У таких умовах в Україні у 1845 - 1846 роках відбувається створення таємної політичної організації “Братство святих Кирила і Мефодія” з вираженим науково-просвітницьким і громадсько-політичним спрямуванням. Фундаторами “Братства” були: Микола Костомаров, Василь Білозерський та Микола Гулак. Згодом до них приєдналися Тарас Шевченко, Пантелеймон Куліш та інші представники патріотично налаштованої вітчизняної інтеліґенції. Таємна спілка мала серйозні стратегічні цілі: поборення кріпацтва, скасування станових привілеїв, встановлення республіканської форми державного устрою, при цьому наголошувалося на необхідності мирного об’єднання всіх слов’янських країн у єдину державну форму (федерацію), очолювану Україною - на засадах збереження рівноправності, певної політичної незалежності. Провідною персоналією у “Братстві” був Микола Іванович Костомаров (1817 – 1885 рр.) – на час створення організації – викладач Київського університету, український етнограф, історик та письменник. Він опікувався розробкою ідеологічних і стратегічних засад діяльності організації, зокрема, створюючи програмний документ “Закон Божий” чи “Книга буття українського народу”. У „Законі” говориться про провідну роль українського народу у майбутній боротьбі за свободу і незалежність, значення України, Києва для всіх слов’ян. Примітно, що у цій праці чітко простежується вплив стилю “Енеїди” І.П.Котляревського – вона теж являє собою “переклад на новий лад” Вітхого Завіту. Документ також має елементи аналізу головних рис слов’янського і, зокрема, українського і російського менталітету – М.Костомаров, зокрема, наголошував на надмірному індивідуалізмі українців і водночас зайвій толерантності до чужоземного впливу. У інших своїх працях („Руїна”, „Павло Полуботок”, “Дві руські народності” та ін. ) Костомаров вказував, що росіянам загалом властиві: примат загального, слабка толерантність до носіїв іншої культури, представників іншої віри, авторитарна влада. Натомість український менталітет Микола Іванович наділяв такими рисами: повагою до особистості, національною і релігійною терпимістю, творчим і мистецьким потягом до природи). Іншою непересічною персоналією, членом Братства був відомий письменник, історик, етнограф, літературний критик і перекладач Пантелеймон Олександрович Куліш (1819 – 1897 рр.). Саме він увів до широкого вжитку традиційну нині систему періодизації історії України, виділивши добу Київської Русі, Польсько-Литовську, Хмельниччину, „Руїну” та українське відродження. Серед його основних творів – „Записки о Южной Руси”, „Чорна рада”, „Граматика” та ін. П.Куліш у контексті вітчизняної протосоціології відомий як автор так званої “хуторянської концепції”, яка не є бездоганною – якщо її оцінювати з позицій бажаності посилення національної гідності. Куліш ставив під сумнів наявність в Україні соціальної сили, здатної до наполегливих конструктивних державницьких дій. Так, скажімо, українське козацтво загалом (крім еліти) він називав руйнівною силою, натомість пропагуючи просвітництво як найбільш потужний і універсальний важіль впливу на масову свідомість. Саме воно, на думку П.Куліша, здатне пробудити до життя потужний креативний потенціал нації. Разом з цим, П.Куліш не вважав явище козацтва соціально неадекватним і полемізував, зокрема, з польським вченим М.Грабовськоим на шпальтах журналу “Записки о Южной Руси” (1857 рік). На відміну від свого опонента, який вважав, що Річ Посполита не експлуатувала український народ, захищала його і намагалася створити уніфіковану церкву для універсалізації впливу на громадян (як поляків, так і зкатоличених українців), Куліш наголошував, що українці свого часу розглядалися польською шляхтою як “бидло”, люди нижчого ґатунку, зазнаючи принизливого ставлення, що і стало однією з причин бурхливого розвитку козацтва.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Феномен Кирило-Мефодіївського Товариства» з дисципліни «Історія вітчизняних теорій і вчень»
