Дорошенко був розчарований бучацьким договором, — далеко було до зєдинення всіх український земель, від Перемишля по московську границю. І навіть на цій малій території, яку йому забезпечено не дістав усього, чого бажав. Турецькі залоги, проти договору, обсадили важніші замки, як Браслав і Ладижин; султан домагався, щоби Дорошенко знищив укріплення міст і відібрав народові зброю; почав теж вимагати данин. З Поділля, обсадженого турецькими залогами, доходили страшні вісти, що турки руйнують церкви або переміняють їх на мечети і воєнні склади, збирають дзвони, накладають данини, граблять і вязнять людей, забирають малі діти. Все те будило між народом невдоволення й обурення та підривало повагу Дорошенка. Турки показалися теж слабі на полі бою. Відновилася знов польсько-турецька війна. Під Хотином 11 листопада 1673 р. Собіський розбив турецькі війська. Поляки не тільки не уступили з Білої Церкви, але почали збирати війська на українській границі. Між народом стало ширитися знеохочення, жах перед новою війною. Цілими сотками населення почало втікати з Правоберіжжя на лівий бік Дніпра. Новий лівобережний гетьман Іван Самійлович підпирав це переселення і посилав теж заклики до старшини, щоби переходили під його булаву. Ці зазиви мали успіх: майже всі полковники покинули Дорошенка і перейшли до Самійловича. Дорошенко не міг уже піднятися до давньої сили. Наїзди поляків та знеохочення народу, підривало його замисли у самім корені. Кидали його всі давні прихильники, не міг знайти віри і послуху навіть в улюблених серденят. Простір його влади зменшався безнастанно, — врешті остав йому тільки сам Чигирин. Тут, серед нездобутих укріплень, окружений споминами й памятками з часів Хмельниччини, він, як «останній козак» в самоті і одчаю доживав кінця свойого гетьманства. Звідси слав він письма до приятелів і ворогів, викладаючи їм ціль своїх змагань. «Не тільки це сам від себе смію світови обявити, але й багато товариства, моїх ровесників, можуть явно мені засвідчити, що ще з молодих літ не звик я ніякого зла нікому з синів моєї отчизни бажати; коли божою волею був я примушений взяти цей печальний уряд і держав його близько десять літ, не в чім іншім був мій умисл, а тільки в тому, щоби помножити вольности запоріжського війська і заховати безпеченство і цілість отчизни, щоби процвітанйям благочестивих церков народ христіянства українського міг тішитися... Тому не тільки з православними христіянами, але і з бісурменськими народами я старався все поступати прихильно і згідно, щоби Україну бачити у бажаному мирі»... Врешті за порадою Івана Сірка, що приїхав до Чигирина, Дорошенко заявив, що готов зріктися булави і віддати військові клейноти в опіку Запоріжжя. Але рік ще минув і Дорошенко не уступав з гетьманства. Аж коли Самійлович в друге з московським військом прийшов під мури Чигирина, Дорошенко, у святочний спосіб, передав йому уряд і гетьманські відзнаки у вересні 1676 р. З Чигирина Дорошенко переїхав на Лівоберіжжя і осів у Сосниці. Цар невдовзі зажадав, щоби відіслано його до Москви; Самійлович, що обіцяв Дорошенкові безпеченство особи, довго не хотів на це згодитися, але вкінці мусів уступити перед царським наказом. В Москві прийнято гетьмана з почестями, назначено йому високу платню і віддано просторий дім на мешкання; в 1683-1691 р. Дорошенко мав уряд вятського воєводи; кінець віку пережив у дарованому йому селі Ярополчі, волоколамського повіту. Там і умер він 19 листопада 1698 р. в 71 р. життя; до початку XIX в. заховався при тамошній церкві нагробний памятник цього великого гетьмана, що його названо «сонцем Руїни».
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Кінець Дорошенка» з дисципліни «Велика історія України»
