Страшна своєю дикістю і скількістю гунська орда, прозвана сучасними літописцями «божим бичем Европи», була урало-алтайського, монгольського походження. Вона то започаткувала на наших землях оплакану добу турко-татарського лихоліття, що припинило культурно-цивілізаційний розвиток не тільки самої України, але й цілої східньої Европи. Гуни вийшли з глибин Монголії й, прокочувавши якись час над Волгою, кинулися около 370 р. на алянів, що мешкали над Озівським морем (Меотидою) й на лівому березі Дону. Вирізали тих, що пробували їм опертися, решту прилучили гуни до свого походу й кинулися з черги на остроготів. Про те, який жах нападав на всіх, що тільки мали нещастя зустрітися з гунами, говорить їх характеристика в творах тогочасних греко-римських та готських письменників. Готський історик Йордан (551 р.), переповідаючи відомості про гунів, збережені в греко-римських письменників, каже: «Народ гунів немилосердний понад усяку жорстокість, напав на готів. Він обійшов велике озеро Меотиду і зразу, наче якийсь крутіж, пірвав за собою народи, що мешкали по той бік Скитії. Гуни, кого не могли поконати війною, того залякували своїм виглядом й примушували тікати геть: обличчя в них було жахливо чорне, наче нефоремна галушка, з якимись цятками, замісць очей. Вони калічили своїх дітей першого дня по народженню — хлопцям натинали мечем щоки, щоби вони, раніше, аніж закушають материнського молока, закушали болю від ран. Через те гуни ростуть безбородими. Хлопці не бувають гарні, бо на їх обличчі, посіченому нарізами меча, пропала юнацька краса заросту. На зріст малі, але проворні й швидкі в рухах, мистці в стрілянні з лука, сильні в шиї й дуже горді. На вигляд ніби й люди, але живуть у звірській жорстокості...» Не диво, що остроготський король Германаріх, як тільки зачув про похід гунів, покінчив життя самогубством (375) а його наслідник Вінітар, що захотів протиставитися гунам, у боротьбі з ними, наложив головою; Тоді решта остроготів не бачила перед собою ніякого іншого виходу й уступилася геть із чорноморського поберіжжя. Те саме зробили й візиготи, що впросилися до римської Тракії. На місці залишилися тільки готські недобитки, що визнали гунську владу і якийсь час користувалися власною самоуправою. Ще в VIII ст. жили останки готів на Криму під Яйлою, та біля керченської протоки. Там вони навіть заклали самоуправну провінцію Таматарху, пізнішу українську кольонію Тмуторокань. На українській землі продержалися гуни недовго. Своїми головними силами вони подалися на Дунай, де за володіння Аттилі зорганізували велику гунську державу. Хоч вона й не була якслід зорганізована й не мала виглядів на тривкість, все ж таки не так її політичний вплив, як страх перед Аттилею простягся чорною хмарою від Уралу по Рен. Але зі смертю Аттилі (453 р.) розпалася ця «держава», що тримала сусідів у смертельному страху перед гунською жорстокістю. Почалося з повстання племен, підбитих Аттилею на середньому Подунавю, а там уже самі з себе порвалися пута гунської зверхности над іншими землями і народами. З гунів залишилися тільки розбиті ватаги; одні з них осіли в т. зв. Малій Скитії (нин. Добруджі) та римських провінціях, другі вернули в чорноморські степи, решта розплилася безслідно серед племен, що заселювали шлях гунського походу від Волги по Дунай. Гунський «бич божий» перестав свистіти понад Европою, але на гу-нах не скінчилася ще навала турко-монгольських орд на Европу.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Гуни» з дисципліни «Велика історія України»
