Святослав Завойовник, Володимир Великий та Ярослав Мудрий, ці три велитні нашого минулого вміли досягти того, щоби з цілої низки земель і племен, поміж якими не забракло й несловянських, створити велику імперію, найбільшу в тогочасній Східній Европі. Вміраючи, всі вони думали про те, щоби твір їхнього державо-творячого духа не пропав і тому старалися запевнити наслідство головного, київського стола найстаршому з наслідників, супроти якого решта князів малаб сповняти ролю намісників поодиноких земель. А хоч їм не вдалося докладно окреслити законів і форм наслідства, всеж таки право старшинства, або т. зв. сеніорат, був підвалиною державотворчої теорії й практики у перших десятиліттях існування Київської Держави. Правда, київський стіл опинювався заєдно в руках неконечно найстаршого, але найенергічнішого представника династії, як це було хочби з Володимиром, Ярославом, чи навіть Мономахом. Всі вони, засівши на київському столі, головною метою життя ставили собі «збірання українських земель» в одну нероздільну цілість. Але чим далі, тим трудніше їм це приходило, а там і зівсім не вдавалося. Поодинокі племена та землі, за виїмкою полянської Київщини, поволі приходили до переконання, що на приналежности до київського центра вони не зискують, а тратять. Вони дивилися на вічну метушню княжих міжусобиць за київський стіл й переконувалися, що Київ чим далі тим слабше обороняє культурні та економічні інтереси своїх провінцій. Колиж княжі міжусобиці дозволили степовикам врізатися клином поміж Чорне море й Київщину, всі ті землі зрозуміли, що з упадком торговельних шляхів на південь та схід мусить і сам Київ зректися свого провідного становища й з великокняжої столиці великої імперії стати столицею глухої провінції, що й нарешті сталося. Тоді то вибила година для відокремлення земель Київської Держави в окремі національно-політичні організми, з яких деякі, як Ростово-Суздальщина та Галичина й Володимирщина поділилися великодержавною спадщиною Київської Держави. До остаточного відокремлення поодиноких земель від Києва не прийшло зразу. Це діялося спровола, ідею нероздільности заступала ідея окремішности земель ступнево, але яскравим виявом тої переміни напрямних ідей є без сумніву ухвала любенького княжого сойму в 1097 р. Рішення про те, що кожен з княжих родів має триматися своєї землі-«отчини», раз на все перечеркнуло ідею «збірання українських земель» і разом з цілою низкою причин географічного, етнографічного й культурно-політичного характеру, припечатало дальший розвиток Київської Держави, як могутньої східно-европейської імперії. Найраньше з усіх відокремилася від Києва — Галичина; про те ми вже мали нагоду говорити побіжно й говоритимем ще подрібно в черговій главі. Вслід за Галичиною відокремилася Чернигівщина, в якій по любецькому зїзді засідають князі з роду славного Олега Святославича, прозваного Гориславичем. Князі з тієї лінії, талановиті, енергійні та підприємчиві, вміли приєднати собі громадянство Чернигівщини, але їх безустанні посягання на Київ, Переяславщину, а навіть Галичину, наводили чимало лиха на саму Чернигівщину. З часом поділилася Чернигівщина на два удільні князівства, з яких столицею старшого був Чернигів, а молодшого Новгород Сіверський. В середині XII сторіччя відокремилася від Києва Переяславщина та Турово-Пинщина. Переяславщина, не могучи відборонитися від посягань київських князів, покликала до себе князів суздальської лінії молодших Мономах овичів. Далека Суздаль не загрожувала Переяславщині прилученням до себе й тому вона довгий час могла жити своїм самостійним життям. Цінючи свою самостійність, переяславці терпіли половецьке лихоліття, але ніколи не зверталися за допомогою до сусідніх князів. Куди спокійніше жилося людям у заглухлій серед поліських болот Турово-Пинщині. В 1150-их рр. покликали собі турівці потомка одного з давніх своїх князів Святополка, станули муром при ньому й оборонили свою самостійність перед черговими спробами київських князів, що хотіли привернути собі Турово-Пинщину. Більш-менш рівночасно відокремилася й Волинь. Держучись старших Мономаховичів, Волинь ставилася ворожо до їх зусиль здобути собі київський стіл, а відітхнула спокійно щойно тоді, коли їхня, династія махнула рукою на Київ і щиро та жертвенно прийнялася боронити інтересів волинської землі, не тільки проти Києва, але й проти Польщі та Литви, що чим далі тим сильніше натискають на цю північно західню мархію старої Київської Держави. З часом розділюється Волинь на поменчі удільні князівства — Володимирське й Луцьке, а там ще менчі — Белзьке, Пересопницьке Берестейське, Дорогичинське та інші. В зєдиненню з Галичиною за Романа Мстиславича, довелося Волині відіграти подібну ролю в українській історії, яку якраз тоді закінч Київщина.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Відокремлення земель Київської Держави» з дисципліни «Велика історія України»
