Може здатися дивним, що в одному підрозділі поєднуються: релігія – як сфера «душі», беззастережної віри, феномен, органічно пов’язаний з містичним сприйняттям і поясненням світу, буття і свідомості, навіть сутності людини, за визначенням ідеологів комунізму – «опіум для народу»; філософія – як царство логіки, інтелекту, що арrіоrі передбачає сумнів, «наука наук»; мистецтво – царина буття людей, у якій панує творчість, а її домінанта – це універсальність пізнання та вираження світу, самопізнання й самореалізації людей. Крім образної неповторності, мистецтво становить собою ще й своєрідний синтез релігії та філософії. Однак для поєднання є достатні підстави. Одна з них – час виникнення: вони такі ж давні, як і Буття людей. Друга – органічна спорідненість. Релігія, філософія, мистецтво – гілки одного дерева Життя, що виражають його універсальність тільки в своїй органічній єдності. Тому вони не лише абсолютно суверенні, століттями постають навіть суперниками, а й такою ж мірою взаємопов’язаними посестрами, як поєднані буття і свідомість, досвід, інтелект і серце. Одна основа єдності й протилежності – природа: її сутність – це цілісність, що й існує, і виражається тільки через безмежну різноманітність галактик, планет, континентів, океанів і материків, як і вселюдство – через безмежне багатство рас, етносів, націй, людей. Друга – людина, сутність якої також виражається лише за умови цілісного бачення в ній Тіла й Душі, Буття і свідомості, біологічного й соціального, індивідуального, національного й загальнолюдського, тіла, інтелекту і серця, конечного й вічного. І релігія, й філософія та мистецтво починаються з моменту зіткнення природи й людини та спроб розрізнення останньою «Я» (індивід) і «не-Я» (універсальність), життя і смерті, добра і зла, а внаслідок цього – осмислення сутності та призначення людини в світобудові. Коріння української релігії, філософії, мистецької творчості в праглибинах етногенезу, багатьох цивілізацій і культур (як матеріальних, так і духовних), починаючи принаймні з Трипільської. 474 Як свідчать археологічні дослідження, дані антропології, зарубіжної історіографії, ще тоді закладаються не лише основи матеріальної культури (житлобудування, виробництва – хліборобського, скотарського, ремісничого, воїнського, культура міст), а й гени духовності. При цьому потрібно мати на увазі принаймні два моменти: перший – характер формування української етнокультури загалом і другий – етапи та форми розвитку релігії, філософії, мистецтва (етнопсихології) зокрема. А саме: що перша є наслідком перехресних потоків: а) етнонаціональних (праслов’янських); б) індоєвропейських, зокрема далекосхідних (Індія); в) північних (скандинавських); г) центральноєвропейських (германських, як бастарди; вандали, скіфи, гапіди; кельтських, зокрема брацьких, готських); д) еллінських (грецьких і римських); е) візантійських, болгарських; є) азійських: гунських, аварських, хозарських, угорських, печенізьких. А релігію (відтак і філософію, мистецтво) не можна зводити лише до історії християнства та культури з часу і після Княжої доби. Праукраїнська культура, наголошуємо, була наслідком найрізноманітніших чинників (часом – діаметрально протилежних). Трагічна загальна історія народу, зумовлена й відкритістю його кордонів, фіксує непоодинокі випадки і жорстокого руйнування культури. Однак, як зазначила Н. Полянська- Василенко, «хоч яка велика була навала, вона не винищувала всього населення. Не було миті, коли б поривався зв'язок між старшими мешканцями та новими насельниками, між носіями старої й нової культури. Так передавалися зв’язки, так протягалися нитки від неолітичної трипільської культури до української держави». Уже зазначалося, що Трипільська культура, як культура кіммерійців, була не тільки праукраїнською, але і її також. Доказом є віднайдені залишки і матеріальної культури (тип тогочасних жител, що нагадує й сучасну українську хату; характер розташування міст; хліборобські, воїнські знаряддя; тип поховань; керамічні вироби), і духовної: елементи клинописного письма; малюнки на керамічних виробах і зброї (сюжети, образи (що виявляють елементи світогляду кіммерійців). Тип жител і міст, будівництво укріплень, характер землеробського, скотарського, ремісничого, військового виробництва знаходить продовження і в Черняхівській, Зарубинецькій, Празько-корчацькій, зрештою, логічно, і в Київсько-руській культурах. Маємо на увазі культури, що творилися на теренах, які заселяли праукраїнські роди, племена, народності, отже. були складовими автохтонної культури. Вона – це ріка, в русло якої вливалися й потоки іншоплемінних культур, однак вона була не частиною їх, а основою, духотворчою, кристалізуючою силою, яка визначала і зміст, і форми чужорідних нашарувань, була ферментом єдності, незнищенним у вічності. 475 Щодо нашарувань, то за тисячоліття їх було багато, до того ж – з культур самодостатніх, глибинних, впливових упродовж століть. Але це тільки вияскравлює самобутність і силу автохтонної української культури, її духовну органічність і тяглість у просторі й часі. Чи не найзначнішим і найвпливовішим з потоків був індійський. Одна з причин – розселення праіндійців на терені Європи, про що свідчать топоніми, гідроніми, прізвища, імена богів і на праукраїнських землях. Друга – взаємозв’язки праукраїнських з індоєвропейськими племенами на ґрунті етнокультурної спорідненості. Останнє й визначило домінанту взаємодії: не так зовнішнє нашарування (що також мало місце) й доповнення до автохтонної культури, як взаємопроникнення на ґрунті співзвучності, і передусім релігійно-філософської. У цьому зв’язку зауважимо: навіть історію християнства не коректно розглядати з часу хрещення киян Володимиром Великим 988 р. І в Київсько- Руській державі не просто існувало, а й визнавалося головною релігією язичництво. На доказ достатньо нагадати, що той же великий князь Володимир, як зазначено в «Повісті временних літ», 980 року робив спробу створити навіть загальнодержавний язичницький пантеон. На пагорбках Києва були поставлені ідоли – Перуна, Дажбога, Хорса, Стрибога, Симаргла і Мокоші. Головні божества громовержець Перун та «скотій бог» Велес (Волос) стояли: перший на пагорбі, а другий – під Горою (на Подолі). Умови державно-політичного, міжнародного розвитку змусили поміняти богів, однак, зауважимо, не так у сенсі релігійному, як церковному, бо язичництво, хоча й переслідувалося офіційно, увійшло органічною часткою у духовний світ русичів-українців, оскільки жило не так на рівні ритуалів, як на рівні свідомості. А свідомість швидкоплинно не викорінюється навіть терором. І цього типу консерватизм є явищем прогресивним: інакше Київська Русь ніколи не вирвалася б із лещат Візантії (і візантійщини), як і Україна – Польщі чи Росії. До того ж християнство було плодом інтелектуальної та соціальної діяльності, однією з трьох світових релігій, а язичництво сформувалося тисячоліттями в процесі передусім природної життєдіяльності. І, що не менш важливо, язичництво було феноменом, типовим для всіх народів, бо породжувалося подібними умовами буття (характеру стосунків з природою), – однак і за цих умов носило яскраво виражений народний характер, залежний від різноманітних природно-виробничих обставин, особливостей етнопсихології. Але є підстави починати історію релігії з християнства. Віра, релігія і церква – явища не тотожні, як є немало потоків та ворогуючих церков у кожній релігії. Закономірно, що праукраїнське язичництво виявилося у багатьох аспектах суголосним з індоєвропейським: між цими народами з найдавніших часів були інтенсивні контакти. Наслідки їх відбилися в типології поглядів на природу, людину, богів. Землю і Небо, а все те – у пам’ятках фольклору та писемності релігійно-філософського змісту, у тому числі в таких монументальних епосах, 476 як «Рігведа» й «Магабгарата», «Велесова Книга» і «Слово о полку Ігоревім». Аналіз найдавніших пам’яток засвідчує: головним для пранародів було усвідомлення: що є і як створився світ; що є і яке призначення людини; що є і як створилися люди й боги; що є і з чиєї волі чиниться добро або зло; що є та як досягти життя і безсмертя (та, відповідно, як уникнути смерті). Індійці витворили брахманізм як віру про божественне походження не лише богів (Шіви, Вішни і Брахми), а й частини людей. Завдяки цьому вони бачили в єдності Людину, Землю і Космос, а життя – як реалізацію волі до добра й безсмертя («Рамаяна»), до благородної добротворчості, внаслідок чого їхня теогонія гуманістична, позначена рисами філософського антропоморфізму, єдністю етичного й естетичного начал, віри і розуму. Тріади Людина – Бог – Природа, віра – діяльність – розум, життя – смерть – безсмертя визначають і сутність праслов’янського язичництва. Як і в праіндійців, зерно релігії складала віра в природність людини та людяність природи, а образи богів були символами природно-життєвих сил, сімейних, статевих, родових, племінних, державних відносин, напрямку духовних, соціально-політичних шукань людини. Тому боги були втіленням і реальних, і надприродних сил, покровителями не тільки лісів і вод, худоби й ремесел, а й родів та племен, воїнів, скотарів і землеробів, царів і полководців. «Показово, – пише С. Наливайко, – що ідол Волоса (Велеса.– П.К.) стояв на березі Почайни. Це свідчить, що Волос/Велес пов’язувався з водою, з багатством. А найбільшим багатством для давніх слов’ян була худоба. Саме ім’я слов’янського божества легко пояснюється із санскриту. Якщо врахувати, що в самих індійських мовах не завжди чітко розрізняються звуки «ш» та «с» (наприклад, Шіва й Сіва), що слов’янському «л» часто-густо тотожне санскритське «р» (слава – шравас: полни, полнїи – пурна, вълк – врік; толк – тарк тощо), то на індійському ґрунті Влес-Велес мусив би мати форму Вреш. І така форма в санскриті справді є: це слово вріш, яке означає бик. В індійській міфології «скотіїм богом» є якраз Шіва-Рудра, котрий у зв'язку з цим має епітет Пашупаті, тобто Батько/Владика тварин», де Пашу – тотожне латинському реси – «худоба», саме з цього слова згодом постало і значення «гроші». Вріш надзвичайно популярне в індійській міфології. Воно входить у топоніми (Врішапрастха, Врішабга), імена мудреців, героїв та царів (Вріша, Врішака, Врішакапі, Врішасена, Врішамітра, Врішабгадева, Врішапарван), епітети Крішни (Врішабгексшана, Варшнея) і, що особливо важливо для нас, в епітети Шіви (Врішпаті, Врішанка, Врішадгваджа). Останні три епітети означають відповідно Бик-владика, Бикоемблемний, Бикостяжний. Основа вріш, окрім значення «бик», має і значення «дощ», тобто поняття «бик» невіддільне від поняття «дощ». Водночас основа «варш» тотожна основі «вріш», окрім значення «іти дощеві», має і значення «осипати дарами». Тобто бачимо, що ця основа пов’язується з багатством, а обдарування багатством, добробутом було однією з функцій Волоса. Через те ідол його і стояв біля води. Із 477 санскритськими основами варш-вріш на слов’янському ґрунті сталася та сама видозміна, що і з основою вардх-врідх, яка на слов’янському ґрунті придбала форми валд/волд/волод. Це добре видно на прикладі імені Володимир, Владимир. А коли так, то на слов’янському ґрунті основа вріш прибрала подоби влес, велес, а її різновид варш прибрав форми валс, влас. Що ми й бачимо в імені Влес, Волос і в імені Влас. Обидва імені, таким чином, означають «бик», що цілком відповідає функції «скотього бога». У християнський період Волоса/Велеса було замінено християнським покровителем худоби святим Власієм, Власом, причому дослідники схильні вважати, що тут має місце випадковий збіг імен язичницького божества й християнського святого. Насправді ж, як бачимо, і Волос, і Влас мають спільне походження і однакове значення, тобто обидва імені етимологічно тотожні. Показовим щодо Волоса є звичай, який ще на початку нашого століття здійснювався весною на Амудар’ї. На середину ріки вивозили в човні стриноженого бика, де йому перерізали горло й кидали в річкові води. А люди на березі в цей час вигукували: «Нехай буде вода! Нехай буде врожай! Нехай буде достаток!» Зрозуміла мета такого дійства: то всенародні жертвоприносини ріці, що мала напоїти землю цілющою вологою, забезпечити багатий врожай, принести громаді достаток. Бо води, за первісними уявленнями, поділяються на чоловічі та жіночі. Чоловічі – це дощові та снігові, «небесні» води, а жіночі – води колодязів, криниць та джерел. Дощ, який проливається на землю, – це те сім’я, з якого народжується все живе, бо саме снігові й дощові води здатні запліднити землю. Тому небо уособлює чоловіче начало, а земля – жіноче. Небо – бик, а земля – корова, небо – батько, а земля – мати, годувальниця. Санскритське «го», яке входить в епітети Гопали/Крішни, тотожного нашому Купалі, поряд із значенням «бик», «корова», має і значення «земля», оскільки і корова, і земля – обидві годувальниці. Тож епітет Крішни Гопала – «Охоронець худоби» – тотожний епітетові купала, одному з синонімів слова «цар», дослівно «охоронець землі», де ку – «земля», а пала – «захисник», «охоронець». Сліди таких уявлень збереглися серед українців. Показово, що Амудар’я в давнину називалася Вахш (Окс античних авторів), що якраз означає Бик. Тож тепер зрозуміло, що давні хорезмійці та їхні теперішні нащадки приносили в жертву ріці тварину, якій поклонялися і іменем якої називалася ріка. Такі ж точнісінько уявлення могли бути властиві й давнім слов’янам, серед них і киянам. Про це подає звістку арабський автор Ібн-Фадлан. Він мовить, що руси своїм богам жертвували і биків. Отож саме з того місця на Подолі, де стояв ідол Волоса, й могли починатися ритуальні обряди, пов'язані з водою, родючостю, достатком. Могла починатися й переправа, перевіз, брід через Дніпро, бо факти свідчать, що переправа, перевіз, брід у давні часи мали магічний зміст, вважалися священними. А племінний ватажок, вождь, князь мав 478 до цього пряму причетність, оскільки був наділений функціями поєднувати Землю й Небо, людей з богами, берег лівий з берегом правим, світ земний зі світом потойбічним. Саме звідси полянський князь Кий міг починати здійснення необхідного ритуалу. Зокрема, принести в жертву бика – тварину, якій поклонялося його плем’я, інша назва якого – русь так само пов’язана із санскритським терміном вріш-варш. Отже, із богом Волосом, Велесом. Цікаво, що «Велесова книга» підтверджує це, кажучи в табличці 7г: «а тому ми коровичі: скіфи, анти, руси, боруси й сурджці». Тож полянський князь Кий не тільки міг, а й мусив пов'язуватися з човном, оскільки це випливало з самих його функцій як племенного ватажка і жерця водночас. Що зовсім не заперечує, а навпаки, підтверджує його князівський статус. Між Дніпром і Амудар’єю простежується й більш глибокий зв'язок. Є підстави тлумачити деякі з численних назв на означення Дніпра як «Бик». Це, зокрема, стосується назви Вар, що її готський історик Йордан подає як гунську, а також Варом, Варух, де в санскриті слово вар означає і «вода», і «жених», «самець». А те, що вода могла уособлювати чоловіче начало, ми бачимо на прикладі Дніпра, у водозборі якого не злічити назв типу Самець, Веприк, Бик, Жеребець, Кабан тощо. Давні греки уявляли собі річкові божества з бичачими головами, а в Індійських джерелах небо неодноразово постає як бик-плідник або жеребець. Назва скіфської святині Ексампей – не що інше, як трансформоване індоіранське Укшан+пей – «Переправа/Брід Бика». Назва ця тотожна англійській назві Оксфорд, назві Боспор та Узбой у Середній Азії. Невипадковим у цьому світлі постає і Шевченкове «як реве Ревучий», де «Ревучий» може пов’язуватися саме з биком. Можна було б говорити про достатньо яскраві паралелі і з язичницькими поглядами сірійців, греків (є переказ про те, «що індійці, мешканці гірських районів, поклонялися Діонісу»). А саме з Кримом пов'язується в античних авторів це божество. Процесії «діонісійців» у Північно-Західній Індії описані давніми авторами» Арріаном і Страбоном. І показово, що свідчення про Шіву- Рудру багато в чому збігаються з античними свідченнями про «індійського Діоніса». А Геродот ще в V ст. до н. е. мовить, що кожні три роки будини в своїй столиці Гелоні святкують Діонісії. «Це тим цікавіше, – зауважує С. Наливайко, – що будини давні насельники України, а деякі дослідники ототожнюють Гелон із Києвом». Можна було б говорити й про паралелі з язичництвом римлян, кельтів, чехів, ісландців, та обмежимося підсумком: вони за наповненістю змістом універсальні. І це говорить як про автохтонність, так і про універсальну природу й українського язичництва (до речі, від правіків до теперішнього часу). А найповнішим, цілісним виразом його найдавнішої системи у писемному слові є «Велесова книга» – архетвір української історіософії, релігії, філософії, мистецької (у даному разі словесної) творчості. Найповнішим і в плані широти, і – що особливо важливо! – глибини охоплення матеріалу. 479 Маємо на увазі, що найстарішим носієм релігійно-філософсько-мистецьких уявлень, поглядів, світовідчуття, етики, естетики, творчості завжди є фольклор, народна творчість загалом, бо вони є найорганічнішими формами самовираження людей і народів. У них поєднуються як індивідуальні, так і вселюдські начала ще з правіків. До того ж, знову-таки, коли йдеться про праукраїнську культуру, то, за глибоким спостереженням автора «Історії української літератури» (в 6-ти томах) М. Грушевського, у формах мистецької синкретичності, а далі й універсальності. Так, найдавніші пам’ятки мистецтва передісторичної людини на території України, зазначає М. Семчишин, відносяться до доби пізнього палеоліту (епохи: оріньякська – самотрейська – мадленська – 25000 – 15000 літ)... розкопки біля села Мізень над р. Десною (Чернігівської області, де, до речі, створено прекрасний природний музей. – П.К.), Добраничівки (Черкащина) та с. Гінці (Полтавщина) відкрили нам житла стародавніх мисливців. Ці житла, похожі на намети, були споруджені з дерева і кісток мамута. У них, як і в іншого типу житлах, знайдено крем’яні знаряддя, які відзначаються різноманітністю і тонкою обробкою. «Серед творів мистецтва найбільшу увагу привертють стародавні скульптури у формі невеликих статуеток, які мали відображати образ матері в родовій громаді і користувались особливою пошаною, бо зберігались у так званих родових святилищах. Прикметне теж те, що в мізинських статуетках немає виразно окресленої голови, а якщо така є, то відсутнє обличчя. Крім жіночих статуеток зустрічаються фігури тварин і людиноподібних статуеток з кістки і каменя. В Мізині відкрито теж цілу майстерню з набором крем’яних знарядь. Мали теж мізинці змилування до прикрас з слонової кості та до геометричного орнаменту. Знахідки мізинської культури старокам’яної доби, що стала початком чи може попередником відомої в центральній і західній Європі так званої мадленської культури, подибуємо і в інших районах України (на Київщині, Полтавщині), а теж на терені Західної України (Теребовля, Золочів, Чортків та ін.) і вони доводять, що палеолітична людина, хоч расово невизначена, мала свою типічну мистецьку культуру». Гадаємо, доводять і те, ще в найдавніші епохи формується праукраїнська культура на всьому просторі українського географічного, етнічного, суспільного, виробничого ареалів. І нашарування наступних епох доповнюють «масу», але не змінюють ядра, структуротворчих чинників культури. А також, що матеріальна культура й релігія, філософія, мистецтво – явища нероздільні, споріднені духовно, і за всім тим стоять чинники природні (земні) та космічні, як підвладні досвідові, так і таємничі (нерідко трактовані як містичні, але насправді просто непізнані). Доказ – і культура наступних формацій – трипільської (яка була типова для осілого місцевого населення, яке етнічно, твердить М.Семчишин, можна б визначити за протослов'ян, а в нашому випадку за прапредків українців», тим 480 більше, що «визначаючи культури через культ поховань, ототожнюючи культуру і етнос, Хвойка встановив, що «народ, якому належать могильники полів поховань в середньому наддніпров'ї, це і були наші прапредки», зокрема з її культом сонця та жіночих фігурок, пов’язаних з культом родючості і панування духів предків. Отже, коли, на думку автора книжки «Минуле пливе в прийдешне» Д. Гуменної, було покладено «основи нашого національного світогляду і витворено своєрідність, якої нема у всіх інших слов’янських сусідів. Те щось унікальне, відмінне є просто в нас самих», скіфської (творцями якої були іранські племінні групи скіфів, сарматів, аланів) з їх щільною взаємодією з античними грецькою і римською культурами, зарубинецької (II ст. до н. е. і ІІ ст. н. е.) і черняхівської (II-V ст. н. е.) культур, творцями яких були склавіни та анти з гілки слов'ян, що їх історик готів Йордан називав венедами, і які досліджені та переконливо показані В. Хвойкою, Ю. Брайчевським та В. Бараном («Черняхівська культура», 1981). Ще з найдавніших епох яскраво виявляється всебічна взаємозалежність структури та форм цивілізаційного і культурного розвитку, а також їхньої взаємозалежності з етноприродним середовищем. Антська культура була культурою полян і розвивалася на землях, поєднаних Дніпром, Карпатами, Дунаєм; столицею держави антів був Київ, про що повідомлялося в арабських джерелах та у вірменському літописі ще в другій половині VI ст. (коли «Київ» і «Русь» пов’язуються з країною, яка простяглася від Кавказьких гір до Закарпаття). Кожна із названих культур репрезентувалася не лише полянами, а й іншими племенами; отже, мала прояви не лише автохтонної єдності, а й багатоплемінної полівалентності, однак вирішальним було вітчизняне структуротворне начало, яке уповні виявилося в час Київської Русі, але формувалося задовго до неї, внаслідок чого «національна свідомість спільноти антських руських земель існувала скоріше, бо вже в половині XI ст... русько- український народ був... сформований як одна нація» (М. Семчишин). Органічним, найглибшим проявом тієї свідомості стали релігія – філософія – мистецтво, особливо – словесне. Так, ще з найдавніших часів окреслилося два річища духовно-мистецької творчості: поезія обрядова і поезія календарна. Дуже умовним є погляд, немов би обрядова безпосередньо пов’язана з поглядами на людину, життя, всесвіт; календарна – лише з виробничими заняттями, зумовленими порами року. Насправді в творіннях обох циклів панує передусім світоглядне начало: образи людей і тварин, явища природи, стихії Землі і Неба, полювання чи рибальство, весна чи зима, річка чи ліс – все постає в цілісній картині життя не лише у фізичних, а й у духовних сутностях, є знаком чи символом мислення й віри, при тому – величезної узагальнюючої сили. І це природно. Тварини сприймають однолінійно, тому однозначно; люди мислять асоціативно, системно (тому ж: тварин дресирують, людей виховують), 481 і тому не лише логічно, предметно, одинично, а й множинно, узагальнююче, символічно. Це веде до образності мислення: золото – не лише цінно, красиво, а й велично («золотий стіл» – простеол), і не лише конкретно (золоте стремено), а й абстрактно (золоте слово, золоті мрії, золоті сни); бик – не тільки корисна тварина, а й символ чоловічої сили, родючості, бик – бог; жінка – мати, кохана, сестра, дружина: заміжня – горлиця, дівчина – зозуля; мати – і основа, хранителька роду, і Земля: символ плодючості, щедрості, вірності й сили (завдяки єдності з нею Антей непереможний), духовності та краси (звідси філософія антеїзму). Князь – і конкретний Володимир Великий, і – символ Києва, Русі, «ясне сонечко», спілкування з яким надає людям і подіям билинної величі та епічності, символічної єдності поколінь в часі і просторі. І так само Микула Селянинович постає образом символом єдності людини – природи – держави, хлібороба Землі, воїнської й трудівничої життєдіяльності. Навіть покійники – це не тільки раніше реальні люди, а й духи, які можуть приходити на землю й впливати на долю живих. Від замовлянь, колядок, щедрівок, ліричних пісень до міфів і героїчного епосу – такий шлях розвитку форм. Та головне, що за ним – шлях пошуку відповідей на питання про сенс буття, причинні наслідки, носіїв добра і зла, а тому – шлях до системного мислення і синкретизму: з одного боку – слова, ритму, карнавальності (обрядові дійства), а з другого – уявлень різних епох, поколінь, етнодержав. При цьому синкретизм, основа і мета якого – єдність не лише у сфері життєдіяльності роду (обряди, традиції), племені (звичаєве право, вірування), держави (закони, владні структури), а й у сфері почуттів, філософських понять, етико-естетичних уявлень, критеріїв. Зрештою – уявлень про світобудову й людину, а відтак – творчу силу Буття, роль, місце богів. Наслідком такого роду синкретизму праукраїнців й стають релігійно-філософські ідеї Троїстих Єдностей: Вогню, Світла, Потуги Всесвіту – з одного боку, Перуна – Дажбога – Сварога – з другого (що синкретизує й ще одну тріаду: Прави, Нави і Яви, про що мова попереду). Наскільки цей синкретизм глибинний та широкий, а наслідок універсальний, можна переконатися на прикладі історії творення, змісту й символіки нашого прапора. Як розповідає давню легенду М. Грушевський, Бог, сидячи із Сатанаїлом на Дереві Життя посеред безберегого океану, пропонує дістати з його дна Жовтого піску і Блакитний камінь. Коли той дістав, Бог творить із нього Землю і Небо, що й визначає кольори-символи держави, а відтак і прапора та прагерба – Тризуба (знову-таки, образу Триєдинства). Це переконливо розкрито О. Братком-Кутинським у праці «Феномен України», процитувати яку є рація розлогим уривком. «Всеохоплююче проникнення ідеології триєдності світотворчих сил у ментальність українського етносу, в його побут, пісні і обряди не могло обминути національного образотворчого мистецтва. І справді, символи Трійці 482 панують як в українських традиційних барвах, так і в українському орнаменті, де вони зливаються з дрібнішими символами в цілісних композиціях. Образи священних рослин, разом і образами сонця-кола, рогатого місяця, зорі, хреста, сварги, триквестера, дерева життя – тристеблевої квітки, тризуба – трилисника, нескінченності пізнання – колесо-квітка, Великої Матері, міфічних зміїв, оленів, сонячних птахів – півників тощо увійшли в наше різьбярство, карбування, вишивання, килимарство, писанкарство, гончарство, розпис хат, виготовлення оберегів... Для розгляду всіх цих мистецьких скарбів потрібні спеціальні дослідження і багатотомні публікації, отже, для висвітлення теми нашої роботи обмежимось, переважно, аналізом використання лише одного із знаків Трійці, а саме Тризуба, і лише в обмежених проявах образотворчого мистецтва, а саме в орнаменті та в барвах. Для української культурної традиції найхарактернішими є п’ять різновидів цього знака:
Кожен різновид має безліч варіантів, які різняться переважно більшим чи меншим ускладненням малюнка. Перший різновид зберігає надзвичайну стійкість форми протягом тисячоліть. Так: за доби трипільської культури (IV-І тис. до н. е.) бачимо його у вигляді рельєфних наліпів та в зображеннях трипалого божества на керамічних горщиках. Шанують його наші предки і за скіфо-сарматської доби (кінець І тис. до н. е. – початок І тис. н. е.), сліди того збереглися, зокрема, в Ольвії. Особливо цікавим з тогочасної символіки є стилізоване зображення шанованого ще трипільцями божественного життєтворчого змія. Трипалі кінцівки змія розміщені у вигляді хреста (адже хрест теж є одним із знаків, що символізують Трійцю). Цей різновид знака бачимо в навершях знамен чи зброї на середньовічних українських іконах, зокрема на іконі «Воздвиження», у сценах- картинах «Поцілунок Іуди», «Христос перед Анною і Каіфою» та інших. Перший різновид тризуба успішно виявляє себе і в князівські часи кінця І – початку II тисячоліття н. е., і в оздобленні запорізьких порохівниць, і в народному ритуальному різьбярстві середини II тисячоліття, де він дещо ускладнений комбінацією з іншими символами Трійці – шестикутною зіркою, і в сучасному українському образотворчому мистецтві. Розгорнений аналіз мотивів української народної орнаментики, зроблений М.Р. Селівачовим, охоплює майже всі з досліджуваних нами різновидів тризуба включно з першим. Другий різновид має більше варіацій та ускладнень. Зустрічаємо його до н. е. в Ольвії серед культових виробів із свинцю, т.з. «букраній», та на початку н. е. серед сарматських знаків. Форма цього різновиду виявилась зручною для 483 навершя культових споруд знамен і скіпетрів. Своєрідне навершя для ритуального скіпетра знайдено на Запоріжжі у Луговій Могилі. Символіка скіпетра є розгорненою (включає характеристику іпостасів трійці як активних живих «промовляючих» чинників). Закодований у символіці скіпетра зміст досягає глибшого розкриття при його зіставленні з прадавньою українською колядкою про створення світу. Неважко помітити, що в основі колядки і конструкції ритуального скіпетра лежить одна й та ж символіка життєтворчої Трійці. Символ «космосу» порядку, організації, представлений у скіпетрі трьома гілками «дерева життя», тотожний «зеленому явору» колядки, який символізує організований простір, що формується серед «хаосу» («синього моря», тобто неорганізованого простору, у якому ще не існує ні «нащадка світа», «ні неба, ні землі»). Цілком ймовірно, що й пташки з дзвониками в дзьобах на галузках скіпетра тотожні «трьом голубонькам» (в іншій колядці «трьом соколонькам»), які, подзвонюючи в такт з ритуальними дійствами скіпетроносця, немовби «радоньку радять як світ сновати». Різновид тризуба, який ми розглядаємо, у І тис. н. е. використовувався не лише для навершів і скіпетрів, а й для прикрашування одягу. Дві срібні прикраси з Тризубом цього зразка знайдено в с. Перещепине на Полтавщині. Пізніше, в князівські часи, знаходимо їх на Чернігівських перстнях, накарбованих прикрасах піхов та на керамічних виробах у Києві. Цей же різновид тризуба зображується як захисний знак на дверях гуцульських хат, на щитах українських дворнських гербів, а його ускладнена форма надається гуцульським ритуальним трійцям. Найбільшого ускладнення й розвитку цей різновид тризуба набирає у культових орнаментах, що прикрашають храми, зокрема Київську Софію. Подібно до розписів церковних стін будуються з другого різновиду Тризуба й прикраси печаток текстів українських рукописних книг XIII–XVII ст., що пізніше зустрічаємо і в друкованих книгах. Народна трансформація другого різновиду Тризуба в українському образотворчому мистецтві тісно пов’язана, як уже зазначалось, із символічним уявленням Всесвіту у вигляді «дерева життя» («райського древця» українських колядок). Традиційна троїста квітка-древце українських орнаментів, власне, і є розвитком цього різновиду знака Трійці. У народному декоративному мистецтві другий і третій різновиди тризуба іноді зливаються. Те ж саме можна сказати й про елементи орнаментів церковного розпису. Незважаючи на поєднання форми другого і третього різновидів, маємо їх все ж розрізняти з огляду на відмінність в історичному розвитку. Третій різновид відомий ще з кам’яного віку. Виготовлений з кременю тризуб цього різновиду (ймовірно, скіпетр) знайдено у с. Василівці Запорізької області в археологічних шарах II – початку І тис. до н. е. Бачимо його як прикрасу головного убору скіфського вбрання, зокрема головного убору богині 484 Деметри, знайдену біля с. Велика Білозерка в археологічних шарах середини І тис. до н. е. У наверші скіпетра архангела Михаїла на печатці Мономаховичів; на срібній чаші з Чернігова; в нагруднику воїна з фрески Кирилівської церкви у Києві, де він відіграє роль оберега – прикраси аналогічного нагрудника. Значний інтерес становить поєднання тризуба з іншими знаками Трійці (Хрестом і Сваргою) на фресках Софії Київської. Особливо цікавим є формування хреста з чотирьох тризубів третього різновида, аналогічно як сформований ольвійський хрест з трипалих лап священного змія. Рослинна емблема Франції, знаменита «флер-де-лі» (золота королівська лілія на синьому тлі), теж побудована на третьому різновиді описуваного знака. Перед тим як потрапити на герб Бурбонів, цей знак шанувався українськими кельтами-галами (тепер Галичина, Бойківщина) та французькими галами- кельтами. Бачимо його від початку XI ст. на позолоченій блясі з дитячої могили у Білгород-Дністровському. Цей знак зустрічається в гербах українського дворянства та в українському народному орнаменті, де він, як уже зазначалось, зливається з ускладненими формами другого різновида та четвертого різновида. Класичні форми четвертого різновиду чітко відрізняються від усіх інших. У їхній основі, як і в основі трьох перших різновидів, очевидно, та ж сама асоціація з «деревом життя», точніше з його тригалузевою життєтворчою верхівкою. Однак більша формалізація (введення прямокутних елементів, нетипових для рослин) зробила цей різновид символу Трійці привабливим для знаків влади і власності. У І тис. до н. е. цей знак ставився на монеті скіфського царя Савмака, на ольвійських монетах і монетах царя Рескупорида; на монетах Пантікапеї. Цей же знак бачимо на монастирській цеглі XII ст. у Володимирі Волинському і на дверцях гуцульських хат. Дещо видозмінені варіанти знака бачимо на цеглі київського Подолу, на щитах гербів українських дворян та у формі гуцульського ритуального свічника. Вкрай ускладнені варіанти четвертого різновида, що переростають в орнамент, прикрашають храм Софії Київської, староукраїнські рукописні книги, прикраси-обереги одягу. На відміну від чотирьох уже розглянутих різновидів, побудованих на образах рослинного світу, п’ятий різновид знака Трійці має в своїй основі образ триязикого полум’я. Він поширений серед усіх народів землі. Проява вогню – неодмінного атрибуту індійського бога життя й смерті Шіви (Сяйва) – виражається або знаком триязикого полум’я, або Тризуба. Аналогічна тотожність знаків і в Тібетській символіці. Тризуб-полум’я бачимо в Херсонесі на капітелі на давній українській іконі, що зображає енергетичну підтримку розп’ятому Христу. Формалізація зображення триязикового полум’я почалася ще в праарійські часи. Як і четвертий різновид знака, воно виявилось зручним для розробки родових і державних знаків, вписування в них монограм та інших додаткових смислів. Таке використання п’ятого різновида знака на терені України зафіксовано вже в монетах скіфського царя Фардзоя. Вписували свої монограми 485 у форму Тризуба київські князі (розшифрована О. Пастернаком). Застосовувався цей знак як оберег і тавро у Києві, в Остерському Городці і в Карпатах. Під впливом плетінкового ускладнення четвертого різновида із знака триязикового полум’я витворюються державні знаки київських князів Володимира Великого й Володимира Мономаха та герб УНР і сучасної Української держави. Надзвичайно цікава побудова староукраїнського плетінкового орнамента, у якому поєднуються другий і третій різновиди Тризуба. У цьому орнаменті дано розгорнуту картину світобудови – два начала породжують третє, яке, у свою чергу, породжує нову Трійцю, виражену вже трьома началами. Найбільшого поширення такий орнамент набув за часів княжої доби. Ним прикрашали одяг, зброю, книги, широко використовували при розписах храмів. Саме такий плетінковий орнамент ми бачимо на піхвах та руків’ї шаблі, виготовленої у Києві на межі Х–XI ст. і всесвітньо відомої під назвою «шабля Карла Великого». Ця реліквія знаменита не лише своїм орнаментом, а й легендарною історією, яка свідчить про високий рівень тогочасної української культури і заслуговує на те, щоб коротко її переказати. Як потрапила ця унікальна шабля до німецьких церемоніальних інсигній – лишається загадкою. Шабля не має подібних. Єдина шабля з дуже близьким орнаментом уздовж леза, за даними А.Н. Кірпічнікова, знайдена у Києві. Існують версії, ніби шаблю подарував Карлові Гарун аль Рашид, ніби вона була взята в бою з аварами, подарована угорським королем та інші. В усякому разі, до кінця XVIII ст. нею опоясували імператорів Священної Римської імперії при їх коронації, а з 1801 р. шабля стала експонатом Віденського історично- художнього музею, де й було виявлено її київське походження. Один з дослідників шаблі А.Н.Кірпічніков («Так называемая сабля Карла Великого», – Сов. археология, 1865) вважає, що стилістична ідентичність орнаментальних мотивів руків’я і піхв шаблі та аналогічних виробів київських майстрів (меч, прикраса ножен з Десятинної церкви, шабельні перехрестя з Гочева і Княжої гори, прикраси одягу тощо) настільки повна і вражаюча, що й без спеціального мистецтвознавчого обґрунтування орнаменти шаблі й виробів можуть бути віднесені до одного культурно-художнього осередку. «В цілому,– пише Кірпічніков,– ми маємо справу з тим орнаментальним стилем, який пишно розів'ється у XII–ХIIІ віках і посяде панівне становище в архітектурі, прикладному мистецтві та книжковій графіці і джерела якого виходять з ранньокиївського періоду...» Завдяки високій культурі орнаментування і зброярської справи шабля київських майстрів стала державною реліквією німецької корони, так само високо шанованою, як і наше Київське Євангеліє, привезене Анною Ярославівною до Парижа, на якому потім, ще багато століть, французькі королеви присягали на вірність королю й народу Франції. Завершуючи нарис про основні засади символіки українського 486 образотворчого мистецтва, згадаємо про давній синтетичний знак, названий нами «магічна квітка». Цей знак об’єднує в собі символи Тризуба, Христа, Кола, Квадрата, а в більш давніх зразках ще й Священного Змія. Коріння цього знака тягнеться з трипільської культури, але довершеності він досягає у першому тисячолітті н.е. у скіфській культурі періоду Боспорського царства. Християнський варіант «магічної квітки» широко представлений в мозаїках та фресках Софії Київської (XI ст. н. е.), зокрема в розписах стелі Південної башти та бані на південних хорах; мозаїки головного вівтаря (Євхаристія, Святительський чин); розписах Михайлівського вівтаря (рештки орнаменту під фрескою «чудо архангела Михаїла в Хопех»); у розписах південних внутрішніх та зовнішньої галереї, Південної башти тощо. Українська дохристиянська символіка продовжує жити в Україні й сьогодні і не лише в знаках трійці чи Магічної квітки, а й у найрізноманітніших проявах народного мистецтва. Для прикладу можна навести вже згадуване різьблення ритуальних свічників та писанкарство. Тут можна бачити традиційне зображення арійського бога Митри, яке складається з трьох постатей, – однієї великої посередині (денне сонце) і двох менших обобіч (ранкове і вечірнє сонце). Денний Митра тримає хреста, але це аж ніяк не руйнує дохристиянської композиції. Оскільки шестикутна зірка, так само як і хрест, символізувала поєднання протилежних світотворчих сил, тобто вогню (батьківська енергія) і води (материнська енергія), то можна думати, що вона не випадково була зображена на трійці і, очевидно, мала відношення до якогось ритуалу у водосвятті. Але й без того різьба була стислим символічним записом складної світоглядної концепції, яку наближено можна уявити так: дві триєдині сили: (чоловіча, зображувана трикутником, спрямованим угору, і жіноча, зображувана трикутником, спрямована униз) творять – третю, синівську (сама шестикутна зірка). Ця трійця сил (батьківська, материнська, синівська), творять нові триєдині світи– три нові трійці (три менші шестикутні зірки). Ці три нові трійці переходять у підсвічники, далі свічки, далі полум’я, тобто знову переходять у триєдину батьківську силу (триязике полум’я, яке тотожне трикутникові, спрямованому вгору, тризубові і т. д.) Власне так уявляли розвиток всесвіту наші предки: Бог Отець поєднується з Богинею Матір’ю, народжується Бог Син, який, розвиваючись і мужніючи, стає Богом Отцем і розпочинає новий цикл світотворення. Не менш давньою від триєдиного ритуального вогню українською традицією є великоднє писанкарство. Яйце є символом зародка Всесвіту, отже, символом і його народження, і воскресіння. Особливо, коли на яйце від курки- первістки накладають символічний орнамент і воно починає називатись «святою писанкою». Писанка – святе Дитя святих батьків світу. Навіть шкарлупки з писанок мають бути повернені батькам світу (вкинуті або у вогонь, або у воду). Існує повір’я, що шкарлупки, вкинуті у річку, вода на десяту 487 п’ятницю (святковий день у наших предків) принесе до рахманів (брахманів), саме в день, коли настає Рахманський (Брахманський) Великдень. Аналізуючи графіку українського образотворчого мистецтва, не можна обминути символіки й енергетики барв. У попередніх розділах вже згадувалось про глибинний зміст жовто-синього сполучення кольорів. Тут розглянемо символіку й енергетику барв більш послідовно і повно. Чому енергетику? Тому, що зв’язок світлової енергії і кольору більш доступний безпосередньому сприйманню і розумінню, ніж зв’язок енергії і графіки чи просторової форми. Як встановлено наукою і як підказує власний досвід кожної людини, жодна активність нашому фізичному світі неможлива без певного енергетичного забезпечення. Отже, вражаюча тисячолітня активність національних символів має, очевидно, ґрунтуватись на неабиякому енергетичному потенціалі, й обминути цей аспект символіки ми не маємо прав. Проблема енергетичного потенціалу символів, однак, не є традиційною і самозрозумілою, що творить деякі труднощі в її доступному викладі. Тому розпочнемо знайомство з нею поступово, в процесі розповіді про символіку національних барв, знаків та про національну ідеологію, концентрованим виразом якої і є національна символіка». (Вечірній Київ. – 1995. – 15 лип. (інші публікації в номерах: 9 – 30 черв., 1 – 25 лип.)). Навіть у підручниках 90-х років XX ст. автори вважають можливим твердити, що історію української філософії та культури можна розпочати хіба що з XVI ст., ставлячи знак рівності між власне філософією та культурою і працями з історії філософії та культури, зводячи, разом з тим, їх до ідеології як надбудови. Не важко переконатися, що ми, по-перше, мали свою філософію та культуру ще задовго до Київської Русі; по-друге, що релігія, філософія, мистецтво (культура) були посестрами ще в дописемній добі і мали як самодостатні якості та риси, так і типологічні. А також виступали і надбудова, і базис, бо з покоління в покоління ідеологія виступала і засобом збереження держави, і основою її розвитку. Новим етапом стала епоха, на матеріалі (досвіді) якої було створено «Велесову книгу» (тобто, VI–IX ст. н. е.). До цього етапу релігія, філософія, мистецтво формувалися й структурувалися у своїх частинах (ідеях, уявленнях, переконаннях). «Велесова книга» стала цілісною системою – міфом етносу (нації), що вийшов з маси етногруп, усвідомив себе (поділив світ на «я» і «вони»), став на шлях здійснення власної історичної місії. Релігія там, де починається віра; філософія там, де цілісно постають досвід, логіка, сумнів, отже – пошук істини; мистецтво – де синтезуються й символізуються душевно-інтелектуальні сили людини й етносу. Окремі його форми виявляють більше релігійну чи філософську силу творчості. Міф об’єднує зусилля. Його сутність – у конструюванні бажаної дійсності. Тому його мета – формування волі, історичної самосвідомості, ідеї повної (і зокрема 488 державної) самореалізації етносу. Тому: в основі міфу – осмислення Буття; мета – кристалізація світовідчуття, державотворної Концепції, волі до життя; засоби її досягнення і відображення, й конструювання ідеалу, утвердження його за допомогою релігії, філософії, мистецтва – з одного боку, і людини, суспільства, державотворної діяльності – з другого. Міф – це синтез енергії як Буття, так і Свідомості, тому з ним і пов’язано формування ядра нації (її характеру, волі, ментальності, історичної місії). «Велесова книга» – це і синтез нашої правіри, і пролог фіксованої історіографії та історіософії, не меншою мірою – філософії та мистецтва. Для переконливості процитуємо хоч би окремі принципові ідеї твору (який ми вже розглядали, але в іншому ракурсі):
Даремно згадали доблесні наші старі часи, Бо йдемо куди – невідомо. А так оглядаємось і говоримо, Що соромимося Наву, Праву і Яву знати Й обаполи тирла відати і думати. Се бо Дажбо створив нам яйце, що є світ-зоря, яка нам сяє. І в тій безодні повісив Дажбо землю нашу...
...Однак греки напали на Русь, чинячи злеє в ім’я богів.
...Се душі пращурів наших од Іру зрять на нас І там з жалю плачуть і виказують нам, що не берегли ми Праву, Наву і Яву, не берегли того, а ще й глузували. Істинно, що не достойні бути Дожбожими внуками.
...Муж, ідучи додому, не правий, якщо лише заявляє про права; І правий, якщо слова його з ділами збігаються.
...Правда така, що ми Дажбожі внуки ко уму, а ум великий божий є єдиний з нами, і тому творимо і говоримо з богами воєдино.
...Віче мали: що віче вирішить, то так і є; а що не рішено – не повинно бути. Вибирали князів од полюддя до полюддя... 489 ...Інша бо кров є свята кров наша. Про те мовилося, як обирали князів старотці наші. І так правили п’ятнадцять віків через віче.
...Перунами розтрощила русь землю готську і мечами знищила всякого, а землю їхню, як відомо, до своєї приєднала. А тут і хозари в наш час ратний пішли на нас. І тут бо руси кинулися до битви, як леви, і сказали: «Пропадемо, якщо Перун про нас не подбає». І той їм допоміг: готи були розбиті...
...Готи змістились і відійшли на північ... Русь же увійшла до цієї землі... І так уперше заспівала славу богам на землі чужинській. І сказала руськолунь: «Та є земля, і треба немало старатись, щоб утворилась земля наша».
...Велес бо навчив тих землю орати і зерно сіяти.
...і так роди жили окремими племенами. Се називаються ті поляни, свередзсі й деревляни: Тут бо всі руські, од руськолань походячи. Окремими є сумь, весь і чудь – і звідти прийшла на Русь усобиця.
...(Варягами) Русь була відрізана від заходу сонця, а інші пішли до сури на південь і заснували Сурожград біля моря, що належало грекам.
...Там і оселився Кий, що був засновником Києва. Та то був престол руський. Багато крові коштував той похід слов’янам. Анти не зважали на зло і йшли, куди Ор указував. Бо кров є свята. А кров наша про те каже, що ми русичі всі. Не слухайте ворогів, які кажуть: нема у вас доблесті.
...Давно були на Русі хазари, зараз варяги; Ми ж русичі, аж ніяк не варяги. ...Наші діди в небесах. 490 ...З підкорення се ми починали те заселення. Мовимо, що так літ за тисячу п’ятсот до Діра пішли прадіди до гори Карпатської І там оселилися і жили ладно, а старійшиною роду був Щек, од оріян той був.
...А князі і воєводи-отці вели людей битися з ворогами во славу Перунову. І се Дажбожа допомога наверталася на нас; І була держава та Руська од русів (Були війни з римлянами і готами).
...Зробили вигляд, що йдемо на північ, а напали на них і розбили їх. Подолавши їх, пішли до них і стали станами по Дунаю. І римляни напали на нас, і побили багатьох. Хоч спішили вони нас обезглавити, а тако ми обезглавили їх.
...Од отця Ора до Діра пройшло тисяча п’ятсот літ. Перси знали наші мідні мечі... І була руськолунь сильна і міцна, бо те від Перуна одержали ми. Скільки раз виймали мечі і виходили проти ворогів І відкидали їх од своїх теренів отці од роду Орового, славного і сильного, який і Сірію воював, і Єгипет. А в ті давні часи у нас не було єдності, і лишились ми без Велеса, як віск. Той бо говорив нам, що повинні ходити прямо, а не криво.
...Довго тривали літа рабства.
...Наші отці одні хомути носили і ніяк не звалися інакше, як язичники.
...І будемо простими, ставши собою. Не були ми тими, що йшли на чолі раті. І повернемось до того в собі, бо ходили гірше, як пси.
...І краще маємо зникнути, але ніколи не бути в рабстві і поклонятись богам їхнім. 491 ...Та відвернув (бог) своє лице од них, бо були у греків хрещені. Аскольд –темний воїн. а днесь од греків освічений, що ніяких русів нема, а суть ворове.
...Так і греки хотіли підкорити нас біля Хорсуна, і билися ми проти рабства нашого.
…А тому не послабляймося і не дамо землі нашої, як і землі Трояні не дали римлянам.
...То глянь, народе мій, який ти захищений і численний, і не збочив через втрати свої, і не спустився до ряду. Аби ми ворогами погонили, щоб біди позбавитись і життя інакше мати. Бо ми стали гордими і не уникали ворогів.
...І живі-таки завдяки жертві юнацькій і дівочій.
...Тут Русь зібрала свої сили і розбила гунів, утворивши край антів, а скуфь – Києву.
...То стрепенися, народе мій, од сплячки і в злагоді йди до стягів наших. А захистить нас од ворогів на Русі могутній Сварог наш, не інші боги.
...Питають нас народи, хто ми. А ми відповідаємо, що ми люди нерозумного краю, І правлять нами греки і варяги.
...Отож збираймо дружину до стягів наших...
Бо Мати наша співає над нами...
...А хто швидко йде, швидко і знайде славу. А хто тихо йде, то ворони на нього крячуть і курове кленчуть. Не худоба ми, а русичі, і то є іншим навчення, аби знали, що Права з нами.
...Тако смерті не маємо відтого, але життя вічне, 492 і завжди брат за брата стоїть.
...Мати-Слава б’є крилами о боки. І йдемо до стягів наших; а ті стяги Ясуна.
...То чи нам боятися смерті, коли ми нащадки славних! І Дажбо нас народив од корови Замунь, і були ми кравенці і скіфи, анти, руси, боруси, і сурожці І тако стали діди русове.
...Течуть ріки великі на Русі. І журчать вони, повноводні, співи стародавні про тих бояр, що не боялись до полів проти готів виходити, І багато літ битися за вольність руську.
...а по отцю Ору сини його розділилися на трійцю...
...Маємо битися за своє, а не говорити, які у нас батьки.
...Володарі наші єдино е Хорс і Перун, Яр, Купало, Лад і Дажбо.
...Про смерть нашу не думаймо, і життя наше на полі (бою) прекрасне.
...і маємо спати на сирій землі і їсти траву зелену, доки не буде Русь вільна і сильна...
...Згадаймо про те, що отці наші днесь у небі синьому і дивляться на нас.
...Греки бо ворожі на втіху собі, русове ж горді суть... Ту бо славу орли клекочуть там і тут, що русичі вільні і сильні по степах.
...Греки суть празні, а слов’яни працювали рабами на них. Отак наша земля, яка чотири віки була наша, стала грецька. А ми самі, як пси... Так днесь маємо дістати її і кров’ю нашою полити... 493
...Вони дали бо нам письмо своє, аби взяли його і розгубили свою пам’ять.
...І будемо великою державою з князями своїми, городами великими і безліччю зброї залізної. І буде безліч нащадків наших. (Жив Богумир, муж слави, що мав трьох дочок і трьох синів; і мати їхня, яку звали Славуна)
...І побачив увечері мужів трьох на конях... І сказали ті:... що шукаєш? Повернувся Богумир... і привів трьох мужів дочкам. Од них три роди пішли, що були слов’янами. Од них походять деревляни, кривичі і поляни. Дочки мали імена: Дрера, Скрева, Полева. Сини ж Богумирові мали імена Сієва і молодий Рус. Звідси походять сіверяни, і руси. Три ж мужі були три вісники про ранок, полудень і вечір.
...Се бо, молячись, Триглаву поклонятись маємо і йому велику славу співаємо.
...І богові Перуну, громовержцю і богові прі і боріння скажемо не переставати живих явищ кола крутити.
...І богові Світовиду славу проголошуємо – се бог Прави й Яви, і йому співаємо пісні, яко святе. І через нього знаємо світ бачити і в Яві бути. І той нас од Нави вбереже, і тому хвалу співаємо.
...І се одречемось од злих діянь наших І прилучимося до добра. Се бо рабів відпустимо, обнімемося. І скажемо, се зробивши, – се бо нас знаєте: як розумом усвідомили, так і подбали, як уміємо. А се таємниця велика, як і Сварог. Перун і Світовид – ті обоє удержані в небі. А з обох боків їх Білобог і Чорнобог б’ються...
...Слава богові Перунові огнекудру, 494 який стріли на ворогів пускає і вірного проведе до стезі, адже він воїнам честь і суд і, як златорун, милостивий і всеправеден є. (Завдяки Сварогові всеєдиними є Небо й Земля, Боги і Люди, дерева і звірі, пори року й діяння, а завдяки тому «То красен рай слов’янський...», а онуком Велеса є його співець Боян).
...Позаяк се йде ворог на нас, то ми взяли мечі. І, натхнені сказаними Матір’ю словами, що майбутнє наше славне, пішли на смерть, як на свято.
...Се Білобог веде наші раті і кінноту. І знали, що Чарівниці, які в лісах були, взяли мечі і пішли з раттю.
...Ідіть, брати наші, плем’я за племенем, рід за родом, і бийте ворогів на землі нашій, яка належить нам і ніколи іншим.
...І ми – русичі, а вороги не є ними. (Сон: вороги – змії; знімаєш голови – множаться).
...А створіння те, змій, є погибель на нас. Мусимо битися і життя покласти за землю нашу. А простяглася бо од нас до полян і дреговичів; і руси сягають аж до моря і до гір, до степу південного, і се руси...
...ми Дажбожі внуки, і не маємо йти за іними стопами чужими, (Хоча) Мали многі храми в Нові граді на Волхов-ріці, мали в Києграді, по боголісах, (Та)... боги наші зневажені, в поросі валяються. (Тому) Мають (храми) русичі, та не мають сили здобути над ворогами перемогу. ...І днесь жони наші кажуть, що ми сумирні і втратили розум наш.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «УКРАЇНА – РЕЛІГІЯ, ФІЛОСОФІЯ, МИСТЕЦТВО» з дисципліни «Українознавство»
