Екстенсивна спрямованість виробництва потребувала величезних матеріальних ресурсів і робочої сили. Через недостатнє використання досягнень науково-тех- «Застій» нічного прогресу навіть на нових підприємствах діяли застарілі, екологічно небезпечні технології. Зростання видобувних галузей призводило до розбазарювання природних багатств, забруднення території республіки відходами мінерально-сировинного комплексу в 10 разів інтенсивніше, ніж у СРСР у цілому. Вичерпувалися ресурси Донбасу. Якщо в 1971-1976 р. Донбас давав щорічно більш 200 млн тонн вугілля, то в 1981-1986 р. менше 180. Збільшувалася собівартість видобутку, погіршувалися умови праці шахтарів, зростала небезпека для їхнього життя. Основним гальмом у сільському господарстві був не дефіцит машин, а виробничі відносини в колгоспах, що не відповідали здоровому глузду, мала зацікавленість колгоспників у результатах своєї праці. 5 % присадибних ділянок, де за допомогою простих інструментів, але з високою особистою зацікавленістю трудилися селяни, давала 1/3 виробництва м'яса, 1/4 — молока, 40 % картоплі. 328
Модуль 3. Новітня історія України Прагнучи збільшити збір сільгосппродукції, влада розширяла посівні площі. Ступінь ріллі безпосередньо сільськогосподарських угідь досягала 80 % проти 25 % у США й 48 % у Франції. Це призводило до посилення ерозії грунтів і Україна щорічно втрачала до 600 млн. т. родючих грунтів. Низький рівень життя й важкі умови праці призводили до відтоку населення із сел. За 1966-1985 р. з українського села виїхало 4,6 млн чол., здебільшого молодь. Змінилася соціальна структура населення республіки. Якщо в 1960 р. сільські жителі складали половину населення республіки, то в 1985 р.-1/3. Рівень постачання населення, особливо в 70-ті роки, підтримувався в основному за рахунок продажу нафти за кордон. На ці «нафтодолари» купували за кордоном одяг, взуття й продовольство, що дозволяло створювати ілюзію наявності товарів, хоча їх для більшості населення все ж хронічно не вистачало. Ситуація погіршувалася гонкою озброєнь, на яку витрачалися величезні кошти, війною в Афганістані (з 1979 p.), підтримкою прорадянських режимів в Африці, Азії і Латинській Америці, на що теж ішли величезні кошти. Соціальним злом стало поширення алкоголізму і пияцтва. Вживання алкоголю набуло таких масштабів (у 1984 р. держава одержала від продажу алкогольних напоїв 90 млрд. руб. прибутку), що це стало загрожувати генофонду народу. Протягом 1959-1988 р. населення України зросло на 9,6 млн осіб і в 1989 р. складало 51,7 млн. Проте народжуваність знизилася. Природний приріст перестав забезпечувати просте відтворення поколінь. У 7 областях було зафіксовано зменшення чисельності населення, а в двох (Чернігівській і Сумській) припинився й природний приріст населення: кількість померлих почала перевищувати кількість народжених. У 1978 р. було прийнято Конституцію УРСР, в якій декларувалися принципи розширення й поглиблення «соціалістичної демократії» шляхом активізації діяльності Рад народних депутатів, залучення мас до участі в управлінні державою. Але це були лише декларації. Панували адміністративно-командні методи управління, підміна Рад партійними органами, їх диктат. У республіці всевладдя бюрократії проявлялося у вигляді узаконеного самоправства всесоюзних міністерств, які нехтували місцевими інтересами. В умовах надцентралізації роль місцевих органів обмежувалась «палким» і «цілковитим» схваленням рішень, прийнятих у Москві. Офіційно оголошувалося, що в СРСР побудовано «розвинутий соціалізм», проте рівень життя був набагато нижчим,
329
Гречєнко В.А. ІСТОРІЯ УКРАЇНИ ніж у країнах Європи. Споживання товарів обмежувалося наявністю багатьох «дефіцитів», тобто їх відсутністю. Люди не могли купити необхідні їм речі навіть маючи гроші. Відбувалося зміщення життєвих орієнтирів, коли в суспільстві почали домінувати апатія, скептицизм, зневіра в справедливість, а у верхніх ланках влади — корупція й цинізм. Погіршувалася екологічна ситуація, зменшувалася середня тривалість життя. За рівнем смертності Україна посідала третє місце серед республік СРСР. Виходячи зі свого постулату про «злиття» радянських народів, партійне керівництво, особливо за часів В. В. Щербиць-кого (1972-1989), почало проводити в Україні політику русифікації. Усі ці явища викликали появу дисиденства — руху інакомислячих, які критикували політику уряду. Вони вимагали ширших громадянських, релігійних і національних прав. Влада переслідувала їх, організувавши декілька політичних процесів. Обвинуваченими стали В. Чорновіл, В. Стус, І. Дзюба та інші. У 1976 р. група дисидентів створила Українську гельсінську групу (УГГ), яка повинна була сприяти виконанню Гельсінських угод у сфері прав людини. До неї входили: М. Руденко, О. Бердник, П. Іригоренко, Л. Лук'яненко та інші. Проте цей рух не набув значного поширення у зв'язку з тим, що більшість людей лякало інакомислення, вони десятиліттями виховувались у покорі, до того ж питання, які ставили дисиденти, не були проблемами щоденного буття. На життя країни все більше впливала некомпетентність керівництва, самозаспокоєність. Почав роздуватися культ особи Л. І. Брежнєва, який захопився самонагородженням орденами та званнями героя й зовсім не думав ні про які зміни, необхідність яких усе більше назрівала. Соціалістична система опинилася в глибокій кризі.
Ви переглядаєте статтю (реферат): ««Застій»» з дисципліни «Історія України»
