Можна наводити й безліч інших прикладів, які засвідчують: ідея нації еволюціонувала довгі віки, зазнавала найрізноманітніших трансформацій, – але в ХVІ–ХVІІ століттях матеріалізувалася в реальне втілення: етноси еволюціонували в нації, і в ХVІІ ст. виникають три перші національно- демократичні республіки – Англія, Нідерланди, Україна. Людство стає на нову грань свого розвитку. Можна спитати: чи означає все сказане, що національна ідея, нації, націоналізм виявили лише позитивні тенденції та наслідки? Реальна історія відповість: ні. Як і все нове, національна субстанційність і утверджувалась нелегко – у муках і сумнівах, протиборствах та навіть у виявах самозаперечення; і до наслідків призводила нерідко небажаних, пов’язаних з кров’ю та жертвами, втратами й розчаруваннями. Ще в підручнику 1996 р. «Українознавство» нами було зазначено: з огляду на піднесення ролі певних формотворчих чинників, методологічних засад та призначення націоналізму його поділили на кілька типів: демократично- ліберальний (представники Й.Г. Гердер, Й.Г. Фіхте, Д. Мадзіні, А. Міцкевич, Ф. Палацький), інтегральний (з домінантною роллю в Німеччині, Англії, Італії, Бельгії, Румунії, Іспанії) і реформаторський (Японія, Туреччина, Китай). Перший з них орієнтував на гармонізацію взаємин кореневих націй з представниками інших етносів; другий сповідував гегемонію націй – «месій»; третій генерував зусилля етносів, спрямованих на піднесення політичної, 183 державної, національної свідомості та відповідних їй інституцій (р. «Україна- нація», с. 210–211). Відповідними вийшли й наслідки та ставлення до націоналізму в різні епохи та в різних країнах: від апологетичного до різко нігілістичного. Особливо переконливо і яскраво це виявилося в Україні. І то – з різних, однак достатньо підставових причин. Найперше – тому, що не тільки національній ідеї та націоналізму як науковій теорії й соціально- політичній ідеології, а й самій нації упродовж століть довелося відстоювати своє право не те що на історичну роль, а й навіть на існування. Наслідок як винятково негативний – всебічне гальмування розвитку, витіснення і соціально- національної практики, й суспільно-політичної думки на маргінеси поступу, так і надзвичайно позитивний: у боротьбі гострішали, відточувалися почуття, думки, воля; теорія неминуче перевірялася практикою, і досвід набував як всеєвропейського, так і вселюдського значення. Україна поставала своєрідною лабораторією цивілізаційно-культурного всезагального досвіду. Друга причина – також багатовікова деформація й фальсифікація історії України, і найперше – не тільки становлення та суверенного буття, а й навіть існування української нації як самодостатнього суверена історії. Наслідок: досі праці з теорії й практики націоналізму були, як уже говорилося, під забороною та трактувалися як мало актуальні, а то й ворожі народові; а підмурівком тієї політики були неймовірно чудернацькі підходи до історії походження й розвитку українського народу (ширше – українського світу як загальнопланетарної реальності), її фальсифікація, репрезентантами якої були (та й лишаються) не лише зарубіжні (що до певної міри зрозуміло), а й, як не дивно, деякі вітчизняні інтерпретатори. У цій площині маємо дві константи: одну фундаментально-традиційну, започатковану ще «Літописом Аскольда» з його домінантою: маємо усвідомлювати, «звідки пішла земля Київської держави. Хто в ній почав правувати, як києво-руська земля стала є» ∗ ; і другу – породжену антагоністами української, сказати б, первородності, згідно з якою українство є лише гілкою загального східнослов’янського стовбура (згодом – Московської держави), а то й попросту вигадкою польських чи австро-німецьких та галицьких політиків. Тут доторкаємось до серцевини проблеми – методології науки. Історіософія реставрованого видатним дослідником Михайлом Брайчевським «Літопису Аскольда» базувалася на синтезі міфології і документалістики: походження племен висвітлювалося в дусі біблійної легенди про розподіл земель синами Ноя; а буття Київської держави Аскольда і Діра – на основі календаризації діянь князів з 860 по 867 рік. Навіть перший підхід чітко вказував історичну нішу праукраїнців у розселенні племен, зокрема й слов’янських на землях Яфета. Вона, до речі, в основному збігається із
∗ Див.: Брайчевський М. Літопис Аскольда. – К., 2000. 184 сучасним розташуванням України. Зображені події 860 та наступних років уводять у процес міжнародної взаємодії Київської держави, якій передує доба Кия і києвичів та яка на час переможного походу армії Аскольда і Діра на столицю наймогутнішої тоді Візантійської імперії Константинополь сама була однією з наймогутніших у тодішньому світі. Надзвичайно важливі такі акценти «Літописа Аскольда»: Київська великокнязівська держава бере початок від синів Ноя і стала наслідком довготривалого процесу розвитку та боротьби; на час походу на Константинополь вона була могутньою військовою імперією з ядром із Київської, Чернігівської та Переяславської земель (яким, до речі, Візантія зобов’язалася платити данину, як і воїнам кожного з 380 кораблів); її релігією було язичництво, але Аскольд, охрестившися на своїй землі в Херсонесі, поширив християнство на всю Русь; тоді на прохання моравців та за порадою імператора Михайла мудрими мужами Кирилом і Мефодієм на основі «найпрекраснішої руської мови» ∗ було створено алфавіт давньослов’янської писемної мови й почався переклад церковно-службових книг; Київська держава складалася з праукраїнських племен і мала всі атрибути суверенності та міжнародної суб’єктності. Майже через 200 років київські літописці на основі «Літописа Аскольда» створили свою «Повість минулих літ» (відома її третя редакція), поклавши фундамент «Київському» та «Галицько-Волинському» літописам і пристосувавши вже до нових князів і обставини, що згодом, особливо в Московському князівстві, стало підставою не тільки для актуалізації й «поліпшення» праць аналогічного типу, а, на жаль, і для занадто вільного поводження з історією. Аж до її безпардонної міфологізації та фальсифікації. Етапними на цьому шляху стали: 1613 рік, коли до влади в Москві прийшли Романови й зажадали знищення однієї частини стародруків та перелицювання іншої в ім’я доведення "законності" нової династії на престолі. Зокрема – шляхом показу походження московських князів від київських монархів; 1721 рік, коли Петро І проголосив Московщину Росією і тим самим здійснив привласнення своїй державі не свого, а праукраїнського наймення. Виникненню облудних ініціатив Романових та успіхові їх задуму прислужилися події попередніх періодів, коли старець Філофей (до речі, київського походження) та Спірідон-Савва запропонували Іванові ІІІ розглядати Московію не як народ і не як державу, а як світовий феномен, покликаний стати третім і останнім Римом – захисником світового православ’я (так що не варто дивуватися бажанню Алексія ІІ стати вселенським патріархом: це давня політика Москви, церква, в якій завжди була підрядним ідеологічним департаментам держави й царів), й Іван Калита у світлі імперської доктрини месіанізму розпочав процес «собирания под московским скипетром всех
∗ Див.: ж. "Українознавство". – 2003. – №9. 185 русских земель». Тобто експансію упродовж цілого наступного півтисячоліття, надаючи колонізаторській тенденції доброчинного тлумачення та модифікуючи його залежно від обставин і за допомогою історіософських екзерсисів. Так, на цій основі Катерина ІІ започаткувала багатотомову «Историю государства российского», кладучи в її підмурівок щодо України цілком очевидну українофобську ідеологему: «малая Россия, Лифляндия и Финляндия суть провинции», котрі мають певні привілеї; їх порушувати непристойно, «однако ж и называть их чужестранными и обходиться с ними» поважливо – було б аналогічно непристойно. Потрібно зробити все, «чтобы они обрусели и перестали бы глядеть, как волки в лесу». Далі будуть впроваджуватися горе-теорії германського й варязького походження Київської держави, аж поки не запанують скандальні концепції М. Погодіна та породженого на тій основі москвофільства, нерідко лицемірно іменованого слов’янофільством. Відомі акценти московського академіка: до ХІV ст., мовляв, у Києві жили «великороси», і українці в особі білих хорватів оселилися в ньому лише тоді, коли «великороси» відійшли з монголо-татарами на північ. А це означає, що вся спадщина Київської великокняжої держави – її землі, культура, мова, князівські династії – належать… Московії. Що тоді не те що росіян, а й московців не було навіть у проекті, сором’язливо замовчувалося. Бо йшлося про надзвичайну спадщину, і її треба було привласнити за всяку ціну. А це вже – не історія й не мораль. Великий учений М. Максимович показав усю абсурдність тієї ідеологеми ∗ , але та офіційна доктрина скандально луснула ще й з іншої причини: виходило, що коли «білі хорвати» прийшли до Києва лише в ХІV ст., то «великороси» і українці є народами різними! І говорити як про єдиний східнослов’янський народ, так і про закономірність «воссоединения» українців та «росіян» у 1654 році в «единой неделимой» імперії немає жодних підстав. Висічена сама собою «унтер-офіцерська вдова» не могла погодитися з поразкою в своїх імперсько-месійних домаганнях й виплодила новий гомункулус великоросійської національної ідеї – слов’янофільство, згідно з яким під скіпетром московського імператора мали об’єднатися вже не тільки три східнослов’янських племені, а й всі інші державні народи: поляки, чехи, серби, хорвати, словаки… Ідея визволення шляхом об’єднання приваблювала. Та ейфорія з обох боків тривала недовго: як і одурені та зраджені українці, пригноблені турками, австрійцями, мадярами, німцями слов’яни, котрі сподівалися на визволення за допомогою Росії, скоро переконалися: за лестивими словесами-ідеями криється програма ще страшнішого – тотального уярмлення. Слов’янофільство (як і його варіант – москвофільство) – підступна пастка. Московській імперії потрібні, як писав К. Гавлічек-Боровський, не братерство і рівність, а українські землі, адріатичні виноградники, чеські
∗ Див.: Максимович М. Киевъ явился градомъ великимъ…– К., 1994. промисли, польська корона, болгарські курорти, – тому «до Москви я їхав слов’янофілом, а до Праги, – з розпачем наголошував Гавлічек-Боровський, – повернувся чехом». Аналогічне прозріння сталося й в Україні. Т. Шевченко, кирило-мефодіївці проголосили курс на історично-зумовлене національне відродження. Царизм страктував голос народу як ворожий і антидержавний націоналізм. Відповідь української політичної еліти була адекватною: не можемо прийняти московське псевдослов’янофільство, бо воно заквашене не на бажанні рівності, демократії, братерства, а на запозиченому в древньому єврействі та римській імперії великодержавному месіанізмі. У «Програмових засадах Братства Тарасівців», філософсько насичених статтях М. Костомарова, І. Нечуя-Левицького, І. Франка, Лесі Українки, Б. Грінченка, П. Грабовського, у своєрідних маніфестах Ю. Бачинського «Україна irredenta» й «Самостійна Україна» М.Міхновського було сказано чітко і ясно: українці – окремий самодостатній народ і мають історичне право на власний життєвий вибір. Шлях? Він окреслений, як заповіт Т.Шевченка: «де нема святої волі – не буде там добра ніколи», тому – «вставайте! Кайдани порвіте», «борітеся – поборете!», – і оскільки маєте відповідальність перед судом історії та вселюдства, то мусите «не ридать, а здобувать хоч синам, як не собі, кращу долю в боротьбі!» «Vivere memento!» (І. Франко).
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Еволюція етносів у нації» з дисципліни «Українознавство»
