Центральне становище поміж українськими племенами займали поляни. Літописець виводить їх назву від «поля», хоча й сам бачить, що це зовсім не відповідає природі краю, що його в IX сторіччі заселювали поляни. Поправді, «польова» смуга Полянської землі тяглася тільки поміж р. Россю і Случею; далі на північ простяглася вже лісова смуга й поволі переходила в непролазні пущі Полісся. Сам полянський Київ лежав «у лісі на горах, над рікою Дніпровською» і «був довкола городу ліс і бір великий». Так і видно, що поляни первісне мешкали в польовій (степовій) смузі Росі й щойно пізніше, може під натиском кочових орд, посунулися на північ, приносячи сюди свою первісну назву. Полянська територія так само як і скількість полянського племени, були невеликі. В часи розселення займали вони, під тим оглядом, останнє місце поміж українськими племенами та їх територіями. А всежтаки саме полянам припала почесна роля державно-творчого ядра, безспірної колиски української державности. Сам літописець пробує вияснити цю перевагу полянського племени над іншими тим, що коли інші «жили зьвірським способом», то поляни «були мудрі й підприємчиві» (смислені) та берегли «тихих і скромних обичаїв своїх предків». В той спосіб хотів літописець підчеркнути культурну перевагу полянського племени, яку завдячували вони може не так береженню старих традицій, як безпосереднім звязкам з культурними народами того часу. Осівши над «великим шляхом з варяг до греків» — Дніпром, у місці, де вливаються до нього найбільші притоки — Припять і Десна, маючи за собою захист лісової смуги, вони дуже скоро ввійшли в культурні й торговельні звязки, до яких іншим українським племенам не було доступу. Вистане сказати, що в полянських руках опинився такий важний осередок, як Київ, що в ньому здавен-давна скупчувалася торгівля з норманами від півночі, хозарами, а через них і арабами на сході й нарешті з Візантією, а через неї й цілим культурним світом того часу. Подібно, як стародавній Єгипет був «дарунком Нілю», Мезопотамія завдячувала свій культурний розвиток Евфратові й Тигрові, а велика Римська Імперія свому положенню над Середземнім морем, так і Полянська земля, що стала завязком великої Київської Держави, завдячувала свій розвиток свому географічному положенню, на перехрестю водних і сухопутніх шляхів. Товар, що спливав до Київа водами Дніпра та його приток, ішов по Припяті у привислянські землі, через західню Двину, Ловать й інші ріки до Балтійського моря, а Десною і Сеймом у землі над Окою й Волгою та Доном. У Києві перехрещувалися теж сухопутні шляхи на Галич і Угорщину через Білгород і Василів, на Волинь і Польщу через Білгород і Корчеськ, на Поволже через Чернигів і Курськ, на Донеччину через Переяслав на південь, до Чорного моря, трьома шляхами, що їх літопис називає — грецьким, соляним та залозним. Це корисне географічно-господарське положення дало полянській землі провід у Наддніпрянщині, а згодом зробило її осередком великої Української Держави.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Поляни» з дисципліни «Велика історія України»
