Що таке «автокефалія»? В грецькій мові є слово «авто» (дослівний переклад: «сам»). Від нього походить багато слів, які є на перший погляд різними, але мають однаковий корінь: автобіографія, автомобіль, автобус, автограф, автократія, автомат, автор, автомат тощо, де «авто-» є частиною складних слів, і відповідає поняттям «власний», «власноручний». До тієї ж групи слів відноситься й поняття «автокефалія». У словнику релігієзнавчих термінів з навчального посібника «Релігієзнавство» (гл. ред. С.А. Бублик) присутнє таке визначення даного поняття: АВТОКЕФАЛІЯ – самоуправління, адміністративна незалежність православних церков [25, с. 475]. З першою частиною поняття – «авто-», у принципі, все ясно: «само-», тобто – самоуправна церква. А з другою частиною, тобто – «-кефалія», як? Загальноприйнятою є трактовка грецького терміну «автокефалайа» як «сам-голова». Підкреслюємо, що за загальноприйнятою трактовкою термін ставиться в однині («-голова»). Тоді – до першооснов. А як же? І насамперед – до того факту, що ІV Вселенський (Халкидонський) собор (451 р.) установив п’ять патріархатів для всієї Християнської церкви – Єрусалимський, Римський, Антіохійський, Олександрійський, Константинопольський. І в подальшому в історії розгортається боротьба за першість, за титул «екуменічний патріарх», тобто Вселенський (наслідки якої будуть руйнівними для церкви). Все зрозуміло: боротьба розгорілася саме через поняття «сам-голова», тобто – в однині, а відповідно, вирішено було, що тільки хтось ОДИН має встати над усіма патріархами й очолити всю Вселенську церкву. Боротьба була запеклою й безкомпромісною, що не є дивним, адже Вселенська церква – влада світова. Шлях Константинопольського предстоятеля до того, щоб зватися «екуменічним патріархом», був дуже довгим і повним протиріч, але на сьогодні всі вже якось звикли до того, що Константинопольський патріарх зве себе Вселенським. Його сьогодні так і називають (хоча й далеко не всі) й на аргументи Римського папи щодо того, що Константинополь не має на те жодного права, ніхто давно не зважає, особливо на православному просторі. Тим не менш, зазначимо, що в грецькому православ’ї ще в V ст. була сформована доктрина про «п’ять патріархатів», а ось доктрини про «екуменічний патріархат», тобто Вселенський, як не було, так немає й досі. А в чому ж справа? Такий титул, така посада, а окремої доктрини так таки й немає... Непорядок. То в чому ж проблема? Питання зависне, бо ніхто на нього вичерпно аргументованої відповіді не дасть. У такому разі ставимо прямо інше питання: а наскільки вірно ми перекладаємо термін «кефалайа»? Дивимося назву перекладу з коптської мови маніхейського трактату «Кефалайа» – «Глави» [26]. А тут перекладено у множині. І дається наукова трактовка: «Грецьке “кефалайя” може означати і “глави”, і “начала”, принципи, головне» [26, с. 46], при тому зазначено, що «грецькі слова самі по собі дуже широко вживаються в коптській мові, особливо лексика, яка означає абстрактні поняття й філософські терміни» [26, с. 48]. Що ж виходить? А те, що копти, у свій час широко застосовуючи грецьку мову, схоже, точніше розуміли вказаний грецький термін (і не тільки його. Не випадково маніхейство буде являти для християнства величезну небезпеку. І справа могла полягати, перш за все, в точності розуміння тих чи інших богословських понять). А тому вже проступає, чому саме греки розробили доктрину про «п’ять патріархатів» ще в перші століття історії християнства, а доктрину про «екуменічного патріарха» й по сьогоднішній день не розробили (бо подавали все в однині, а треба було подавати правильно) – бо їм це було невигідно. Чому на це досі ніхто уваги не звертав? А хто питання буде ставити? Грецька церква, в якій, власне, й перебувають ті, хто повинен знати всі тонкощі грецької мови? А навіщо їй статус «екуменічного патріарха» для Константинопольського предстоятеля піддавати сумніву? Тож від греків постановки такого питання очікувати не варто. Чому інші цю проблему не піднімають? А питання не до нас, ми її принаймні показали. І зазначаємо: у Вселенській церкві може бути багато автокефальних церков, проблема – не в них, а в титулі їхнього предстоятеля. Хто таку церкву очолює: митрополит, підлягаючий омофору якогось Патріарха (одного з п’яти), чи автокефальний предстоятель – Патріарх? Патріархів у світовому православ’ї на сьогодні – п’ять, усі місця зайняті й ніхто з тих, хто їх посідає, природно, не радіє появі нових претендентів, як також і наукових розвідок щодо можливих прав таких претендентів. Така традиція – скажете. Не питання, традиція. І, безумовно, традиції слід поважати. Але в такому разі їх треба бачити не окремо вибрані, як кому заманеться, а ВСІ. Виходячи ж із множинного змісту терміну «кефалайа», можна твердити, що або у свій час той, хто був носієм усіх тонкощів грецької мови, незаконно ввійшов до числа п’яти патріархатів і зробив з того традицію, використовуючи назву «Візантія», або ж Вселенський патріарх мав би бути шостим. Традиція могла б бути дуже чіткою: Патріарх, який стоїть над усіма патріархами, може й не мати власної, окремої церкви, бо його церква – вся Вселенська (тоді не склалася б традиція ототожнення понять «церква» і «патріархат», як це є на сьогодні, хоча церква – митрополія, а патріархат – оргцентр, якому може підлягати й кілька церков), місце його осідку могло б пересуватися за необхідністю. Але не склалося. Значить, щось було відразу не те. «Згідно з установчим диптихом, – зазначається в сьогоднішній українській релігієзнавчий літературі, – серед православних автокефальних церков є такі церкви: Константинопольська, Олександрійська, Антіохійська, Єрусалимська, Московська. Згідно з державно-національними засадами існують також церкви: Кіпрська, Грузинська, Сербська, Румунська, Болгарська, Елладська (Грецька), Албанська, Польська, Чехо-Словацька, Американська, Українська» [25, с. 489]. Засади формування церков, як бачимо, проявляються різні. Дослідники вживають щодо церков як поняття «помісна церква», тобто – територіальна, так і «національна церква» [27, с. 35]. Отже, наука реагує на різницю в доктринальних питаннях щодо розбудови церков. Проте доктрини доктринами, але для церкви головне – канон. І як же питання щодо автокефалії вирішується в канонічному праві? «У священних канонах, – пише Патріарх Київський Філарет, – немає чітких і виразних визначень щодо способів утворення автокефальних Церков... Суперечки стосовно автокефалії – не нове явище. Вони псували нормальні стосунки поміж Церквами, спокушали простих віруючих і принижували авторитет Церкви, починаючи з епохи Костянтина великого, коли християнство стало дозволеною релігією» [28, с. 1]. У літературі також зазначено, що в «Книзі правил Святих апостолів, Святих Соборів Вселенських та Помісних і Святих Отців», яка є основним джерелом канонічного права у православ’ї, механізм утворення автокефальної церкви відсутній [29, с. 165]. Тут і далася взнаки слабкість принципу помісності. «У який же спосіб утворювалися помісні Церкви? – розмірковує далі Патріарх Філарет. – У священних канонах, як зазначалося вище, немає виразних визначень з цього приводу. Однак слід звернути увагу на те, що в основі утворення митрополій, які фактично володіли правами автокефальної церкви, лежав адміністративний поділ Римської імперії на провінції і діоцези. Таким чином, не церковні принципи, а цивільний адміністративний поділ сприяв утворенню митрополій, тобто – автокефальних Церков. Поява великих культурних і богословських центрів (Олександрія, Антіохія, Рим, Константинополь) сприяла об’єднанню митрополій у патріархати. І все ж, у основі утворення Помісних Церков лежали державні і національні начала. З появою незалежних держав поставало питання утворення нових Помісних Церков. Здебільшого цей процес завжди проходив хворобливо і майже завжди проти волі тих чи інших патріархів і Соборів єпископів» [28, с. 2]. А ось тут уже проступила слабкість принципу національності в розбудові церкви: виникнення національних церков, будучи явищем історично прогресивним, адже можна погодитися з А.Дж. Тойнбі, що «церква, яка попервах у “зачатковій” фазі, черпала життєву снагу із старої цивілізації, а у “внутрішньоутробній” фазі прокладала шлях крізь бурі міжцарів’я, тепер починає сама давати життєву снагу новій цивілізації, що зародилась у її лоні» [30, с. 88], потягло за собою низку негативних наслідків. Такі церкви довго не визнаються, сильно критикуються, до боротьби проти них залучаються політичні чинники, у тому числі зовнішні, що в цілому здатне підірвати не тільки авторитет церкви, а й саму віру людей. Отже, як бачимо, і принцип помісності, і принцип національності в розбудові Християнської церкви призвели її саме до такого стану, який є на сьогодні. А що ж у церкви могло бути таким статичним, щоб, не заважаючи розвиватися церквам хоч за принципом помісності, хоч національності, не дало б можливості попрати принцип вселенськості й розвалити Християнську церкву? Оргцентри, а конкретно – кафедри і престоли. Їх, власне, й засновували у свій час апостоли. Отже, принцип вселенськості нерозривно пов’язаний з принципом апостольства, що в сполуці разом є такою засадою Церкви, яка закладалася під неї першопочатково й повинна була втримуватися залізно, незважаючи на те, що комусь з політичних володарів раптом забажається стати «священним монархом». Підемо за класичним принципом роботи дослідника й поставимо питання джерелу (тобто – Патріарху Філарету): на основі чого формувалися митрополії, щоб потім об’єднуватися в патріархати? Відповідь, оскільки Патріарх буде відповідати тільки в межах богослов’я, може бути тільки такою: на основі єпископських кафедр (потім, як пише ще один богослов, хоч і греко-католик – о. Іван Шевців, «предстоятелі більш поважних престолів стали зватися митрополитами, десь у той же час з’являється й титул “архієпископ”» [31, с. 101]). Друге наше питання є таким: апостол Андрій Первозванний заснував ОДНУ візантійську кафедру в Аргірополісі у Фракії (Візантій, майбутній Константинополь), будучи «першим патріархом Константинополя», тобто Вселенським Патріархом (не торкаємося питання щодо Константинополя: відсутність його в апостольські часи ще не доказ того, що посади не було. Пізніше її назвали «Вселенською». Було кому), на яку настановив, згідно зі Св. Письмом, свого учня Стахида, то на якій підставі в Х ст. у Ромейській імперії було аж 90 митрополій [32, с. 22]? Прогнозована відповідь Святішого буде такою: розвивалася церква, виникали нові центри. «Виникати» можна по-різному. Можна все неканонічно поламати й виникнути, а потім уже розвиватися, душачи все навкруги, щоб ніхто не посмів і натякнути навіть на витокову неканонічність, так же? Але ж, скільки не розвивайся, апостольська кафедра – одна. Які в такому разі ще можуть бути митрополії, що, як зазначено в доповіді Патріарха Філарета, «фактично володіли правами автокефальних Церков» [28, с. 2]? Зіставимо цей момент з практикою церковного будівництва в Київській Руси. «На Руси, – зазначають учені, – була помітна інша, ніж у Візантії, структура церковного управління. Вона відповідала не візантійським принципам адміністративного поділу патріархії, а руській державній структурі, яка склалася у ХІ – ХП ст. ...Сама митрополія в Києві, що об’єднувала (за винятком короткого часу в другій половині ХІ ст.) всю державну територію Давньої Русі, була центром національної (в сенсі народності) церкви... Збереженню політичної ролі Києва, за володіння яким боролися практично всі княжі лінії, безсумнівно, сприяло серед інших факторів, і наявність у ньому митрополичої кафедри» [32, с. 22 – 23]. Як бачимо, митрополії, які, дійсно, є потенційно автокефальними церквами, могли розвиватися скільки завгодно, але головна – Київська, з її престолом, заснованим апостолом Андрієм, зберігала своє центральне становище. Й Київський Митрополит сидів у Києві – там, де Андрій Первозванний під час здійснення своєї місії поставив хреста, визначивши тим самим певний центр своєї місії («Скіфія») й майбутньої церкви Вселенської, зважаючи на його статус Вселенського Патріарха. Саме тому греки за будь що вимагали від наших князів настановлення на Київський Митрополичій престол представника своєї церкви – саме через такий статус апостола Андрія. І Київські митрополити (часто – греки) зовсім не гналися за кількістю митрополій, головним для них була територія. Помісність, і дуже виразна, а не національність, як уважали радянські вчені (див. вище). Цікаво, зважаючи на те, що «в основі утворення митрополій... лежав адміністративний поділ Римської імперії» [28, с. 2], а також на результат – кількість єпархій в Руси (16) у цілому відповідала кількості руських князівств [32, с. 22], чи не так? Не простежується, щоб досвід самого Константинополя в розбудові церкви надихав у Руси навіть самих митрополитів-греків. Зате простежується, що Київська церква мала у своїх початках такі ж засади, що й церква Римська (класична. Скажемо так). Тому цілком логічним буде висновок, що руська структура церковного управління візантійським принципам відповідала, проблеми ж (аж до дроблення) були у тих, хто так тільки називався. Тоді – до них, до тих, хто Візантією тільки називався. Вчені не змогли точно встановити, коли в Християнській церкві з’явився титул «патріарх». Вважається, що приблизно одночасно з титулом «архієпископ» – у V ст. [31, с. 101]. Дуже дивно, зважаючи на те, що в джерелах уже апостол Андрій, як ми вище подавали, фігурує, як «перший патріарх Константинополя», і Київський собор, відновлюючи у ХVІІ ст. православну ієрархію, якої наша церква фактично позбулася у зв’язку з Брестською унією 1596 року, покликався на повагу до апостола Андрія як на «першого візантійського архієпископа, вселенського патріарха й апостола Руси» [Цит.: 5, с. 6, 612]; і в сагах про Апостола говориться, що збирався їхати до якогось Міклаарда [33, с. 156. Сага ІІ]. Вважається, що то – Константинополь. Залишимо тут класичну трактовку, щоб підкреслити, що якщо апостол, маючи за свою власну місію терен «Скіфії», настановляє єпископів на інших територіях (див. вище щодо Аргірополіса у Фракії) й канонічність цієї його дії не опротестовується, то такий апостол є Вселенським Патріархом. Ось – і титули, й час їх виникнення: час життя апостолів. А в V столітті просто вже дуже багатьом такими титулами називатися. Візантії, дехто каже, в апостольські часи ще не було, тому інформація не точна. Інформація не точна у тих, хто вживає такі підходи. Константинополь – Ромея, а Візантія де? Не було? Та як же не було, як термін «ант» відомий з напису в Боспорі ще з ІІІ ст., а відповідно, міг існувати й раніше! І тут уже варто звернути увагу на ту «україну Йорданську», про яку ми вже говорили й яку ми зіставляємо з ал-Джалаліййєю (арабськ.), тобто Галілеєю; й слід сказати, що розвиток наукової думки в цьому напрямі вже йде (можна поглянути хоча б на розвідки С. Каганця. В них ще дуже багато відвертої міфології, але дослідник втрапив на плідний шлях пошуку істини). Ми особливо відзначаємо тему «україни Йорданської». При цьому ми звертаємо особливу увагу на той факт, що, на відміну від традиційного ставлення греко-римських античних авторів до скіфів як до народу «варварського», в античній історіографії існував і зовсім інший погляд на них. Маємо на увазі насамперед сприйняття Скіфії римським істориком Помпеєм Трогом (бл. VІІ р. н.е.), яке В. Крисаченко називає «сенсаційним» [33, с. 44]. Дійсно, Трог розглядав Скіфію як найстародавнішу частину світу, а її народ – як найдавніший на планеті. У своїх «Філіппінських історіях» – видатній пам’ятці латинської історіографії, а щодо опису та оцінці скіфського світу просто унікальній, Трог всіляко підкреслює стародавнє походження скіфів, гідність, благородство та інші чесноти. Він твердить, що двома найдавнішими народами планети є скіфи й єгиптяни (і це пише римський аристократ, якому на роду було написано вірити й звеличувати взагалі-то Рим). Свою «антиварварську» позицію щодо скіфів Трог намагається ретельно обґрунтувати. Правда, можна погодитися з В. Крисаченком, що не завжди він це робить коректно. Судячи з усього, цей історик базував свою працю на міфах про гіксосів, які в стародавні часи володіли Єгиптом і землями, що знаходилися на схід від нього до Євфрату, доки їх єгиптяни не вигнали. Втративши підданих, вони втратили й титул «гіксоси» як дуже поважний, деякий час перебували на теренах Малої Азії, а потім повернулися в Північне Причорномор’я вже під новою назвою «скіфи» (скити). Слід зазначити, що це збігається з археологічними даними щодо появи на території України близько 1500 р. до н.е. сабатинівської археологічної культури, яка деякими археологами (зокрема, С. Березанською) вважається ранньою скіфською. У ХІІІ ст. до н.е. війська фараона Рамзеса ІІ розгромили скіфів, на Північному Кавказі Рамзес залишив гарнізон. Від змішування єгиптян і місцевих жінок виник нахський народ, у мові якого присутні як єгипетські, так і хуритські (трипільські) корені, а в матеріальній культурі – як єгипетські намиста й скарабеї, так і трипільський посуд. До тих часів відноситься й поява в Європі численних родів енетів з руїн Трої, що призвело до того, що певний час Енетією звалася вся майбутня Європа. Їхніх нащадків, більш відомих під назвою «венети», видатний історик та етнограф Стефан Візантійський ще на початку Середньовіччя причислив до слов’ян. Для нас це положення є дуже цікавим. Нагадуємо, що Рорік Фрісландський тягнув свій рід по матері (бодричської аристократки) саме до венедів (вандалів). Ми деякі підвалини можливих геополітичних претензій його і його династії окреслили в перших розділах, а тут проявилася ще одна. Позначимо, що лінію Помпея Трога в історіографії продовжив на початку ХVІІ ст. італієць Мавро Орбіні, залучивши післятроянських енетів-етрусків до слов’янської етногенези (пряця його була перевидана в 1722 р. у Санкт-Петербурзі під назвою «Историография початися имене, славы и расширения народа славянского и их царей и владетелей под многими именами и со многими царствиями, королевствами и провинциями»). Цей напрям підтримали француз П.-Ш. Левеск, росіяни В. М. Татіщев і М. В. Ломоносов, а згодом у цьому ж річіщі працювали П. Шафарик, О. Д. Чертков, Є. І. Классен. Нині лінію Трога – Стефана – Орбіні – Ломоносова в історіографії продовжують М. Бор, Й. Шавлі, П. В. Тулаєв та деякі інші історики. Отже, наука підтверджує правильність уявлень Помпея Трога щодо стародавності скіфів. Виходячи з його даних, якщо єгиптяни й скіфи – найстародавніші народи, то терен у Передній Азії, який вони контролювали у стародавні часи, й можна зіставити з тим, що в джерелах зветься «україною Йорданською». Якщо ми праві й то виявиться дійсно Галілеєю, тоді набуває логіки посилання Первозванного Апостола на місію саме на терени вже й не існуючої на час життя апостолів державної Скіфії, але залишалася «Скіфія».як геополітична, сакральна й етнографічна цінність, яка потребувала з’єднання в новій світовій релігійній реальності. У темі ж апостолів підкреслимо таке наше спостереження: з трьох апостолів, що вийшли на місії, для європейської Антії (Віз-Антії) призначений був апостол Андрій («Скіфія»), а для, так би мовити, «Ост-Антії» – два апостоли: Іоанн («Азія») й Фома («Парфія»), що не є дивним, зважаючи на переважаючі географічні розміри Азії та її сакральне значення як «землі богів». Але центральне становище займав апостол Андрій, місійний терен якого включав Рим. Це було органічно, адже апостол Андрій був братом апостола Петра, який відразу попрямував засновувати Римську церкву. Здобутки братів повинні були десь сполучатися, оскільки засновувалося не будь що, а нова релігійна система світового рівня з її оргструктурою, як також і виконання кожним апостолом своїх функцій повинно було десь фіксуватися. Андрій встановленням на Київських горах хреста продемонстрував центральне становище майбутнього міста в християнстві (Києва, а не Константинополя). Центр церкви ж є Центр, подобається таке комусь, чи ні, й закладено все було, як бачимо, відразу, ще з первоначал розповсюдження християнського віровчення на землі. Звернувшись же до самих канонів, можна побачити, що в церковних правилах є тільки вказівки на те, що митрополії повинні були відповідати адміністративному поділу держави (правила 6 і 7 Першого, 2 і 3 Другого, 8 Третього та 28 Четвертого Вселенських соборів) [Докл.: 34]. Самі Вселенські собори лише затверджували фактичний автокефальний статус тієї чи іншої церкви, як це й було з тією ж Константинопольською церквою (як і з Кіпрською), що не уявляється дивним: Візантій, тобто Аргірополіс, мав бути у складі Фракії – одного з оргцентрів Східної Православної церкви згідно з «Історією Візантії» [35, с. 154], центром якого мав би бути Рим, а не «Новий Рим» [Колізію з розвалом Іраклії /Ереглі/ див.: 5, с. 6 – 7]. Риму не подобалося те, що Константинополь розвалив йому його власну митрополію, але йому ще більше не подобалося входити через Фракію (Іраклію) у Східну Православну церкву. Тому Рим дуже критикує «Новий Рим» за самопроголошення, але про своє власне самопроголошення (точніше, відречення від Східної Православної церкви) вважає за краще мовчати. Тому Рим ніколи й не поставить питання про перегляд ситуації, що склалася на сьогодні в християнстві, бо його цілком улаштовує те становище, яке є. Отож, допоки обом Римам, «старому» й «новому», треба було своє власне самопроголошення в християнстві й світі влаштовувати, Вселенські Собори, які, як ми подали, лише легітимізовували самопроголошення (але ж легітимізовували) збиралися, а як тільки вони для себе вже всього досягли, то настав розвал церкви (за ініціативою обох «Римів») і – все, ніяких Вселенських соборів. Крутіться тепер, мовляв, самі, як хочете. А як? Кланяйтесь тим, хто легітимізуватися встиг. Пробачте, а на якій підставі? Якщо на планеті – два Рими, а потім з’явиться ще й «третій» (Москва), й кожен претендує на першенство, то це означає, що всі вони мають до справжнього Риму (як «істинного втілення Спасіння» згідно з богослов’ям) вельми приблизне відношення. Й індикатор тут один – спадок апостолів і святих отців. У зв’язку з вищезазначеним ми не будемо розглядати формулу церковно-організаційного устрою, що міститься в «Патріаршому і Синодально-Канонічному Томосі Вселенської Константинопольської Патріархії від 13 листопада 1924 року» [36], як роблять усі дослідники української автокефалії. Адже стає ясно, що Константинопольський патріарх не має, як ніколи не мав, ніякого права встановлювати будь-які канони в християнстві. Встановлює? А хто його слухає? Тож, як бачимо, у світовому християнстві все дуже непросто. Всі все знають, але мовчать, бо втратять і те, що вже мають. А дуже не хочеться. Щоб усе ж таки знайти вихід з ситуації, яка склалася, треба повернутися до першопочаткової формули такого устрою, яка міститься в 17-му каноні ІV Вселенського (Халкидонського) Собору, яку донині ніхто не відмінив, а відповідно, канон діє. Формула канону виглядає так: «Якщо імператорською владою постане нове місто, то розподіл церковних парафій слід проводити відповідно до адміністративного і земельного районування» [Цит.: 34, с. 147]. Ось – канон. На його підставі поставимо питання: чи даний канон підходить до вирішення проблеми сучасної автокефальної церкви з адміністративним центром у Києві? Ясно ж, що ні, оскільки Києву більше 1500 років. Один із суб’єктів канону (контрагентів) давно визначився щодо канону: Київська Митрополія ще в часи Київської Руси зафіксувала в усіх оргцентрах християнства свою повну канонічність. Її лоно – Київська кафедра. Складніше з іншим суб’єктом канону – з імператорською владою. Варіант перший розвитку подій: самопроголошення. Якщо взяти за основу встановлену археологами (але не співпадаючу з історичними джерелами, а тому багатьма вченими не визнану) дату виникнення Києва у V ст., то римський імператор на цей час був (у Константинополі), але він Києва не засновував. Тоді виходить, що стародавня Київська Митрополія самопроголошувала свою автокефалію (а її дослідники сьогодні так і називають – «фактично автокефальною», чим фактично визнають її самопроголошеність). Тим не менш, її канонічність, як і її статус був усюди в християнстві визнаний. Присутність запрошених на посаду Київського Митрополита греків тільки все підтверджувало й освячувало їхнім авторитетом. Непогано. Але такий шлях: самопроголошення → фактична автокефалія → визнання → канонічність не враховує викладеного нами щодо апостольськості Київської кафедри й престолу, як також і щодо Віз-Антії й «Ост-Антії». Такого бути не могло. Звертаємо увагу на те, що Константинополь протягом століть вів запеклу боротьбу за Київ. Схоже, що йому самому Київ був потрібен, але, природно, далеко не тільки через торгівельний шлях «з варягів у греки». Навіщо тоді? Пояснення вимальовується тільки таке: якщо в Константинополя були проблеми з канонічністю (а вони були, і Рим і досі їх згадує) й легітимізація його Вселенським собором не зняла всіх питань до нього щодо канонічності (не зняла, бо Рим висував і висуває претензії проти статусу Константинопольського патріарха як Вселенського. Церква може бути канонічною, а ось з оргцентром може бути проблема. І тоді неканонічний предстоятель ламає канонічність церкви), то за рахунок Києва Константинополь намагався її посилити. Однак у Константинополя в самого була своя єпископська кафедра, заснована тим же апостолом Андрієм. Правда, – для Фракії, а Константинополь Іраклію розвалив, чому й потрібно було рішення Вселенського собору щодо його власних повноважень. Можна було викрутитися, натиснувши на євангельський Аргірополіс-Візантій, але чомусь це не вдалося, на що, вочевидь, були вагомі причини. Значить, проблема коріниться саме в престолі. А Константинополь і претендував на те, щоб його патріарх звався «екуменічним» (Вселенським), тобто – на Вселенський Патріарший престол. Його, як витікає із джерел, першим предстоятелем і був апостол Андрій. Отже, є підстави до твердження, що шлях розбудови церкви йшов навпаки до того, що його зараз описують у літературі: не від митрополій до патріархатів, а від престолів до митрополій. А ми вже про одну таку церкву, в якої все було навпаки до загальноприйнятого, вище показали, й такою церквою була тільки наша, Руська церква. Константинополь, ведучи протягом століть важку боротьбу за Київ, прагнув до одного: обсісти Київську кафедру представником своєї церкви. Поставимо цілком логічне питання: а Київ тут при чому? Ось. Не було самопроголошення Києвом ніколи! Неканонічна церковна структура ніколи б так не змусила перейматися «Новий Рим». Тоді розгортаємо другий варіант розвитку подій. Припустимо, що Київська кафедра вже була канонічною на момент введення великим князем Володимиром християнства в якості офіційної (державної) релігії. Церква на той момент уже могла бути знищеною (що, вочевидь, так і було), але її оргцентрів ніхто й ніщо не може позбавити канонічності, якщо канон (17-й канон ІV ВХС, Халкидонського) був виконаний з самого початку. Коли ж наші предки могли встигнути виконати той канон? І зараз остаточно стане ясно, що дата заснування Києва у V ст. – неправильна. Нас цікавить один з контрагентів канону – римський імператор. Звертаємося до т.зв. «Константинової легенди». Але спочатку зазначимо, що Міланським (Медіоланським) едиктом «Про віротерпимість» римський імператор Константин І Великий визнав християнство повноправною релігією в межах імперської юрисдикції [37]. Після того нова релігія в недалекому майбутньому стане домінуючою. Встановлення хреста й будівництво на Голгофі християнського храму близько 330 року мали велике символічне значення, а сам Рим з ворога християнства перетворився в його могутній оплот. І тут звертає на себе увагу те, що в одному з літописних кодексів, що дійшов до нас у рукопису ХVІІІ ст., подано: «Бысть основание его (Києва. – О.Б.) в лето от Христа 334» [Цит.: 38, с. 19]. Одразу привертає увагу близькість дати до часу утвердження християнства як офіційної релігії в Римській імперії й перенесення столиці до «Нового Риму» Константином Великим. Легендарне встановлення хреста Константаном точної дати не має, але достеменно відомо, що церква, побудована над установленим хрестом, була освячена в 335 році. Сам акт у літературі датується 333 – 334 рр. Тоді ж частина хреста, як реліквія, була привезена в новозбудований «Новий Рим», проголошений імперською столицею у 330 році після перемоги Константина над Ліцінієм. Ось – нижня дата часового інтервалу, яка нас цікавить. Виходить, що 334-й рік є умовним роком остаточної перемоги християнства в Римській імперії. Залишилося відповісти на питання: а при чому тут Київ і початок його історії? Відповідь знаходимо в грецького письменника ХІV ст. Никифора Григори, який записав легенду про «слов’янських волхвів» ІV ст. За його словами, відразу після утвердження християнства в Римській імперії до Константина приходили як якісь волхви, так і володарі різних країн «для отримання з імператорських рук символу влади», між якими згадується й «повелитель Русі», який, начебто, «отримав від імператора титул і сан кравчого» [Цит.: 38, с. 20]. Учені твердять, що дана легенда має давньоруське походження, її просто було використано греками. Може бути, адже саме так у ній і міг з’явитися той «кравчий», який до історії русів аж ніяк не прикладається. А факт був, то греки так фіксують важливі речі. Які? Титул і сан. У таких джерелах викривлення можуть бути, але правдива інформація в основі обов’язково є. Однак статус Києва залишається неясним, як і неясною залишається дивна геополітика цілого ряду Константинопольських першоієрархів відносно Руси, які без кінця тільки те й робили у віках, що її «охрещували». Якщо ж придивитися уважніше, то в легенді проступає дещо цікаве, а саме: «слов’янські волхви» – то слов’янські волхви, слов’яни на той час проживали заледве не побіля самого Риму, та й Константин Великий залишався язичником майже до самої своєї смерті, тож треба, напевне, було слов’янським волхвам подивитися, що він там таке робить у своїй державі нового? Тож і приїжджали до нього. А ось «повелитель Русі» – щось принципово інше, зважаючи вже хоча б на вжите щодо апостола Андрія богословське визначення «апостол Руси» («Андрієва церква» в такому разі вже могла існувати в ІV ст., і саме – на наших теренах). І тоді вимальовуються такі дуже прикметні обставини: 1) голова держави й «Андрієвої церкви» прибував до Константина І (у тексті Никифора Григори фігурують слова: «його титул і сан». Ось сюди греки й приліпили того «кравчого», у своїх власних інтересах). Нічого дивного в його титулуванні «повелителем Русі» немає: етнонім «рос» відомий якраз-таки з ІV ст.; 2) у тій Руси простежується візантійський цезаропапізм, бо її правитель має не тільки титул, а й сан. Зіставляючи з фактом присутності на Нікейському соборі (325 р.) чотирьох високих церковних архієреїв із земель України, можна висунути припущення про спробу фундації християнської держави на наших теренах уже в ІV ст., причому – цілком у форматі 17 канону ВХС: за участі світського законного правителя; 3) каган «скіфів-гунів», до яких руси мали безпосереднє відношення, був «повелителем семи кліматів всесвіту». Оце й був «повелитель Русі»; 4) у такому разі повідомлення літопису точне: у 334 р. було засновано центр вітчизняної християнської держави – Київ (можливо, після серії невдач до того), а відповідно, й канонічну митрополію – Київську (або Руську, бо вже існувала Русь, якщо існував її повелитель). Політичний володар і голова церкви прибував до імператора Константина Великого з теренів церкви, заснованої «першим візантійським патріархом» апостолом Андрієм Первозванним, дію якого підкріпив апостол Павло настановленням єпископа ethnos Андроніка спеціально для слов’ян, що зафіксовано Нестором у «Повісті минулих літ». Місія «Азія» апостола Іоанна через р. Танаїс і факт існування на цих теренах «азіатської Скіфії» сполучалася з місією «Скіфія» апостола Андрія. Через Рим, до якого Андрій мав відношення, бо «ходив у Рим», був вихід на брата Андрія – апостола Петра. Через «парфеїв» (парфів) же, як утікачів зі Скіфії [39, с. 100], був вихід на апостола Фому з його місією «Парфія». П’ять апостолів! Та такій церкві не було рівних! Чому так склалося, що всі місії апостолів так чи інакше торкалися тієї вже й в їхні часи не існуючої «Скіфії» – інше питання; для нас зараз головне те, що ми такий важливий історичний факт встановили. Такого політичного володаря Константин настановляти ні в титулі, ні в сані не міг. Ймовірно, мав місце якийсь ритуал, можливо, благословення, право на яке надало Константину володіння християнською святинею – хрестом з Голгофи. Звичайний обмін привітаннями, засвідчення взаємоповаги й «повелитель Русі» відправляється назад у своєму сані (голова церкви. Візантійської, раз – світський правитель), і в своєму титулі («повелитель семи кліматів всесвіту», тобто – світовий володар, «цар царів», або ж Rex). У 334 році був «повелитель Русі» в Константина, в тому ж році й додому прибув. І – «Бысть основание его (Києва) в лето от Христа 334». Візантійська церква й держава на наших теренах постали. Їхня історія невідома. Можна певною мірою провести аналогію з тією «степовою» церквою, яку на ІІ Ефезькому соборі (449 рік) було названо Скіфською. Ясно, що назва не була випадковою – Андрієву місію «Скіфія» в ті часи ще неможливо було так відверто «затирати», як це станеться пізніше. Проступає й ще один зв’язок – дехто з дослідників твердить, що Аттіла на терені Гунського Союзу відновлював якусь церкву, і то, по всьому, була «Андрієва церква» (так пишуть). Схоже, що то й була саме Скіфська церква, але Аттіла міг претендувати на її більш ранній і багато суттєвіший спадок, ніж її фіксація Ефезьким собором, тобто, припустимо, на спадок і вказаного вище правителя Руси» ІV ст., і спадок самого апостола Андрія. Матеріали Халкидонського собору, який відбувся у 451 році, ще за життя Аттіли, явно вже «підчищені», тому з них витягти будь-яку інформацію щодо того, чи вимагав Аттіла якогось особливого статусу для цієї своєї церкви, чи ні, і, якщо вимагав, то чого досягнув, неможливо. Хоча існує незаперечний факт, що Аттіла не став добивати Рим після Каталауна саме тому, що до нього вийшов сам Римський папа Лев І особисто й підняв над своєю головою якийсь хрест. Той хрест був… рівнобічним. Так Рим у особі свого християнського першоієрарха визнав вищість над ним самим степового хреста. Невдовзі Аттіла помер за загадкових обставин, які дуже нагадують отруєння. Це зробив усе ж таки не Рим – у майстерності отруєнь ніхто в ті часи не міг зрівнятися з греками. Однак після смерті Аттіли і християнський Захід, і християнський Схід разом «насіли» на «Андрієву церкву», Скіфську (або точніше Руську). Її приречено було на повну ізоляцію. Їй не пробачили минулої величі Аттіли, як також і його якихось цілком імовірних організаційних перемог для відновлюваної ним церкви. Світові центри християнства її просто розірвали. А що ж вони рвали? Стародавню Візантію, адже то й була, по всьому, «Андрієва церква». Розбиті залишки невідомої вже й у Х ст. християнської цивілізації, що їх бачив у степах Криму імператор Костянтин Багрянородний, – це й була доля стародавньої Візантії, справжньої… Ні Риму, ні Константинополю ніколи не потрібен був такий грізний за своїм канонічним потенціалом суперник. Окремі острівки церковного життя залишаться серед кавказьких і тюркських народів, але то буде все, що залишиться від того, що колись називалося Східною Православною церквою. Правда, на цих підвалинах у VІ ст. виникне й розбудується Хазарська християнська церква, яка зможе простягти свої місії аж до Середньої Азії, а на початку VІІІ ст. Константинополь змушений буде зафіксувати постання на терені Причорномор’я єпископії Тамарха, яка швидко виросте в митрополію. Тамарху ми й позначаємо як базовий центр того, що називаємо Православ’ям русів. Але то все вже буде розбудовою місії апостола Іоанна – «Азія». Залишки ж «Андрієвої церкви» (стародавньої Візантії) так і будуть продовжуватися заноситися пилом і пісками… А тепер – найпильніша увага! Ми розглядаємо дату 334-й рік; 17-й канон ВХС був ухвалений у 451 р., а його вже витримано – «повелителем Русі», що підтверджується джерелом із земель одного з суб’єктів канону – римського імператора. А оскільки канону тоді ще не було, то ось так у джерелі фіксується його фактичне виконання, що, вочевидь, і було тим головним, задля чого й зберігалася віками згадана вище легенда. То був реальний факт, який греки прагнули використати для возвеличення «Нового Риму», а на ділі прославили «повелителя Русі», якому зафіксував римський імператор його титул і сан. І все – цілком канонічно. У подальшому його церква ні від кого ніякого визнання не потребувала, будучи апостольською й цілком канонічною. «Повелитель Русі» виконав канон ще до того, як Християнська церква його встановила, чим продемонстрував повагу до новонародженого центру християнства в особі «Нового Риму». Зазначимо, що ми діємо інакше, ніж М. Кузанський і Л. Валла, які сміялися над Константином Великим, грубо й непереконливо твердячи, зокрема, що «Константинів дар» – фальшивка. Ми ж доводимо, що за всім треба бачити реальні речі. Розгляд картини «донації» не входить зараз у коло нашої уваги, але звернемо увагу на те, що в цьому документі, на що звертали увагу Кузанський і Валла: «місто Візантій названо провінцією…, Константинополь тоді ще не існував» [40, с. 271]. Ми не будемо, як вони, на цій підставі казати про підложність документу, а поставимо просте питання: провінцією чого був у той час Візантій? І відповімо цілком у дусі всього нами вищенаведеного: мова йде про Візантію, і в ній Візантій є провінцією, а центром – Цесароград, але то – не відомий усім Константинополь, бо його дійсно-таки на той час ще не було. Константинополь згодом зробить усе, щоб той центр зник не тільки з обличчя планети, а й з історичних джерел, але не визнати його не зможе. Ось для чого Константинополю завжди був потрібен Київ, і буде потрібен завжди – щоб зватися Візантією. Але все одно він не посмів так назватися дуже довго, ця назва з’явиться тільки тоді, коли на планеті вже не було Київської Руси. Московська ж держава не являла собою жодної небезпеки для Константинополя в цьому питанні вже хоча б тому, що терен Заліссся, де й постане Москва, ніколи в Русь не вводився. Втім, греки вміло ще й відвели Москву від цієї так пекуче болючої для них проблеми – вони стимулювали виникнення претензії Московського царства «на третій Рим». Назву ж «Візантія» привласнили собі. Не випадково умовні паралелі між Константином Великим і Володимиром Великим проводилися київськими ідеологами ХІ – ХП ст. – щоб поставити Київську Русь у витоків християнства й Християнської церкви. Як бачимо, мета мала цілком реальні підстави – такий спадок залишив нам невідомий на ім’я «повелитель Руси», що зафіксував у християнському Константинополі свій титул і сан. Отже, оскільки Київська Митрополія була канонічною витоково, і така її канонічність не підлягала ніколи жодному сумніву й була відповідним чином зафіксована у світових оргцентрах християнства, то всі церкви, що будь-коли постають на терені стародавньої Київської Митрополії – канонічні. Але – тільки у випадку, якщо до їх створення має відношення канонічний Київський Митрополит. Саме це й використала у свій час Московська церква при своєму постанні, оскільки її засновував канонічний Київський Митрополит, який після нападу на Русь Орди переїхав до Владимира Суздальського (згодом – до Москви). У Російської Православної церкви ніколи в дійсності не було проблем з її визнанням світовими центрами християнства, хоча вона цього й домагалася, але це можна потрактувати як бажання устійнитися в світовій геополітиці, як також і як просте незнання дійсного стану справ з Києвом, оскільки її ніхто не мав права визнавати чи не визнавати. Крім Православної церкви України з центром у Києві, якої на той час, можна сказати, вже не було: її покинув її Предстоятель (Київський Митрополит), без якого церква не могла скликати Собор, щоб визначитися щодо постання нової церкви на терені Київської Митрополії. Московська церква постала шляхом неприйняття рішення церквою-матір’ю.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Підвалини автокефалії українського православ’я» з дисципліни «Релігійний чинник у геополітичних устремліннях еліт України в добу Середньовіччя»
