резолюції щодо України на підтримку її незалежності. Вашингтон дедалі частіше підкреслює, що Україна нині є важливим гарантом стабільності й безпеки в Європі, помітним чинником міжнародного життя. Тому США неодноразово заявляли свою підтримку процесам демократизації українського суспільства, прискоренню радикальних політичних та економічних перетворень. Українсько-російські відносини. Від самого початку української незалежності виникли проблеми у стосунках з Росією, керівництво якої вбачало в СНД зародок нового Союзу під своєю егідою. Москва прагнула перетворити співдружність у наддержавну організацію, яка б давала змогу контролювати економічну, політичну та військову діяльність держав-учасниць. У зв’язку з цим, Україна не підписала ряд угод, зокрема, договорів про колективну безпеку (травень 1992 р.) та про створення Економічного Союзу (вересень 1993 р.). У 1994 р. Україна приєдналася до Економічного союзу на правах асоційованого члена. Існували проблеми щодо недоторканості кордонів. В діях російського парламенту проявились претензії стосовно Криму, пізніше – Севастополя. Найбільшим каменем спотикання в українсько-російських взаєминах став розподіл Чорноморського флоту, на який претендували обидві держави. У травні 1992 р. Верховна Рада Російської Федерації виступила проти рішень радянських органів влади від 1954 р. про передачу Кримської області Українській РСР, а згодом, незважаючи на угоду про недоторканість кордонів, висунула претензії щодо Севастополя, як міста “російської слави” і “головної бази єдиного Чорноморського флоту”. Такі ухвали не мали жодної юридичної сили, що констатувала також Рада Безпеки ООН. Однак, для України ситуація ускладнилася ще й активізацією діяльності проросійських сепаратистських сил на Кримському півострові. Кримську автономну республіку у складі УРСР було встановлено 12 лютого 1991 р. Після провалу серпневого путчу проросійські сили півострова згуртувалися у Республіканському русі Криму (згодом – Республіканської партії Криму) під керівництвом Юрія Мєшкова. Весною 1992 р. Верховна рада Кримської АРСР встановила нову офіційну назву – Автономна Республіка Крим. 5 травня 1992 р. була проголошена її державна самостійність, а 6 травня ухвалена Конституція, також було призначено загальнокримський референдум про незалежність. Верховна рада України ці рішення скасувала, але “війна указів” між Києвом і Сімферополем затяглася на декілька років, набравши особливої гостроти після перемоги Ю.Мєшкова на президентських виборах у Криму у січні 1994 р. 17 березня 1995 р. Верховна Рада України ухвалила Закон України “Про Автономну Республіку Крим”, скасувала кримську конституцію та окремі закони АРК, зокрема про її Президента та Конституційний суд. Конституцію автономії поступово було узгоджено із українським законодавством. Росія прагнула утвердити своє монопольне право на Чорноморський флот, заявляючи, що він “був, є і буде російським”. У 1992 р. було досягнуто угоди про те, що флот має бути розділений порівну, але у вересні 1993 р. у Масандрі Л.Кравчук підписав протокол про підготовку російсько-української угоди, за якою фактично увесь Чорноморський флот разом з усією його інфраструктурою переходив до Росії за відповідну компенсацію Україні. Таке рішення викликало обурення в Україні, а Л.Кравчука демократична опозиція звинуватила у зраді національних інтересів. У 1994 р було досягнуто домовленості, що за Україною залишаються 15–20% кораблів ЧФ, а решту вона продасть Росії. Проте не вдалося домовитися про місця базування у Криму двох чорноморських флотів – російського та українського, що викликало нову хвилю протистояння. 23 жовтня 1996 р. Державна дума Росії ухвалила рішення про припинення поділу флоту і поновила територіальні претензії до України. Також Рада Федерації Росії з ініціативи мера Москви Ю.Лужкова знову вернулася до питання про статус Севастополя. На сьогоднішній день відносини між двома сусідніми державами – “стратегічними партнерами” – закріплені у т. зв. “великому” Договорі про дружбу, співробітництво і партнерство, підписаному президентами у Києві 31 травня 1997 р. У ньому були підтверджені територіальна цілісність держав та непорушність кордонів. Щодо Чорноморського флоту, то Україні залишалося 18% кораблів, а решту викупила Росія. Севастополь визнавався українським містом, але Росія отримала право на 20-річну оренду тут своєї військово-морської бази. Викупні платежі і вартість оренди покривалися боргом України за енергоносії. Проте і після підписання договору російсько-українські відносини залишаються напруженими. Час від часу великодержавні, проімперські устремління політичної еліти Росії даються взнаки. Яскравим прикладом такої поведінки є будівництво росіянами на Таманському півострові дамби у напрямку українського острова Тузла (2003 р.); намагання скористатися ситуацією в Україні щодо нафти і газу, використання мовного і національно-релігійного факторів тощо. У квітні 2004 р. ВР України ратифікувала угоди про українсько-російський кордон та про співробітництво обох країн у використанні Азовського моря і Керченської протоки. Практика “особливих” відносин України з Росією протягом минулих років наглядно продемонструвала необхідність зближення та активізації співробітництва із західними країнами, не менш масштабного, ніж з Росією.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Зовнішньополітична діяльність» з дисципліни «Історія України»
