Як усі великі діячі минулого, Роман Мстиславич прикував до себе не тільки увагу сучасних і пізніших літописців, але стався героєм народньої традиції та устної словесности. Галицько-волинський літописець називає Романа — Великим, та дає йому виїмковий у нас титул «царя і самодержця всеї Руси». Галицько-волинський літопис починається якраз посмертною похвалою Романа Мстиславича, що йдучи слідами свого діда Мономаха, кидався на «поганих як лев, сердитий був як рись, нищив ворогів як крокодкль, переходив ворожі землі як орел, а був хоробрий як тур». Так і видно, що в основу літописної характеристики Романа лягла якась народня дума про його щасливі, протиполовецькі походи. Позатим вяжеться з іменем Романа традиція про його виїмкову ревність для православя й неменче виїмкову жорстокість супроти поконаних ворогів-бояр, яких він «видушував мов пчоли» та литовців, що він їх мав запрягати в плуги — «орати Литвою». Що до Романової ревности для православя й ворожости до католицизму, то це ледви чи можливе в князя, що був сином польської княжни й виховався на західньо-европейських, отже католицьких дворах. Правда, як союзник німецького короля Пилипа, він станув по стороні тогочасної коаліції Гогенштавфів проти папи Інокентія III (1198— 1216) що «мечем св. Петра» помагав Вельфам. Але ця кампанія мала наскрізь політично-династичне підложжя й з католицтвом чи православям не мала нічого спільного. В рівній мірі неслушною, а що найменше переборщеною є традиція про виїмкову жорстокість Романа. Про те, з якими симпатіями вітали Романа кияне та як обожали його й любили володимирські бояри, ми переконуємося з автентичних джерел. Що Роман не погладив по головці збунтовану проти себе мафію галицьких бояр з Кормильчичами на чолі, трудно дивуватися. Вигнання з краю, це хіба була надто лагідна кара для бунтівників. Тому то так православну ревність як і жорстокість Романа треба скласти до архіву легенд, створених його політичними противниками, що між ними чолове місце займає польський літописець Вінкентій Кадлубек. Для політичних цілий він не лякався фальшувати історії й дуже часто робив з білого чорне й навпаки. Оскільки польські літописці віднеслися вороже до Романа, остільки прихильно віднеслася до його памяти та імени устна словесність народу. Про князя Романа та його родину збереглася ціла низка пісень, опрацьована вченими, як Безсонов і Жданов з російських, та Костомарів, Антонович, Потебня й Драгоманів з українських. Особливо цікава веснянка «Воротар», що в ній виступають «люди князя, Романа нашого пана», що везуть з собою «мизине дитятко у сріблі, у золоті, на золотім кріслі». Це «мизине дитятко», що його по довгих пересправах впускають виконавці веснянки у стережене ними місто, це сироти по князі Романі, які з таким трудом добивалися й добилися наслідства по батькові. Позатим у московській народній поезії заціліли сліди первісне українських пісень про литовські напади на Романові землі та його жінку Рюриківну, що він її постриг разом з батьком.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Роман Мстиславич в історичній традиції» з дисципліни «Велика історія України»
