Давні політичні й релігійні еліти на українських землях та їхні геополітичні претензії
В історичних джерелах неодноразово відзначалося, що молодий державний Київ поставав у ІХ – Х ст. у світі як столиця не рядової держави, а такої, володар якої мав титул Rex, що трактувався як «цар царів» або імператор (згідно з арабськими джерелами) [1, с. 136; 2, с. 137; 3, с 138; 4, с. 10]. Таке явище визначалося найперше вагою самого Києва в світі, адже на ті часи він за своїми багатствами (а Київ був багатшим за тодішні Лондон і Париж) і значенням вважався третім містом у Європі, після Константинополя й Кордови (що зафіксував хроніст Тієтмар Мерзебурзький зі слів поляків у ХІІ ст. [5, с. 186]). Але обмежитися тільки такою констатацією було б поверхово. Світ у період, що розглядається, жив за принципом «немає народу без володаря». І ранг володаря, навколо якого мала гуртуватися духовна й політична еліта суспільства, його титул, а з ним і його місце в тогочасному світовому політичному ареалі, мали велике значення. Насамперед – у процесі визрівання еліти, а з нею й її власних духовних та політичних претензій. Сама вага Києва в середньовічному світі визначалась якимись дуже глибокими й ще належним чином не вивченими причинами. Приділимо вказаній проблемі пильнішу увагу, виходячи з тієї обставини, що її бачення дозволяє глибше розуміти історичні засади політичних і духовних претензій київських правителів та згуртованих навколо них прошарків духовної та політичної еліти. Як нам уявляється, тут ми маємо справу з давньою політичною традицією, яка пізніше органічно переплететься з давньою християнською. Почнемо з особистості засновника Києва. В науці традиційним уважається положення, що Київ був заснований, за легендою, трьома братами – Києм, Щеком і Хоривом з сестрою їх Либіддю. Але звернення до санскриту (одного з основних джерел української мови) дає більш вагоме пояснення. Кий (кĭy), Щак (ςāk), Хорив (harava) [6, с. 151, 186, 193] дослівно означає на санскриті «Цар (конунг, князь) спроможний, (маючий право) брати (грабувати, обкладати даниною)». У такому разі поруч з тендітною Либіддю має фігурувати постать одного, щоправда не дуже толерантного, чоловіка, а не трьох, натхненних вагомістю власного історичного призначення братів. А якщо визнати свідчення «Велесової книги» за певне народне історичне джерело і звідти взяти, в якості народної легенди, що «”батьком” (точніше, предком. – О.Б.) Кия, спроможного обкладати даниною, був Арій (Орій)”» [7, с. 145], то дещо проясняється . А саме – що літописи й народна традиція донесли до нас інформацію про те, що землеробське населення на березі Дніпра обклав даниною благородного походження правитель войовничого степового племені, який тут же й оселився. І заклав місто, що було цілком логічним, адже традиція закладання «бургів» належить саме індоєвропейському (арійському ) населенню наших теренів, корені якої сягають ще часів бронзи (думка про що була вичерпно аргументована В. Петровим у його «Походженні українського народу» /Київ, 1992/). В історії були подібні прецеденти. Зокрема, – у китаїстиці з виясненням осіб деяких китайських імператорів. А звернення деяких дослідників до давньоскандинавських мов дало їм підстави до думки, що Рюрик, Трувор і Сінеус – ніякі не три брати, а родина та особисте військо (дружина) володаря Рюрика [8, с. 94]. Ми розділяли таку думку, додаючи до неї те, що все це, можливо, було пізнішою латинізацією тих же санскритських термінів, оскільки «сена» на санскриті означає «військо» [9, с. 32]). Але ми так думали тільки до того моменту, як знайшли в літературі повне ім’я Рюрика Людбрандсона (Рорика Фрісландського), бо саме він за хронологією проступає як літописний Рюрик – Herraud-Hrorekt Ludbrandson Signjotr Thruvar (Херрауд-Рюрик Людбрандсон Синьор Трувар) [10, с. 38] (Трувар трактується як «Великий воїн», або «Переможець»). У літописця простежується якась неясність терміном «сеньйор», що видно з Радзивиллівського (Лаврентіївського) списку Літопису, де «Сінеус» у контексті розселення варягів по містах записано як «сидів у нас». Пізніше київський літописець дописав згори – «Сінеус». Чомусь незрозумілим був предкам цей термін, хоча літописи писали християни, а титул «сеньйор» міг отримати в Європі тільки охрещений васал когось із західноєвропейських королів (Рорик і був васалом Карла Великого). Комусь дуже було вигідно подавати Рюрика й ранніх Рюриковичів «варварами-язичниками». Втім, було кому. Скажемо так. Можна висунути припущення, що тут ми бачимо перед собою титул правителя («Рюрик-Синеус-Трувор»). І в ньому, до речі, не простежується імені, адже Herraud-Hrorekt, схоже на «герр /господин/-володар русів», а Людбрандсон (син Людбрандта) – показник родового походження. Про те, що «Рюрик» – не ім’я, а позначення правителя русів свідчить уже сама дуже тривала в часі суперечка вчених, що йде ще від професора Ф. Крузе, щодо ототожнення особистості: чи тут мається на увазі Рюрик, син Готліба, чи Рорик Фрісландський? [Докл.: 11]. Якщо «Рюрик» – ім‘я, то нічого не складається (а так і є на сьогодні), якщо ж то – позначення правителя русів, то «рюриків» могло бути багато. (Нижче, пишучи про літописного Рюрика, ми наведемо ще додаткове підтвердження цієї думки). Саме наявність указаного титулу в зіставленні зі спробою літописців вивести з нього міфологічну тріаду «трьох братів-засновників» дає підстави до твердження, що ототожнювати історичну особу треба все таки з Рориком Фрісландським – сином Людбрандта Бьорна з роду Скьельдунгів і бодричської (слов’янської) знатної, можливо, княжого роду, дівчини на ім’я Уміла, доньки ладозького правителя Гостомисла. На користь цієї версії працює й коротке зауваження видного дослідника генеалогії російської царської сім’ї Г. Ф. Лейбніця про Рюрика як «благородного датського сеньйора» [Цит.: 11, с. 49 – 50]. «Датськість» володаря русів проясняється, якщо задатися питанням: а хто такі були датчани у ІХ ст.? Відповідь проста: бодричі (ободрити), лютичі (теж слов’яни) й безпосередньо дани. В такому разі тут простежується слов’янський субстрат + норманський суперстрат. Подібне явище являли собою на той час і шведи, як також, за Я. Р. Дашкевичем, і «четвертий східнослов’янський етнос» – новгородсько-псковський, що не встиг з причини його знищення силами московського царя Івана ІV Грозного виробити власний етнонім. Рорик Фрісландський – явно був типовим представником уже етнічного змішування, але його знатність від роду Скьельдунгів, що вів свої корені від самого Одіна – легендарного прабатька скандинавських народів, схоже, мала значення тільки для представників норманського суперстрату, який заснував Ладогу (куди Рюрика й було запрошено). До речі, та «одінськість» Рорика й могла бути підставою до претензій його і його роду на володарювання, адже саги сповіщають, що в Данію народ прийшов під проводом Одіна з Дону й звався «данами» (про що детальніше нижче). Терен претензії на владу видний чітко. Одначе для субстратного місцевого населення, яке складало переважну більшість мешканців терену, більше значення, вочевидь, мало бодричське (по матері) знатне походження Рорика. До виникнення норманізму німецькі вчені велику увагу приділяли версії про те, що Рюрик через своє бодричське походження був потомком давньої венедської, вандальської династії (саме вони, власне, й довели науково ободритське походження Рорика). Тему зв’язку роду тестя Рорика Гостомисла з правителями вандалів вивчав у російській історіографії В. М. Татищев, натискаючи на фрагмент з Іоакимівського літопису про князя Вандала [11, с. 8, 61]. Слід зазначити, що в Новгороді зберігся значний за обсягом фольклорний матеріал про царя Вандала та його нащадків. Але норманісти піддали забуттю такий унікально важливий напрям дослідження, тому сьогодні поворот у бік донорманістських положень в історіографії Руси треба практично починати з нуля. Хоча, на нашу думку, норманізм при пильному й неупередженому його розгляданні може й сам проявити свої дуже несподівані аспекти, які були з ідеологічних причин просто прикриті чи сфальсифіковані. Вандалів донедавна однозначно відносили до германських племен, хоча німець Адам Бременський ще у ХІІ ст. писав про «країну Славію» як батьківщину «вінулів, що колись називалися вандалами». Про спорідненість вандалів і слов’ян, спираючись на втрачену нині працю А. Кранція «Історія вандалів», писав на межі ХVІ – ХVІІ ст. Мавро Орбіні. Нині ця думка поступово починає займати своє належне місце в історичних дослідженнях. Водночас відмітимо, що в деяких історичних працях висловлюється думка, що вандали мали кровно-споріднене відношення до аланів. Це для нас являє значний інтерес, адже так ми теж, не тільки через легендарного Одіна, який, до речі, вважається нащадком одного з родів міфологічних ванів (від яких тягли свої корені пізніші енети, а згодом венеди. І тут стає ясно, що Рорік Фрісландський міг символізувати собою поєднання якихось двох дуже стародавніх, але життєвими обставинами ще в давні часи розділених родів), та готів, що примандрували у ІІ ст. в Руський Степ з Балтики в пошуках своєї Прабатьківщини, виходимо на терен Степу та його насельників. Останні пережили численні переселення й завоювання, але проносили крізь віки пам’ять про своє походження від славетних предків, що вийшли колись з далекої степової Прабатьківщини. Як стане ясно нижче, дана тема, яка є дуже непростою, раз-по-раз буде поставати в нашій роботі, що одне вже свідчить про її не випадковість. Повертаючись же до особистості Кия, зазначимо, що про те, що такі по часах його життя високого походження володарі наших земель були саме з вождів степових племен, а також, що були вони, перш за все, полководцями й стягали данину з підлеглих землеробських племен, свідчать арабські джерела (що ми докладно потекстово розглянули у нашій роботі «Історичні підвалини Київського патріархату» [12]). Ібн Хордадбег називає титул володаря ас-Сакаліба (слов’ян) زﺎق, або дещо інакше ﻥﺎق , але щодо розшифровки його серед учених єдиної думки немає. Загальноприйнятою є трактовка «кназ», але деякі арабісти (зокрема, В. Г. Крюков, учень видатного арабіста В. М. Бейліса) вважають, що звучання могло виглядати, як «кнунг». Тож дане питання поки що залишається відкритим, але ми спробуємо в нашій роботі показати його з нових позицій, що, можливо, виведе науку на шлях його вирішення. Щодо самого «Кия Щека Хорива» зазначимо, що невідомим у такому розкладі залишається його ім’я, адже наведений термін, згідно з нашою трактовкою, є його титулом. Але в будь-якому разі засновану ним династію, навіть якщо їй і не вдалося втримати владу (хоча то – дискусійне питання), пропонуємо називати «Києвичами» (поки що. Нижче ми підійдемо до цікавого уточнення). Як також відзначимо, що теж саме – відсутність імені – ми тільки-но відстежили й щодо більш пізнього династа – Рюрика. Не можна легковажити й той факт, що започаткування Києва перекази твердо зв’язують саме з особистістю якоїсь людини. Не так уже й багато на нашій планеті міст, для яких така річ є характерною. Народні ж перекази спираються, безумовно, на певні реальні історичні основи. Для нас важливим є ще один мотив переказу, а саме, що після смерті «Кия Щека Хорива» містом володіли його нащадки, хоча й невідомо, як довго. Але зі змісту переказу, його духу, як стверджує С. Мішко, витікає, що це тривало довгий час і нащадки засновника Києва вимерли аж перед приходом хазарів [13, с. 175]. Це – приблизно друга половина VII – перша половина VIII ст. У цей же час настає й занепад Антської держави. Тому можна припустити, що часи панування династії засновника Києва припадають, згідно з народною традицією, на добу політично-державного союзу антів. В антів же, як зазначає С. Мішко, були королі зі спадковою владою [13, с. 109]. Й О. Головко стверджує, що в них «уже була протодержавність на зразок "варварських” королівств Західної Європи» [14, с. 26]. Для нас у даному сенсі важливим є те, що історик Йордан називає володаря антів королем [15, с. 18], причому ставлячи його на один рівень з королем готів, яких Йордан був схильний вивищувати (хоча це не завадило йому в інших частинах своєї праці «Гетика» принизити степовиків, серед яких у цей час були й ті ж готи, як-то кажуть, «нижче плінтуса»). Даний факт свідчить про те, що ранг володаря антів був, принаймні, не нижчим за ранг короля готів. Також важливим є й свідчення Йордана про те, що готський король Вінітарій безжально знищив антського короля Божа з синами та представниками вельмож, розіп’явши їх. Це означає, що він свідомо нищив династію з її аристократією, тобто верховну владу антів, а з нею й опір антів, що й було, вочевидь, головною метою Вінітарія. (про це детальніше нижче). Про володарів антів як королів говорить і Маврикій у «Стратегіконі» [13, с. 110]. Хоча, скоріш за все, правили вони не автократично, а були «першими серед рівних», тобто, перш за все, полководцями. І мали непогані результати в бойовому мистецтві, хоча, як свідчать джерела, в основному анти були пішим військом. Тільки один раз Прокопій Кесарійський подає, що серед кінноти гунів і склавинів були й анти [16, с. 42], але то, по всьому, була кіннота допоміжна (а Прокопій так і зазначає, що греки привели її собі «на підмогу»), скоріш за все, – середня, невеликої кількості. Вочевидь, у державі антів то й були елітарні групи – дружина короля, своєрідні шевальє, вибрані військові лицарі. Уже тому їх і не могло бути багато, й тому їх можна було використовувати тільки для підмоги. Такий характер кінноти антів був обумовлений насамперед природою ареалу їх розселення – лісостепу. Степ вимагав легкої кавалерії, а ось по лісах зручно було влаштовувати засідки, для чого годилася більш важка кіннота. Навряд чи кіннота в антів була надто важкою (катафрактарії), але як вершник, так і кінь повинні були бути захищені шкіряними панцирами з металевими елементами. Адже повстяні прокладки з-поміж шарів шкіри могли витримувати стрілу, а металеві частини послаблювали силу удару та змінювали його напрям. Підтвердженням того, що анти були вельми вправні в бойовому мистецтві й у війську складали певний прошарок військової еліти, є той факт, що історик Агафій (Apathies), описуючи військові дії греків на перському фронті у 555 році, згадує трьох офіцерів-слов’ян – Всегорда, Сваруна та Доброєзда, які керували слов’янськими ж військовими підрозділами. При тому зазначається, що вказані офіцери походили з тієї частини північно-західного узбережжя Чорного моря, мешканців якого греки називали антами [17, с. 16]. Те, що міфологічна народна традиція приділила таку серйозну увагу акту встановлення спадкової політичної влади на землях над Дніпром, зберігши навіть ім’я й титул володаря (або принаймні титул), який її започаткував разом з містом – своєю столицею, говорить про те, що такий факт уже в ті часи мав велике геополітичне значення. А відповідно, вже на час заснування Антської держави геополітична вага українського Подніпров’я та Лівобережжя у світі вже були відомими. Про відголоски знань відносно спадкової державної влади на наших землях в арабських джерелах, зокрема, в ал-Мас’уді, див. наше дослідження «Історичні підвалини Київського патріархату» [12, с. 24 – 25]. Проте один фрагмент з «Мурудж» ал-Мас’уді наведемо й тут, бо дуже вже він прикметний: «…До їх числа /ас-сакаліба, яких арабісти трактують як слов’ян-язичників. – О.Б./ (належить) плем’я, у якого в давнину на початку часів була влада. Їх царя, бувало, називали Мадж.к, а (само) це плем’я зветься В.лінана (велиняни)… Що стосується імен деяких царів цих племен, то це – відомі титулування для їх царів… Ми вже раніше повідомляли свідчення про царя, якому колись підкорялися їх царі в старовинні часи: це – Мадж.к, цар волинян, а це плем’я – корінь з коренів ас-Сакаліба, який шанується серед їх племен, і в нього (племені) була стара заслуга у них» [Цит.: 12, с. 25]. Звернемо увагу на те, що ал-Мас’уді, у якого в текстах нічого не було просто так, аж двічі називає ім’я «Мадж.к». Кон’єктура нашого перекладача тексту ал-Мас’уді (В. Г. Крюкова) – «мужек» (ми її пропустили), природно, не може читатись, як якийсь «мужик», бо ніякий «мужик» у ті часи не міг бути царем, а може бути потрактована так: а) або ми маємо перед собою місцеве титулування Rex-а як «царя могутнього» (мужнього, грізного); б) або тут в ал-Мас’уді є вихід частини язичницького латинського терміну Pontificus Magn. Адже тільки здобуття його, наприклад, тим же Гаєм Юлієм Цезарем дозволило останньому висунути претензію на титул «імператор». Чому тут ал-Мас’уді використовує латинську основу для подачі титулу, можна дискутувати. На нашу думку, на міфологію щодо Ромула й Рема треба виходити, бо Ромул убив брата (Рема) й використав його ім’я. В образі Ромула ми вбачаємо латинян, а в образі Рема – етрусків. Ал-Мас’уді міг бачити якийсь зв’язок між останніми й слов’янами і своїм використанням латинської основи для подачі титулу натякати на цю обставину. В будь-якому разі вихід на Rex-а теж прямий. Крім того, можна зазначити, що латинська мова – це літературно-оформлена мова давніх римлян, які прийшли на Апеннінський півострів, скоріш за все, на початку І тис. до н.е. з Півночі на хвилі однієї з останніх індоєвропейських міграцій, яка, як неважко здогадатися, проходила через територію України. До них на цьому півострові проживали етруски, які потім частково вийшли звідтіля, а частково були асимільовані мігрантами. Якщо ж визнавати концепцію М. М. Вашкевича щодо існування споріднених пар мов, однією з яких він уважає російську й арабську (коренева система – одна, а читають і розвивають її відповідні народи навпаки: один зліва направо, а інший – справа наліво) [18], то не буде нічого екстраординарного в думці, що ал-Мас’уді, пишучи про слов’ян, ужив латинську основу своєї зашифровки титулу правителя предків слов’ян. Тим він проявив і своє розуміння давнього лінгвістичного джерела латинської й слов’янської мов, і, цілком можливо що й підсвідомо, показав близькість до слов’янської мовної основи арабської мови, адже зміст титулу ще треба було зрозуміти. На лінгвістичні ж хитрощі дуже вправних у філології арабів, уся середньовічна наука яких була побудована саме на філології, слід зважати. Повернувшись до подій, що мали місце на наших землях, можна припустити, що династія засновника Києва «Кия Щека Хорива» дуже скоро стала царською, була дуже шанованою. Але таке швидке устійнення державної ваги та впливів династії Кия, рівень її могутності свідчать тільки про те, що витоки політичного авторитету володарів українського Подніпров’я слід шукати ще раніше. Про такі ранні часи інформацію доведеться відшуковувати буквально по крихтах, тому про якісь конкретні речі говорити буде надзвичайно важко. Але хоча б у загальних рисах уявлення щодо проблеми, яка досліджується, скласти можна. Тож ідемо до першого історичного народу, який фіксується в джерелах на теренах українських земель. Маємо на увазі кіммерійців. І тут ми звернули увагу на те, як подає кіммерійців у своїй головній праці «Формація української нації» видатний український археолог і антрополог професор Вадим Щербаківський. Вказана його робота досі не впорядкована належним чином і не видана в Україні, а в друкованому вигляді існує тільки в діаспорі в окремих числах журналу «Визвольний шлях» [19; 20]. Про кіммерійців В. Щербаківський пише аналізуючи перші писані звістки про терени України [19, с. 559 – 562]. Він робить висновок, що згадані Геродотом гіпербореї – це нащадки трипільського населення України [19, с. 561 – 562]. При тому зауважує, що «можна дивуватися, що деякі німецькі вчені (напр., Штерн), приписують мальовану, із спіралевидними оздобами, кераміку, своїм індогерманцям, хоч не можуть дати жодних доказів про спільність рис у культурі мальованої кераміки та в культурах шнурової або нордійської кераміки. Тим більше, що в Україні ясно видно, як у бронзову добу культура мальованої кераміки, культура бойових топірців і шнурової кераміки та нордійська культура сходяться докупи і в деяких місцевостях маємо правдиву симбіозу авторів усіх тих культур… Мегалітична нордійська культура зі своїми кам’яними похоронними скринями простягається порівняно вузькою смугою вздовж Дніпра, досягає Запоріжжя і гирла Дністра… Нордійську цистову культуру знайдено і в басейні Дінця» [19, с. 562]. В. Щербаківський протистояв намаганням деяких німецьких учених першої половини ХХ ст. усі здобутки культури населення, яке було продовжувачем культури Трипілля й являло собою субстрат автохтонного, місцевого населення наших теренів, приписати індо-германцям. А ось щодо кіммерійців він був налаштований критично. Пише про них так: «У грецькій літературі про кіммерів зустрічаються згадки (щоправда, зовсім казкового характеру) насамперед в ХІ-й пісні «Одіссеї» Гомера, що примістив їх десь аж на краю Океану в місцевості, що окутана вічними хмарами й туманом. Потім про кіммерів говорить Геродот, що подає про них відомості у ІV-й книзі своєї «Історії» у зв’язку з приходом на Україну скитів (глави 11, 12 і 13). З «Історії» Геродота, як і з інших джерел, довідуємось, що якісь кіммери, або якийсь нарід, близький до них своєю назвою, наробили чимало заколоту в Малій Азії в VІІ стол. перед Р.Хр. Біблійне ім’я Гомер, на думку деяких учених, стосується саме до цього самого народу. Геродот містить своїх кіммерів в Україні, говорить про бої кіммерійських князів із власним народом, бо між ними виникла суперечка: кіммери, почувши, що наближається велике скитське військо, хотіли добровільно залишити свої землі, але їхні князя вирішили звести бій із скитами. Так між кіммерійськими князями прийшло до бою з власним народом, у якому вони були знищені. Кіммери, знищивши власних князів, зі страху перед скитами втекли через Кавказ (понад Чорним морем, де немає ніякої дороги, щоб могли пройти більші відділи кінноти) в Малу Азію. Далі Геродот каже, що на території Скитії (України) збереглося багато географічних назв з іменем кіммерів, наприклад, Боспор Кіммерійський і т.п.» [19, с. 570]. Як бачимо, інформацію Геродота про кіммерійців В. Щербаківський наводить, але поділяє позицію іншого українського ученого – Марка Антоновича, який уважав свідчення Геродота про них суто легендарними. Щербаківський пише, що «треба погодитися з М. Антоновичем, що в Криму «мілетські колоністи надавали назви містам, могилам, ровам і протокам у честь Гомерових кіммерійців», а не тому, що вони дійсно там жили» [19, с. 570 – 571]. Водночас Щербаківський усе ж таки не заперечує того факту, що кіммерійці могли існувати: «Загально можна сказати, – пише він, – що кіммери були настільки казкові, як і гіпербореї, але одночасно з тим вони могли бути так само дійсні, як і гіпербореї» [19, с. 571]. Чому ж учений щодо кіммерійців зайняв таку двоїсту позицію? Насамперед тому, що на його час археологічних знахідок, які можна було б однозначно віднести до кіммерійців, практично не було, і він, як археолог, з цим рахувався. Тим не менш, один дуже цікавий факт він подає: «Під час розкопок на Херсонщині мені пощастило знайти в одній могилі корчений вохровий кістяк, п’яткова кістка якого чомусь була зелена. Приглянувшись уважніше, виявилося, що в тій п’ятковій кістці стреміла тригранна бронзова стрілка т.зв. скитського типу. Це нагадувало оповідання про Ахіллесову п’яту; покійник, видно, помер так, як і Ахіллес, від стріли, яка потрапила в п’яту. Таких тогочасних, себто одночасних із скитами, «корченців» можна назвати кіммерами. Але це могла бути лише частика кіммерів, яка залишилася в Україні, як інша частина перейшла в Малу Азію» [19, с. 571]. Отже, В. Щербаківський, якому належить честь знайдення унікального поховання, яке можна назвати похованням «Кіммерійського Ахіллеса», все ж таки схилявся до визнання факту існування кіммерійців на терені стародавньої України. На сьогоднішній день українська археологія й історична наука значно просунулись у своєму розвитку порівняно з часами, коли жив В. Щербаківський, і все одно кіммерійці і досі, хоча археологам відомо вже більше 200 кіммерійських пам’яток, як і в часи В. Щербаківського, вважаються в навчальній літературі, яка зобов’язана базуватись тільки на устійнених в науці положеннях, народом таємничим [21, с. 94]. Їхнє коріння прийнято відносити до зрубної археологічної культури. Але таємниця кіммерійців залишається. Надамо наше бачення того, чому склалася така ситуація. Візьмемо відому карту Геродотової Скіфії [22, карта] і зіставимо її з картами, вміщеними в «Давній історії України» [21, с. 100, 117]. Спочатку знайдемо справжню, на наш погляд, різницю між геродотовими «скіфами царськими» та «скіфами-кочівниками». Дані карт свідчать, що «скіфи-кочівники» мешкали на історичному терені колишньої Кіммерії. Всі вчені шукають доказів того, що кіммерійці були одним зі стародавніх народів, що населяли територію Степу українського Лівобережжя. Але є одна деталь, яка виводить кіммерійців на інший щабель суспільства, ніж «народ» – це дуже специфічний декор зброї, кінського спорядження та виробів для прикрашення одягу. Цей стиль не має прямих аналогів. Він раптово з’являється в IX ст. до н. е. і раптово зникає у VII ст. до н. е., і не може являти собою природного розвитку якоїсь із гілок на могутньому дереві тодішніх військових мистецтв. Про чужий вплив на такого високого рівня вироби теж не може бути й мови. Пояснення може бути тільки одним: кіммерійський стиль виник як засіб виокремлення якоїсь певної соціальної групи. А конкретно – окремого воїнства. На нашу думку, тут ми маємо справу з військовим орденом (певного сакрального призначення ), лицарі якого мали широкомасштабні завойовницькі плани на просторі Східної Європи. І як пізніші хрестоносці нашивали на одяг хрести, що вказували на належність до певної соціально-політичної структури, так і одного погляду вистачало, аби відрізнити кіммерійця від будь-якого іншого військового загалу – солярний орнамент їхніх прикрас просто кидався в очі. Сама назва Ордену могла бути грою слів на санскриті – від назви народу (кім árya – «ті, хто ар’ї») вимовляється трохи інакше: кім márya – «народжені вмирати» [6, с. 147, 151, 175]. Думка про те, що кіммерійці – це не етнонім, а назва військових загонів, в літературі присутня [Див: 23, с. 160], та й мовознавчий аспект у даному випадку виглядає промовистим, адже з позицій давньоіранської мови назва «кіммерійці» пояснювалася як «швидкий загін» [24, с. 41]. І позиція сучасних учених щодо залишків кіммерійських назв та імен не збігається з критичною щодо цього думкою М. Антоновича та В. Щербаківського – у «Давній історії України» автори написали про кіммерійців так: «Ті, хто бачив цих людей, залишили для своїх нащадків, як згадку про це, їхні імена (Кімер, Гомер) та назву певної категорії людей (gmiri грузинською мовою – «богатир»)» [21, с. 92]. Значить, кіммерійці таки не були ніяким міфом. Зі східних джерел відомі імена деяких їхніх царів (за нашою версією – найзначніших і найздібніших воєначальників), переможні військові походи в далекі країни, з яких вони привозили значну кількість військових трофеїв. Отож, уже в часи кіммерійців маємо на наших землях наявною державно-політичну еліту, яка вже в ті давні часи висувала свої геополітичні претензії на просторі Євразії. Приклади ж територіально-орденського правління в історії присутні: ордени хрестоносців теж інколи були державницькими (Мальтійський, Тевтонський). Тут можна побачити стародавню традицію (степову, до речі), й її могли принести в Західну Європу саме нащадки тих стародавніх кіммерійців, які волею долі туди переселилися.. Однак у час, що нами розглядається, між кіммерійцями та гелонами (які мали дещо інше походження /що в ті часи мало велике значення!/ й були землеробами), які мали постачати збіжжя першим, виник конфлікт, чому поселення гелонів й обросли високими валами та глибокими ровами. Цей факт помічає й В. Щербаківський, пишучи так: «У бронзову добу й на початку залізної наші степи могли бути заселені хліборобами, тому на Херсонщині й Катеринославщині маємо велику кількість більших і менших могил. Величезні вали, що тягнуться сотні кілометрів від Дніпра на Захід, як і великі городища з високими валами вказують на те, що осіла хліборобська людність захищала себе такими валами від нападу кочовиків з півдня. Згадані вали тягнуться через південну частину Київщини і Поділля до Дністра. Не перевірено однак, чи вони тягнуться ще далі» [20, с. 852]. У всьому тому можна побачити, що в ті давні часи на теренах України точилася боротьба між кіммерійцями й місцевим населенням, головну силу якого складали гелони (можливо, предки антів). Боротьба еліт за домінування в державотворчих процесах – іншого раціонального визначення знайти важко. Проте могла мати місце й релігійна ворожнеча, зміст якої ще треба встановлювати. Але її не могло не бути, бо час був таким, що саме релігія диктувала зміст геополітики. Сучасними археологами встановлено, що кіммерійці влаштовували походи у Придніпровський лісостеп, і у VІІІ ст. до н.е. їм удалося таки прорвати оборону т. зв. праслов’янських племен чорноліської культури й проникнути вглиб Лісостепу. У вогні великої пожежі загинуло Тясминське городище, сліди руйнувань виявлено на Суботівському і Чорноліському городищах. Вочевидь, це й було початком великих проблем у кіммерійців, адже побиття землеробів не вирішувало головної проблеми військовиків – постачання продуктами харчування. Ті ж землероби (гелони) могли мати на меті свої цілі – відвоювання терену для власних цілей домінування й панування. Без давньої традиції існування власної династії самої появи такої претензії просто не могло бути. Значить, у гелонів така династія була (колись), а відповідно, й державність, але джерела про це мовчать. Та чи випадково? Джерела нічого не кажуть і про релігійні проблеми того часу. І теж, вочевидь, не випадково. До зазначених нами проблем кіммерійців з гелонами додався ще один конфлікт – з іншими претендентами на володіння Лівобережжям, не менш войовничими саками (кайсаками: «кай» /санскр./ – «цар» + «saka» /давньоперсь./ – «вершник» [9, с. 48]), тобто, як можна потрактувати, Царськими, Головними Вершниками. Уже згаданий нами вище навчальний посібник «Давня історія України» щодо кіммерійців курсивом виділяє таке положення: «Велику роль у житті кіммерійців відігравала війна» [21, с. 94], називаючи їх при цьому «народом», хоча тут же зазначає, що кіммерійських поселень і міст не залишилося [21, с. 94], а ми практично те ж саме бачимо у В. Щербаківського. Та, що ж то за «народ» такий, який не мав поселень? Дивно. Вочевидь, саме це й змушувало В. Щербаківського ставитися до кіммерійців дуже обережно. Треба розуміти, що жоден народ не живе війною. Війна – доля окремих людей. І жоден народ не віддав би своєї землі без бою. Кіммерійці ж, згідно з Геродотом, пішли з нашої землі без війни. Якщо то був народ, логіка відсутня, а в історичній дійсності такого бути не може; якщо ж то був військовий орден (за нашою трактовкою), то все стає зрозумілим. І на їх місце приходять «царські скіфи» (теж, вочевидь, такі ж). Геродот і оповідає нам про те, як це сталося. Надамо нашу версію того, як віжбулася заміна однієї владної еліти іншою. Скоріш за все, завойовницькі зазіхання кіммерійців занепокоїли кайсаків, держава яких простягалася від Волги до Алтаю, мала свої терени і в Індії (плем’я шак’їв, з якого походив Будда Шак’я Муні – Сідтхартха Гаутама). Але той, хто претендував на володіння теренами розселення індоєвропейських (арійських) народів, повинен був володіти Лівобережжям Дніпра і Подонцов’ям – тереном, геополітично й, скоріш за все, сакрально ключовим. Тому кайсаки висунули умову розпустити Орден. Думки кіммерійців розійшлися: ідеалісти змагали до військових дій, прагматики – до ліквідації Ордену, щоб зберегти життя, терени, право хоча б часткового володіння ними. Геродот свідчить, що війни між кіммерійцями й кайсаками не було. Справу вирішив Суд Божий: кіммерійці-антагоністи розбилися на дві групи й улаштували турнір. Перемогли прагматики [22, с. 33]. Ті ж, для кого ім'я, честь, влада, воля були в житті головним, покінчили життя самогубством – всі до одного. Так кіммерійці втратили всю свою родову аристократію, без якої будь-які завойовницькі, колоніальні геополітичні претензії висувати було годі (бо не можна звідтоді висунути зі своїх лав володаря такого високого походження, влада якого була б визнаною населенням, на терени проживання якого, власне, й висувалися претензії, а то – важливий аспект легітимізації влади). Так на землі стародавньої України прийшли іраномовні кайсаки (сатемної санскритської мовної групи – на відміну від кентумістів-кіммерійців). Утім, їхня іраномовність може на ділі виявитися теж міфом, адже не слід скидати з уваги й тюркські мови також. Одними з нащадків тих геродотових кіммерійців, якщо покладатися на автора «Історії Русів», можна з великою долею вірогідності вважати готів [25, с. 1]. Ми з ними ще зустрінемося нижче, а відповідно, можна побачити, що ніхто, дійсно, не віддає терени проживання, які вважає своїми, просто так, без помсти й прагнення повернення. Й готи – яскравий приклад того. Значить, за нашою трактовкою, «царські скіфи» – то були кайсаки, а «скіфи-кочівники» – кіммерійське населення, але з розпуском Ордену зникає і його назва. Подальша історія знає багато прикладів подібного приходу «варягів». Хтось приходив на запрошення, а хтось – за власною ініціативою, висуваючи такі аргументи, спроба спростування яких була небезпечною принаймні для здоров’я. а то й для самого життя. Але хто б, як і коли не приходив, усе одно то були родичі: різні клани одних і тих же – арійських – народів, які ходили, ми б сказали, по «великому Євразійському колу», з’являючись з різних боків, під різними назвами, тому й складалося враження, що це – різні народи, а тому простори Східної Європи весь час начебто завойовував хтось чужий. Ми все це наявно побачимо, розглядаючи час Великого переселення народів. Не був вільний від думки про чужинецькі захоплення теренів стародавньої України й В. Щербаківський, говорячи про скіфів так: «Наприкінці гальштадської доби, в другій половині VІІ стол. перед Р.Хр., в причорноморських степах появилися нові номади, чужі, що примандрували десь зі сходу, від Туркестану. У греків таких номадів називали скитами» [20, с. 845]. І тут же Щербаківський підтверджує вищезазначену нами думку щодо саків: «Вони (скіфи. – О.Б.) належали до більшої групи племен – саків, що жили в Туркестані» [20, с. 845]. Критично ставлячись до свідчень Геродота щодо кіммерійців, В. Щербаківський повністю приймає його дані щодо розбійництва і кривавих звичаїв скіфів [20, c. 846], і кладе їх у підвалину свого твердження, що скіфи були зайдами на наших землях. Водночас Щербаківський зазначає щодо знайдених у ХІХ та ХХ ст. скіфських могил, яким знаходження в них великої кількості золотих прикрас принесло справжню світову славу, що «всі ті могили, в яких знайдено золоті предмети, археологи назвали скитськими, а тому, що в них (тих могилах) були ще й трилезі й дволезі бронзові стрілки (наконечники стрілок), то скитам приписували й такі могили, в яких знайдено бронзові стрілки навіть інших форм, не зважаючи на те, що похоронний обряд похованих у тих могилах був зовсім інакший, ніж у скитів, напр. – тілопальний або корчених кістяків» [20, с. 845 – 846]. Так, на нашу думку, В. Щербаківський бачив у археологічному матеріалі потомків колишніх кіммерійців, уже прикритих назвою «скіфи-кочівники». Геродот оповіщає, що останні жили в країні, яка простягалася на схід до ріки Герр, але більше, на жаль, нічого не каже про «народ герр», який, на думку деяких учених, міг бути одним предків германців. У будь-якому разі «царських скіфів» і «скіфів-кочівників» цілком можна віднести до упривілейованих прошарків суспільства Великої Скіфії, тобто – до його державно-політичної еліти. Тепер звернемо увагу на «скіфів-землеробів» – гелонів, які були близькими за походженням до тих індоєвропеїзованих (арієзованих) дорійців (д’ар’їв), які заснували Спарту. Їх суспільне становище було вищим за «скіфів-орачів» – найменш арієзованих серед указаних вище суспільних станів. На суспільних сходах вищий щабель займали кайсаки («царські скіфи»), далі – кіммерійці («скіфи-кочівники»). То був суспільний стан феодалів – військової аристократії. Система визиску полягала у збиранні данини з підвладних суспільних станів. Нижче військовиків («кшатріїв» ) стояли гелони («вайш’ї»). Хоча вони й сплачували данину кшатріям, але були вільними людьми, брали участь у військових походах (в якості допоміжного війська) і деякі привілеї (можливо, то було теж збирання данини з напіврабів – «шудр»). В якості нащадків цих гелонів, якщо брати до уваги терен розселення й характер занять, проступають анти (яких М. Брайчевський ототожнював з полянами, що відмічав Л. Гумільов. Хоча нині ця думка дискутується). Не випадково в майбутньому анти виявляться здатними створити навіть власну державність у вигляді Антського союзу й династію. Відповідно, якщо антів і не можна однозначно віднести до якоїсь із груп давньої політичної еліти українських земель, то можна принаймні вважати, що то був її прошарок, який на час розкладу Великої Скіфії починав уже формуватися (термін «ант» фіксується в боспорському написі щодо ІІІ ст.до н.е.). Скіфи були дуже войовничими й завзято боронили терени, які вважали належними тільки собі. Найбільша кількість їхніх пам’яток періоду VІІ – VІ ст. до н.е. розташована на рівнинах Кубані й Тереку, але в більш ранній період, на думку дослідників, скіфи в теплий час року випасали худобу на великих просторах Степу, а на зиму поверталися в Прикубання та в лісостепове Подніпров’я. Скіфи рішуче відганяли від своїх кордонів племена лісової зони Східної Європи – так, ранньоскіфські стріли знаходять на поселеннях милоградівської археологічної культури півдня Білорусі [24, с. 48]. Відомі імена скіфських царів та їхні переможні походи в Передню Азію, а також навіть на єгипетські володіння в Палестині. (Одначе ми маємо намір довести нижче, що не тільки в тому «випасанні худоби», хоча це й дуже важливо, була справа). І тут ми знов, як і у випадку з кіммерійцями, зустрічаємо, але тепер уже щодо скіфів, факт утрати родової аристократії, причому саме в спосіб її наміреного знищення. Так, цар Мідії Кіаскір близько 600 р. до н.е. запросив вождів скіфів на бенкет, під час якого по-зрадницьки вбив їх (те ж саме ми побачимо й у випадку з антською аристократією, вбитою готським королем Вінітарієм. Тричі ж повторена тенденція /кіммерійці, скіфи, анти/ – уже важлива інформація, яку історик просто зобов’язаний аналізувати й ураховувати). Після цього скіфам довелося повертатися на терен Північного Причорномор’я. Отже, без легітимних династів жодні «круті» геополітичні претензії жодного, навіть найвойовничішого народу були неможливими. Династи ж – це верхівка державно-політичної еліти. Однозначно. Цікаво, що при поверненні на батьківщину скіфів чекав приголомшуючий «сюрприз» – їхні жінки, не дочекавшись своїх чоловіків, зв’язалися з рабами й народили від них дітей. То був страшний удар по самолюбству й елітно-кастових традиціях скіфів. Ці діти й виступили проти тих, хто повертався додому. Скіфи перемогли повсталих і після того надовго встановили своє панування у Причорноморських степах. Жінкам же вони помстилися – чи не тому археологи фіксують чимало скіфських поховань третьої чверті VІІ – першої половини VІ ст. до н.е., в тому числі вперше – жіночі [24. с. 49]? Однак той факт, що скіфи не втратили своєї держави відразу після знищення на початку VІІ ст. їхньої родової аристократії, пояснюється саме тим, що вони повернулися на батьківщину. Поставимо питання: навіщо поверталися? Припущення, але дуже вірогідне: на батьківщині залишалися роди, серед яких скіфи мали намір узяти нову аристократію й династа. Тому вони так жорстоко й накинулися на своїх жінок, що ті наплодили власних байстрюків від якихся рабів (!), чим принизили честь і гідність родовитих скіф’янок. Але, оскільки скіфська держава проіснує після цього ще 300 років, аристократи на батьківщині скіфів у той час все ж таки знайшлися – факт наявності царів у їхньому середовищі в більш пізні часи доводить нашу думку. Проте найзначнішою сторінкою боротьби скіфів за незалежність своєї держави була війна проти вторгнення в 515 – 512 рр. у Північне Причорномор’я полчищ перського царя Дарія І Гістаспа (521 – 486 рр.), яка докладно описана Геродотом від початку військових дій до вимушеної втечі перської армії за Дунай. Перемога над перською армією, що вважалась однією з найбільших у світі, принесла скіфам світову славу непереможних вояків. Що в Скіфському Степу треба було перському царю, який титулував себе «царем царів, арійців і неарійців» і безоглядно нищів могили скіфських династів, – інше питання, хоча викладений нами матеріал у даному Розділі нижче, дозволить принаймні припустити, що йому тут було потрібне те ж, що й іншим. Що саме – стане ясно далі. Археологи знаходять наконечники скіфських стріл не тільки в Польщі, Чехії, а й у Німеччині, Данії та Північній Франції. Європейським ученим явно дуже не хочеться визнавати факт переможної скіфської експансії в Європу, тому, наприклад, іспанці вважають, що знайдені в Іспанії наконечники скіфських стріл потрапили туди «в результаті торгівлі» [24, с. 50]. Та невже? У будь-якому разі Велика Скіфія була імперією, в якій уже чітко видно державно-політичну еліту. Головним осередком Великої Скіфії кінця V – ІІІ ст. до н.е. було Кам’янське городище на Дніпрі, яке займало площу понад шість квадратних кілометрів. Багато з учених вважають його столицею царя Атея. Напевне з суто ідеологічних причин професор О. Тереножкін (1908 – 1981 рр.) наполягав на тому, що то був лише ремісничий центр Скіфії (усього-на-всього) Аналогічне бачимо й щодо факту заснування Києва: його початком з радянських часів і донині (П. Толочко, Л. Залізняк) вважається тільки ремісниче поселення Корчак V ст. н.е. Ту обставину, що у предків могли бути військові столиці, значить, до уваги не беремо. Дивно. Степова Скіфія дала нам велику кількість курганів скіфських царів та знаті. Петербурзький дослідник А. Ю. Алексєєв за даними писемних джерел установив, що в 670 – 300 рр. до н.е. в історії Скіфії було щонайменше три правлячих династії та кілька окремих царів, твердячи, що курган Солоха міг бути гробницею Оріка і Октамасада, а Чортомлик – гробницею «Аноніма», який помер, якщо спиратись на Арріана, під час дипломатичних контактів Олександра Македонського зі скіфами (бл. 329/328 рр. до н.е.). Автори розкопок у 1995 – 1998 рр. Великого Рижанівського кургану на Черкащині Я. Хохоровскі та С. Скорій вважають його похованням скіфського князя ІІІ ст. до н.е., коли скіфи вже відступали зі Степу під тиском сарматів [Див.: 24, c. 53]. Отже, помічаємо: у 670 – 300 рр. до н.е. скіфи мали три правлячих династії й кілька окремих царів, а після цього вже відступають зі Степу, бо їх тіснять сармати, й мають уже не царя, а тільки князя. Важливо. У таких речах дрібниць не буває. Практично можна твердити, що щось сталося знов з їх династами. Що саме, точно сказати неможливо, але сармати не просто так почали витісняти їх зі Степу. За 20 років до 300 р. до н.е. скіфи зіткнулися з греками Олександра Македонського, якого дуже цікавив терен Дону (розумний був правитель, не можемо не визнати). Греки пішли тоді зі Степу присоромленими, але їхній слід у настанні за цим проблем з аристократією в суспільстві скіфів пошукати, на наш погляд, варто. Однак родово-династичний потенціал скіфів залишався ще дуже потужним, адже й пізніше – в Малій Скіфії – вони знов будуть мати своїх царів. Водночас не можна не відзначити певну, ми б сказали, неповноцінність соціальної структури скіфського суспільства, а конкретно: відсутність серед соціальних прошарків жрецького («брахманів» ). Але ж такого бути не могло, щоб їх не існувало взагалі! Структура стародавніх суспільств формувалася жорстко ієрархічно й була повноцінною всюди. Чому ж ми мовчки погоджуємося, що саме на наших теренах вона не була такою? То невже ми «неповноцінні» від самої предківщини? Але ж, якщо орієнтуватись тільки на селян та ремісників, то й нічого дивного. Тим не менш, один факт можна виявити точно: серед упривілейованих прошарків скіфського суспільства жерців таки не було. Що ж сталося? Тим більш таке явище виглядає тривожним, якщо врахувати той факт, що в більш давні часи каста брахманів (за індійською історією) мала вагу в суспільстві навіть значнішу за касту кшатріїв, з якої походили самі царі. Ясно, що жерці у Великій Скіфії були. Їх просто не могло не бути, адже давні суспільства всі були релігійними! То куди ж ті жерці поділися? Дивно, що досі історики не звернули належної уваги на прошарок «скіфів-орачів». Радянська наука потрактувала їх як «пахарів», та так по науковій літературі це й пішло, і досі є, й ніхто не замислюється над тим, що такого просто не могло бути. Адже навіщо скіфському суспільству була потрібна ще одна, окрема каста землеробів («пахарів»)? Це не вписується в жорстку логіку структури кастових суспільств. Крім того, сам же Б. Рибаков пропонував розглядати найбільше з городищ скіфів-орачів – Трахтемирівське городище, що займало площу близько 500 га і було розміщене у важкодоступній місцевості на правому березі Дніпра, головним культовим центром, де мали зберігатися священні золоті речі скіфів, що «впали з неба». На його думку міф про трьох братів (Арпоксая, Ліпоксая та Колаксая) і походження від них скіфських племен, що дійшов до нас у запису Геродота, належить саме скіфам-орачам. То як же могли існувати центри міфології й культів без тих, хто ті міфи зберігав та мав би ті культи відправляти? Нелогічно. Ми ж уважаємо, що то й були жерці – «орачі» («oro» – лат. – молитися; те ж грецькою – «orare»). Між іншим, у нас могла бути й власна назва: окрема каста нащадків Ора (Орія), але таких, що знаходились у стані рабів, гірших за шудр. І тут ми нагадуємо про нашу незгоду з ототожненням імен міфічних персонажів Арія й Орія (див. вище примітку № 3), щоб припустити, що саме тут історія виводить нас на проблему можливого дуже давнього конфлікту якихось расових чи етнічних груп людей, що вважалися нащадками міфічних персонажів Арія й Орія – у стародавніх суспільствах міфологія була могутньою засадою геополітики, про що не слід забувати. (Хоч як не крути, а на стародавні Аратту /Оратту/ й Аріану виходити таки треба, але це – за межами нашої праці). Легковажне ж уживання деким з сучасних українських авторів, що намагаються досліджувати чи то українську міфологію, чи то етнополітичний процес на теренах стародавньої України, термінів «арії» й «орії» як тотожних, проявляє їхню неуважність насамперед до лінгвістичних тонкощів і непростоти образів та термінів давньоукраїнської міфології. У результаті цієї плутанини може в майбутньому бути надовго закритий цей напрямок досліджень і закріпиться таке ж неправильне ототожнення, як це сталося відносно русів і слов’ян (що ми детальніше заторкнемо нижче). На такому тлі ми б хотіли висловити наше дуже важливе зауваження. Рефреном сучасної американської університетської науки є вираз: «Вся політологія базується на археології». Ми приймаємо дану наукову констатацію беззастережно, але додаємо, що «сестрою» археології є антропологія, а тому і її здобутки в даному форматі теж потрібно враховувати. Відшуковуючи ж підвалини проблем українських політичних і релігійних еліт, які мали місце протягом історії, в тому числі й у період, що нами досліджується, в якості точки опертя ми беремо таке фундаментальне твердження Вадима Щербаківського, що передньоазійська раса, до якої належали творці мальованої кераміки (Трипільської культури), «відігравала велику культурну роль у творенні тодішньої культури, в її процесі, бо індоєвропейські племена були лише завойовниками – творцями державних організацій, основаних на рабстві підданих і на повному аристократизмі правителів. Тут уже виразно виявилися психічні здатності рослиноїдних і м’ясоїдних рас» [26, с. 183]. Психічні ж здатності проявляються насамперед у менталітеті, а через нього – у релігійній площині. Дана обставина є особливо важливою для періоду, що досліджується, коли мислення людини знаходилося ще на рівні міфологічного й філософського, які, як опозиції, боролися між собою . А там треба бачити насамперед наявність МАГІЇ. Остання від найдавніших часів до ХІV ст. буде тримати контроль над усіма сферами життя людини, в тому числі політичною, пізнавальною, культурною тощо. Є підстави до твердження, що в засадах усіх політико-ідеологічних конфліктів давнини треба бачити насамперед боротьбу магій. Дана констатація особливо важлива для розуміння тих політичних, соціальних і культурних процесів, що відбувалися на теренах України, адже розділення її території на сфери дії магії рослиноїдної раси (середземноморської) й м’ясоїдної (нордичної), причому – географічно навпіл (Оратта / Аріана), є вже практично визнаним фактом. І хоча етнічна приналежність творців Трипільської культури й досі в науці вважається невідомою, проте цивілізаційний розлам теренів України на «цивілізації Лісу» й «цивілізації Степу» (як бінарних опозицій) сумніву не піддається. Тож, у принципі, маємо те ж саме, тільки суперечки антропологів ще тривають. Але незаперечним є той факт, що там, де не було в давнину Трипільської культури, там не виникло жодного слов’янського етносу. Отож певні расово-етнічні зв’язки все ж таки можна прослідкувати. Християнство буде поставати відразу як релігія світова, тобто така, для якої расові відмінності не будуть мати принципового значення, але її постання займе час у ціле тисячоліття – від І до Х ст. н.е. І то буде релігія й магія середземноморської / передньоазійської раси. Народи іншої, нордичної раси не випадково будуть довго опиратися християнізації, бо того не бажала насамперед їхня магія. Але християнство мало у своєму арсеналі вбивчий для давніх магій аргумент – монотеїзм. Політеїстичні магії історично програли християнству тому, що людство на початку н.е. виказало якийсь дивний, майже несвідомий потяг до монотеїзму. Терени України історично стали одним з епіцентрів боротьби старої й нової магій за душі людей. І за такої обставини тут не могло не виникнути певного симбіозу, своєї етнічної моделі християнства. Такі версії виникли – Православ’я русів (то – наш термін, ми ще працюємо над його обґрунтуванням. Можливо, саме його слід ототожнювати з тим, що в джерелах буде зватися «древлеправославною» вірою й такою ж церквою. Справа ускладнюється тим, що археологи не фіксують русів на терені Руського Степу, зокрема, – проф. К. І. Красильников /Східноукраїнська філія Інституту археології НАН України, м. Луганськ /, один з найзначніших в Україні знавців степових культур. Ми з його думкою рахуємося, тому не поспішаємо з висновками, хоча не можемо не відзначити, що степові руси можуть покриватися тюркськими пам’ятками. Завдання полягає тільки в тому, щоб знайти відповідь на питання: яке руси мали відношення до тюрків? Це – проблема, але з розряду таких, що варті найпильнішої уваги. Принагідно зазначимо, що й такий цікавий автор-тюрколог, як Мурат Аджи, теж уважає русів тільки європейцями й ніяк не бачить їх серед тюрків. Але це буде так, якщо вважати русів етносом. А якщо ні, якщо то теж був своєрідний орден, який за степовою традицією почав надавати підкореному населенню своє ім’я /а щодо слов’ян Київської Руси це й простежується/ й урешті-решт став суперетносом? Тема, як стає ясно, – для окремої книги), а пізніше – унікальне Київське християнство . Але в ході історії їх було подолано ортодоксією (спочатку грецькою, згодом московською). З указаних моделей на сьогодні в українській науці вивчене тільки Київське християнство; Православ’я русів же як було, так і залишається для науки Terra incognita. У Великій Скіфії в такому разі маємо унікальний факт: «орачі»-жерці, благородні за своїм походженням не менше, ніж ті ж царські скіфи (але їхнє походження було дещо іншим), перетворені в супер-залежний соціальний стан. Їх неначе просто використовували, а потім оббирали так же, як і «скіфів-землеробів», ще й спеціально знущались над ними (про це писав Геродот). Жахливо. Але, схоже, що так і було, на що мусили бути поважні причини, які історичній науці ще належить встановити . Проте припущення щодо того, що то були представники більш давньої магії, яку вдалося в державі скіфів придушити, але не подолати, змусити працювати на себе й свою міфологію, але не переламати, можна висунути.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Давні політичні й релігійні еліти на українських землях та їхні геополітичні претензії» з дисципліни «Релігійний чинник у геополітичних устремліннях еліт України в добу Середньовіччя»
