Багато важить у цій справі й час. Та ще більше важить у розвитку української етнонаціональної ідеї проблема християнства. Пригадаймо: у «Велесовій книзі» племена поклоняються Триглаву; їхні Боги – уособлення таємничих сил Природи; Нава, Ява і Права – символи трьох світів: земного, небесного і потойбічного; особливою шаною оповиті предки, ті, що «з Ірію зрять на нас» і судять сущих на Землі. Тому успіхи чи невдачі, перемоги чи поразки залежать від ставлення до Богів і традицій та навпаки. Боги і предки – носії етики і моралі, правди і краси. Племена поважають єдність слова і діла, патріотизм і єдність, а особливо – свободу (…То стрепенися, народе мій, од сплячки і в злагоді йди до стягів наших. А захистить нас од ворогів на Русі могутній Сварог наш, не інші боги), демократизм і справедливість. Вони усвідомлюють, що «греки накидали нам свою мову, щоб ми зреклися своєї віри», – але, знаючи ціну власної неволі, не культивують зла і жорстокості, а дбають про панування добра навіть для інших. А тому, виборовши свободу собі, ухвалюють: …І се одречемось од злих діянь наших І прилучимося до добра. Се бо рабів відпустимо, обнімемося, І скажемо, се зробивши, – се бо нас знаєте: як розумом усвідомили, так і подбали, як уміємо. А се таємниця велика, як і Сварог, Перун і Світовид – ті обоє удержані в небі. А з обох боків їх Білобог і Чорнобог б’ються… 227 «Як з розумом усвідомили» – так і подбали за велінням серця. Як прагнутимуть і в княжій Русі Х-ХІІ ст. єдності «доброго розуму і мудрого серця», розуміючи ту «філософію серця» як найвищий дар Природи, уособлюваної Богами. (адже й загалом філософія – то любов до мудрості, любомудріє). Найперше – своїми Богами, бо вони – і творець, і витвір людей, самого народу. Однак неважко помітити й того, що в житті постійно б’ються Білобог і Чорнобог, а у свідомість язичників органічно вливаються струмки ново- цивілізаційної віри – християнської. Яка стає відомою ще з І ст., і в якій також постійно змагаються Білобог і Чорнобог . Із самого початку – це ідеологи Старого заповіту й Нового, а з часу Нового заповіту Христова етика і аріанська та різних інших єресей. Історики свідчать: з часу Кия у Візантії занепадає рабовласницький лад. Полонені греки доходять висновку, що в імперії «закони гарні і римське суспільство добре влаштоване, але правителі нівечать і розладнують його, не чинячи за традиціями». Аналогічно римський плебс гадав: «гуни вільні від тих злочинів, нічого подібного немає ні у вандалів, ні у готів», тому благав, «щоб їм було дозволено жити разом з варварами» (Хрестоматия по истории древнего мира. – 1991). А взірцем того життя могли бути й Кий та Аттіла. Як зображує готський історик VІ ст. Йордан, «він був невисоким; груди широкі, голова велика, маленькі очі, борода рідка, волосся з сивиною, чорний і кирпатий, як вся його порода». Але головним було поводження: на бенкеті сиділи на лавах, їм – «Для інших варварів і для нас були приготовлені відмінні страви, які подавалися на срібних тарілках, а перед Аттілою нічого більше не було, крім м’яса на дерев’яній тарілці. І в усьому він виказував помірність. Бенкетуючим підносили чарки золоті і срібні, а його келих був з дерева. Одяг на ньому був дуже простий і відзначався тільки охайністю. Ні меч, який висів при ньому, ні поворозки варварського взуття, ні вуздечка його коня не були прикрашені ані золотом, ані коштовним камінням, ні ще чим-небуть коштовним…» (Дестунис Г. Сказания Приска Панийского). Є рація нагадати й такий опис Аттіли в «Історії об Аттілі, королі угорськім»: «Був середнього зросту, персей і плечей широких, голови водле інших члонков помірної, обличчя чорнявого, очю світлих, на вигляді бистрость якусь в собі маючих, бороди рідкої, носа закривленого, походу гордого, до венуса вельми склонний, на працю телесную, на голод, на спання, на студень і на горячность вельми терпеливий, великого серця, ради добрий і сміливий, руки хисткої і мужньої, в речах рицарських учений, до слави вельми хитливий, в оглумленню неприятеля, в нароженню (підступу) і зради вельми розторопний і хитрий, в битві всего доглядуючий, часом мужнього жовніра, часом справного гетьмана повинності досить чинили, противко пишний до супротивників, 228 против покорних лацний і милосердний», – бо той опис органічно накладається не тільки на міфологічних Антея, Іллю Муромця, козака Голоту, козака Мамая, а й на реально історичних Кия, Аскольда і Святослава, Романа Галицького й Максима Кривоноса; ширше – на типаж людей етносу тієї країни, що простягалася «од Тиси-ріки аж до другої ріки Танаїс» ∗ , а також від рідної Кию та Аттілі Сіверщини (Чернігівщини) до Карпат і Чорного та Азовського морів. У цьому суть: вожді та герої виявляли провідні риси характеру (ментальності, долі) цілого народу, підтверджуючи зауважене Гаєм Юлієм Цезарем при згадці про народ рутенів (що протистояв йому у війні з галлами): вважати реальністю «існування українського народу як осібного етносу вже в другій половині І ст.» до нашої ери ∗∗ . Опоненти можуть переможно підняти руки, заявляючи: «Який етнос, коли наша прадержава була багатоплемінною?!» Та, як писав з подібного приводу І. Франко, «я не устрашаюсь», бо й їм необхідно буде взяти до уваги, що всі імперії – єгипетська, перська, Олександра Македонського, Римська (Східна і Західна) – були багатоплемінними, однак у кожній із них провідну роль відіграв якийсь один етнос, на основі буття якого й створились єгипетська, турецька, італійська, іспанська, англійська, сербська, угорська, чеська, польська, румунська, ін. держави. При цьому провідний етнос в імперіях міг бути і не найчисельнішим, але харизматичним. У цьому відношенні українцям найближчою є історія Франції ∗∗∗ , у якій – спочатку в державі Карла Великого – франки складали всього до 30% населення. Але сформували етнонаціональну державу. Приклад з Мадзіні переконує, що тільки на ХІХ ст. формувалася й італійська національна держава. У нашій історії кристалізуючу (структуротворчу) роль відіграли поляни, а тереном української держави стали землі «від Сяну до Дону» з первісним ядром у складі Київської і Чернігівської (пізніше Переяславської та Галицько- Волинської) Земель. Тут сходились магістралі скіфів, слов’ян, кельтів, германців, гунів і готів, сарматів, склавинів і звідси ж промінням розходились на просторі від Китаю та Індії до Візантії, Риму, Західної Європи і Скандинавії. Природно, що українці-руси в розвитку своєї етно-національної ідеї не могли не зіткнутися з проблемами власної держави й ідеології та з християнством. Найперше – тому, що слов’янські племена кільцем оточували Константинополь та жили практично в усіх частинах і Східної й Західної Римської імперії. До того ж на Дунаї і в Причорномор’ї в перших століттях н. е. точилася безперервна боротьба Рима з союзом племен, до якого входили германці, сармати, скіфи, фракійці, тобто ті, що перебували в органічній єдності
∗ Див.: Петров В. Походження українського народу. – К., 1992. ∗∗ Ігнатович Е. Україна – terra inkognita. Новий погляд на невідомі факти. – К., 2002. ∗∗∗ Див.: Ададуров В. Історія Франції. – Львів, 2002. 229 зі слов’янами, – і в тій єдності, як у киплячому казані, виплавлювався феномен українства. Нині люблять повторювати банальне «відкриття»: у ХХ ст. уже немає «чистих» етнічних (національних) держав. Але автори «аксіоми», очевидно, не підозрюють, що «чистих» етно- національних держав не було в Європі ще на межі старої і нової ер! Отже, нації формувалися шляхом не «очищення» кореневих (харизматичних) етносів від інших племен, а шляхом структурування їх у єдине ціле. На цьому шляху й поставала вирішальною роль держави та ідеології, зокрема – релігії, як і природи, мови та культури у співвіднесенні свого й чужого. Чому робимо наголос на ролі держави і релігії? Бо в час переселення народів деякі з них (як євреї, германці, угри, болгари) з тих чи інших причин змінювали територію поселення. Це не означає, що вони могли не нести в собі природоформуючого начала. І на інших територіях їхній генотип визначала природа первісного внутрішнього становлення. Але й нові умови диктували закони життя. Немало етносів не витримали випробування часом, простором, соціально-економічними й політичними обставинами. Свого часу Аристотель трактував людину як «політичну тварину», сутністю якої є її характер, а той виявляється в «скеруванні волі індивіда» (отже, в меті як ідеалі, шляхах і способах її досягнення). Нині наукою окреслено, що людина з’являється як індивід біологічний, далі розвивається як родовий і соціальний, культурний, психічний і політичний. Зрозуміло, у різній мірі: залежно і від природного обдарування, і від умов життя. Тому виявляється типом і емоцій, й інтелекту, досвіду, характеру життєдіяльності, волі і психіки. Найрізноманітніші чинники впливають і на формування етносів. Найперше, зрозуміло, також – природа: географічне розташування, клімат, природні ресурси, міжнародні і міжетнічні зв’язки, – що визначає світосприйняття і світорозуміння, спосіб життя, мову, культуру, стратегію і тактику розвитку, в широкому розумінні філософію буття та релігію, культуру, історичний розум. «Розум людини (народу. – П.К.), – посилається у зв’язку з цим на Юнга авторитетний біопсихолог Валерій Сніжко, – має свою особисту історію й психічно утримує в своїй пам’яті багато слідів, що були залишені попередніми стадіями його розвитку». На сучасній стадії розвитку, як і на значно давніших стадіях, наголошує В. Сніжко, «культурні символи – важливі складові нашого ментального улаштування, і вони ж – життєві символи у побудові людського образу, а тому не можуть бути викинутими без значних втрат. Там, де вони пригнічуються або ігноруються, їхня специфічна енергія зникає у безсвідомому з наперед непередбачуваними наслідками» (Юнг). 230 Слов’янська спільнота як культурний символ не може бути відкинута через зміну геополітичних чи економічних пріоритетів, бо існування її обумовлене певною глибинною психічною енергією та генетичною спадковістю» (а розрив з ними, додамо від себе, неминуче призводить до руйнування психіки індивіда чи етноса, а далі й до фатального наслідку: розчинятися в інших, втрати особовості й перспективи. – П.К.). Слід усвідомити, що українці – це і є надетнічна спільність справжніх, слов’янських, колись автономних етносів, які увібрали в себе деякі антропологічні особливості слов’янських племен – деревлян, дулібів, полян, сіверців, тиверців, уличів, кривичів тощо, які мали спільний терен – Україну, спільну мову й писемність, традиції й культурні символи» ∗ , а тому стали не сумою фізичних «осіб», а етнічною єдністю нової якості – фундамента нації. А вирішальну роль у процесі переходу в етнонаціональну спільноту відіграли держава та релігія. Етапними до етнонаціональної спільноти на терені України стали державні утворення Кия і Аскольда, Святослава й Володимира Великого, що завершалися в ході того процесу державою-імперією Ярослава Мудрого. Тут знову можуть сказати: як, етнонаціональні утворення за доби рабовласництва і раннього феодалізму? Коли марксисти-ленінці чітко сказали: нації є продуктом буржуазії та капіталістичних відносин?! Та й цього разу не будемо «устрашатись», оскільки марксисти-ленінці хоч і проголосили своє вчення вічним, бо єдино правильним, йшли в цьому питанні не від життя до теорії, а навпаки, підганяючи багатоманітність історичної практики під однолінійні догми. Бо ж як не парадоксально, але говорити про етнонаціональний феномен держави можна навіть ідучи за класиками марксизму: ще за феодальної формації (Середньовіччя) родове суспільство кристалізується в етнодержавне, оскільки на терені пра-України воно постає як єдиний народ з своєю територією, соціально-економічною системою, мовою, культурою, світоглядно-психічною домінантою, цілеспрямованістю в міжнародних відносинах, тобто – з усвідомленням своєї перспективи та історичної місії. Зрозумілі причини етноісторичних деформацій: вони диктувалися інтересами московської імперії. Заради них конструювалися не лише теоритчині викладки (за домінанти «принципів» класовості і комуністичної партійності), а й історіографічні схеми. А ті схеми спрямовувалися не лише на релігії 2-го тисячоліття нашої ери (коли вже виникла можливість говорити про московство), а й на процеси до 1-го тисячоліття нашої ери, бо про них говорити було сусідам невигідно. На підтвердження достатньо послатися на дослідження Б. Грекова, М. Артамонова, А. Треножкіна (адептів погодінщини) і М. Ростовцева, які або
∗ Сніжко В.В. Нариси з психоетнічної екології України. – К., 2001. 231 замовчували скіфську добу в проукраїнській історії, або трактували її лише з точки зору залежності від грецької культури, отже – «відсталості» в загальноцивілізаційному процесі та, відповідно, неспроможності повносилої етно-державної самореалізації. І це за умови, що ті погляди суперечили свідченням Страбона, Плінія, Трога й переконували: наші пращури не тільки вміли вчитися, а й були гідними вчителями; і «вплив партійсько-скіфської культури на сусідні народи був дуже великим». Не випадковов ж і М. Ростовцев визнає: «незаперечно, що готська епоха була однією з найбільш неоціненних вартостей в історії цілого людства» («Ironians and Greeks in South Russia»), а готська культура – не якась культура «Юга России», а здобуток великої української традиції ∗ . Невелика мозаїка доказів. Ще на початку нашої ери слов’янські поселення містилися і навколо Константинополя, і на всьому просторі Західної Римської імперії. При цьому їхні представники були не лише взірцевими землеробами, а й ремісниками, купцями та воїнами; посідали найвищі пости у війську та в державних структурах. Відомий Троянів вал (згадуваний і в літописах), що проходив по лінії Тернопіль – Хмельницький – Вінниця; менше відомо, що імператорові Трояну завдяки цілому легіону, набраному із скіфів, вдалося перемогти у війні з парфянами. Практично слов’яни захищали фортеці Ольвію і Пантікапей від зовнішніх зазіхань (хоча Ольвія мала споруджені римлянами мури товщиною до 2 м і висотою 15–18 м. з бійницями, також що наші прапредки і самі долали ті мури). Але особливо важливо, що наші далекі пращури активно зносилися із західним світом ще з часів Трої. І розкопане Б. Рибаковим селище ХV–ХІІІ ст. на Чернігівщині (біля села Пустинка) засвідчує виправданість порівнянь не тільки Дажбога і Аполона, а й троянців з давніми праукраїнцями (і, очевидно, не випадковість появи «Енеїди» Вергілія й І. Котляревського). Лінгвісти нараховують 90 назв фортець у Західній Римській імперії слов’янського походження. За твердженням багатьох істориків наші далекі прапредки іменувалися народом «утічів», унами, утами, і це відображено в документах багатьох народів світу, зокрема в численних топонімах та гідронімах Східної і Західної Римської імперії. За доказами автора праці «Україна – terra incognitа» Є. Ігнатовича можна вважати доведеним, що у V ст., тобто в час Кия (Аттіли) вже існували такі поняття, як «Україна» та «українці» (с. 23). Це свідчить, що наші прапредки були частиною населення інших держав, і не лише засвоювали чужі культури, а й впливали на них. Зокрема, на
∗ Див.: Дражньовський О. Скити (гети-готи, анти і слов’яни, і ми – не ми) // Визвольний шлях. – 1997. – №12. 232 візантійську, тим більше, що вона була неоднорідною як загалом, так і в плані різноетнічності та ідеології християнства. А також, що поважні позиції посідали наші представники не лише у нижчих та середніх верствах імперського суспільства, а й у найвищих ешелонах влади: імператорської династії, полководців, глав різного рангу адміністраторів. Важливим у цьому зв’язку є те, що ще з II ст.. н. е. у дослідників – греків та скандинавів віднаходимо припущення, згідно з якими вже тоді слов’яни відзначались освіченістю й мали свою власну писемність; що в них християнство з’явилося раніше, ніж у германців, а «мешканці берегів Чорного моря …, ще в 622 році, у їх числі всі тамтешні раси, були християнами» («Новые материалы для древнейший истории славян» … изд Я. Классена, в 1, 1854). Якщо врахувати свідчення й літописців про те, що «Улутичи-Тивергун седяху по Бугу и по Днепру и приседеху к Дунаєві; и бђ множество их, бо по Бугу и по Днепру они до моря», й істориків про слов’янські поселення по всій території Візантії, стане зрозумілою вже ця причина походу Кия та війни з імператором Феодосієм по захисту своїх. А вона ж була не єдиною. Не важко помітити другу причину, читаючи в «Літописі Аскольда» про мотиви прийняття ним християнства – і якого саме християнства! – київським князем навіть у IX ст. «На ранок же послав цар (Візантії) до патріарха, говорячи йому: «Прийшли русь, цікавляться вірою нашою, приготуй церкву і кірос». Той приготував Аскольдові й Диру пишну відправу. «Вони ж у захваті були» від неї. Однак це не стало вирішальним. Тоді сказав Аскольд: «Приходили до мене іудеї, твердили, що німці та греки вірують у того, кого вони розіп’яли». То як це розуміти? Кирило-філософ підтверджує історію розп’яття, наголошуючи: «Бог ступив на землю і прийняв розп’яття, і воскрес, і на небо зійшов, чекав він од іудеїв каяття 46 літ, але не покаялись. І тоді Бог послав на них римлян, гради їх розбив, а самих розкидав по різних країнах і перетворив на рабів». Сказав же Аскольд: «А для чого зійшов Бог на землю й страждання такі прийняв?» Філософ розповідає історію створення світу та історію гріха Адама і Єви, їх покарання; вигнання й порятування Мойсеєм юдеїв; це вражає Аскольда, однак прихиляє до християнства лише факт вилікування його очей як підтвердження сили Христа. І він приймає хрещення, хоча не у Візантії, а на своїй землі – в Херсонесі! Потім хрестить киян… ∗ . І все це й розкриває суть проблеми християнства в Київській державі: йшлося і про міжнародний аспект, і про внутрішній, оскільки заторкувалися
∗ Див.: Кононенко П. Ad fontes // Українознавство. – 2003. – Ч. 4. (9). 233 питання не лише віри, а й суспільно-державного світогляду та ідеалу; а тим самим – про принципову переорієнтацію та реформу життя всіх верств народу. І зокрема: про його духовну самоідентифікацію та суверенність, отже, про власну етнодержавну ідею. Щодо міжнародного масштабу, то є підстави погодитися з такими думками проф. Т. Горбаченко: 1) християнство не обмежилося рамками церковного життя; «воно назавжди визначило сутнісний характер європейського менталітету», цілої цивілізації; 2) «У якості релігії християнство може бути визначене як єдність певного віровчення, що ґрунтується на біблійному каноні, структурованої організації та специфічного культу, центральним об’єктом якого є триєдиний Бог – творець і провидець усього сущого. Сутнісна ознака християнства – віра в Ісуса Христа, вчення якого викладене в Новому Заповіті і який, будучи Сином Божим, іпостассю Трійці, прийшов у світ з метою його спасіння для вічного життя» ∗∗ . Не можна не зважати на уточнення про Новий Заповіт, бо досі церковники схиляють християн до вірності й Старому Заповіту, – а в суті тих двох джерел закладено глибоко конфронтаційне начало, яке, наголосимо, помітив ще каган Аскольд і яке відіграє в українській історії та церкві надзвичайну роль. Отже, Аскольд запитав, чи є вчення Христа ідентичним іудейському. Йому відповіли, що ні, і він став робити вибір між іудейством і християнством, що означає між Старим і Новим Заповітами. А це принципово важливо саме в ідейно-філософському та етико-моральному планах: Старий і Новий Заповіти відрізняються не лише часом появи, а й етнорелігійними орієнтаціями. А саме: Старий Заповіт творили пророки, котрі утверджували абсолютний авторитет єдиного Бога – Ягве та єдиного обраного ним народу – іудеїв. Це безапеляційно розділило племена й мови на одну і масу як на ідеал і об’єктів гніву та кари господньої. Еталоном стала нерівність як у статусі, так і в правах та долі. Природно, що й народ Кия та Аскольда опинявся серед принижених як другосортний. І, як не дивно, Біблія, і не лише Біблія освячувала цю ієрархічну несправедливість; більше того, в працях Філона Олександрійського («Апологія юдеїв»), Йосифа Флавія (« Юдейська війна»), Корнелія Таціта («Аннали»), Юста Тивереоградського («Хроніка юдейських царів») Плінія Молодшого («Листи до імператора Трояна»), Гая Транквіла Светонія («Життя 12 цезарів») юдейство трактувалося мало не як феномен, рівний закону. Це неминуче мало породити і породило нестихаючу протидію аж до тотального переслідування єврейства. Навіть, як ми бачили, – з волі Бога. У тому числі протидію і у сфері догматично-ідеологічній. Появився Новий Заповіт. Його творцем був уже син Божий. Він прийшов з нового змісту етикою та програмою Буття: всі люди, мови, народи рівні й залежні лише від Бога. Поприще, гідне людини, – це творення добра на засадах братерської любові.
∗∗ Див.: Історія релігій. – К.: В.К.Тов «Тандем» , 2002. 234 Служіння добру – це шлях до істини і до вічності. Гарант вічного життя – Бог, а засторога – його Страшний Суд. Здавалося, протиріччя між злом і добром подолано. Однак на дорозі нового постали кістляві примари старого. Ще Августин підійшов до інтерпретації християнства з урахуванням історичної перспективи. Однак і за цих умов теологія поділяла історію на священну й «профанну» (істинну і лише «зовнішню»). А відповідно до цього запановували погляди як наближені до науково-дослідних, так і віддалені від них міфологізацією «пророків» та апостолів. До того ж сталася й загрозлива диференціація: після поділу на юдейство і християнство останнє в свою чергу поділилося на західне – або католицьке й східне – православне, яке з часом знайшло опонента ще й в особі різних течій протестантизму. Зароїлися єресі. З цими внутрішніми суперечностями зустрілися ще сучасники Кия. Їм доводилося робити нелегкий вибір. Перед Аскольдом труднощі подвоїлися, оскільки в Україні-Русі панувало язичництво. Отже, потрібно було розв’язувати не лише парадигму: язичництво чи християнство, а й теорему внутрішніх протиборств у системі християнства. А неважко помітити, що ті протиборства не подолані й досі. І не лише щодо історичної сутності християнства, а й щодо канонів та догматики, навіть – атрибутики та етикету богослужіння. Отож непросто було відповісти на питання ієрархії богів та предмета поклоніння, можливості зображення бога чи категоричної заборони (іконоборство), ролі опрісноків і статусу священиків, навіть –форми церков та іконостасів. Але ще гостріше дискусії точилися стосовно людського чи божественного походження Христа, непорочності зачаття й святості Марії, місця Христа в єдності Трійці… І Аскольд не випадково так пильно вивчав християнську систему Константинополя: досліджень тієї сфери у Києві ще не було, а його співвітчизники за рубежами могли посідати різні позиції. Одне було очевидним: зовнішній світ переходив на ідеологію християнства, і коли Київська держава мала намір бути в загально-світовому процесі, то вона мала інтегруватися в нього. Світовою релігією було і язичництво, з ним пов’язувалися всі здобутки елліністичної культури, однак динаміка цивілізаційного поступу диктувала свої умови. Негацію щодо юдаїзму та єресей виявив ще Кий, і це зрозуміло: керівник могутньої держави не міг пристати до ідеології меншовартості свого народу. Аскольд сприйняв етику Христа. Але все було дуже неоднозначним і в чужому світі: дружина Пілата хотіла захистити Христа, і все ж його розп’яли іудеї за погодженням з Римом. 235 Іудейство по-своєму перегукувалося з ідеологією імператорського Рима з його націленістю на світове панування. В єврейства були дуже потужні торгово- економічні й фінансові важелі; воно було згуртованим і розсіяним по всьому просторі. Одно з колін ізраїлевих домінувало і в Хазарській державі, що обмежувала інтереси Києва. Християнський союз із Константинополем та Римом виводив державу Аскольда і Діра на інший – самодостатній рівень міжнародних відносин. Але й це не могло заглушити дисонансів реакції на нову віру у власній державі. Релігія органічно пов’язана не лише з ідеологією зовнішнього буття, а й з глибинами внутрішньої реакції на всі сфери космічного простору, отже – з етнопсихікою як реакцією на проблеми життя і смерті, добра і зла, тимчасовості й вічності, краси і потворності. Не лише юдейство, а й різні гілки християнства викликали й емоційний спротив. І цілком закономірно, що перед києвичами християнство постало як у його внутрішній суголосності, так і дисгармонії. В українських дослідженнях та дисгармонія була помічена ще первосвящениками митрополитом ХІІ ст. Іларіоном, а згодом П. Могилою, І. Огієнком (митрополитом Іларіоном), В. Липківським, пізніше Володимиром (Романюком), Мстиславом (Скрипником) і Й. Сліпим, нині бачиться в шеститомному виданні проповідей патріарха Філарета (Денисюка) й у працях А. Річинського («Проблеми української релігійної свідомості», Т., 2002), І.Шевціва («Християнська Україна», К., 2003), авторів видання «Історія релігії в Україні» (К.-Д., 2003, за ред. А. Колодного), та багато ін. При певних розбіжностях у фіксації та оцінці окремих подій, процесів, тенденцій, явищ, поглядів християнських ідеологів та догм усі вони солідарні в загальному. Дисгармонія в тлумаченні релігійних догматів, пов’язаних з християнством, має багатотисячолітню історію та тяглість й зумовлена принциповими відмінностями в поглядах пророків та апостолів – з одного боку й в інтегральних засадах Старого та Нового заповітів, а згодом – у підходах візантійської та римської (частин колись єдиної Вселенської) церков. Не важко помітити й неофітові, що «існує безліч тлумачень основних положень іудаїзму. Однак їх неможливо звести до єдиного формування або до того, що у православ’ї чи католицизмі розуміють під символом віри. Тому вважається, що в іудаїзмі немає догматів. Разом з тим, ми можемо говорити про основні поняття даної релігії. Це віра в єдиного, безконечного, безплотного Бога, віра в пророків, у прихід Месії, у воскресіння мертвих. Особливе місце займає в іудаїзмі Закон (Тора) і віра в його одкровення. Іудейська релігія вимагає від свого прихильника також виконання певних заповідей, що передбачають, у свою чергу, наявність у нього специфічного світосприйняття і світогляду. Виконання 248 позитивних приписів і 365 заборон (!? – П.К.), що стосуються етичних проблем, релігійного життя, санітарно-гігієнічних норм, сімейного інституту, обрядово-святкової сфери, харчових настанов
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Християнство й українська етнонаціональна ідея» з дисципліни «Українознавство»
