Православну церкву неможливо уявити без монастирів. Тим часом, як церква закликає людей жити життям, гідним християнина й відповідно до їхніх можливостей, сам факт життя у світі накладає обмеження на людські духовні досягнення. Навіть священики, що належать до білого духовенства, переважно зосереджені на ритуальному аспекті релігії, а не на відсторонених від мирських турбот роздумах. Цим займаються спеціальні люди – ченці. Тож церква розглядає людське суспільство як спільність різних його прошарків, кожен з яких виконує відмінну від інших необхідну функцію, які разом взаємно доповнюють одна одну. Миряни, проміжні ланки і споглядальники – усі разом становлять церкву. Уявлення ж, які з’являються внаслідок споглядання, яке проводять монахи, передається у світ для застосування в дії й у втіленні в традиційних формах. Споглядання й активне християнське життя в світі – різні форми існування, але обидві необхідні, й кожна з них вимагає підтримки іншої. Час створення в Руси перших монастирів невизначений, як і час приїзду на Афон перших руських пустельників. Луганські археологи, проводячи розкопки в Києві влітку 2002 року (керівник – проф. Луганського національного університету ім. Тараса Шевченка К. І. Красильников), знайшли залишки чоловічого монастиря часів Володимира Святославовича (про що ми писали в попередньому Розділі). А. Власто з посиланням на середньовічного історика Тієтмара подає, що перша дерев’яна церква Св. Софії, яка згоріла в Києві у 1017 році, в той час належала жіночому монастирю, який, в такому разі, був заснований ще в часи княгині Ольги [12 а, с. 353]. Наукою точно встановлено, що слідів чернечого колоніалізму в Україні немає. Українське чернецтво – прямий витвір українського народу і його духовної зрілості, в усій його самобутності й формах. Антоній Печерський пішов на Афон шукати чернечого досвіду, а не навпаки: не афонські ченці створили в Україні свої чернечі колонії; Феодосій Печерський сам прийняв студійський типик і вводив його самостійно, а не привезли його послані спеціально грецькі ченці для заснування української гілки студійського уставу. Значить, даний устав не був накинутий ззовні печерському чернецтву грецькою місією, а був прийнятий за власною ініціативою і не від чужих монастирів. Новий печерський настоятель Феодосій, – фіксує літописець, – «почав... шукати правила чернецького. І знайшовся тоді Михаїл, чернець монастиря Студійського, що прийшов був з Греків з митрополитом Георгієм. І став [Феодосій] у нього шукати устав ченців студійських, і добувши [його] у нього, списав, і встановив у монастиреві своєму... Феодосій, все це роздобувши, передав монастиреві своєму. Од сього ж монастиря перейняли всі монастирі устав» [13, с. 97]. Як бачимо, Феодосій просто списав устав з джерел, які мав при собі Михаїл. Джерела були грецькими, так. Але ж ясно: Феодосій нікуди не ходив кланятися, узяв та й списав. Ну, й що? І правильно. А вже звідки списав – питання окреме. Зі сказаного ж наявно витікає незнищимість пов’язаного з народом та його душею українського чернецтва, його роль і заслуги як носія духовної й матеріальної культури, тому його доля тісно пов’язана з долею українського народу аж до наших днів. Проблема ж Києво-Печерської Лаври – співтворця і свідка української історії як символу, й досі залишається для України не вирішеною. І це не є випадковим. Адже Лавра з самих початків була оригінальною й особливою. Вже в часи Антонія Печерського літописець так пише про Печерську Лавру: «Многі бо монастирі цесарями і боярами,і багатствами поставлені, та не такі вони, як ті, що поставлені сльозами, і постами, і молитвою, і неспанням» [13, с. 97]. Зазначимо також, що, вочевидь, не випадково Катерина ІІ почала процес повного підкорення України саме зі знищення українських монастирів. Запорозьку Січ вона знищить пізніше. Але й до сьогоднішнього дня ця Лавра (як і Почаївська) Українським автокефальним церквам не належить. Отож обидві святині українського народу і донині працюють не на його духовність.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Формування українського чернецтва» з дисципліни «Релігійний чинник у геополітичних устремліннях еліт України в добу Середньовіччя»
