Перші елементи історичного пізнання містилися в міфах як найдавнішому типі світогляду людей. Звичайно, вони не охоплювали всього корпусу міфологічних оповідань, проте складали помітну їх частину: мотиви «першопредка» як символічного витоку національної історії, героїзація дійових осіб, котрі успадкували від своїх батьків-богів надприродні властивості,— як прототип великої історичної особистості. Він також виступав своєрідним зразком людської поведінки, виконуючи певною мірою легіти-маційну функцію щодо наявного суспільного устрою та його морально-правового універсуму, яку теж перейме від нього спершу історіографія (історична наука), а потім — філософія історії. Перші форми фіксації знаменних подій з'являються в країнах Давнього Сходу: офіційні царські архіви й хроніки в хетів, ассирійців, урартійців, історична повість у жанрі своєрідних автобіографій у єгиптян, «історичні книги» Старого Заповіту. 12 Деякі з них відомі з III тисячоліття до н. е., а в середині II тисячоліття вони вже повсюдно набувають упізнаваних рис історіо-писання. Тим часом у Давній Греції епічно-поетична традиція, трансльована усно, а не фіксована на письмі, просякнута фольклорними мотивами й образно-міфологічними трактуваннями, помітно переважала практику офіційних записів (юридичні акти, міжнародні угоди, списки релігійних свят і переможців різноманітних змагань, посадових осіб тощо). Останні на регіональному й загальноеллінському рівні почали вестися в перших століттях І тисячоліття до н. є. (наприклад, список олім-піоників датується кінцем VIII ст. до н. е.). Поступово вони розросталися за рахунок додавання до них різних подієвих подробиць, крок за кроком перетворюючись на міську чи дер" жавну хроніку. Після появи дев'яти книг Геродота те, що до цього було предметом стихійної історичної свідомості, яка не віддиференційо-вувала свій інтерес від географії, етнології й не сягала далі двох-трьох поколінь, надалі повертаючись до міфологічних генеалогій; те, що до цього було репрезентовано механічно укладеними з календарно-рахунковою метою різноманітними списками (царів, виборних посадовців, осіб полісів чи олімпіоників) або штучно вибудувано для суспільно-політичних потреб східних деспотій, окреслюється як коло усвідомленої уваги та фіксації з певною прагматичною метою. У зв'язку з цим закріплюється відповідна назва — «історія». Визначаючи теоретико-методологічні основи революційно нового погляду на історію, Г. В. Ф. Ґеґель влучно назвав його «емпіричною історіографією» й розглядав поряд з деякими іншими формами історичного пізнання як своєрідні сходинки до власне «науки» історії. Специфіку першого історіографічного кроку мислитель убачав у тому, що наочно описуються нетривалі періоди, індивідуальні характери або окремі події. Таким чином, створюється просте уявлення про них, зівставне із враженнями безпосередніх свідків чи дійових осіб, однак позбавлене глибинного аналізу в широкому контексті. Кілька століть по тому «емпіричну історіографію» змінила історіографія «рефлексивна», ширша за предметом, досконаліша за методом. Цей поступ історичного пізнання слід пояснювати з погляду дії як соціальних (поява всесвітніх елліністичних монархій, а незабаром і Римської держави, що потребували глобального розмаху мислення). Предмет рефлексивної історіографії — «всесвітня історія», що підносить історика над сучасною йому епохою. її прикладом можуть бути «Історична бібліотека» Діодора Сицилійського і «Загальна історія» Полібія.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Розвиток науки «Історія»» з дисципліни «Історія України»
