До ранніх вітчизняних власне соціологічних штудій сучасні дослідники відносять роботи численних українських науковців-гуманітаріїв і правознавців 60-70 років ХІХ ст. Така їх ідентифікація пояснюється тим, що, по-перше, це цілком правомірно з позицій історичного періоду і, по-друге, у своїх працях широке коло цих дослідників зосереджувалося саме на розгляді суспільства, висуваючи ідеї щодо його закономірностей і структури. Це якісно відрізняє їх від попередників, які до такого предмету переходили через історіо-, та етнографічні пошуки. Поява і поширення перших вітчизняних соціологічних робіт в Україні обумовлена впливом молодої європейської соціології, у якій тоді домінував напрямок позитивізму (марксистська соціальна теорія лише починала віднаходити своїх прихильників). Зрозуміло, що ці загальноєвропейські (і світові) тенденції вплинули на широке коло українських науковців, які прагнули асимілювати, а також популяризувати їх на українських (і російсько-імперських) теренах. Це цілком типово для тогочасної соціології, бо вона для більшості країн була наукою новітньою – спочатку її тлумаченням опікувалися науковці-історики, етнографи-філософи, економісти, психологи. Розглянемо доробок ранніх вітчизняних соціологів докладніше. До українських позитивістів того часу безперечно слід віднести видатного вченого-соціолога, історика і педагога Олександра (Олександера) Івановича Строніна (1826 – 1889 рр.), який, подібно до більшості представників цього напрямку, прагнув емпірично дослідити і теоретично сформулювати загальні соціологічні закони. У своїх працях (“История и народ” – 1869 р., “История общественности” - 1886 р., інші) він загалом демонстрував натуралістичний підхід до суспільних явищ, який виражався наразі у механіцизмі - зазначимо, що це досить типово для представників раннього позитивізму. Механістичне уявлення про суспільну будову виразилося у О.Строніна зокрема у тому, що він наполягав, що оптимальною будовою будь-якої суспільної системи (держави, сім’ї, громади тощо) є пірамідальна. У верхівці піраміди має перебувати активна меншість („аристократія”), внизу – більшість („демократія”), посередині – шар честолюбців („тимократія”). При цьому вчений висловлював думку, що соціологічні закони у будь-якій соціальній організації подібні. Крім цього, соціолог аналізував питання „соціальних патологій”, прогресу, суспільного руху взагалі, оперуючи термінами, властивими більше для фізики, механіки, геометрії – “центр ваги”, “трикутник”, “рівновага і стійкість”, “коливання”, “падіння”. Зазначимо також, що О.І. Стронін певний час перебував під арештом за “распространение малороссийской пропаганды” (патріотична громадсько-політична діяльність у полтавській філії організації “Громада”). Був він і вчителем М.Драгоманова, на якого справляв великий ідейний вплив. Іншим відомим позитивістом є Володимир Вікторович Лесевич (1837 – 1905 рр.). Він опікувався загальнометодологічним визначенням соціологічної науки у системі гуманітарного знання, її предмету, до якого дещо абстрактно відносив суспільність взагалі – не тільки суто людську. Також до поля його наукового інтересу входили проблеми прогресу, соціологічні методи, до яких він відносив спостереження, накопичення емпіричних даних та компарацію (співставлення). Щодо прогресу, то В.Лесевич вважав, що він полягає у розвиткові людства взагалі, його русі до ідеалу, під яким вбачав людяність. Дотримуючись просвітницьких і контівських позицій, соціолог визначав принциповою умовою прогресу розумову діяльність, що проходить у своєму розвої три щаблі – теологічний, метафізичний і позитивний. У свою чергу професор Київського університету Іван Васильович Лучинський (1845 – 1918 рр.), історик, у рамках позитивізму прагнув розглянути базову структуру суспільства і закони його розвитку, суму яких називав предметом соціології. При цьому вчений наполягав, що соціологічні закони повинні виводитися з даних історії та біології. Так, зокрема, він сформулював закон поколінь, за яким попереднє неодмінно впливає на наступне. Стосовно суспільної структури, то І.Лучинський висловлював соціально-атомістичні погляди, вважаючи, що її утворюють аґреґати, які при більшому наближенні походять з індивідів-атомів, які у своїй активності виходять з мотивів індивідуального характеру. Ці потяги (загалом, біологічні) професор пропонував певною мірою переносити на соціальні закономірності, тлумачити їх з точки зору активності суспільних атомів – так він формулював біологічний закон. Зазначимо, що загалом така позиція може бути справедливою для аналізу історично первинних форм суспільства. Професор Ніжинського історико-філологічного інституту (працював також у Московському, Новоросійському університетах), український позитивіст Микола Якович Грот (1852 – 1899 рр.), приділяв загалом свою увагу питанням прогресу і регресу, сутності соціології у системі наук. Активно підтримуючи принцип розвитку наук про неорганічні → органічні → надорганічні явища, у праці “До питання про класифікацію” (1884 рік) вказував, що соціологія (а також психологія) належать до останніх і мають багато спільного. Принципова різниця між психологією і соціологією вбачалася М.Гротом незначною – психологія розглядає індивідуальні психічні явища, які мають загальний і порівняно простий характер, а соціологія, вважав соціолог, опікується явищами суспільними (колективними), які складніше за перші і мають специфічний характер. У цьому, зокрема, проявляється тенденція вченого до психологізації соціології – так, скажімо, суспільство, подібно до індивіда, виявляє пізнавальну діяльність, яка виражається у накопиченні наукових знань, розвиткові мови тощо. Розглядаючи питання побудови соціології як науки, М.Грот наполягав на виділенні таких її підрозділів: 1. Суспільні і філологічні науки, 2. Соціальна етика і наука про мистецтво, 3. Політична історія і релігієзнавство, 4. Юридичні та економічні науки. Концепцію суспільного розвитку професор виклав зокрема у праці “Прогрес і наука” (1883 рік), тлумачив його як безперервну вервечку природних перетворень, фіналом якого є взаємне пристосування природних об’єктів. Ці перетворення здійснюються трьома різними шляхами: • шляхом прогресу - зміни у природі (і, відповідно, суспільстві) ведуть до підйому його потенційних можливостей (сил, енергії); • шляхом регресу – зі зворотніми наслідками; • шляхом інгресу – власне, якісних перетворень не відбувається – суспільство усталене, його потенції перебувають на одному сталому рівні. Насамкінець зазначимо, що, подібно до І.Лучиського, М.Грот вважав джерелом динаміки суспільних відносин індивідуальну активність окремих суб’єктів – їх мотиви та цілі. Іншим відомим українським соціологом, вченим європейського масштабу, діяльність якого протікала, загалом, у руслі позитивізму, є Максим Максимович Ковалевський (1851 – 1916 рр.). Непересічний історик, у тому числі історик соціології, етнограф, політичний діяч – ліберал, він, закінчивши Харківський університет, тривалий час продовжував освіту у Західній Європі, був академіком Петербурзької академії наук, очолював редакцію енциклопедичного видання “Украинский народ в его прошлом и настоящем”. Наукова діяльність професора була надзвичайно інтенсивною і плідною – він активно спілкувався з провідними соціологами заходу (Г. Спенсером, К. Марксом, Г. Тардом, Е. Дюркгеймом, Р. Вормсом та іншими), проводив лекції у ряді провідних університетів США, Європи і Росії. Серед численних наукових праць слід назвати, зокрема, такі: “Современные социологи” (1905 рік), “Очерки развития социологических учений” (1906 рік), “Современные французские социологи” (1913 рік). Окремо зазначимо також його вагому організаційну роботу у рамках Наукового товариства імені Т.Шевченка (НТШ), діяльність якої ми докладніше розглянемо нижче. Як і більшість попередників, вчений розглядав соціологію як науку про суспільний розвиток, опікувався питаннями соціального прогресу і солідарності. Останню він тлумачив не психологічно (як почуття чи ідею), а як “замиренну сферу” - універсальний закон прогресивного розвитку соціуму, його порядків, суспільних інститутів. У свою чергу, частину своєї роботи, присвячену питанням суспільного прогресу, розвитку, які відбуваються, зокрема, внаслідок зростання солідарності, М.Ковалевський називав “генетичною соціологією”. Основні її позиції відбилися у праці “Очерки происхождения и развития семьи и собственности". Крім цього, відзначимо, що видатний український соціолог виступав проти суб’єктивістського підходу у соціологічній науці, настійно впроваджував методологічний принцип неупередженості тлумачення суспільного життя. Поціновуючи контівський доробок, він погоджувався з засновником соціологічної науки, що різноманітні “начала”, які не можуть бути досліджені засобами науки, повинні бути виключені з серйозного наукового поля зору. Зазначимо також, що з точки зору орієнтації наукових пошуків, професор М.Ковалевський також був “західняком”, який не піддавався впливові політичної кон’юнктури того часу і не розглядав наукову тематику, яка була нав’язана багатьом вченим імперсько-російською науковою традицією.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Початки українського позитивізму» з дисципліни «Історія вітчизняних теорій і вчень»
