Слово (мова) ще в найсивішу давнину виявило себе як найуніверсальніша форма вираження і буття, і свідомості людини, народу. Наголосимо: найуніверсальніша! – бо ще на зорі розвитку людства було розуміння, що мова – не тільки засіб спілкування, як і слово – не тільки оболонка (форма), знак речі чи думки. Так, у «Євангелії від св. Марка» розповідається, як Христос навчав віруючих притчами і в науці своїй їм казав: Притча про сіяча. «Слухайте, – вийшов сіяч ось, щоб сіяти. І як сіяв, упало зерно одне край дороги, – і налетіли пташки, і його повидзьобували. Друге ж упало на ґрунт кам’янистий, де не мало багато землі, і негайно зійшло, бо земля неглибока була; а як сонце зійшло – то зів’яло, і коріння не мавши, усохло. А інше впало на терен, і вигнався терен, і його приглушив, – і плоду воно не дало. Інше ж упало на добру землю, – і дало плід, що посходив і ріс; і видало у тридцятеро, у шістдесят і в сто раз». І сказав: «Хто має вуха, щоб слухати, – нехай слухає!» А коли, навіть, апостоли не зрозуміли притчі, пояснив: «Сіяч сіє слово. А котрі край дороги, де сіється слово, – це ті, що як тільки почують, то зараз приходить до них сатана, і забирає слово, посіяне в них. Так само й посіяні на камя’нистому ґрунті, – вони, як почують те слово, то з радістю зараз приймають його, та коріння не мають у собі й непостійні; а згодом, як утиск або переслідування наступає за слово, вони спокушаються зараз. А між терен посіяне, – це ті, що слухають слово, але клопоти цьогосвітні й омана багатства та різні бажання ввіходять у їх й заглушують слово, – і плоду воно не дає. А посіяне в добрую землю, – це ті, що і слухають слово й приймають – і родять у тридцятеро, у шістдесят і в сто раз» (Біблія, К., 1992, с. 48, 49). Отже: слово – це текст і підтекст, образ і думка, конкретне поняття і символ, ідея і форма, зміст і стиль, відбиток речей – і їх першопочаток, по суті – еліксир творення нових понять і речей («родять у тридцятеро, у шістдесят і в сто раз»). Але щоб усе це схопити, необхідно, щоб хто дивиться очима – бачив, а хто слухає – чув і розумів приховані сутності. Бо слово – безмежність!
Ну що б, здавалося, слова? Слова та голос. Більш нічого. А серце б’ється – ожива, Як їх почує. Знать, од Бога І голос той, і ті слова Ідуть меж люди... 135
писав Т. Шевченко, також наголошуючи на дивовижній, божественній і природі, і силі, і красі слова. Тому, коли над Україною нависла загроза загибелі («Погибнеш, згинеш, Україно! Не стане й знаку на землі»), великий борець і пророк саме на мову поклав місію рятівника нації і держави, рішуче заявивши: Я на сторожі коло їх Поставлю Слово! Так, мова – і знаряддя спілкування. Але це – одна з функцій. Головне ж, що мова, на думку Т. Шевченка, – феномен, який виражає людську, земну і космічну сутність, не лише форму буття (свідомість), а й саме Буття людини та нації, цивілізації і культури. Тому з повними підставами великий педагог К. Ушинський у статті «Рідна мова» (написаній, до речі, на Чернігівщині) писав: «Мова народу – кращий, що ніколи не в’яне й вічно розпускається, цвіт усього його духовного життя, яке починається далеко за межами історії. У мові одухотворяється весь народ і вся його батьківщина, – в ній втілюється творчою силою народного духу в думку, у картину і звук небо вітчизни, її повітря, її фізичні явища, її клімат, її поля, гори й долини, її ліси й ріки, її бурі і грози – весь той глибокий, повний думки й почуття, голос рідної природи, який лунає так гучно в любові людини до її іноді суворої батьківщини, який відбивається так виразно в рідній пісні, в рідних мелодіях, в устах народних поетів... Мова – найважливіший, найбагатший і найміцніший зв’язок, що з’єднує віджилі, живущі та майбутні покоління народу в одне велике, історичне живе ціле». І тому «коли зникає народна мова, – народу нема більше!.. Поки жива мова народна в устах народу, до того часу живий і народ. І нема насильства більш нестерпного, як те, що хоче відняти в народу спадщину, створену незчисленними поколіннями його віджилих предків. Відберіть у народу все – і він усе може повернути; але відберіть мову, і він ніколи більше вже не створить її; нову батьківщину навіть може створити народ, але мови – ніколи: вимерла мова в устах народу – вимер і народ. Та якщо людська душа здригається перед убивством однієї недовговічної людини, то що ж повинна б почувати вона, зазіхаючи на життя багатовікової історичної особистості народу – цього найбільшого з усіх створінь Божих на землі?» У міркуваннях К. Ушинського важливі обидва наголоси: і на сутності, і на ролі та долі мови. До того ж мови і українського, й інших народів. Причина, нагадуємо, в природно-суспільній та універсальній сутності феномена мови. І в цьому аспекті особливу вагу має те, що мова від природи є не тільки формою буття кожного етносу (народу, нації), а й самим буттям. І це зумовлено природою (її таємничою й життєтворчою, духовно-універсальною сутністю). Тут ми знову стикаємося як з проблемою Природа–Людина–Слово, так і з проблемою взаємодії першої природи (матерії) з другою (сферою духу, культури), отже, первісної – і створеної людиною, вершиною якої є мова. 136 Йдеться про те, що коли формально, то мову творить людина. Коли ж брати до уваги всі чинники її творення, то першопричиною – спонукою! – постає природа метафізична, яку ми розуміємо і як природу духовну. Почати з того, що мова – це звуки (знаки – літери появляються пізніше), а звук народжується при появі людини на світ і виявляє спочатку свою фізіологічну природу (легені вбирають і видихають повітря), а вже пізніше – почуттєво-раціональну: захоплення чи страх, благоговіння чи гнів від зустрічі з представниками рослинного й тваринного світу, явищами природи (тепла чи холоду, вітру чи сонця, лісу чи води), іншими людьми. Це – перший чинник, що зумовлює не лише зміст, а й тональність, характер мови: в одній будуть образи, що підбиватимуть наявність верб, ставів, тополь, річки чи моря; в іншій – евкаліптів, верблюдів, оазисів чи пустель; в одній пануватимуть образи безмежно-високого неба, безкрайнього степу, таємничо піднесених у височінь гір, а в іншій – стиснутість джунглями чи ущелинами, безмовність льодовиків чи тундр. Що краще для мови і які мови кращі? Найкраще людині – Вітчизна, тому немає загалом кращих чи гірших мов: є на певному етапі більш чи менш розвинуті; є краще чи гірше володіння мовою; є благородне чи шовіністичне ставлення до мов. Усі мови є специфічними. А найкраща людині та, що найповніше відбиває її буття і свідомість, її ментальність. То ж не випадково В. Симоненко писав: рідна природа формує й супроводжує людину не тільки в житті, і не тільки в добрі та на рідній землі; де б ти не був –
За тобою завше будуть мандрувати Очі материнські і білява хата. І якщо впадеш ти на чужому полі, Прийдуть з України верби і тополі, Стануть над тобою, листям затріпочуть, Тугою прощання душу залоскочуть. Можна все на світі вибирати, сину, Вибрати не можна тільки Батьківщину. («Лебеді материнства»)
І з цієї ж причини не вибирають рідної мови і не буває двох рідних мов. Є мови, у яких панують голосні, а є – де переважають приголосні звуки. Є сповнені переважно конкретно-речовими поняттями, а є абстрактно-науковими; в одних панує емоційний, в інших раціональний лад. Визначальними є природа й спосіб життя людини (народу). Тому є мови, що й через тисячі років розвиваються, збагачуються, а є мови застиглі й поставлені на грань деградації. Як зброя, якою або не користуються, або використовують лише як декорацію. Чи однофункціонально. Подібно до мов багатьох народів колишнього СРСР, які практично були витіснені зі сфери державного функціонування, а тому почали 137 витіснятися й із сфери сім’ї та виробництва, освіти, науки й мистецтва, міжнародного спілкування. А в підсумку – зі свідомості, психіки. Мова – це аналог природного буття, духовної сфери, характеру й долі народу, і – як народ – має свій внутрішній – єдиний і неповторний! – лад; як і народ – свою ментальність. Поки що – один приклад. У творчості Т. Шевченка найпоширенішим є образ... моря («Не спалося, а ніч – як море»; «І неситий не виоре на дні моря поле, не скує душі живої і слова живого...»). Зазначимо: у творчості людини, яка народилася в далекій від моря Черкащині і коли й спілкувалася з морем, то лише в час заслання на Кос-Арал. Але ж не можемо забувати й про іншу реальність: «Повість временних літ» починається історією потопу, в якій океан (для наших прапредків – море) був символом не лише кари за злочини перед Богом, а й життя, очищення, благодаті, краси, символом безмежності, отже – і безсмертя, могутньої сили та волі; за найдавнішою казкою, саме з дна моря Сатана дістав блакитний камінь та жовтий пісок, з яких Бог сотворив небо. І князь Кий, Аскольд, Володимир, щоб прибити щит на воротах Константинополя, мав подолати море – безмежну, сувору, бунтівливу стихію, яку, виходить, можна було подолати, лише переваживши волею, силою й мужністю; за вихід до кордонів Персії (Ірану) й Туреччини, Греції й Риму київським русичам необхідно було подолати море, як необхідно було подолати його і запорожцям, щоб визволити побратимів з неволі... А Т. Шевченко і фізично, й духовно був нащадком запорожців. Море й свобода – ось образи-аналоги, які виявили характери і українського народу, і його мови та як духу Шевченкового, так і його слова. Закономірно, що доля і роль слова з найдавніших давен були і прерогативою, і найбільшою турботою держави та інтелігенції. На доказ достатньо навести три факти з життя інших народів: юдейського, італійського та російського. Юдейська традиція базувалася на безальтернативній основі: є один бог, є один обраний ним народ, – то має бути і тільки одна мова. Розгніваний на свавільний народ, що погряз у зажерливості й блуді, Бог зруйнував одну – Вавілонську башту до неба, розділив народи і встановив 72 мови. Після встановлення світової римської імперії і латинь була проголошена світовою мовою (функцію якої раніше виконував санскрит). Цією мовою не тільки видавалися укази, говорили «вольні» громадяни, а й писали апології та гімни Римові і його імператорам поети-раби. Навіть мова еллінів-греків була поставлена завойовниками на другий план. Тому думка не допускалася, щоб можна було вирватися з полону «світової» (імперської) мови. І все ж знайшлася людина, котра наважилась розірвати пута духовного рабства: Данте Аліг’єрі. Причину «бунту» він пояснив у тричастинному трактаті «Про народну мову». Звернемо увагу на акцент в заголовку – про мову «народну». Данте 138 блискуче володів і «світовою» латиною, але дійшов висновку, що справжнє мистецтво може творитися тільки мовою народу (як раніше греками – грецькою). Отже, у його випадку – мовою італійською. Був величезний ризик стати не прийнятим великосвітським «натовпом», який встановлював моди і ще й тим відгороджувався навіть від власних співгромадян. Та волю Данте скеровувало серце італійця, а водночас – генія, для якого завжди головне – це не наслідування чужого, а відкриття сутностей. Для письменника (митця) – це життя, характер, мрії і устремління, доля рідного народу, а відтак й інших народів. А відкрити глибинні сутності неорганічними шляхами та формами неможливо, оскільки і твір – це органічна єдність змісту і форми. А коли так, то як же можна відкрити душу людини, ігноруючи ті почуття, образи та поняття, що зародилися й жили в її єстві (роздумах, пристрастях)?! Отже, про рідний край – писати лише рідною мовою, вирішує Данте. «Народною ж мовою називаємо ту, – наголошує Данте, – яку діти засвоюють від оточення, коли починають розрізняти голоси; або, коротше, народною мовою ми називаємо ту, яку вивчаємо без жодних правил, наслідуючи годувальницю» (матір) (История эстетики, т. І, гл. І). Джерело і творець мови для дитини – мати, батько, оточення. І, в свою чергу, дитина (людина) згодом може стати творцем рідної мови. Особливо, коли ця людина – поет, до того ж – поет справжній, – а до таких ми відносимо тих, що «писали твори рідною мовою» (гл. 4). Перейшовши на народну (італійську) мову, Данте став епохальною постаттю для всієї світової літератури. А його мова у XX ст. на одному зі світових конгресів лінгвістів поряд з українською та грузинською була визнана однією з найгармонійніших (наймузикальніших) світових мов. Великим уроком стала позиція й російського письменника О. Грибоєдова. Представник «вищих кіл» держави, Грибоєдов не зміг примиритися з тією фальшивою ситуацією, що панувала в Росії: мільйони говорили рідною мовою, а в урядових сферах, починаючи од царів, – німецькою чи французькою. І без того глибока прірва між «масами» та «елітою» все поглиблювалася. Однією з причин було те, що та «еліта» була надто строкатою й чужорідною: імператори хвалилися своїми династичними зв’язками з родами Німеччини, Франції, Англії, бояри й дворяни несли свої родоводи від золотоординських ханів, татарських мурз, української та польської шляхти. І їй нерідко було абсолютно байдуже, чим живе народ, та й не розуміла вона його – ні в соціальному, ні в духовному, ні в мовному річищах. Другою причиною стала позиція доморощеної інтелігенції: зречення рідних основ, – бо ті основи вважалися плебейсько-неблагородними, по- селянськи примітивними, а їх захисників трактували як громадян «низькородних», відсталих від «Європи». О. Грибоєдов відчув і неприродність, й ганебність такого становища, що загрожувало повною деградацією суспільства й держави. Тому й зважився звернутися до російської інтелігенції з гіркими, мужніми докорами: 139 Позбудемся ли чужестранья мод? Чтоб добрый, умный наш народ Хотя б по языку нас не считал за немцев?! Російська інтелігенція схаменулася й стала творцем народної культури. А це вплинуло й на долю російської держави. Шкода лише, що остання з часом і російську мову обернула в знаряддя імперського поневолення народів – національного, духовного, морально-етичного. Невіддільною не тільки від буття, свідомості, характеру, долі української людини, нації, культури, а й від долі держави є і українська мова. На жаль, і цього разу доведеться починати не з її першооснов, а з аспекту політичного. До 90-х років XX ст. в жодній енциклопедії, у жодному підручнику переконливо, науково не говориться про час зародження української мови. Вживаються застереження типу: несприятливі умови історичного розвитку знищили багато документів минулого, тому не маємо їх і про генезис мови. І це при тому, що різних версій, гіпотез, сенсаційних повідомлень та «відкриттів» щодо проблеми не бракує. Так, було модним починати вивчення її з часу появи «Енеїди» І. Котляревського. Щоправда, автори цього підходу одразу ж опинялися в патовій ситуації, бо не могли логічно пояснити: а що ж було доти, тобто – якою ж мовою говорив український народ до Котляревського? Коли якоюсь іншою, то якою і з чого ж (невже – з нічого) виникла потім українська? Тому набуло поширення уточнююче визначення: у кінці ХVІІІ ст. з’явилася нова українська мова. Здавалося, кризу подолано, та логічно постали інші питання: а якою ж була «стара» народна мова (до «нової»)? Як узгодити цю версію з тією, що творцем нової української мови став Т. Шевченко? Навіть наукові студії М. Максимовича, О. Потебні, П. Житецького, І.Франка, М. Грушевського, згідно з якими історію української мови необхідно розглядати синхронно з розвитком етносу, нації, держави, а це – не тільки час Київської Русі, а й доісторичні періоди, – не припинили дискусій. Одні продовжували шукати основ української мови ще в епоху санскриту, інші – з початку нашої ери («Велесова книга»), а інші стали на ґрунт версій, згідно з якими української мови... загалом не існує. Є наріччя польської або російської. Причина ж у тому, що не встановився український народ як нація і держава; він – лише гілка: польського, або єдиного – східнослов’янського. «Революціонер» Солженіцин не зупинився на тому, заявивши: як і українську націю, українську мову вигадано поляками «при германско-австрийской подтравке»… Порушила стрункість останньої ідеологічної версії теза Й. Сталіна, згідно з якою східнослов’янські народи почали формуватися в нації з XIV ст. Однак скоро ідеологи російського імперкомунізму узгодили цю «аксіому» вождя всіх епох та народів з іншою: що так було, але 1654 р. українці на основі Переяславської угоди возз’єдналися зі старшим – російським – братом і тим 140 самі «зняли» існування проблеми на користь асиміляційних процесів. Отже, виходило, що загалом нації ще існують, але самі народи, і найперше – український! – прагнуть не до суверенізації («сепаратизму»), а до злиття. Тому розчинитися в інтернаціональній («російсько-світовій») мові має й українська. Наслідком цього стало те, що українську мову фактично почали виживати зі сфер державного управління, освіти, науки, виробництва; і не стільки дозвіл, скільки рекомендацію батькам відмовлятися від імені дітей від вивчення... рідної мови трактували: з одного боку, як відданість... конвенції про права людини; а з другого – як вірність традиціям, бо ще в Київській Русі, мовбито, і не було різних мов, існувала одна – староруська, і держава або підтримувала її, або мовною політикою не переймалася. Усе те було довільними вигадками або добре спланованою українофобською політикою. Ось що засвідчують документи. Як зауважує літописець, Києво-руська держава в офіційних інституціях, культових центрах насправді використовувала одну (за його визначенням – «словінську») мову. Нагадаємо: подібне було і в Римській імперії, і в германській, британській, французькій. Але, як засвідчують книги та позиція Данте, паралельно існували й народні (племінні) мови та їхні прихильники. При розпаді імперій вони й ставали народно-державними. Київська Русь була багатоетнічною імперією. І в ній не могло не бути офіційної мови. Такою (як конгломерат полянської та староболгарської, домінуючої в християнстві) й стала «словінська». Але ця мова не могла і не змогла витіснити автохтонні мови племен. А про їх існування, роль та органічну спорідненість з племенами недвозначно засвідчують літописці. До останнього десятиліття були автори «Повісті минулих літ». За їхньою версією, русичі мали свою мову, то були «черти і рези». Але християнство активізувало міжнародні контакти й набув інтенсифікації й мовний процес. Як і інші племена, зазначає автор «Повісті временних літ», «поляни жили особно і володіли родами своїми». І вони послуговувались спільно-словінською мовою. Та, як і інші племена («чудь, весь, меря, мурома, черемиси, мордва, перм, печера, ям, литва, зимигола, корсь, нарова, діб», що «мають свою мову», – Літопис Руський, с. 6), і вони не могли не мати своєї мови. Коли ж прийшли варяги (а «звали тих варягів – русь»), то їхній князь Олег сказав: держава повинна мати столицю; найвеличніше місто – Київ, то ж «хай буде се мати городам руським». Природно, що не тільки назву столиці, а й мову було визначено державною не заморську, а свою. Щодо заморської – то не тільки не варязьку, а й не якогось іншого, а Київсько-руського слов’янського племені. Такою мовою могла стати лише мова «столичного» племені, а ним були наші прапредки – поляни. Говоримо про це тому, що століттями культивувалася версія, згідно з 141 якою не просто алфавіт, а й грамоту, отже – мову, створили нашим предкам болгарські філософи Кирило та Мефодій (греки за походженням). При цьому посилаються й на свідчення літописів. Однак літописці говорять про інше. А саме: що «був один народ слов’янський: слов’яни, що сиділи по Дунаю», серед них морави й поляни. «Сим же моравам найперше було створено письмена» (азбуку слов’янську). Що ж до полян, то вони зверталися до «цесаря Михайла», але з проханням прислати вчителя, бо «земля наша охрещена», але нема людей, які б «учили, і повчали, і витолковували святії книги» (Літопис Руський, с. 15). У цьому суть. Полянські мужі не просили творити грамоту як мову. Вони зазначали, що «не розуміють... ні грецької мови, ні латинської», тому й просили прислати учителів, які б навчили розуміти чужоземні «книжні слова і їх суть». Про зневажливе ставлення до своєї мови (і, відповідно, пієтетніше до іноземної) не можна було й думати. Не випадково ж, як зауважує літописець, і папа римський (Адріан), коли дізнався, що слов’яни почули «про велич божу своєю мовою», зрадів цьому і «осудив тих, що ропщуть на слов’янські письмена» (виявляється, і тоді були такі!) та застеріг: «А якщо хто хулить слов’янську грамоту – хай будуть вони відлучені від церкви, аж допоки виправляться» (Літопис Руський, с. 15). Суворішого покарання тоді не було, і це свідчить про те, яке місце посідала і сама мова, і проблема мов у житті народів та держав. І не тільки часу «Повісті минулих літ», отже – ХІ–ХІІ століть. «Літопис Аскольда» розповідає про події ІХ століття (860 року, коли київський князь Аскольд подолав столицю наймогутнішої тоді Візантійської імперії Константинополь) й повідомляє про іншу дату та реальність принципового значення. А саме: що ще в час походу киян на Константинополь морави звернулися до імператора Візантії Михайла з проханням допомогти у справі перекладу регійних книг на їхню мову. «…Цар Михайло покликав Кирила й Мефодія, і прийшли вони до царя. І сказав їм цар: «Ото звернулася до мене Моравська земля, прохаючи вчителів собі, які могли б їм перетлумачити святі книги…» І переконав їх цар, і послав до Моравської землі. Розміркувавши, добрі ці і дивні мужі обрали найтоншу і найпрекраснішу руську мову, додавши до неї трохи від болгарської і сербської, і боснійської, і словінської мов, і чеської частину, і хорватської» – і тим розпочали новий етап міжнародного функціонування нашої прамови ∗ . «А коли добре щось умієте – того не забувайте, а чого не вмієте – то учітесь», – заповідав Володимир Мономах дітям, передаючи тим самим естафету своєму далекому в часі, але рідному духом нащадкові Тарасу Шевченку. І вчітеся як на досвіді свого народу, так і чужих, «так же, як отець мій. Удома сидячи, він зумів знати п’ять мов, а за се почесть єсть од інших країв» (Літопис Руський, с. 458). Але вчітесь чужому не за рахунок витіснення,
∗ Літопис Аскольда // Українознавство. – 2003. – Число 4 (9). – С. 16. 142 а то й зневаги свого, а так, щоб була «мудрость своя» (Т. Шевченко). Не важко переконатися, що Мономах, як і його батько Ярослав Мудрий бачили роль мови на рівні як сім’ї, суспільства, держави, так і сфер пам’яті поколінь – отже: історіософії, віри, соціальних відносин, моралі й етики, філософії та політики держави. Але, повчаючи «вчитись так, як треба», Мономах закликав звертати очі до книжки, а тим самим – і до природи та складного життя, совісті, честі, глибин і закутків душі. Так само, за свідченням літописця, надавав слову (мові, писемності) універсального значення й Ярослав Мудрий: «І до книг він мав нахил, читаючи (їх) часто вдень і вночі. І зібрав він писців многих і перекладали вони з гречизни на слов’янську мову і письмо (святеє), і списали багато книг. І придбав він (книги), що ними повчаються віруючі люди і втішаються ученням божественного слова. Бо як ото хто-небудь землю зоре, а другий засіє, а інші пожинають і їдять поживу вдосталь, – так і сей. Отець бо його Володимир землю зорав і розм’якшив, себто крещенням просвітив, а сей великий князь Ярослав, син Володимирів, засіяв книжними словами серця віруючих людей (цілком природно, що літописці Києво- Печерського монастиря на все дивилися через призму своєї – церковної – сфери інтересу. – П.К.), а ми пожинаєм, учення приймаючи книжнеє. Велика бо користь буває людині од учення книжного (нагадаємо: і «Рамаяну» індійський автор, і «Калевалу» творці рун писали в ім’я збереження та збагачення досвіду поколінь, «тільки людині дано дар мови», «мова не менше потрібна людині як знаряддя мислення, ніж кінь воїну», – гадав і Данте. – П.К.). Книги ж учать і наставляють нас на путь покаяння, і мудрість бо, і стриманість здобуваємо ми із словес книжних, бо се є ріки, що напоюють всесвіт увесь. Се є джерела мудрості, бо є у книгах незмірна глибина. Ними бо в печалі ми втішаємось, вони є уздою стриманості. А мудрість великою є... Якщо бо пошукаєш ти в книгах мудрості пильно, то знайдеш ти велику користь душі своєї. Бо коли хто часто читає книги, то бесідує він із богом або її отими мужами... Ярослав же сей... любив книги і, многі списавши (що, до речі, є не дослідженим. – П.К.), положив (їх) у церкві святої Софії, що її спорудив він сам» (Літопис Руський); спроби знайти бібліотеку Ярослава Мудрого продовжуються і в наш час. Є потреба повернутися й до указів Ярослава Мудрого про встановлення в серпневий місяць Дня держави і Дня мови. Діяльність великого князя, справедливо нареченого Мудрим, стала продовженням великої традиції. Ще в «Ізборнику Святослава» 1073 року і про різні типи «мов» (функціональної та мистецької), і про роль та про багатство вітчизняної мови («Також є 27 творчих образів, – значиться в тексті: алегорія, метафора, зловживання, прийняття, зміна порядку слів, поворот, протиріччя, сполучення, ономатопея, порівняння, антономасія (заміна одного імені іншим), метонімія, найменування від протилежностей, перифраз, еліпсис, плеоназм, гіпербола, парабола, наприклад, повчання, персоніфікація, уподібнення, іронія, 143 попередження» ∗ . В «Ізборнику Святослава» 1076 року поетизація мови сягає ще вищих регістрів: вона прирівнюється до мудрості та законоустановлень розуму й серця, адже «як окрасою воїна є зброя, а корабля – вітрила, так і праведника – любов до книг. Потрібно лише пам’ятати: «Не перо пише, а розум» (народний афоризм). Тому багатою мову можуть творити лише багаті життєвим досвідом, інтелектом, душею люди. Ті, що розуміють: «Як бджолу бачимо, що по всіх садах і зіллях літає, з кожного з них збираючи корисне, так юнаки, що вчаться філософувати й хочуть дійти на висоту мудрості, всюди збирають, що краще», – мають, наголошує літописець, збирати краплини мудрості та краси, існуючі у природі, щоб втілити їх у синтезі слова. Слово – не лише вищий синтез, а й джерело самосвідомості народу, бо ж «книги подібні до морської глибини, хто пірне у них, той знаходить дорогоцінні перли», – так розуміли й розв’язували проблему мови у Київській Русі. І можна тільки печалитися, що в наш «прекрасний час, неповторний час» більшовицько-імперської диктатури українську мову було проголошено рудиментом, приреченим на знищення (шляхом асиміляції та злиття). Але водночас і безмежно радіти, що життєносну естафету «прадідів великих» підхопили достойні нащадки доби Гетьманщини, наступних епох, також виявляючи символічну суголосність розуміння: «Слово – морська глибина. Хто в ній пірнає до дна – той, хоч і труду мав досить, дивнії перли виносить» (І. Франко). Державна мова Київської Русі відіграє таку ж роль і в Русі Галицько- волинській, а згодом – у Великому князівстві Литовському. Як зазначалося в його «Статуті», «...А писар земський має по руську літерами і слови руськими всі листи, виписи і назви писати, а не іншим єзиком і словом» (1588 р.). Бо «руськи єзик» був багатий словниковим запасом, багатогранний семантичною і синтаксичною структурами, з добре розробленою державною, законотворчою («Руська правда»), науковою, педагогічною, релігійною, мистецькою лексикою, розмаїтою евфонікою, ритмікою, оригінальною фонетикою. Щоправда, можна почути застереження: і все-таки, то була не українська, а «східнослов’янська» мова. Та нагадаємо: ще Й. В. Гете прийшов до усвідомлення необхідності перекладу старонімецьких книг на мову XIX ст., бо давня мова суттєво (часом надто разюче) відрізнялася від німецької новочасної. Великий шлях внутрішньої еволюції пройшли всі мови світу. Інша річ, коли маємо справу з мовами чи наріччями: мова має свою викінчену структуру й оригінальний внутрішній лад; наріччя – певні морфологічні чи фонетичні відмінності (діалектні форми) від неї. Мова – стовбур; наріччя (діалекти) – гілки; або: мова – річка, наріччя – притоки, які збагачують головний потік, але не становлять без нього самостійного значення. Не є винятком і українська мова.
∗ Хрестоматія давньої української літератури. – К., 1967. – С. 10. 144 Її першоелементи – в неоглядній давнині. Висловлюються думки, що її пракоріння ще в епосі санскриту (або й до неї). І оскільки мова – це природа, буття і свідомість кожного народу, все багатство його душі та історії, еволюції його внутрішнього і міжнародного розвитку, то розкриття повної і правдивої картини зародження, формування, сфер функціонування, долі мови означало б розкриття коду генези, характеру й долі народу (від сім’ї, роду – до нації і держави). Відсутність численних писемних пам’яток змушує нас іти зворотним шляхом: від історії народу до історії мови. Цей шлях і дає змогу зрозуміти, чому в давньоруській (яку літописці називають «словінською»), тобто державній мові Київської Русі таке велике семантичне розмаїття: є елементи східних мов (від санскриту до хінді), арабської, турецької і татарської, скандинавських, романо-германських, особливо багато – грецької та латинської, і – природно! – слов’янських: від моравської, чеської, староболгарської до мов племен Київської Русі (саме так: різних мов і східнослов’янської держави, існування яких засвідчують літописці): у процесі багатовікової еволюції наші прапредки взаємодіяли з народами світу не лише на господарсько-економічному та військовому рівнях, а й на рівнях родоплемінного, сімейного та династичного спілкування, у сферах торгівлі, освіти, культури. І це органічно відобразилося й на характері розвитку мов. Ті іншоетнічні елементи (звуки, слова, фразеологічні, синтаксичні конструкції), що відповідали ладові певної мови, вбиралися нею, асимілювалися й ставали органічними. Ті, що відбивали поняття з буття, психіки (ладу душі) інших народів, ставали лише елементами словникового фонду й виконували інтернаціонально-комунікативну функцію. «Коли ж виникли найхарактерніші мовні особливості, які становлять специфіку української мови, і з якого часу можна вважати, що українська мова існує вже як самостійна мовна система? – ставив питання на І-й Міжнародній конференції «Українознавство: стан, проблеми, перспективи розвитку» (1992) професор Г. Півторак і зауважував: – Відповісти на це питання дуже непросто. Річ у тому, що найважливіше джерело для такої відповіді – найдавніші писемні пам’ятки, які дійшли до нас, – датується аж другою половиною XI ст. Ні з X, ні з першої половини ХІ ст. ніяких писемних джерел ми не маємо (що, звичайно, не означає, що їх не було. Навпаки! Тепер, маючи тексти «Велесової книги» та «Літописа Аскольда», ми бачимо, що були писемні пам’ятки й VІІ–ІХ століть, а згодом можливі й інші знахідки.– П.К.)... У пам’ятках другої половини ХІ ст. вже засвідчено чимало українських діалектичних особливостей (зокрема, перехід вибухового А у фрикативний Ж, злиття головних ЬІ, І у специфічний український звук И, зближення ненаголошених Е – И у вимові типу село, весна, великий, перехід Ж в І тощо). Якщо ці діалектні риси широко засвідчені в давньоруських пам’ятках, значить, вони в другій половині XI ст. для мовлення тодішніх книжників були вже настільки звичними, що мимоволі, всупереч усім 145 настановам дотримуватися традицій, усе ж таки проникали в писемність, а утворювалися вони, звичайно, набагато раніше, десь у період між VI–Х ст., задовго до того, як були зафіксовані на письмі. Чимало граматичних особливостей стали характерними для української мови завдяки тому, що в ній збереглися деякі дуже старі, ще спільнослов’янські міфологічні риси, які в інших мовах замінилися іншими: закінчення – у в родовому відмінку однини іменників чоловічого роду (солоду, голоду, роду, меду, пороху, гомону, дожчу), – -ові, -єві в давальному відмінку цих самих іменників (богові, ангелові, синові, змієві, духові, Петрові), кличний відмінок іменників (владико, Маріє, учителю, жено, княже, Ігорю, брате, земле, Петре), закінчення -ої в родовому відмінку прикметників жіночого роду (великої, доброї, святої, пагубної), форми 3-ї особи дієслів теперішнього і простого майбутнього часу І дієвідміни без кінцевого -ть (утворяє, жаліє, може, убиває, іде, поучає), закінчення -мо в дієсловах І-ї особи множини теперішнього і майбутнього часів (вєруємо, даємо, поставимо, разумєємо, не питаємо, помагаємо) і ін.». Показавши праоснови мови: північного (середня Наддніпрянщина, Полісся, Волинь, Наддністрянщина й Прикарпаття) та Південного (лісостеп середньої Наддніпрянщини, Надпоріжжя, Прутсько-Дністровське межиріччя) етномовних масивів, її синтаксису й лексики та занепад редукованих, Г. Півторак робить висновок: «З усього сказаного випливає...: Формування української (як і будь-якої іншої) мови було тривалим історичним процесом, що розтягнувся на декілька століть. Українська мова увібрала в себе значну частину праслов’янської мовної спадщини, яка в інших слов’янських мовах відображена меншою мірою або й зовсім зникла; у протоукраїнських діалектах протягом VI–IX ст. виникло в різний час чимало інших специфічно українських або білорусько-українських, менше – українсько-російських діалектних особливостей, деякі з них – під впливом інших мов або іншомовних субстратів. Цей процес тривав і в епоху Київської Русі, і в наступний період – від XIV ст. і далі... певні зміни і вдосконалення мовної системи тривають і нині. Це – безперервний рух і розвиток. Але тим рубежем, від якого є вагомі підстави вважати українську мову як самостійну, був занепад зредукованих. Таким чином, рубіж XI–XII ст. можна умовно визначати початком самостійної історії української мови як мови українського народу» ∗ . Наступні століття засвідчили подальше структурування української мови як самодостатньої системи (і граматичним, і лексичним багатством та ладом), що яскраво відобразилося уже не тільки в народній мові, а й в документах та писемних пам’ятках XVI–XVII ст., ідентифікацію народної, освітньо-наукової й державної мови. І.Котляревський робить мову народу мовою писемної літератури, культури, театру, а Т. Шевченко – мовою української нації.
∗ Українознавство: стан, проблеми, перспективи розвитку. – К., 1993. – С. 48–49. 146 Останніми десятиліттями в Україні робилося все, щоб довести: у процесі взаємодії мови взаємозбагачуються, і це закономірно має привести до створення регіональних, а далі і єдиної світової мови (яка мовбито існувала до створення і руйнації за велінням егоїстично-жорстокого Бога Вавилонської вежі). На цій підставі українську мову все більше й більше насичували іншо-(російсько- )мовними елементами й хвалили ті «прогресивні» зміни. Та насправді треба було бити у вічові дзвони, бо відбувалося не збагачення, а підміна мови. Як і всяка органічна цілість, мова може вбирати загальновживані знаки, поняття, терміни, але не безмежно. Як вино, в яке елліни доливали води, але до такої міри, щоб не перетворити його на воду. Українську мову перенасичували з метою її деструктуралізації та деформації внутрішнього ладу. Піддана такій обробці, вона стала втрачати органічну силу та енергію й витіснятися з головніших сфер буття народу. Тоді й цьому дали вигідне для іншої мови трактування: українська мова, мовляв, є мовою недержавної нації, а точніше – наріччям, й може існувати лише для домашнього вжитку або лише для консервативних сил суспільства, до яких, виходило, належало селянство – верства, що становила переважаючу масу нації. Та історичний досвід засвідчує протилежне: по-перше, що і мови – як і люди, суспільні верстви, нації! – від природи наділені неповторною, єдиною у світовій (земній і космічній) цілісності особовістю; по-друге, що в процесі розвитку вони змінюють (передусім – розширюють) свій кількісний склад, елементи структури (орфоепію, орфографію, частково – стилістику), та й при цьому зберігають саму структуру: її генетичний код (внутрішньою сутність та відповідну їй форму); а це, по-третє, зумовлює, що кожна мова органічно асимілює лише те, що відповідає її духовному ладові (семантичній основі), інше поповнює її арсенал тільки як функціональні елементи для міжнародного спілкування. Як і люди, мови можуть вступати в найуніверсальнішу взаємодію, однак і при цьому справжні мови (а не штучно «збагачені» паліативи) не втрачають своєї особовості (внутрішнього ладу): вони або відстоюють свій суверенітет, або гинуть. Особовість української мови достатньою мірою виявляється не лише в її музично-гармонійній яскравості, а й у її семантичному багатстві, мелодико- ритмічному поліфонізмі, емоційно-філософській глибині і чи не найповніше – у її максимальній сконцентрованості та універсалізмі злиття змісту і форми. До того ж і мови як системи (цілісності), і окремих частин її структури. При цьому коли особовість мови визначена характером української природи, історії, людини, культури, то й сама мова виступає могутнім чинником зворотного впливу не лише на характер, тип української людини (нації), а й на тип української природи (зрозуміло – другої, твореної духом). Маємо на увазі, що змістовно-формальний універсалізм української мови зумовлений універсалізмом буття, духу й свідомості усіх матеріально-духовних первнів України: її природи, етносу, культури, історії. А початки генетичного 147 універсалізму – в найдавніших шарах людської еволюції. Ще раз нагадаємо: Україна та її етнос – це рідкісний сплав універсальної різнорідності. Адже її природа – це гармонійне поєднання полів, степів і лісів, річок, морів і гір. При цьому є тисячі річок та озер невеликих, але Україна – це могутній Дніпро та Дунай, Десна і Дністер, Донець і Прут, синтезовані Чорним та Азовським морями. Україна – це невеликі, але і безмежні, як море, таврійські степи. Україна – це і спокійна рівнина, і горді, стрімкі гори Карпатського та Кримського регіонів. І так само: Україна – це й помірний клімат, і холодний північний та спекотний південний. І люди: їхнє коріння – це, наголосимо, племена ядра Київсько-руської держави – від Прип’яті, по Дніпру і Росі. Але українці – це й сплав сіверян та кубанців, галичан і білих хорватів, лемків, гуцулів і русинів. А за сивої давнини на природному терені України перехрещувалися кельти, скіфи й сармати, гуни і скандинави, греки, римляни й представники арабської, перської, турецької, татарської, білоруської, литовської, германської, передкавказької гілок. Закономірно, що природа – цілісно-універсальна! – формувала відповідний характер людей. Серед них, як у центральному регіоні України, переважають характери хоч і емоційно бурхливого, однак зовні більше розважного, стриманого темпераменту, прихованої лукавим гумором глибокої філософічності; люди ж гірських регіонів вражають імпульсивною рішучістю, гордістю та мужністю, сказати б – індивідуальною незалежністю; а люди степів, перехресних історичних шляхів та південного сонця – вибуховістю темпераменту й динамічною мінливістю психічних станів. Перший Бог, що формує людей, – Природа. Другий – суспільно-історичні обставини: доісторичний період формував один тип індивідів та суспільних об’єднань – тип колективістичної орієнтації й слабо розвиненої індивідуалізації. Доба великих князів ліпила людей державницької психіки, осмисленої особовості та яскраво виявленої волі. Гетьманщина виробила тип воїна-філософа, для якого якнайвищим проявом є синтез індивідуальної свободи з готовністю жертвувати навіть життям за Вітчизну, віру і побратимів. Страшною епохою стає час бездержавності: вона розвиває денаціоналізацію та деморалізацію, а необхідність вижити – прагматизм, волячу терплячість, покірливість та безмовність, як і бажання зберегти колись привілейоване становище – або потворне юдофільство, або людинозгубне яничарство, або не оперте на аналітичний досвід, реальний ґрунт та державотворчу волю мрійництво. Лише відродження історичної пам’яті й самоусвідомлення своєї космічної, національної й гуманістичної особовості та історичної місії формує Б. Хмельницького, І. Мазепу, П. Орлика, І. Котляревського, Тараса Шевченка, а за ним і П. Куліша, М. Драгоманова, І. Франка, М. Грушевського, Лесю Українку, В. Винниченка, І. Огієнка, В. Вернадського, М. Заньковецьку, Л. Курбаса, О. Довженка – тип універсальної особистості: з максимально розвиненим 148 самопізнанням та усвідомленням, державницькою філософією й психікою, душевною глибиною й крицевою волею, науковим раціо й ніжним, добрим емоціо, гуманізмом, що понад усе ставить право, свободу та рівність кожної людини, нації і культури, «філософію серця». Універсалізм української мови й стає виразом цього універсалізму української природи, історії, людини, нації і культури, а тим самим відбиває і їхні долі: то могутнього розквіту, слугування людям усіх сфер буття – в час розквіту чи піднесення суверенної державності, то жорстокого переслідування за умов колоніальної підлеглості, коли українська мова ставиться, мов злочинець, поза законом, але й за тих умов залишалася Феніксом завдяки своєму універсалізмові. Не раз українську мову проголошувано вмерлою; різні поневолювачі України забороняли її мову щонайменше 174 рази. Але вона виживала тому, що була не тільки формою, а й Буттям нації: і виражала сутність, і формувала її історичну генезу, світовідчуття й світорозуміння, культуру, ідеали, філософію, волю, зрештою – тип Людини. Етнонаціональну ідею. А випробувань випало на долю української мови над всяку міру. На доказ візьмемо лише частину фактів. Ще в час Великого князівства Литовського, коли князь Ягайло став польським королем, руська (українсько-білоруська) мова (якою був написаний «Судебник» великого князя Казимира Ягайловича та «Литовський статут», яким 1588 р. і юридично було узаконено державний статус руської мови) зазнає несправедливо жорстоких ударів: спочатку її відтісняють польською на периферію, а далі й забороняють. Це було тим несподіваніше, що польський король Казимир Великий навіть документ про привілеї польської шляхти «Вислицький статут» видав «руською мовою», король Казимир Ягайлович краще і говорив по-руському, ніж по-польськи (і загалом, «усі Ягайловичі, – свідчить польський історик, – аж до Сігісмунда Августа, в Литві писали привілеї... по-руському, а говорили по-руському часом краще, ніж по- польськи»), у бібліотеках багатьох королів українсько-руських книжок було більше, ніж польських (У короля Сігісмунда 1:22). Однак після Флорентійської унії починається наступ католицизму й боротьба у сфері мовного розвитку: українці, білоруси створюють свої школи (1596 р. княгиня О. Чарторийська- Горностай – в Пересопницькому монастирі, Г. Гайська – при Почаївському монастирі, Р. Ярмолинська – у Загаєцькому, в Білостоці, Холмі, Смотричі) та школи-академії (в Ракові, Хмельнику, Дубні). А католик-єзуїти відкривають мережу своїх закладів (у Києві, Львові, на Волині, в Острозі, Володимирі- Волинському, Кременці, Заблудові). Особливого впливу набуває Острозька Академія (1576–1580) та мережа Братських шкіл (Київська, Львівська, Успенська). У час бездержавності це стає вирішальним чинником збереження народу і його культури. Та не випадково з часу смерті Костянтина Острозького (1608) занепадає і 149 його академія, а на її базі онука Анна Алоїза засновує Єзуїтську колегію: польсько-шляхетський уряд знищення православної віри та українців як нації і її державності та культури розпочинає зі знищення української мови та системи освіти, перекладацької й видавничої справи. Від народної мови відсторонюється інтелігенція (з примусу чи в погоні за привілеями та чинами). Поява Запорозької Січі знаменує перший етап створення системи захисту національної віри, культури, освіти та мови. Достатньо нагадати, що гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний 1616 р. записався до Київського Богоявленського братства (родоначальника Академії) з усім своїм козацьким військом, і це мало практично загальнонародний резонанс. У братських школах обов’язковим стає вивчення не лише класичних – грецької, латинської, а й слов’яно-руської мови. І так само латинською чи слов’яно-руською мовою пишуться наукові праці та підручники з поетики, арифметики, граматики, астрономії, фізики. Навіть католики-українці видають шкільні підручники та книжки мовою, наближеною до народної. Як наслідок з’являються «Адельфотес» і «Граматика» Л. Зизанія; 1616 р. з друкарні Віденського братства вийшла «Граматики словенския правильное синтагма» М. Смотрицького та його ж «Граматика» для шкіл (яка видавалася 1648, 1721, 1755 рр. в Москві). Починається складання словників: 1596 р. з’явився «Лексис» Л. Зизанія, а 1627 р. – славнозвісний «Лексикон Славеноросский и имен толкование» лінгвіста Памва Беринди (який, до речі, переклав на українську мову понад 8000 іншомовних термінів та понять). Розпочали діяльність Віденська, Острозька, Львівська, Києво-Печерська друкарні, що з 1574 до 1612 року випустили 84 книги. Окреслились контури розквіту української мовознавчої науки. 1643 р. студент паризької Сорбонни І. Ужевич складає текст граматики української мови. З’являються друком праці інших авторів. Однак у підсумку все те виявилося раннім цвітом, прибитим морозом: і церковний клір, й світська інтелігенція все більше підпадають під прес польської адміністрації та католицизму. Народна мова оголошується плебейською й забороняється для використання в системах освіти, церкви, науки, державного управління. Другим етапом розвитку основ народної мови, закоріненої ще в докиєво- руському періоді, стає Гетьманщина, що проіснувала понад 150 років. Особливої уваги в цей час набуло те, що і Богдан Хмельницький, який іменував себе «Самодержцем руським з Божої ласки», і такі його наступники, як І. Виговський, І. Мазепа, П. Орлик, П. Полуботок, П. Калнишевський, мислили Україну як державу, а тому повноправною, рівною з іншими «від природи» («від Бога») вважали й українську народну мову та культуру. А гетьман К. Розумовський ставив перед імператрицею питання про відкриття у своїй столиці українського університету. Російський царизм відкинув ті домагання. І все те й визначило долю української мови в XVII–XVIII століттях. Спочатку на західноукраїнських (як і білоруських) землях (Галичина, Волинь, Холмщина) була заборонена книжна (офіційна) українська мова і замінена польською. З проголошенням львівським владикою Й. Шумлянським прийняття унії (1700) народна мова витискується й зі сфери релігії. Жорстке тавро на уста українського народу накладає російський імперський режим, антинародна політика якого також набуває тотального характеру. Повчальна ретроспектива: з перемогою національно-визвольної революції під проводом Б. Хмельницького відновлюється державна освітня політика. По всій Україні розгалужуються мережі шкільних осередків. Києво- Могилянська академія стає освітньо-науковим закладом, в якому формуються кадри просвітителів: не лише для України, а й для інших слов’янських земель (у тому числі Росії, Сербії, Хорватії, Словенії). Освіта стає надбанням усього народу – його національного й духовного розвитку. Виникають міські й полкові (у всіх українських областях-полках) школи та академії. Україна визнається найосвіченішою країною Європи. Як писав сірійський учений- мандрівник Павло Алепський, що побував в Україні за часу Б. Хмельницького, його вразив високий рівень освіти й культури українців: «По всій козацькій землі, – зазначав він, – ми помітили прегарну рису, що нас дуже здивувала: всі вони, за незначними винятками, навіть здебільшого їх жінки та діти, вміють читати і знають порядок богослужінь та церковний спів». Це – завдяки установленому в державі правилу, а також тому, що й серед «монастирських наставників, зокрема, Київської лаври, є люди вчені, правники, риторики, які знають логіку і філософію та працюють над важливими проблемами». Логічно, що українські люди добрі й душевні, культурні й примітні (чим нагадують характеристику полян у «Повісті временних літ»). І коли Алепський та його супутники були в Москві й там у них «наче замки висіли на серці, думки були до краю придавлені, бо в московській землі ніхто не почуває себе вільним»,— то в Україні люди «були приязні і ласкаві, поводилися з нами як із земляками», і тому на цій землі чужинців «залила радість й серця розширилися». Освіта виявилася суголосною зі станом державності, моралі, культури й етики, з типом людини й суспільства, а все це – і в поведінці протестних сил осені 2004 року! Не менш важливо, що розширювалися та оновлювалися не тільки межі функціонування мови, а й її внутрішні особливості, якості та можливості. Маємо на увазі, що українська мова мала свій лад та своєрідну систему фіксації ще в прамові, а та сягає корінням щонайпізніше в II ст. до нашої ери. Загалом, кожна мова має і споріднені з іншими, і притаманні лише їй звуки та букви, а також специфічну форму позначення їх (один з прикладів української мови – графеми «г» і «ґ»). Для української мови характерна невідповідність графічної (літерної) системи письма звуковій, а також еволюційна зміна принципів правопису.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «УКРАЇНА – МОВА» з дисципліни «Українознавство»
