Утвердження сталінського режиму у Радянській Україні. Трагедія голодомору і розстріляного відродження
Захоплена більшовиками, Україна перебувала у надзвичайно важкому соціально-економічному становищі, спричиненому наслідками багаторічних війн і розорень. Характерними ознаками суспільного життя було згортання промислового виробництва, безробіття, падіння врожайності, нестача палива, харчів, одягу, взуття тощо. Влітку 1921 р. південь України охопила засуха. Від голоду 1921–1923 рр. померли близько 1,5 млн. селян. Загроза політичного та економічного краху змусила більшовиків перейти у 1921 р. до “нової економічної політики” (НЕП) з частковою денаціоналізацією та поверненням до капіталістичної ринкової системи і товарно-грошових відносин, але військова промисловість, транспорт, банки, зовнішня торгівля залишались у руках держави. Набули розвитку кооперація, госпрозрахунок, матеріальна зацікавленість, заміна продрозверстки продподатком і т. п.; у 1922–1924 рр. була проведена фінансова реформа, у рамках якої запроваджено тверду валюту – червонець. НЕП дозволила швидко відбудувати зруйноване господарство, значно збільшивши виробництво промислової та сільськогосподарської продукції. У 1927 р. українські селяни обробляли на 10% більше землі, ніж в 1913 р. Сягнуло довоєнного рівня виробництво предметів споживання, підвищився рівень життя людей. Утворення СРСР. Українізація. Курс більшовиків на об’єднання з Російською Федерацією проявився, насамперед, у військовій сфері: у 1919 р. було розформовано Український фронт та сформовано воєнно-політичний союз двох радянських республік. До 1920 р. були об'єднані наркомати військових і морських справ, зовнішньої торгівлі, фінансів, праці, шляхів сполучення, пошт і телеграфу, а також Вищі Ради народного господарства обох республік. Протягом 1921–1922 рр. на території республіки набули чинності чимало законодавчих актів Росії, хоч УСРР все ще залишалася суб’єктом міжнародної політики. У лютому 1921 р. її повноважні представники підписали перший мирний договір з Литвою, згодом було встановлено дипломатичні стосунки з Латвією та Естонією. У 1922 р. було підписано договір про дружбу й братерство з Туреччиною. 30 грудня 1922 р. більшовики проголосили створення Союзу Радянських Соціалістичних Республік (СРСР) як федеративної держави, яка згодом переросла фактично в унітарну імперію. Будучи наркомом у справах національностей, Сталін ініціював т. зв. “план автономізації” – входження республік на правах автономії до складу Російської Федерації. Українські керівники (Х.Раковсь-кий та ін.) відстоювали ідею федерації або конфедерації. З утвердженням жорсткого централізму і сталінської одноосібної влади, Україна перетворилася в звичайну провінцію, підпорядковану московському центру з його грубим диктатом і дріб'язковою опікою. Українці змушені були заплатити страхітливу ціну за комуністичні експерименти, які в кінцевому підсумку відкинули СРСР на узбіччя цивілізованого світу. У 1923 р. РКП(б) ухвалила програму коренізації, що ставила своєю метою зняти зростаючі суперечності між національними окраїнами і центром, народними масами і партійно-радянським державним апаратом. Більшовики змушені були шукати опори у національних республіках та формувати вірнопіддані місцеві кадри. Крім підготовки, виховання та висування кадрів корінної нації та врахування національних факторів при формуванні партійного і державного апарату, політика коренізації передбачала створення закладів освіти і культури та видання газет, журналів, книг мовами корінних націй; вивчення національної історії; відродження і розвиток національних традицій і культури тощо. В Україні ця політика отримала назву “українізації”, але через опір партійного керівництва республіки активно почала втілюватися у життя лише із 1925 р. і тривала до початку 1930-х рр. Внаслідок “українізації”, по-перше, значно розширилося вживання української мови у діловодстві, освіті, видавничій справі. Так, у 1922 р. українською мовою велося менше 20% урядових справ, а у 1927 р. ─ 70%. Понад 80% загальноосвітніх шкіл і 30% ВНЗ проводили навчання українською мовою. Українська мова була впроваджена у військових школах. У 1922 р. в Україні друкувалося українською мовою 27% книжок, близько 10% газет і журналів. У 1927 р. ці показники сягнули 50 і більше відсотків (газети – приблизно 90 %). По-друге, зросла частка українців в урядових, партійних та ін. установах, серед міського населення. Якщо у 1923 р. українці складали лише 35% службовців, то у 1927 р. ─ 54%. У 1923 р. у Харкові українці складали 38%, а у 1933 р. – 50%; у Луганську – відповідно 7 і 31%; у Дніпропетровську – 16 і 48%. По-третє, бурхливого розвитку набули гуманітарні науки, література, мистецтво, театр, церква і т. п. Виникло багато письменницьких організацій: “Плуг”, “Гарт”, “Молодняк”, “Вільна академія пролетарської літератури” (ВАПЛІТЕ, що її у 1925 р. створив і очолив М.Хвильовий) та ін.; проводилися літературні дискусії тощо. Плідно функціонувала Українська Академія Наук; протягом 1921–1930 рр. діяла Українська автокефальна православна церква. В УСРР повернулися із еміграції та переїхали із Західної України відомі діячі (наприклад, М.Грушевський з родиною, родина Крушельницьких та ін.). По-четверте, значно зріс рівень писемності. Число письменних збільшилося у містах з 40 до 70%, у селах з 15 до 50%. Діяли 1,5 тис. польських, німецьких, єврейських та ін. шкіл. Успіхи у проведенні політики “українізації” дають підставу називати цей період українським ренесансом, або відродженням (у 1930-х рр. – розстріляне відродження). Політика “українізації” спричинила посилення позицій прихильників національного комунізму (М.Хвильовий, О.Шумський, М.Скрипник, М.Волобуєв та ін.), які прагнули до розширення самостійності УСРР і намагались поєднати програму комуністичного будівництва із національними завданнями. Москва розпочала проти цих та інших “контрреволюційних” ворожих “ухилів” рішучий наступ. З 1926 р. розпочалася кампанія цькування і “класової” боротьби з “націонал-ухильництвом” – “шумськизмом”, “хвильовизмом”, “волобуєвщиною” тощо. Вістря цієї боротьби спрямовувалися проти еліти нації. У 1929–1930 рр. відбувся один із перших показових судових процесів над українською інтелігенцією вигаданої “Спілки визволення України”; із 45 заарештованих було 2 академіки (С.Єфремов, М.Слабченко), 11 професорів, письменники, науковці, викладачі, студенти та ін. Розпочалося згортання політики “українізації” (зменшення кількості українських шкіл, періодичних видань, закриття українських наукових програм, установ, кафедр, театрів тощо, набрали обертів репресії та переслідування за український “буржуазний націоналізм” і т. п.). Відомі діячі М.Скрипник та М.Хвильовий у 1933 р. покінчили життя самогубством. Після 1933 р. партія більшовиків провела цілий ряд перетворень у сфері освіти, науки, культури, спрямованих на уніфікацію національно-державного будівництва у всіх республіках. У 1938 р. запроваджено обов’язкове вивчення російської мови в усіх школах. Індустріалізація та її особливості в Україні. Наприкінці 1920-х рр. сталінське керівництво відійшло від НЕП і розпочало наступ соціалізму по всьому фронту, керуючись гаслами індустріалізації, колективізації та культурної революції. В економічній сфері партія взяла курс на відмову від ринкових відносин та запровадження командно-адміністративних методів господарювання, за яких встановлювалося централізоване бюрократичне управління зверху донизу, а ефективність економіки визначалася ідеологічними установками та партійними директивами. Індустріалізація передбачала модернізацію виробництва і створення матеріально-технічної бази соціалізму. Курс на індустріалізацію було проголошено ще у 1925 р. на XIV з'їзді ВКП(б), але основні зрушення відбулися у 1930-х рр. у роки перших п'ятирічок Особливості індустріалізації в Україні: значний обсяг капіталовкладень (за роки І-ї п’ятирічки – понад 20% союзного бюджету); зосередження уваги на крупних промислових об’єктах (Запоріжсталь, Криворіжсталь, Азовсталь, Дніпробуд, Дніпроалюмінійбуд, Краммашбуд, ХТЗ та ін.); нерівномірність розміщення промислових об'єктів у регіонах республіки (Донбас та Придніпров'я помітно випереджали Правобережжя); створення нових галузей виробництва, особливо у важкій промисловості; відставання модернізації легкої та харчової промисловості; витіснення приватника з виробництва йшло швидшими темпами, ніж в цілому по СРСР; порушення екологічної безпеки та охорони навколишнього середовища та ін. Модернізація промисловості перетворила Україну із аграрної в індустріально-аграрну державу із значною кількістю робітників та науково-технічної інтелігенції. Протягом першої (1928–1933 рр.) та другої (1932–1937 рр.) п’ятирічок в Україні до ладу стало 1500 об’єктів (в СРСР – 6000). Промислове виробництво республіки зросло у 7 разів порівняно з 1913 р. Україна вийшла на 2-ге місце в Європі (після Німеччини) за виплавкою чавуну; на 3-тє місце (після Німеччини і Англії) за виробництвом сталі; на 4-те місце в світі за видобутком вугілля. Але треба відзначити, що понад 90% промисловості складали видобувні галузі та важка промисловість. Урбанізація міст (чисельність їх зросла у 2 рази) ускладнила житлову, продовольчу, екологічну та інші проблеми. Колективізація. Голодомор 1932–1933 рр. Для сталінського керівництва колгоспи були необхідні як зручна форма експлуатації та викачування коштів з села, фактично пограбування селян. Курс на “суцільну колективізацію” та “ліквідацію куркульства як класу” проголосив листопадовий (1929 р.) пленум ЦК ВКП(б). Наприкінці 1932 р. в УСРР налічувалось 70% колективних господарств, що становили понад 80% посівних площ. Було розкуркулено понад 200 тис. селянських сімей. У 1932–1933 рр. більшовицька партія організувала терор голодом. Апогей голодомору припав на весну й літо 1933 року. Кількість жертв голодомору становила щонайменше 3,5–5 млн. чол. Повні демографічні втрати, включаючи зниження народжуваності, становлять близько 10 млн. осіб. Традиційне українське село зі своїми звичаями, устроєм перестало існувати, селяни втратили власність, опинились у становищі кріпаків. Колективізація й голодомор стали однією з найжахливіших подій в українській історії. Крім страшного голокосту, колективізація призвела до знесилення продуктивних сил села; знищення підприємливих заможних селян (куркулів); падіння урожайності і зменшення валових зборів зернових; зменшення поголів'я худоби тощо. Було остаточно зламано опір селян радянській владі, а оскільки селянство становило основу українського національного руху, то колективізацію і голодомор можна розглядати і як прагнення більшовицької влади назавжди покінчити із небезпекою “українського націоналізму”. Протягом довготривалого періоду Радянська влада заперечувала сам факт голоду. Його намагалися викреслити з історичної пам’яті та суспільної свідомості. У 1930-х роках замовчувалася ця трагедія й на Заході. Західній спільноті важко було повірити, що у державі, яка експортує зерно і відмовляється від допомоги, може лютувати такий страшний голодомор. Дезінформували громадськість з цього питання й виступи багатьох представників західноєвропейської культури (Бернард Шоу та ін.), які “вивчали” становище з голодом в СРСР за ретельно підготовленими чекістськими сценаріями. Утвердження сталінського тоталітарного режиму. Масові репресії. Більшовицький тоталітаризм означав партійно-державну монополію на владу та істину в усіх сферах суспільно-політичного, господарського і духовного життя, встановлення безмежного контролю над армією та іншими силовими структурами, над профспілками і громадськими організаціями, над засобами масової інформації, освітою, церквою тощо. За масштабами діяльності і за розмахом знищення населення власної країни сталінський тоталітарний режим не має рівних у світовій історії, а Україна зазнала чи не найбільших втрат з усіх радянських республік. Розпочинаючи із вигаданої “справи СВУ” 1929–1930 рр. та арештів початку 1930-х рр., тобто ще задовго до вбивства у Ленінграді С.Кірова (1 грудня 1934 р.), в УСРР відбувалося справжнє гоніння на інтелігенцію – еліту народу. Жертвами репресій стали С.Єфре-мов, В.Чехівський, А.Ніковський, Й.Гермайзе, М.Зеров, М.Хвильо-вий, Л.Курбас та сотні інших. В Україні протягом 1930-х років було розкрито до 100 “ворожих” організацій, “центрів”, “блоків”. Масштаби політичних репресій не можуть не вражати. Так, в Академії наук України, за неповними даними, було репресовано 250 чол., із них 19 академіків. Розгромлено Спілку письменників: 89 чол. розстріляно, 64 заслано, а 83 змушені були емігрувати. У 1933 р. за політичними мотивами було звільнено близько 200 працівників Наркомату освіти УРСР, всіх керівників обласних, 90% керівників районних відділів та кожного десятого вчителя. Руйнівний смерч пронісся у збройних силах, органах держбезпеки і навіть у правлячій партії. Із 102 членів і кандидатів у члени ЦК КПУ та 9 членів Ревізійної комісії, яких обрали в 1933 р., було репресовано 100. Жертвами чисток стали 170 тис. (37%) членів КП(б)У, було знищено весь уряд, ЦК комсомолу і т.д. Під репресії потрапили Ю.Коцюбинський, С.Косіор, П.Постишев, Й.Якір, І.Дубовий, П.Любченко та багато інших. Із прийняттям 5 грудня 1936 р. сталінської Конституції – конституції “переможного соціалізму” (в УРСР – 30 січня 1937 р.) в країні утвердилися єдина комуністична ідеологія (у Конституції було закріплено положення про керівну роль ВКП(б). Надмірно зміцнився адміністративний апарат: кількість службовців в СРСР з 1928 по 1940 р. зросла майже у 4 рази. Сформульована Сталіним теорія загострення класової боротьби у ході соціалістичного будівництва призвела до безпідставних репресій безневинних людей. Чим більшими були здобутки соціалізму – тим більше з’являлось “ворогів народу”. В свою чергу, масові репресії забезпечували насадження у суспільстві почуття страху, як основного стимулу до праці і послуху, а також дармову робочу силу для великих будов через табірну систему.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Утвердження сталінського режиму у Радянській Україні. Трагедія голодомору і розстріляного відродження» з дисципліни «Історія України»
