Слов’яни належать до індоєвропейських народів, батьківщиною яких вчені визнають різні райони Європи та Азії. Київський літописець Нестор відзначав, що найдавнішими слов’янськими землями були нижня течія Дунаю та Панонія. Так було покладено початок теорії дунайської прабатьківщини слов’ян. У середньовіччі серед західноєвропейських учених ХІV-ХVІІІ ст. стала популярною скіфо-сарматська теорія слов’янського етногенезу. Згідно неї предки слов’ян – скіфи й сармати – прийшли із Середньої Азії й отаборились у південній частині Східної Європи. Звідси розселилися на північ, захід і південний захід. У ХІХ–ХХ ст. найповнішого обґрунтування набула Дніпро-одерська теорія, за якою слов’янська прабатьківщина розміщувалася між Одером і Дніпром, сягаючи на півночі Балтійського моря, а на півдні - Карпатських гір і Дунаю. У писемних джерелах слов’яни згадуються у І–ІІ ст. н.е. (Пліній Старший, Тацит, Птоломей та ін.) як венеди. Вони проживали від р. Вісли до Балтійського узбережжя. Венеди вміли будувати будинки, знали військовий порядок, були добре озброєні і хоробро воювали. Готський історик Йордан та візантійські автори VІ ст. н. е. писали про слов’ян, що мешкали у Південній і Центрально-Східній Європі: склавинів та антів. Останні заселяли землі поміж Дніпром і Дністром. Частина дослідників вважають антів предками українського народу. Так, зокрема, стверджував М.Грушевський. Візантійські автори зображували антів високими, світловолоси-ми, дужими людьми. Анти легко переносили голод і спеку, різні нестачі та злигодні. Їхні племена були об’єднані у союзи; анти не керувалися однією людиною, а жили у народоправстві. Йордана доніс до нас розповідь про поразку антського правителя Божа у війні з готами приблизно у 375 р. У VІ ст. анти постійно загрожували Візантії, вдираючись у межі імперії. Остання писемна згадка про антів датується 602 р. У період т. зв. ”великого переселення народів” (ІІ -VІ ст. н. е.), пов’язаного із навалою готів, гунів, аварів та ін., слов’яни розселилися на європейських просторах від Балтійського до Адріатично-го моря. У ІІ-ІV ст. н.е., внаслідок просування на південь германських племен готів, цілісність слов’янської території була порушена, що сприяло їх поділу на східних і західних. На зламі ІV-V ст. під ударами гунів, та згодом під натиском аварів та ін. кочових народів, слов’яни почали просуватися на південь, до Дунаю, північно-західного Причорномор’я, що привело до формування їх південної групи. Слов’яни заселили Балканський півострів і низку островів Середземного моря, утримуючи при цьому власні землі в Центральній та Східній Європі. Таким чином, утворилося три основні групи слов’ян: східні, західні і південні. Східнослов’янські союзи племен у VII-ІХ ст. заселяли значну частину сучасної території України. Про це дізнаємося із “Повісті минулих літ” Нестора-літописця. Так, землі між річками Горинню, Прип’яттю й Дніпром займали древляни. На південь від них, у Подніпров'ї, жили поляни. На лівому березі Дніпра - в басейні Десни - сіверяни. Між Дніпром і Бугом проживали уличі. Між Дністром і Прутом на південний захід від уличів - тиверці. У Закарпатті - хорвати (білі). У верхів’ях західного Бугу жили бужани і волиняни. Попередньо у літописі згадуються дуліби, яких підкорили авари. Скандинави називали східнослов’янські землі Гардарікою, що означає “країна укріплень”. Численні поселення слов’ян розташувались, як правило, на відстані 30-40 км одне від одного, були укріплені частоколом, тут проводились племінні сходи та культові обряди, вони ставали центрами ремесла й торгівлі. На території Рівненської області по берегах річок Горинь, Случ, Стир відомо більше 80 могильників, поселень та городищ тієї доби.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Походження і розселення слов’ян» з дисципліни «Історія України»
