Суспільно-політичне відродження і роль наукової теорії та практики
Дуже важливо, що вагомість суспільно-політичного відродження підкріплювалася науковими дослідженнями та відкриттями, коріння яких знаходилось у глибинних анналах історичної теорії й практики. І дуже важливо ще й тому, що історичні свідчення, як ми вже зазначали, століттями свідомо замовчувалися, перекручувалися, а то й нищилися: як народ без історичної пам’яті є не народом, а тільки населенням (що рівнозначно – матеріалом, засобом досягнення мети іншими народами), так і народ без власної ідеї розвитку не є нацією, спроможною реалізувати визначене природою (трансцедентно) право та покликання. Українці мали залишатися гілкою стовбура, повністю залежною від його життєстояння. Отже, не Прометеєм, не Антеєм, не Голосом світу, а тільки наймитом, відлунням чужого голосу. У книзі історії на карті планети зафіксовано тисячі племен, одні з яких викристалізувались як самодостатні етноси, інші – розчинились у потоці життєвого виру: їм забракло внутрішніх сил. Подібне бачимо й в еволюції етносів: одні розвинулись в нації, інші – або розчинилися в чужих етносах, або поступово асимілюються й гинуть. Як візерунки на вікнах, «розмальованих» памороззю. 187 Варте уваги природне явище, особливо в гірських місцевостях: з глибин урвищ високо вгору підносяться могутні товсті дерева. А поряд з ними – тонюсінькі деревенятка, однак – такі ж гінкі й високі! Їх рослинна «свідомість» підказує їм: підніметеся до сонця – виживете. Ні – будете затінені й знищені сильнішими. Станете сухостоєм… Народ, що не тягнеться до сонця, – лишається аморфним етносом, приреченим на поступове загасання, лише на спогад. Велике життя потребує великої енергій волі: для етноса – це енергія й воля самоусвідомлення та самореалізації, формування своєї самосвідомості в ідею – філософію незнищенної єдності всіх членів суспільства задля великої життєвої мети. Історія засвідчує: такого роду ідея-філософія в життєздатних народів та харизматичних етносів формується віками й кристалізується в національну ідею. Ідея структурує націю. Нація свою життєву волю й мету теоретично й практично виражає в націоналізмі. Без великої ідеї «народ» – як храм без аналоя: часом і привабливий архітектурою, але холодний, як склеп. Або як людина з відмерлим серцем: може колись і приваблива, але – без майбутнього. Лише частина українців невтомно бореться, шукаючи дорогу до божистого Храму – істини і високої мети, а тим самим – до щастя, до життя вічного й самодостатнього. Незалежного від інтересів та волі інших. Частина живе сумою міфів і фальсифікацій. Ще частина – рослинним життям: врятує інстинкт – добре, не врятує – буде, що буде… І коли справжні люди та народи борються за своє «Я» й за свою долю, тим утверджують свою силу, і славу, і велич, й красу, потрібність і для інших, зумовлену здатністю збагачувати світ, – то останні розпачливо виправдовуються: «а хіба хтось знає, як треба жити?!. Хіба є свідчення, якими ми були і яке наше справжнє призначення?..» Наші сусіди і колонізатори робили все, щоб ми не одержували відповіді на найсакраментальніші питання буття і вічності. І не лише в площині: національна ідея, нація, націоналізм, – отже: «хто ми? Чиї, яких батьків діти? Ким, за що закуті?», а відтак: «Нащо нас мати привела: чи для добра, чи то для зла? Нащо живем? Чого бажаєм?..» (Т. Шевченко). А разом з тим: чи хоч прагнемо «неложними устами сказати правду?!» про себе і світ, як те заповідав нам великий Поет і Пророк, найбільший, за визначенням П. Куліша, український історик Тарас Шевченко?!. Нещодавно в Міжнародній академії управління персоналом було відкрито «Парк Трипільської культури». Тієї культури, що визначається світом як основоположна для всієї планетарної цивілізації, а тому – нею цікавиться розумне вселюдство. Але чи цікавляться по-справжньому (на рівні державної програми) трипільською культурою українське суспільство, його еліта, тим більше, що та культура – наша Праматір?! 188 У 90-х роках ХІХ ст. видатний український вчений етнічного чеського походження Вікентій Хвойка здійснив вселюдський подвиг, довівши: трипільська культура була славною реальністю, і була вона на Теренах Праукраїни (а також Молдови й Румунії). Те відкриття збіглося з великим українським суспільно-політичним рухом за суверенітет і внесло суттєві корективи не тільки в мислення і почуття українців, а й у свідомість всієї Європи. Розгорнути б дослідження нашої цивілізаційної колиски! Проникнути в справжні таємниці Буття та свідомості нації! І тим самим через минуле прозріти контури майбутнього. Та це рішуче відмітало російсько-імперські псевдоісторичні екзерсиси, й В. Хвойці було поставлено найжорсткіші перешкоди. На дослідження було накладено табу. Новий етап національно-державного відродження в 90-х роках ХХ ст. відродив і надії на кардинальні зміни як політики, так і наукових, зокрема методологічних векторів та орієнтацій. І проникливіші з археологів мужньо взялися за дослідження «черепків і могил» історії. Відкрилися заманливі перспективи. Та скоро виявилося, що імперіалізм і сталінізм не так у мавзолеї мертвих вождів, як у черепах живих людей. Імітуючи новочасні підходи, деякі історики почали реанімувати стару міфологію. У тому числі й про Трипільську цивілізацію та українську етноеволюцію. І тоді постала в усій гостроті проблема боротьби з дрімучим затемненням свідомості навіть відомих наукових чиновників, які, спекулюючи новотворами словесних комбінацій, виявили нахил до реанімації старих ідеологем. Ось що говорив про це відомий археолог Іван Черняков на вже згадуваній конференції у МАУП: «Головними особливостями трипільської культури є: величезна територія поширення пам’яток, яка займає 200 000 квадратних кілометрів на території сучасної Правобережної України та Молдови; досить тривалий час розвитку (протягом майже 2 000 років – з кінця VІ – початку V тисячоліття до нашої ери до кінця ІV – початку ІІІ тисячоліття нашої ери), створення гігантських агропоселень площею у 150 –500 гектарів у центральній частині на Уманщині, найдавніших курганних (складних за архітектурою і соціальним змістом) могильників в Усатово, яскравих зразків за плануванням двоповерхових будинків, кераміки, культових статуеток людей і тварин, прогресивного розвитку землеробського і тваринницького господарства, різних ремесел, включаючи металообробку. Честь відкриття трипільської культури на Україні належить видатному вченому Вікентію Хвойці, який в 1893 році вперше виявив на території Києва залишки трипільського поселення. Пізніше південніше Києва біля села Трипілля, міста Ржищева та інших населених пунктів йому вдалося дослідити інші поселення цієї культури, що дало йому підставу для виділення окремої культури найдавніших землеробів на території України, зробити відому серед 189 вчених доповідь на ХІІІ Археологічному з’їзді в 1905 році в Катеринославі (тепер Дніпропетровськ) «Початок землеробства та бронзовий вік в Середньому Подніпров’ї», що стала основною теоретичною і практичною базою для подальшого розвитку трипіллєзнавства. З того часу минуло 100 років і археологами досліджена велика кількість пам’яток трипільської культури. Незважаючи на досить значний фонд відкритих археологами джерел трипільська культура все ще залишається найменше дослідженою серед інших культурно-історичних утворень енеолітичної доби Європи. Жоден з найяскравіших її археологічних об’єктів не був до кінця досліджений з включенням всього арсеналу сучасних наукових методів археології та природничих наук. Весь фонд артефактів трипільської культури до сьогодення не систематизований, а публікація археологічних досліджень перебуває на низькому рівні. Все це призвело до відхилення від наукового осмислення феномена трипільської культури, до створення неспеціалістами примітивно-фантастичних гіпотез. Серед цих примітивно-фантастичних гіпотез мають місце різного гатунку пояснення про надзвичайно високий техніко-культурний рівень розвитку племен цієї культури порівняно з іншим населенням Землі того часу, включаючи створення ракет, нібито знайдених до Другої світової війни на Хрещатику в Києві, організацію оснащеного вітрильного флоту і зникнення трипільських поселень на території України в результаті всесвітнього потопу, організацію культового центра для всієї північної півкулі Старого Світу на Кам’яній Могилі, винайдення там шумерської писемності, утворення праслав’янської найдавнішої держави Арати, надзвичайну цивілізаторську місію трипільських племен у поширенні знань у всьому Світі, включаючи цивілізації Європи, Африки та Азії (у тому числі Індії та Китаю). Всі ці пояснення не мають наукового обґрунтування і оформились в часи колосальних геополітичних змін після розпаду Радянського Союзу та організації нових держав. Ці напрямки до якоїсь міри відповідають особливому захопленню деяких людей у фантастичних поясненнях пірамід Стародавнього Єгипту, що на Заході отримало спеціальну назву «пірамідові діотології». Проблема розвитку та зникнення трипільської культури, історичної долі її племен цікавила вчених від самого початку відкриття цих археологічних пам’яток. Треба відзначити, що їх першу історичну інтерпретацію зробив В.Хвойка. На початку ХХ століття він вважав, що племена землеробської трипільської культури Подніпров’я поклали початок «протослов’янського» (індоєвропейського) населення України. На противагу цьому Е.Штерн висунув ідею про трипільську батьківщину у північному Причорномор’ї стародавніх фракійсько-фрігійських племен Балкан і Малої Азії (включаючи мешканців стародавньої Трої), племен острівної Греції, що створили мікенську цивілізацію і заснували «праеллінську» культуру. Для першого етапу вивчення трипільської культури характерне надзвичайне захоплення вчених загальними проблемами 190 розповсюдження культур «мальованої кераміки» у Старому Світі від Китаю, Середньої, Малої Азії до Балкан і Подунав’я та їх зв’язок з розселенням індоєвропейців в пізні часи (М. Біляшівський, О. Спіцин, Б. Грозний, Г. Чайлд, І. Мещанінов, М. Марр). З розселенням трипільців неситів у Малій Азії, (Б. Грозний, М. Болтенко)» ∗ . Не тільки можна, а й треба було за ціле століття розібратися з хитросплетіннями як історії, так і наукової думки. Та й нині бачимо інше: боротьбу, в якій кожен відстоює свою «правду». Так, «...відкриття хліборобних міст епохи енеоліту між Південним Бугом і Дніпром стало, по суті, повторним прочитанням трипільської культури. Однак ця тема не є пріоритетною в Інституті археології, – вважає етнолог, директор Тальнівського музею історії хліборобства Вадим Мицик. – То держава грошей не виділяє на дослідження, то археологи-посадовці дотримуються думки, що жодних праміст в Україні нема, а трипільська культура є семітською за походженням. За відправну позицію доктор історичних наук Л.Залізняк взяв ту версію, яка існувала в перші роки дослідження трипільської культури (В. Городцов, О. Спіцин), мовляв, предки трипільців приїжджали з Малої Азії, де всі племена були семітськими. Він заселив малоазійцями Балкани, Індію, Аравію. Але ж Мала Азія набагато менша навіть за Балкани. Леонід Залізняк стверджує, що трипільці були з «темною пігментацією, скошеним чолом і великим носом своєрідної форми». Яким чином він це встановив – не каже. Та й наука таких антропологічних даних на знає, адже шкіра не збереглася, а писемних пам’яток тоді ще не було. Провідний український антрополог доктор історичних наук, професор Сергій Сегеда стверджує, що в давні часи упродовж багатьох тисячоліть в Україні переважав саме середньоєвропейський тип населення. Л. Залізняк обстоює думку, що багатотисячолітня культура хліборобства в Україні теж прийшла з Малої Азії. «Але ж починаючи з неоліту, всі історичні культури, які розвивалися на українських землях, були хліборобськими. Він вважає, що трипільці були споріднені із хатто-хуритами Малої Азії VІІ–ІV тисячоліття до нашої ери. Оскільки у мові трипільців є запозичення шумерських, афроазійських термінів, то, очевидно, було кілька хвиль міграцій не тільки хатто-хуритів, а й інших народів. І от Л. Залізняк робить парадоксальний висновок: оскільки ті народи не є індоєвропейцями, а українці належать до індоєвропейців, то «нема підстав вважати трипільців українцями. Українська мова й культура принципово відрізняються від мови стародавніх народів Близького Сходу і їхніх родичів трипільців». Чи правильно трипільську культуру називати цивілізацією – про це точилася дискусія на науковій конференції в МАУП. Інститут археології цей термін не сприймає, як це було за радянських часів. «Але якби ж такого розмаху
∗ Українська газета. – 2004. – №38 (14.10). – С. 6 – 7. 191 набула культура Кукутені в Румунії, то її б обґрунтували як цивілізацію, і про це знав би весь світ. Рівняймося на тих, хто належно цінує своє рідне» (О.Мельник). Чи має усе згадане для нас важливе значення? Безумовно, бо ставлення до трипільської культури визначає ставлення й до інших етапів та форм світової цивілізації, а тим самим – і до українського етногенезу. А саме: якщо Трипільська доба – праукраїнська, то це зобов’язує відповідним чином бачити й себе: з глибини та зсередини; якщо то були семітські утвори, то або на нашій землі культуру творили інші і ми були тільки при інших або й поза ними, або ж і ми… семіти. А тоді еволюція нашого родоводу, що означає – й етнонаціональної ідеї, буде мати або індоєвропейське, або семітське начало та наповнення. І ми зможемо по-справжньому пізнати себе – як колишніх, так і теперішніх – лише ставши на ґрунт або однієї, або іншої домінанти. Або… зовсім іншої – дійсно наукової концепції, щоб реально дослідити і відповісти: – То хто ж ми – чиї, яких батьків діти?!.. І чи й ми, аналогічно до високорозвинених народів, будемо вважати все витворене на рідній землі своїм, чи й ті неоціненної ваги здобутки віддамо іншим? Як безбатченки, люди без душі і розуму, без минулого, а тому й без майбутнього?!.. Як і відкрита М. Грушевським на Чернігівщині Мезенська стоянка, що нараховує понад 20 тисяч років, та Кам’яна Могила під Мелітополем, якій 10-12 тисяч років (див.: Українознавство. – 2003 – № 4 (9)), а також численні поселення на Причорномор’ї, в Карпатах, під Миколаєвом і Києвом і в самому Києві належать до найзначніших пам’яток найдавнішої світової культури. І вони не мовчать, вони говорять: і яким було Буття наших далеких прапредків, і яке виробництво, якими були сімейно-родинні відносини та суспільний лад, і якими були світосприйняття та світорозуміння, вірування, традиції, навіть – художні смаки та етичні норми ∗ . І говорять не тільки залишками колишніх протоміст, будівель, поховань, кераміки, оборонних споруд, хліборобського та скотарського реманенту ∗∗ . Маємо всі підстави тішитися, що в українців збереглися залишки свідчень, зафіксованих на письмі, і ті пам’ятки відповідають нам і на питання про зміст та еволюцію нашої етнонаціональної ідеї. Має у цьому плані значення й Кам’яна Могила, котра засвідчує наявність писемності на нашому Терені ще 10–12 тисяч років тому. І мають епохальне значення такі першотвори про події ще перших століть нашої ери, як «Велесова книга» і «Літопис Аскольда» та праці зарубіжних державців, істориків, мандрівників (див.: Крисаченко В.С. Українознавство : Хрестоматія у 2 книгах – К., 1996).
∗ Див.: Кононенко П.П. Українознавство: Підручник. – К., 1996 (розділ «Україна – культура; релігія – філософія – мистецтво»). ∗∗ Див.: Баран В.Д., Баран Я.В. Походження українського народу. – К., 2000. Як і після появи «Слова о полку Ігоревім», можна почути: але є сумніви, що то автентичні твори! Та пригадаємо: спочатку наші сусіди поставили під сумнів, проте згодом не лише визнали, а й привласнили «Слово о полку Ігоревім», бо інакше не складалося з їхнім «старшинством» та «первородством», – а після того, як визнав зарубіжний світ, росіяни не тільки визнали «Велесову книгу», а й оголосили її… «російським національним міфом». Малороси ж сумніваються, а то й відмежовуються від першотворів. Одні тому, що стають перед потребою або переписати свої практично антиісторичні твори, або й викинути їх на смітник. Інші тому, що стали жертвами ідеологічної обробки й ніяк не можуть сповнитись гідності і стати самодостатніми господарями та творцями власної долі. А роль «Велесової книги» та «Літописа Аскольда» якраз і полягає у прямому зверненні пра-пра-пращурів до нашої етнонаціональної свідомості й гідності.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Суспільно-політичне відродження і роль наукової теорії та практики» з дисципліни «Українознавство»
