Роль державних інституцій у здійсненні емісійного процесу
Пропозиція грошей розглядається економічною теорією як альтернативне відношення до попиту їх. Це дві невіддільні й водночас протилежні сторони єдиного економічного механізму, на основі взаємодії яких формуються функціональні структури грошового ринку. Монетарну теорію цікавить передусім специфіка співвідношення між попитом і пропозицією грошей, характер субординації між ними. Для того щоб глибоко дослідити специфіку механізму емісійного процесу, слід ураховувати, що емісія грошей у їх широкому розумінні здійснюється на двох рівнях—на рівні центральних банків і на рівні комерційних банків та прирівняних до них за своїм функціональним призначенням фінансово-кредитних установ. Центральним банкам належить виключне право здійснення банкнотної емісії. Існуючим законодавством таке право нині не надається жодному з інших банків будь-якої держави. Права емісії банкнот не мають і міністерства фінансів (державні скарбниці). В умовах золотого стандарту банкноти центральних банків, що є особливим видом кредитних грошей, мали подвійне забезпечення — золотовалютні резерви окремих країн та комерційні векселі. Останні були борговими зобов'язаннями виробничих і підприємницьких структур, що виникали на основі здійснення купівлі та продажу товарів у кредит. Випуск банківських білетів (банкнот) в порядку кредитування товарообороту на основі комерційних векселів зумовлював їх повернення до емісійного центру. З настанням строків платежу за кредит банкноти поверталися до емісійного банку. Завдяки цій спе- 228
цифічній закономірності функціонування класичних банкнот не виникала перенасиченість сфери обігу зайвими грішми. Звичайно, в періоди криз, інших економічних або політичних потрясінь ця закономірність порушувалася. Але якщо розглядати це питання в принциповому плані, то можна говорити про існування за умов золотого стандарту достатньо стабільного механізму, який забезпечував взаємозв'язок між реальними економічними процесами і банкнотною емісією. Пропозиція їх відповідала позиції Md і відповідно до цього потребам товарного обороту. З відміною золотого стандарту та розмінності банківських білетів на монетарний товар принцип товарного, забезпечення банкнотної емісії зберігся. Вона і нині здійснюється на кредитній основі. Однак перестав діяти інший регулятор емісійного процесу—механізм реалізації функції кошторисної скарбниці, за яким кількість в обігу паперових грошей, в тому числі банкнот, урівноважувалася з наявним золотим запасом. Здавалося, що відхід від розмінності банкнот на золото призведе до неминучого хаосу в емісійній справі, “вічної” кредитної інфляції. Проте цього не сталося. Емісійний процес почав розвиватися в іншому напрямі: почали зміцнюватися інституціональні структури та механізм функціонального регулювання грошової системи. Суттєво зросла у цьому роль головної ланки — центрального банку. В умовах адміністративної економіки центральні (державні) банки підпорядкувались урядам різних країн. Це положення, як правило, закріплювалося конституційними нормами. Так, в Конституції колишнього СРСР (ст. 14) зазначалося, що керівництво емісійною справою в країні, як і всією грошовою та кредитною системою в цілому, є виключним правом Уряду СРСР. Відповідно до цього розміри грошової емісії визначалися на урядовому рівні. У зв'язку з цим на Державний банк СРСР як емісійний центр країни покладалася функція лише технічного забезпечення директив Уряду з питань грошового обігу. Йдеться лише про функцію "друкарського верстата”, який слухняно мав забезпечувати виконання розроблених урядом планів грошової емісії. Ще більш обмеженими були функції республіканських банківських установ. Державний банк СРСР вважався загальносоюзною банківською установою, в структурі якого республіканські банки виконували роль відповідної філії. В умовах ринкової економіки центральні банки є, як правило, установами, юридичне незалежними від виконавських органів влади. Основне призначення їх — забезпечення стійкості національної грошової одиниці та регулювання, координація діяльності грошово-кредитної сфери. У цій діяльності центральні банки мають керуватися лише державними інтересами та чинним законодавством. 229
Водночас юридична автономність центральних банків не означає їхню повну ізольованість від діяльності інших структур виконавчої влади. У багатьох країнах Заходу функціонують координаційні органи, які узгоджують основні напрями економічної діяльності центральних банків, урядів і парламентів. Такі консультативні ради діють у Франції, Бразилії та деяких інших країнах. Інколи (Японія, Китай) консультативні ради з представників різних відомств входять безпосередньо до керівних структур центральних банків. Існують й інші форми узгодження основних напрямів діяльності центрального банку та консолідації інтересів різних гілок влади. Але при цьому завжди витримується правило: зазначені інституціональні структури не наділяються директивними функціями щодо центрального банку. З прийняттям Верховною Радою України Декларації про державний суверенітет та Закону про економічну самостійність України розпочався складний процес становлення банківської системи нашої держави. Важливою віхою у цьому процесі стало прийняття 20 березня 1991 p. Верховною Радою Закону України “Про банки і банківську діяльність”. Статтею 1 цього закону визначено два дуже важливі положення. З одного боку, утверджується самостійний характер банківської системи України, з іншого — визначено її двохрівневий характер. Водночас статтею 7 визначено, що Національний банк підзвітний лише Верховній Раді України. Статтею 8 окреслено основні функції Національного банку України. Згідно з нею Національний банк є центральним банком нашої держави, її емісійним центром, проводить єдину державну політику в галузі грошового обігу, кредиту, зміцнення грошової одиниці, організує міжбанківські розрахунки, координує діяльність банківської системи в цілому, визначає курс грошової одиниці відносно валют інших країн. Йому належить монопольне право на випуск грошей в обіг, а також випуск національних грошових знаків за рішенням Верховної Ради України. Ці та інші положення Закону України “Про банки і банківську діяльність” переконливо засвідчують, що в Україні створено необхідну правову основу перебудови банківської системи відповідно до вимог ринкової економіки. Однак реалізація цього завдання через об'єктивні та суб'єктивні фактори виявилася занадто складною. Для цього потрібен не один рік. Як уже зазначалося, здійснення банкнотної емісії є монопольним правом центральних банків країн ринкової економіки, йшлося й про те, що банкнотна емісія має кредитний характер. Це означає, що кожному випуску в обіг певної суми банкнотних знаків у фінансовому рахунку центрального банку має відповідати певна кредитна позиція—кредит уряду, приватного (комерційного) бан- 230
ку, зарубіжні активи. У розпорядженні центрального банку знаходяться економічні важелі, спираючись на які він здатний впливати на формування зазначених боргових зобов'язань і регулювати банкнотну емісію. В економічній літературі банкноти центральних банків іменують “грішми високої ефективності”. Однак банкнотною емісією пропозиція грошей, що формується на державному рівні, не обмежується. У багатьох країнах зберігаються платіжні засоби державних скарбниць. Ними є монети і деяка кількість паперових грошових знаків. Білети державної скарбниці випускалися і в колишньому СРСР. На відміну від банкнотної емісії вони не мали забезпечення банківськими активами. На їхньому титулі зазначалося, що вони забезпечуються всім надбанням (багатством) Союзу РСР. Насправді ж емісія державної скарбниці в країнах з адміністративною економікою була безпосередньо пов'язана з фінансуванням бюджетного дефіциту. Така ситуація тривалий час існувала в Україні. Хоча офіційно український карбованець значився банківським білетом, але його емісія значною мірою була пов'язана з покриттям дефіциту державного бюджету і тому за своєю суттю фактично мала характер емісії державної скарбниці. З 1 липня 1993 p. Національний банк України запровадив систему касового обслуговування державного бюджету і здійснив перехід на кредитне обслуговування його дефіциту, що певною мірою змінило ситуацію. У країнах Заходу функціонує інша система обслуговування бюджетного дефіциту. Вона грунтується не на випуску в обіг нових грошей та інфляційному знеціненні їх, а на розміщенні на відкритому фінансовому ринку державних боргових зобов'язань. Продаючи цінні папери, держава позичає, як правило, на досить пільгових умовах гроші безпосередньо у населення, а також у юридичних суб'єктів фінансового ринку. Ці позики оформляються офіційно як державний борг країни. Залежно від того, де розміщуються цінні папери держави, він може бути внутрішнім або зовнішнім. Боргові зобов'язання державної скарбниці бувають двох типів: ринкові, що обертаються на вільному ринку, і неринкові. Ринкові зобов'язання включають короткострокові (строк погашення їх не перевищує 1 року) і середньострокові (1—5 років) векселі та облігації державної скарбниці (5—30 років і більше). До неринкових зобов'язань належать різноманітні за своєю формою боргові зобов'язання держави, що мають фіксованого власника і не обертаються на ринку цінних паперів. Як розміщення на відкритому ринку боргових зобов'язань держави впливає на емісійні процеси, пропозицію грошей? На це питання не можна відповісти однозначно. Все залежить від того, 231
де розміщуються цінні папери державної скарбниці 5 наскільки ефективно використовуються державою отримані з ними фінансові ресурси. У подальшому аналізі специфіки інфляційних процесів ці питання будуть розглянуті більш детально. У найзагальнішому плані можна зазначити, що прямий емісійний ефект виникає лише у тому випадку, коли цінні папери держави розміщуються у банківських депозитних установах, в тому числі у центральному банку. Купуючи державні зобов'язання, центральний банк створює “базу” для наступної депозитно-чекової емісії комерційних банків, що безпосередньо призводить до зростання в обігу грошової маси. Якщо ж переважну частку своєї поточної заборгованості державній скарбниці вдається розмістити поза емісійними установами, то приріст державного боргу не спричиняє прямого впливу на пропозицію грошової маси. В цьому випадку відбувається лише перерозподіл існуючих кредитних ресурсів і позичкового капіталу. Відсутність у більшості постсоціалістичних країн, в тому числі в Україні розгорнутої мережі небанківських фінансових установ і нефінансового сектора економіки призводить до того, що державний борг розміщується в основному за рахунок проведення відповідних операцій центральними банками. Це, зрозуміло, суттєво звужує можливості проведення антиінфляційної політики держави.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Роль державних інституцій у здійсненні емісійного процесу» з дисципліни «Основи економічної теорії»
