ІДЕАЛ НАЦІОНАЛЬНО-ДЕРЖАВНОГО ВІДРОДЖЕННЯ Й УКРАЇНОЗНАВСТВО
Царизм розгромив Кирило-Мефодіївське братство. Т. Шевченко, П. Куліш, М. Костомаров, М. Гулак, інші опинилися під слідством і в казематах. Та дух національної самосвідомості, ідеали братерства на засадах свободи, рівності, суверенності уже стали непідвладними ні тюрмам, ні урядовим чи церковним престолам. Новий етап українознавства відзначається інтенсивним збагаченням історичних, етнологічних, фольклорно-культорологічних, лінгвістичних, археологічних підходів, досвідом вітчизняної і зарубіжної науки, зокрема соціологічної, економічної, правової, політичної, державотворчої теорією націй. І на цьому етапі розкорінюється етнолого-фольклористичне українознавство. При тому праці А. Метлинського («Народные южнорусские песни»), Я. Головацького («Народные песни Галицкой и Угорской Руси»), О. Бодянського все очевидніше відходять від спроб показувати духовну сферу буття народу як модну «малоросійську екзотику», а набирають характеру аналітичних студій. Поглиблюється саме народознавчий аспект, величезну роль у чому відіграють процеси та тенденції розвитку як зарубіжної, так і вітчизняної науки (чому, до речі, сприяє створення Харківського та Київського університетів). Щодо сфери гуманітарно-мистецьких напрямів науки, то на них вирішальний вплив справляють й концепції романтизму з його орієнтацією на глобальний історіософський підхід до розвитку цивілізації і культури (передмова В. Гюго до драми «Кромвель», маніфести П.Б. Шеллі, У. Блейка), на національні джерела мислення й психіки (німецькі романтики), на горду, суверенну особистість, що кидає виклик усім формам рабства (соціального, духовного, національного) та психічного конформізму й постає за свободу (на цій основі Д.Г. Байрон і захищав незалежність Греції та Італії, й поетизував гетьмана І.Мазепу), орієнтується на «природну людину» (Ж.-Ж. Руссо). Усе це відповідало історичним устремлінням України, зокрема: на рівні філософії – орієнтації на «людину серця», а в державницькому аспекті – на віру в щасливе майбутнє Вітчизни, про яку великий німецький мислитель Йоган Готфрід фон Гердер говорив: «Україна стане колись новою Елладою. Прекрасне підсоння цієї країни, погідна вдача народу, його музичний хист, плодюча земля – колись обудиться. Із малих племен, якими колись були й греки, постане велика культурна нація. Її межі простягнуться до Чорного моря, а звідти в широкий світ». На цій основі домінантного значення й набуває політично-державницький аспект українознавства. Епіцентром дискусій стають питання: чи є українці народом, нацією, чи тільки племенем (народністю)? І їх мова: чи вона самодостатня, чи тільки наріччя (діалект) російської, польської або якоїсь 61 іншої? А коли вони – народ, то де починаються історичні витоки цього етносу, його територіальні (географічні) й культурні межі? Чи належить він до народів державотворчих (досвідом, психікою, волею), отже – здатних до суверенного буття? Урядуючі сили Австро-Угорщини, Польщі схильні й надалі визнавати за українцями право хіба що на куцу автономію. Російський царизм не визнає навіть цього й ще посилює жорстокі репресії: валуєвським і емським указами відмовляється не лише в розвиткові, а й в існуванні української мови (ще раз підтверджуючи, що в історичному бутті, ментальності нації мова посідає визначальну роль); антидержавною (отже, злочинною) трактується навіть постановка питання про українську націю, Історію, державу, релігію, культуру, освіту, науку і пресу. Та пробуджений до національно-державного самоусвідомлення патріотичною інтелігенцією народ уже спроможний сказати разом із Т. Шевченком: «Та не однаково мені, як Україну злії люди присплять, лукаві, і в огні її окраденую збудять». Проявляються ознаки широкого національно- духовного відродження, голосом якого стає поезія-гімн «Ще не вмерла Україна» П. Чубинського. Закономірно, що під тиском могутніх народних сил, наукових відкриттів появляються принципового плану визнання навіть представників інших народів. «Без усякої науки ще можна обійтися; без знання рідної мови обійтися не можна... Нині, здається, вже нема потреби комусь доводити, що мова українська (або, як дехто волить називати, малоросійська) – це справді мова, а не наріччя – російської чи польської… ця мова є однією з найбагатших мов слов’янських;…вона навряд чи поступиться, напр., чеській (богемській) багатством слів і виразів, польській живописністю, сербській милозвучністю» і може «дорівнятися до мов, вироблених гнучкістю і багатством синтаксичним, – мова поетична, музикальна, живописна» (І. Срезнєвський, 1834). «Ця муза, відома під іменем руської, мала великий вплив на витворення нашої (російської) мови вищого світу й літератури: відомо, що Ломоносов учився на граматиці Мелетія Смотрицького» (М. Костомаров, 1849). «Можна, отже, малоруську мову вважати зовсім окремою мовою, а не тільки діалектом великоруської мови. Малоруська мова поширена по всій південній Росії, від... Галичини аж до річки Кубані... Із всіх слов’янських народів українці мають найбільше народних пісень» (Павел-Иозеф Шафарик 1826,1842). З цієї причини невизнання чи, тим більше, знищення української мови є актами вандалізму, історичної несправедливості, і отже, «Доки не буде виправлена кривда, зроблена українцям, доти неможливий справді міжнародний спокій» (К. Гавлічек-Боровський, 1843). Подібний підхід окреслюється й при розгляді проблеми української нації: «Я визнаю українців за самостійний народ... рівно ж їхню літературну мову»,– пише 1849 року Ф. Рігер. Вони – самодостатні, а тому «Поважайте національні 62 почуття цього переслідуваного, але до самостійності покликаного народу... В Європі існує народ, забутий істориками,– народ русинів... Цей народ існує, має свою історію, відмінну від історії Польщі й ще більше відмінну від історії Московщини. Він має свої традиції, свою мову, окрему від московської й польської, має виразну індивідуальність, за яку бореться. Історія не повинна забувати, що до Петра І той народ... звався руським... В кінці минулого століття всі у Франції і в Європі вміли відрізняти Русь від Московії» (К. Делямар, 1869). То ж логічно, що «Патріотизм українців зовсім не вигаданий, а той самий, що здавна жив у малоруських людях... Любов до мови, до старого звичаю, до чудової народної пісні, як природне почуття до батьківщини, не залишали уродженців Малоросії, (навіть) коли вони залишали свою батьківщину» (О. Пипін, 1891). Так само логічно, що самодостатність українців, їхньої мови змушені були визнати петербурзька й чеська академії наук. І не менш логічно, що такі – мовно-національно- (етнічно)- культурно- та державницький напрями з другої половини ХІХ ст. розвиває передусім вітчизняне українознавство. Його основа чи не найвиразніше виявлена Т. Шевченком у передмові до не виданого у свій час «Кобзаря»: на чужинців, у тому числі й «на москалів не вважайте, нехай вони собі пишуть по-своєму, а ми по-своєму. У їх народ і слово, і у нас народ і слово (1847). У цьому суть: підставою для вимог про існування, розвиток, суверенність мови, історії, культури, держави для Т. Шевченка постає історично підтверджене буття українського народу, якому самим Богом (природою) законоположено самореалізуватися та здійснювати тільки йому визначену національно-духовну місію. Обов’язковими умовами для реалізації цієї місії є державність, свобода, суверенність кожної особистості й нації. Так викристалізовується філософія українознавства як синтезу пізнання й утвердження буття і свідомості українського етносу: його генезису, історії, природних умов, матеріальної й духовної культури, місця серед інших етносів, ментальності та правоспроможності державотворення. І природно, що П. Куліш, І. Нечуй-Левицький, О. Потебня, П. Юркевич все розширюють та поглиблюють сфери українознавства, а головне – розглядають їх як органічні ланки однієї системи. То ж і постають: П. Куліш не лише як письменник, етнолог, фольклорист, а й як історик та політик; М. Костомаров як письменник, історик і теоретик буття і взаємовідносин народів; О. Потебня поєднує студії лінгвістичні з етнологічними, психологічними та філософсько-естетичними; М. Драгоманов різнорідні аспекти дослідження буття, історії, культури українців поєднує з компаративістикою глобального масштабу та політикою, а П. Юркевич засобами філософії, психології та релігії науково розкриває самодостатність української ментальності та зумовлюваної буттям і свідомістю народу «філософії серця». Закономірно, що на межі XIX–XX ст. синтезуючою постаттю вивершується І. Франко: письменник, перекладач, політик і вчений, який торкався практично усіх найголовніших складників українознавства – етнології й фольклору, мови, економіки, соціології й історії, психології, філософії й культури, політики, до того ж, як і А. Кримський, у найширших світових межах. І так само закономірно, що саме на цій основі формується дійсно наукова українознавча історіографія, репрезентантами якої стали В. Антонович та М. Грушевський, а також створюється НТШ (Наукове Товариство імені Шевченка), що в кінці XIX ст. практично стало новою національно-науковою академією.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «ІДЕАЛ НАЦІОНАЛЬНО-ДЕРЖАВНОГО ВІДРОДЖЕННЯ Й УКРАЇНОЗНАВСТВО» з дисципліни «Українознавство»
