Згідно з династичними традиціями Рюрикового дому, всі князі вважалися рівними й незалежними від себе. Великий київський князь був, правда, «отцем і господином» для решти князів, але формально вважався тільки першим поміж рівними. Але цей неписаний закон княжої суверенности не завсігди практикувався. Як довго на київському столі засідали талановиті й енергійні «збирачі українських земель», що вміли заступитися за повагою сеніорату, ця рівність зводилася нінащо: волосні князі ставали намісниками великого, київського князя. Згодом, коли Київ утратив своє чолове становище поміж українськими столицями, а велика держава Володимира і Ярослава розпалася на шахівницю удільних князівств, традиція про суверенність князів вертає до давньої сили. Зрушують її щойно Романовичі, що організують Галицько-Володимирську Державу на підвалинах західньо-европейської, февдальної системи. Полягала вона на тому, що на чолі держави стояв великий князь, а від нього йшла в низ ціла драбина удільних князів, бояр, дружинників і княжих урядовців, аж до поменчих землевласників й нарешті малоземельних селян-хліборобів. Зародки тієї системи помічуються вже в Київській Державі часів Мономаха, за Данила набірає февдалізм ясно окреслені, правові форми.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Князі поміж собою» з дисципліни «Велика історія України»
