Стислий огляд початку трансформації радянського суспільства
У переважній більшості вітчизняних соціологічних досліджень останніх десятиліть прямо чи побічно вказується, що аналізовані явища і процеси тривають у транзитивному суспільстві, яке має певну специфіку. Так чи інакше, перехідний стан, трансформація розуміється пострадянськими дослідниками як тло суспільних змін. Однак, навіть у дослідженнях, спеціально присвячених вивченню цього контексту далеко не завжди вдається чітко визначити якісні характеристики, специфіку транзитивного стану, хоча нагальна важливість вивчення перетворень перехідного суспільства вченими добре усвідомлюється і повсякчас підкреслюється. Іншими словами, у численних вітчизняних соціологічних (і не лише) аналітичних працях трансформація береться як даність або аналізується поверхово – такий підхід, зрозуміло, не може вважатися цілком зрілим, бо є, по суті, некритичним. Разом з цим відзначимо, що пострадянська вітчизняна соціологічна наука, особливо останнім часом, все ж намагається подолати вказаний недолік і вивченню специфіки явища суспільної трансформації приділяється дедалі більша увага. Вчені добре усвідомлюють, що теоретичного розгляду нині вимагає не лише семантика понять “перехід”, “трансформація”, але і сукупність складних суспільних процесів, які є їх сутністю. Опікуються соціологи нині і прогнозом щодо руху вітчизняного транзитивного суспільства. Розглянемо цей напрямок сучасних теоретичних пошуків детальніше. Поняття “трансформація” сьогодні використовується для характеристики стану пострадянських суспільств, змін, які відбуваються у них. У науковому колі триває і, імовірно, буде тривати ще десятиліття, дискусія щодо сутності, векторів і доцільності цих змін. Зазначимо, що такий стан є, в принципі, нормальним, бо соціологія, як ми пам’ятаємо, є наукою поліпарадигмальною. Разом з цим, переважна більшість опонентів погоджуються з визначенням джерела і темпорального початку трансформаційних процесів, вважаючи ним суспільно-політичні перетворення у СРСР, які відбулися у середині 1980-х років. Тоді, як пам’ятаємо, державним (партійним) апаратом було проголошено курс на “перебудову” – практично докорінне реформування радянського ладу. Керівними партійними діячами була проголошена стратегічна мета подолати “застійні явища”, які призвели до “невірного розуміння”, перекручення парадигми соціалістичної моралі, неефективного управління економікою країни, ідеологічного колапсу тощо. Наслідки цих явищ, як цілком справедливо підкреслювали ідеологи “перебудови”, призводили до стазисних явищ соціально-економічного розвитку. Антонімом і противагою такому „застою” була проголошена складова “перебудови” – “прискорення”, яке передбачало відродження духу соціалістичних цінностей, вивільнення творчої ініціативи працівника, активне залучення широкої громадськості до справ країни тощо. Назагал, основні задачі “нового курсу” були задекларовані так: • подолання стагнаційних явищ і процесів шляхом утворення ефективних механізмів прискорення соціально-економічного розвитку суспільства; • широке впровадження не адміністративно-командних, а зрілих наукових економічних методів управління, що передбачало, зокрема, стимулювання креативності і підприємливості у працівників, громадян; • широке впровадження численних науково-технічних досягнень у виробничий процес і планову економіку загалом; • розвиток демократичних процесів – зокрема, самоврядування і “гласності”; • зміцнення соціалістичної дисципліни і відповідних традицій; • розвиток соціальної сфери, подолання “зрівнялівки”, принциповий дозвіл на високі прибутки і адекватний ним рівень життя. Безумовно, ряд з вказаних принципів присутній і у сучасній політичній риториці – причому не лише українській і, до того ж, переважно, не у контексті побудови радянського ладу. Тобто більшість з цих правил є уособленням суспільної справедливості за будь-якого суспільно-політичного ладу. Але за “перебудови” їх настійне впровадження тлумачилося винятково як повернення до духу “справжнього” радянського розвиненого соціалізму. При цьому традиційно підкреслювалася фундаментальність метаморфоз, їх революційний характер, що для ідеології СРСР було цілком типовими гаслами. Разом з цим таке “повернення” оригінально поєднувалося з ідеєю руху Країни Рад назустріч суспільно-політичним, економічним, культурним та іншим надбанням світової цивілізації, включаючи капіталістичні (хоча спочатку прямо про останнє не говорилося). Імовірно це розумілося як прагнення асимілювати найкращі надбання у галузі управління економікою, культурними процесами тощо - соціалістичній ідеї таким чином відводилася лише номінальна функція. Зрозуміло, що на широкий загал такі концепції до кінця ХХ сторіччя практично не виносилися. Лише у кінці 80-х років ця тема “відкривається” і починає широко обговорюватися. Поштовхом цьому стали “оксамитові” революції у колишніх соціалістичних країнах Європи, які створили прецедент відходу від тоталітарного (радянського) варіанту суспільного розвитку. Стан активної полеміки пройшов доволі швидко і згодом, у 90-х, тема політичної ідеології вже певною мірою втратила актуальність - багатьма вченими і політиками “по замовчуванню” капіталістична ідеологія була визнана якщо не прогресивнішою за радянську, то, принаймні, цілком життєздатною. Натомість обговорювалося інше – переваги ринкової економіки над плановою. Науковцями і господарниками, зрозуміло, розробляються концепції і механізми переходу на ринкові відносини, певний ґрунт чому створює інша складова “перебудови” – “самоокупність”, яка сприяє впровадженню у економіку елементів ринку. Такі пошуки пожвавлюють інтерес до донедавна забороненої літератури - капіталістичної економічної, соціальної теорії – у тому числі вітчизняної дорадянської. Ці джерела швидко заповнюють “нішу”, яка вивільнилася після зменшення актуальності радянських економічних, соціологічних концепцій – у світогляді вчених і політиків розширюється вибір альтернатив парадигм мислення, наукового пошуку.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Стислий огляд початку трансформації радянського суспільства» з дисципліни «Історія вітчизняних теорій і вчень»
