Роль держави та її функції в управлінні технологічним прогресом
Для України, що має вагомий науково-технічний потенціал, одним із пріоритетних напрямів державної науково-технологічної політики повинно стати якісне трансформування наукової сфери для забезпечення інноваційних зрушень за напрямом загальносвітового НТП. Брак коштів і відверте ігнорування економічними відомствами визначених законодавством України пріоритетів наукового розвитку спричинив зниження бюджетного фінансування науки, а кризовий стан економіки ускладнив залучення коштів з інших джерел. Недостатність і хаотичність фінансування наукових досліджень не сприяла оптимальному використанню коштів. Непослідовність і неузгодженість дій апарату управління при здійсненні науково-технологічної політики посилили негативний системний ефект стосовно науки в цілому. Глибокий спад виробництва, лібералізація цін в торгівлі, втрата державного контролю на суб’єктами економічної діяльності при майже повному збереженні державної власності, порушення налагоджених десятиріччями господарських зв’язків з країнами СНД, шалене зростання інфляції та дефіцит грошових платежів, наслідком чого стало поглиблення дефіциту державного бюджету, призвів до глибоких економічних змін у науковій сфері внаслідок скорочення фінансової підтримки науки, що коливалася на рівні 0,5-0,8 % ВВП. За таких обставин збереження наукових кадрів в умовах майже повного скорочення витрат на придбання необхідних для проведення дослідного процесу устаткування і матеріалів поступово призвело до фактичного припинення наукової діяльності. Уже у 1992 р. наука втратила шосту частину науковців і їх відплив на роботу за кордон триває донині. У цей період фактично відбувся майже повний розрив зв’язків науки з виробництвом, що виявилися у зменшенні кількості безпосередніх замовлень на виконання НДДКР від підприємств, тому держава перетворилася на основного замовника на виконання НДДКР, не завжди дотримуючись їх фінансування, значний обсяг наукових досліджень комерційного характеру почав теж виконуватися за рахунок бюджетних коштів. У цих умовах навіть позитивні явища щодо конкурсного фінансування наукових розробок за державними науково-технологічними програмами було припинено відвертим ігноруванням органами виконавчої влади Закону “Про основи державної політики у сфері науково-технічної діяльності”, що не дозволило переломити негативні тенденції деградації наукового потенціалу України. Брак коштів на виплату заробітної плати, безпрецедентне зростання заборгованості працівникам науки, примусовий перехід на скорочений режим роботи призвів до надзвичайного зростання рівня прихованого безробіття в науковій сфері, яке за різними оцінками становить майже 90 %. Такі соціально-економічні умови обмежили стартові можливості входження науки до ринку, що позначилося і на стані виробництва, що потребує глибокого оновлення. Все це засвідчило відмову щодо проведення трансформації економіки на основі запровадження досягнень НТП і соціалізації економіки, яка все більше набуває рис корпоративно-номенклатурного характеру. Отже, зміни наукової системи України з початку 1990 р. в основному відповідають умовам жорсткої державної консервативної політики, що характеризується непріоритетністю наукової та інноваційної сфери у системі державної підтримки. Нині в Україні не створені необхідні можливості для стимулювання науково-технологічного розвитку та стимулювання інноваційної діяльності, а лише окреслені загальні контури механізму формування науково-технологічної політики. Певною мірою через опір управлінців, які глибоко переконані у безрезультативності для України інноваційного розвитку економіки та ключового значення науки у здійсненні НТП та сподіваються, що такі технології рано чи пізно прийдуть з-за кордону. Здійснення інституційного забезпечення науково-технологічного прогресу в Україні вкрай недосконале і обмежене та сполучається з недостатнім фінансуванням державою науково-технологічних досліджень на тлі існування недосконалого оподаткування. Арсенал засобів державної підтримки наукових досліджень і розробок та інноваційної активності, передбачений законодавством України, надто бідний. Незважаючи на проголошену у Законі України “Про основу державної політики у сфері наукової і науково-технічної діяльності” (1991 р.) державну пріоритетну підтримку розвитку науки як визначального джерела економічного зростання і невід’ємної складової національної культури та освіти, на практиці такої підтримки держава не забезпечила, а стосовно оплати праці в науці та стимулювання науково-технічної діяльності дія згаданого закону була зупинена декретами Кабміну, іншими законами і постановами Верховної Ради України. Таке ставлення до проблем розвитку науково-технологічного прогресу свідчить про те, що держава своїми коренями перебуває ще в минулому, коли міністерства і відомства, по суті, були монополістами у своїй галузі, що зумовлювало специфічний підхід до проблем НТП. В Україні відсутні традиції безпосереднього функціонального державного регулювання та управління НТП. Для досягнення позитивного системного ефекту впливу державних структур управління на НТП обов’язковою умовою ефективного проведення в життя державної політики є необхідність того, щоб уся система органів державного управління і все суспільство працювали на її реалізацію, це потребує соціальної переорієнтації всього суспільства. Не буде перебільшенням висновок про те, що завоювання і утримання технічного лідерства у світі Сполученими Штатами Америки є однією із найпоширеніших ідей у цій країні, утвердженій у суспільній свідомості, що стала мало не синонімом патріотичних прагнень американців. Ідеями технологічного переважання насичене суспільне життя Японії, якій вдалося мобілізувати на активну творчу участь у науково-технологічному оновленні виробництва практично всю націю, ці ідеї стали провідними щодо здійснення науково-технологічного прориву країн Південно-Східної Азії. У той час як в Україні відсутні ознаки переорієнтації системи державного управління на здійснення науково-технологічної та інноваційної політики як головного фактору економічного і соціального розвитку. До того ж нерідко відомчі та особисті інтереси управлінців нерідко зовсім не збігаються з визначальними напрямами НТП. Іноді, коли йдеться про надзвичайну зацікавленість країни в розробках, що забезпечують можливість відмовитися від імпорту якихось матеріалів, устаткування або технологій, така відмова не збігається з особистими інтересами конкретних осіб, які здійснюють такий імпорт. Важко заперечити, що іноді здійснюється не та політика, яка проголошується, або визначають і направляють її зовсім не ті суб’єкти, які повинні це робити. Досягти здійснення науково-технологічної політики для забезпечення економічного зростання держави і вирішення соціальних проблем народу, як неодмінну умову входження України до числа технологічно розвинутих країн світу, можливо за умови концентрації зусиль усієї системи державного управління та послідовних організаційно-контрольних заходів. У Законі України “Про наукову і науково-технічну діяльність” знайшли відображення далеко не всі можливості громадських організацій як суб’єктів науково-технологічної політики для реалізації НТП під впливом певного протистояння влади і громадськості при вирішенні проблем екологічної безпеки та започаткування сумнівних за своїми наслідками проектів, хоча громадським науковим організаціями належить величезний сукупний потенціал людської ініціативи і професійних знань, залучення яких до реалізації НТП буде сприяти успіху інноваційного розвитку української економіки. У розвинутих країнах, де наука виконує роль головного фактора відтворювального процесу, досягнуто необхідного рівня витрат на забезпечення ефективного використання науково-технічного потенціалу, так, відносні витрати у розрахунку на одного науковця у розвинутих країнах відповідають рівню 100-180 тис. доларів США на рік. Такі витрати забезпечують стимулювання праці науковців і необхідні для технологічних умов проведення досліджень і наукових розробок. Фондоозброєність дослідників у більшості розвинутих країн становить 50-60 тис. доларів США на одного зайнятого. Науково-технологічний сектор економіки розвинутих країн характеризується високою насиченістю робочої сили дослідниками: так, у Чехії цей показник становить 23 дослідники на 10 тис. зайнятих в економіці, в Угорщині – 29, в Польщі – 34, Німеччині – 61, Японії – 96, у країнах Європейського Союзу – 50, в Україні – 41. Проте у згаданих країнах (крім Чехії) нарощується тенденція постійного зростання кадрової наукоємності, у той час, як в Україні продовжується її скорочення. Верховною Радою на початку нового тисячоліття затверджена нова Концепція науково-технологічного та інноваційного розвитку України, яка передбачає більш активну позицію держави у розвитку науково-технологічної сфери, використання нових знань в економіці та інших сферах. Прийнято зміни щодо соціального забезпечення наукової сфери, зокрема, передбачено підвищення заробітної плати окремим категоріям вчених, суттєво підвищена пенсія науковцям. Це дає змогу говорити про новий етап цілеспрямованих регульованих змін наукової та інноваційної систем. Існує ще одна можливість виведення економіки України на новий етап інноваційного розвитку за рахунок запровадження міжнародного наукового співробітництва. За останні роки істотно поліпшується договірно-правова база міжнародної співпраці науковців. Підписано понад 30 міжнародних угод про співпрацю у сфері науки і технологій. Розвивається науково-технологічна співпраця між Україною та Європейським Союзом – за П’ятою програмою у сфері науково-технологічного розвитку і з фінансовою підтримкою комісією ЄС з питань науки та технологій: зокрема, реалізуються ініціативи ЄС у сфері науково-технологічного розвитку (INTAS, TACIS, COPERNICUS тощо), хоча відсутність угоди про науково-технологічне співробітництво України з Європейським Союзом гальмує розширення напрямів такої співпраці. Вагомою нині постає співпраця із США через американські міжнародні фонди, зокрема Фонд цивільних досліджень та розвитку США. Співпраця вчених України з такою міжнародною організацією як НАТО у науково-технологічній сфері є одним з перспективних видів діяльності програм Ради євроатлантичного партнерства: так, в межах наукової програми НАТО українськими науковцями отримано понад 480 грантів, за їх кількістю Україна посідає друге місце після Росії серед країн євроатлантичного партнерства. Активізується науково-технологічна співпраця з країнами Південної Європи – Іспанією, Італією, Португалією та Грецією. Позитивна тенденція розширення і поглиблення міжнародного співробітництва у галузі науки і технології, підвищення авторитету України у цій сфері може суттєво сприяти залученню інвестицій у розвиток національної науки і новітніх технологій, збереженню і розвитку науково-технологічного потенціалу України за умов виконання зобов’язань за укладеними угодами і договорами, обов’язкової сплати внесків до міжнародних організацій та фондів науково-технологічного спрямування. Ефективність міжнародної науково-технологічної співпраці, темпи її розвитку та поглиблення спільних міждержавних угод у цій сфері значною мірою гальмуються двома факторами: недосконалістю вітчизняного законодавства та його невідповідністю світовим нормам, невизначеністю на державному рівні стратегічного курсу переорієнтації науково-технологічного розвитку країни з урахуванням потенціалу та потреб національного науково-технологічного та економічного розвитку. Міжнародна науково-технічна співпраця у сучасному світі виявляється невід’ємною складовою наукового життя. Крім надзвичайно позитивного впливу наукового спілкування вчених на результативність дослідницького процесу, для України необхідність найтіснішого співробітництва із зарубіжними колегами посилюється ще й через надзвичайно скрутне матеріально-технічне становище багатьох наукових колективів, які позбавлені можливості оновлювати наукове обладнання та закуповувати сучасні прилади та реактиви. Українські вчені нерідко виконують експериментальну частину наукових робіт під час кількамісячних відряджень до дослідницьких центрів розвинутих країн, а потім повертаються і обробляють та узагальнюють отримані результати вдома. Таким чином лише завдяки співпраці українських науковців з вченими інших країн та участі у виконанні міжнародних проектів вдалося зберегти ряд наукових шкіл України. Україна робить перші кроки до цивілізованої інтеграції у світовий та європейський науково-технологічний простір, оскільки до останнього часу вона не досягла статусу суб’єкта науково-технологічної співпраці і залишається країною, що постачає інтелектуальний потенціал для інших, більш розвинутих країн. У зв’язку з цим Україна має скористатися можливостями міжнародної науково-технологічної співпраці для зміцнення своїх позицій серед розвинутих країн світу і Європи. Науково-технологічний та інноваційний розвиток багатьох країн світу свідчить, що за фінансування науки на рівні 0,9% ВВП, вона виявляє себе в основному як витратна галузь, тому недофінансування науки невигідно ні в економічному, ні у соціальному плані, оскільки одне новостворене робоче місце науковця в науково-дослідній сфері сприяє створенню майже 7 високопродуктивних робочих місць у виробничій сфері, що надзвичайно важливе щодо вирішення соціальної проблеми безробіття в Україні. Забезпечення в Україні наздоганяючого розвитку НТП вимагає забезпечення реального прискорення соціально-економічного розвитку, виходу вітчизняного виробника на світові ринки високотехнологічної і конкурентоспроможної продукції, що стане можливим лише за умови інноваційного перетворення виробничого потенціалу на основі запровадження власних науково-технологічних розробок, розширення міжнародного співробітництва у науково-технологічній сфері або прямого трансферу технологій, який проте завжди виявляється шляхом, що потребує найбільших фінансових витрат і пов’язаний із цілою низкою ускладнень. Технологічний потенціал України, як і вся сфера економіки включно із соціальною сферою, гальмуються існуванням надвитратності та неприпустимо великої енерго- і матеріалоємності всієї промисловості, саме з врахуванням необхідності подолання яких повинні формуватися пріоритетні напрями науково-технологічного та інноваційного розвитку країни. Світова практика свідчить, що для досягнення відчутного ефекту на пріоритетних напрямах розвитку повинно зосереджуватися у 3-4 рази більше ресурсів, ніж на непріоритетних. Це вимагає пристосування фінансово-податкової системи і кредитної політики до потреб підтримки інноваційного характеру економіки; формування політики обміну товарами, яка сприяє зміцненню державної валюти; забезпечення юридичних гарантій, що стимулюють і прискорюють організацію нових інноваційних підприємств і фірм; розвиток комп’ютерних систем збирання і оброблення інформації, підтримки прийняття рішень, консультаційної мережі для підприємств і фізичних осіб. Для успішного удосконалення технологічних процесів виробництва все більшого значення набуває забезпечення потреб у необхідній науково-технологічній інформації та запровадженні сучасних інформаційних технологій, на які у світі вкладають кошти практично всі користувачі, проте разом з тим сприяння вирішенню цієї проблеми залишається одним із найважливіших завдань держави. Держава повинна спиратися на такий важливий компонент, як інформаційне забезпечення на основі використання світових банків даних про технології та науково-технічні розробки, яке визначає ступінь її ефективності, в умовах перехідної економіки у зв’язку із відсутністю технічних можливостей користування банками даних глобальних мереж повинні використовуватися внутрішні можливості вітчизняного інформаційного ринку, особливо щодо трансферу технологій. Сучасна розвиненість НТП дозволяє забезпечити такий рівень виробничих показників продуктивності, який може багаторазово перевищувати нормативний, але реальний рівень продуктивності залежить щонайменше від фінансових можливостей виробника продукції, місткості відповідного ринку, кваліфікації робочої сили. Відповідно до цього повинні будуватися оцінки ризику застосування тих чи інших технологій і застосовуватися організаційно-інституційні обмеження можливості використання трансферу технологій, що несуть загрозу для здоров’я населення або довкілля, а також застосовуватися соціальні системи відповідної перепідготовки працівників. Реалізацію трансферу технологій найчастіше розглядають як передачу ноу-хау і технологічного обладнання між двома країнами, застосовують також трансфери технологій внутрішньогалузевий, міжгалузевий, міжрегіональний. Іноді владні структури із застосуванням трансферу високих технологій, особливо з метою вирішення військових проблем, із неадекватними непродуктивними витратами на цю мету породжують нові соціальні та економічні проблеми, подібні факти мали поширення в колишньому СРСР, коли рішення про трансфери технологій приймалися з огляду на підвищення міжнародного престижу та забезпечення військової переваги. Найчастіше у країнах, що реформуються, для державної підтримки процесу трансферу технологій кошти просто відсутні. Для оптимізації ризиків трансферу технологій держава має запроваджувати прийнятний для неї напрям технологічного переоснащення виробництва на основі забезпечення балансу інтересів вітчизняних розробників і зарубіжних утримувачів технологій. Відкритість ринку технологій країн, що розвиваються, може зумовити економічне закабалення, тому найбільших успіхів в економічному зростанні досягають країни, де науково-технологічний розвиток перебуває під пильним контролем держави щодо реалізації та своєчасного коригування економічного та соціального курсу. Незважаючи на заходи, що здійснюються в Україні для поліпшення стану навколишнього середовища, надалі продовжується експлуатація природних багатств виробниками з огляду лише на свої власні інтереси, тому забруднення навколишнього середовища та порушення екологічних зв’язків в екосистемах стали сьогодні глобальними соціальними проблемами. Якість навколишнього середовища головним чином визначається соціальною та технологічною організацією виробництва.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Роль держави та її функції в управлінні технологічним прогресом» з дисципліни «Соціальна економіка»
