Усе досі розглянуте свідчить: 1) маємо, як і всі давні народи, пра- перед- і власне історію України, українства, українознавства; 2) кожен період виявляє і специфічні особливості розвитку етносу, нації, держави, мови, культури, науки українців, але постійно – і нерозривну єдність усіх тих феноменів. Необхідно мати на увазі й умови особливості розвитку: з одного боку – зумовлені природою: історія України – це історія унікальної відкритості території, кордонів, породжуваних і ними рис характеру українців, виняткове геополітичне розташування України: на перехресті головних магістралей взаємодії народів і культур Сходу і Заходу, Півночі й Півдня. А відповідно до цього – й характер внутрішнього розвитку та міжнародних зв’язків. Україна віками була об’єктом і суб’єктом найзначніших всеєвропейських і світових процесів розвитку цивілізації та культури А все те визначало спосіб життя, тип мислення, долю українців. А головне – сформувало основи та засади і внутрішнього розвитку, річища, орієнтири етнонаціональної ідеї – і наслідку еволюції, і головної рушійної сили буття та розвитку життєвої волі українського всепланетарно-космічного феномена. На жаль, досі не припиняються спроби не допустити повної самореалізації українців як державної нації, мови, культури, суверенного суб’єкта міжнародних відносин, а тому здискредитувати й відкинути основу самореалізації – українську національну ідею. І тому ж маємо повернутися до цієї проблеми з урахуванням усього розглянутого нами історичного матеріалу як внутрішньосуспільного, так і міжнародного. Важко, ба – чи й можливо знайти випадок, коли б певний народ століттями був впливовим чинником загальнолюдської еволюції, але його діяльність відсувалася на маргінеси історії, і так само: щоб якась ідея жила століттями, визначала долю (щасливу чи трагічну) нації, держави, мови, культури, життєдіяльність та історичну місію народу, – і все ж розглядалася й трактувалася з діаметрально протилежних позицій. Однак такою є доля національної ідеї української нації. Ще славетний літописець Самійло Величко наголошував: польська корона прагнула обернути українців на довічних рабів, та народ не припиняв домагатися торжества ідеалів свободи. І тоді «Всемогущий Бог, і всія тварі Содітел... посла їм яко Мойсея того», про кого пишемо – «Богдана Хмельницького, і дав йому змисл і розум, через який він зміг би від тяжкого іга 630 лядського вольний малоруський народ визволити, і в бажану форму втілити свободу...». Суть того «змислу і розуму» становила ідея національного визволення. Ідеологи «єдиної і неподільної» російської імперії, більшовицького СРСР, а з ними й власні версифікатори історії України лише як невіддільної гілки великоросійського стовбура, докладали відчайдушних зусиль, тільки б довести: українці не є чинником самодостатнім, сувереном дії і мислення, а тому навіть у дні революційних повстань боролися лише за класові та релігійні інтереси. Національна та загальнолюдська самосвідомість їм була не властива. А найголовнішим їхнім прагненням було «воссоединение», отже, самознищення в Росії (чи в якійсь іншій сусідній державі). Та спочатку прихильники «Книги буття українського народу», окрилювані генієм Тараса Шевченка, записали: «Лежить в могилі Україна, але не вмерла... і встане Україна з своєї могили і знову озоветься до всіх братів слов’ян, і почують крик її... і буде Україна неподлеглою Річчю Посполитою...». А в першій чверті XX ст. український народ, натхнений ідеєю національно- державного, духовного відродження, втілив свій ідеал у життя, що й було записано на скрижалях історичного Четвертого універсалу Центральної Ради 22 січня 1918 р.: «Народе український! Твоєю силою, волею, словом утворилась на Українській землі вільна Українська Народна Республіка. Здійснилася давня мрія твоїх батьків, борців за волю...». Кривавими ранами укрили землю могили тих славних борців: мільйонами пожирала їх гільйотина імперсько-комуністичного молоха. Як колись у храмах, зведених гетьманом Мазепою, проклинали того борця за свободу, так тепер славим стимульоване конання української національної самосвідомості. Історія й цього разу розвінчала ганебну, злочинну діяльність та пропаганду каїнів-манкуртів. 1 грудня 1991 р. український народ знову саме завдяки національній ідеї став на рівень історичних, свідомих своєї місії націй. Революційно-демократичні і державотворчі змагання українства початку й кінця ХХ століття з цілковитою переконливістю доводять, що національно- державницька ідея має вселюдський масштаб та характер, бо її основа як історично-буттєва, так і провіденційна, а без ідеї як філософії руху поступ є неможливим. І за цим стояли аргументи як вітчизняної самоорієнтації, так і реальної історичної ролі. Нагадаємо лише окремі моменти: наші пращури дали світові Трипільську цивілізацію і культуру. У час розгону соціально-виробничих та торгово- економічних зв’язків між племенами й народами наші прапредки піднесли на високий рівень побутово-виробничу й духовну культуру (тип житла, знаряддя й форми праці; винайдення колеса і приручення коня; гармонізація стосунків сільської й міської сфер; вивершення військового і промислового ремесла; розвиток словесного, архітектурного, живописного, скульптурного, 631 театралізованого мистецтв). Ідея зміцнення етнодержавних підвалин буття зорієнтувала вождів Орія і Кия на розширення міжнародних зв’язків і територіальних володінь, котрі спричинили принципового змісту зміни навіть в соціальній формації Візантійської імперії. Особливо важливу роль відіграли наші праплемена в час використання міжнародних торгово-економічних артерій – Шовкового шляху до Китаю та із Варяг у Греки. Надзвичайно впливову роль відіграла Київська держава в розповсюдженні християнства, писемності та культури, зокрема – політичної і правової. Українське звичаєве право заклало основи не лише структури влади – законодавчої (віче й боярська рада) та виконавчої (великий князь), – а й судово- правової системи. З ініціативи Володимира Великого Ярослав Мудрий і Володимир Мономах творять звід Законів «Руську правду», котрий регулює життя до ХVІ ст. і в Литовсько-Польській державі. Той звід законів враховує досвід і елінських Греції та Рима, Візантійської імперії, і країн Європи, але водночас вивершився Конституцією Пилипа Орлика (1710), яка стала вершиною і світової правової та суспільно-політичної думки. І «Руська правда», і «Вивід прав українського народу» П. Орлика стали синтезом внутрішньодержавних і міжнародних цивілізаційно-культурних прямувань, засвідчили як буттєвий, так і суспільно-політичний та інтелектуальний геній українського народу. Закономірно, що вершинні здобутки національно-державницької творчості українства зумовили і появу культурно-освітніх братств та освітньо-наукових і культурологічних академій (Заморської, Острозької, Києво-Могилянської) всередині країни, і так званий другий культурно-мистецький вплив українства на весь слов’янський світ. А також усвідомлення: усе те стало наслідком могутнього піднесення революційно-державного піднесення української нації, реалізації її життєтворчої ідеї… як ідеї самопізнання і само творення та здійснення визначеної Природою історичної місії. Здавалося б, ідея визначальної ролі національної самосвідомості народу стала аксіомою. Та президентові України і в 90-ті роки ХХ ст. нашіптують підступну версію про те, що немало негараздів у суспільстві зумовлені й тим, що ставка робилася на національну ідею, а та не виправдала себе. Декому захотілося це тлумачити як переконання: біда не в тому, що і в українській самостійній державі українській національній ідеї певними (дуже впливовими) силами відмовляється в праві на життя, вона й далі шельмується чи й переслідується, а в тому, що народові «штучно» нав’язують ідею його... самоідентифікації. І знову на поверхню ідеологічної течії напливають каламутні хвилі «філософії», згідно з якою ідея – яка відродила державу й гідність народу! – оголошується як така, що... не змогла консолідувати суспільство. Винна, мовляв, пише один з народних депутатів, і загалом, і в тому вигляді, в якому її пропоновано, а «не спрацювала значною мірою тому, що «в неї було закладено не державно-політичний, виключно національний, точніше сказати, 632 етнографічно-романтичний зміст. Тому на заході України її сприйняли інакше, ніж на сході й півдні...». Не консолідувала.., не спрацювала... тому, що подана не в тій формі... На заході і сході... Здавалося б, аналітично, доброзичливо і дбайливо. Мало не апологетично, що було б цілком природно, бо ж ідеться про серцевину буття народу. Та насправді або наївно, або продумано лукаво. І в обох випадках – неправдиво! Неправдиво і в абсолюті: бо національна ідея була визначальною силою самозбереження та поступу народу й упродовж віків (про це вже говорилося), і на референдумі 1991 р., і останніми роками, бо передусім вона є опорою й гарантом нашого і суверенітету (це можуть заперечувати хіба що сліпі або ж фанатично зловмисні, зорієнтовані на чужі інтереси та ідеали). Неправдиво і в конкретизації, бо одна справа – чи найбільш ефективно спрацювала ідея (і чи могла справити вплив!), і зовсім інша – чи були для того сприятливі умови та чинники. Отже: чи їй завадили виявити всю свою державно- і життєтворну суть, чи вона й справді сповнена вад (регресовпливаюча) за своєю суттю. І так само: про кого йдеться на заході й сході, на півночі й півдні? Прийом поділу України на «радянську» (отже, «свою») і «західну» (отже, «ворожу») – відомий навіть не з 20-х років ХХ ст., коли тим самим ділили українців на «своїх» – ленінців і «чужих» – петлюрівців, а потім – бандерівців, щоб вони боролися не зі своїми ворогами, а між собою, з ворогами своїх ворогів. Ще російські царі поділили українську націю на «своїх» і мазепинців, а далі уже й сталіністи – на «радянців» і петлюрівців, щоб зробити й остаточну градацію: хто зрікся українства, став на шлях російсько- імперського «інтернаціоналізму» – той «справжній». Інші – на заході чи сході, на півночі чи й півдні – коли прагнули служити своїй землі, нації, мові, культурі, стали ізгоями – мазепинцями, петлюрівцями, бандерівцями водночас. Етнос – держава – свобода, мислення їх у єдності – ось основа релігії, філософії, міфології (мистецтва), які складають «вогонь життя» етнічної ідеї ще в племен до київсько-руської доби. Краще бути убитим, ніж полоненим (рабом). «Мертві сорому не мають» – це кредо не тільки князя Святослава, а й державотворчого племені полян, яких автор «Повісті временних літ» характеризує і як ядро держави, і як народ, що жив родом своїм на землі роду свого, мав закон батьків своїх, традиції, свій норов, свою мову. І це – за умови, що поляни за кількасот років до хрещення Володимиром киян сповідували і християнство, мали найширші міжнародні зв’язки: з народами Далекого і Близького сходу, арабського й центральноєвропейського ареалів, із скандинавами. Вони не тільки знали світ, а й були в центрі його. Тому з повагою ставилися до інших, але понад усе цінували свою благодать: людську гідність, державну свободу, фізичний і духовний розквіт. І тому ж витворили справді демократичну, правову державу, в якій нерозривними мали бути «закон і благодать» (Ярослав Мудрий), 633 зовнішня і внутрішня свобода (Володимир Мономах, Іларіон), своя освіта, наука, мистецтво, своя релігія й церква (свої святі), своя «софійність». Ядром тієї мудрості була філософія свободи, доброчинності, любові до батьків і Вітчизни, честі, лицарської звитяги, милосердя. Багато вели воєн поляни (русичі). Автор «Слова о полку Ігоревім» розповів не про тріумф, а про трагедію князя, бо він в ім’я власної слави знехтував і укладеними між князями угодами, і законами держави, і «порадами» (засторогами) самої природи. Ідея русичів – волелюбна й гуманістична, універсальна глибинами й філософією, коріння якої – в етнопсихології незчисленних поколінь. Природно, що та етнопсихологія не узгоджується зі світорозумінням (етикою) варязьких завойовників, що в ім’я влади зраджували й власній присязі (убивство Аскольда і Діра); і деяких свої державців (що, подібно Святополкові, прозваному Окаянним, в ім'я влади наважився забити навіть кревних родичів – Бориса і Гліба, а коли настала година розплати – шукав захисту у чужинців). Ідея русичів не визнає насильства і зла, несправедливості, навіть найменшого обмеження прав. Останнє, зведене в абсолют, упродовж віків було причиною великих драм (аж до руйнування державних структур), однак Київ і Новгород ще з княжої доби постали як міста-республіки, у яких понад усе ставилися: справедливість, честь і свобода та демократія (що відбилося не лише на ідеології, а й на структурі управління: народне віче, боярська дума, великий князь – прообрази інституцій та їх єдності, яких прагнемо нині). Не меншої ваги заслуговує й та реальність, що поляни ніколи не полишали своєї материзни. Отже, історія Київської Русі с праукраїнською історією. Ще з докиївсько-руського періоду благословенний Андрієм Первозванним Київ був не просто столицею, а й символом самодостатності, історичної ролі та місії полянського етносу, його державності. Тому навіть після татаро-монгольського погрому, за умов втрати статусу столиці, він ніколи не втрачав магічної сили та історичної ролі. І саме тому в ім’я звеличення інших етносів (держав) його або хотіли зробити своїм, або руйнували не лише татарські орди, а й московські князі (Андрій Боголюбський, Юрій Долгорукий) та орди сусідів. І не менш символічно, що саме етнодержавна ідея могутньо притягала до Києва Данила Галицького: він розумів абсолютну нерозривність як східного і західного українства, так і нерозривність понять – етносу, свободи та держави. Тому й робив кілька спроб оволодіти київським столом. Загальноетнічна ідея для короля Данила Галицького була аналогом загальнонаціональної. До ходячих аксіом належить твердження і деяких українських істориків про відсутність у керівників національно-визвольних рухів (Б. Хмельницького, І. Мазепи) національної самосвідомості та мети. Одна з мотивацій: тоді ще не було нації... Не вдаватимемося до софістичного, хоча й абсолютно правомірного: а що 634 – було?! Відзначимо інше: були навіть гетьмани, що, подібно князеві Святополку Окаянному, власні амбіції й інтереси ставили вище загальнонародних. Але, по- перше, не випадково кияни дорікали Святославові за надмірне захоплення походами й недостатню увагу до своєї землі, а Святополка нарекли Окаянним. Як і в автора «Слова о полку Ігоревім» та в «Слові про закон, благодать та істину» митрополита з руських (до речі, тільки в цього – руського! – митрополита) Іларіона жило яскраво виражене (про що свідчать і записи авторів «Повісті временних літ») чуття всеетнічної – вседержавної єдності, навіть, церковної (релігійної) незалежності та своєрідності (іудейський закон, пише Іларіон, – це екзистенція рабства: основа київсько-руської віри – свобода). Закономірно, що Володимир Мономах радив дітям учитися і в інших (мій батько, наголошує великий князь, знав 5 мов і за те мав шану від сусідів), однак найперше – знати свою Вітчизну (мову, культуру, релігію). А кияни зажадали від папи прислати перекладачів, бо не могли погодитися з тим, що священні книги звучали іншими мовами, а їхньою мовою ще не звучали (це й спричинило появу філософів Кирила та Мефодія). Нагадаємо: літописи, отже – історіософія, історична свідомість – не лише зародилися й розквітли в Києві, а й у наступні століття розвивалися (до того ж – тільки в Україні!) і ставали голосом нерозривної спадкоємності поколінь і формацій. «Густинський літопис» охоплював період від Х до XVI століття, його ідеї були продовжені «козацькими» літописами Самовидця, Величка, Грабянки. А XIX століття розпочалося «Історією Русів», щоб на рівні державно- національної філософії втілитися в «Книгах буття українського народу» кирило-мефодіївських братчиків, та «Історією України-Руси» М. Грушевського. Чи мислимо, щоб керманичі народу (нації) не були на рівні свідомості своєї інтелігенції, більше – керованої ними маси борців за національно- державну свободу? Малоймовірно навіть із позиції формальної логіки! Та ще переконливішу відповідь дають їхні універсали, діяння, стратегічні плани. Українська еліта, підпавши під владу литовських державців, зрадила власним традиціям і державців Київської Русі, бути в родстві й дружбі з якими вважали за честь елітні роди та престоли Англії й Франції, Німеччини, Польщі, Угорщини та інших країн Європи. Однак вона ніколи не зрікалася прагнень повернути свою етнодержавну суверенність. Інша справа – чи виявлялася при цьому достатня масштабами мети (адекватна) воля. Досвід засвідчує: нерідко переважали наміри, не підкріплені безкомпромісною одержимістю. Але незаперечне головне. Національна ідея жила. Народ постійно висував вождів, що прагнули мрію обернути в реальність. Першим найяскравіше це виявив князь М. Глинський, який зробив спробу визволитися з-під хваленого «протекторату» литовських володарів ще на початку XVII ст. На жаль, обережність навіть князя Острозького та інших представників родів Рюриковичів і Ольжичів нейтралізувала волю достославного повстанця, але не зупинила історичного процесу. Державотворча воля народу висунула на історичну арену Байду, Дорошенка, Сагайдачного, десятки інших виразників національно-українських інтересів. Вони не домоглися кінцевої мети: створення Української держави, але їхня борня принесла рясні плоди. Національна ідея сформувала Хмельниччину – всенародний визвольний, державотворчий рух, який очолив видатний політичний діяч і полководець Б. Хмельницький. І щодо нього досі точиться немало дискусій: є спроби трактувати причини його діяльності виключно з родинних обставин та протиставити І. Мазепі. Ще трагічніше: в різний час або й водночас представляти обох зрадниками інтересів... України (мотивації при цьому виводяться з арсеналу нових прийомів). Однак це – наслідок або незнання, або й свідомої деформації української історії, а головною метою фальсифікації завжди були не тільки Хмельницький і Мазепа як реальні особистості, скільки національна ідея, доля й будучина України: Хмельницьким хотіли «ілюструвати» провіденційну невідворотність «воссоединения» українців з Росією; Мазепою – зраду волі усього українського народу бути «навіки разом» з ворожою імперією, отже – в ім'я зречення своєї самодостатності, справжньої зради своєї сутності, історичної місії. Отже, зради реального патріотизму в ім’я політично заангажованого «інтернаціоналізму» – як ідеології безрідного космополітизму, вивищення «загальнолюдських» цінностей над національними, немовби інтернаціональні (інтер=між) можуть існувати без національних (як крони без коріння). Зрозумілі причини й мета такої тенденції. Можна сказати коротко: творення світової російської імперії, яка без України абсолютно неможлива. Так само прийти до неї чесним шляхом було неможливо: держава Хмельницького була абсолютним антиподом імперських монстрів. Тому й поєдналися: політика збройної експансії, підкуп еліти, фальсифікація реальної історії, ідеологічний, державний, конфесійний терор. Остаточна мета – знищення нації й держави. Хоч як прикро, але Козацька держава мала й внутрішні передумови як розквіту, так і інкорпорації в чужий організм. Україна не могла не стати суверенною державою як за Хмельниччини, так і на початку та в кінці XX ст., бо вона мала обидві обов’язкові передумови: етнонаціональний міф і реальні традиції.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «УКРАЇНА В МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИНАХ» з дисципліни «Українознавство»
