Ефективне здійснення процесу роздержавлення і приватизації власності зумовлює необхідність визначення пропорції (співвідношення) між формами власності, особливо між державною і приватною. Порушення міри роздержавлення, повного скасування державної власності на засоби виробництва і при переході останніх у приватні руки може призвести до великих збочень, у тому числі створення іншої монополії — приватної. Не можна апріорно встановити, скільки майна буде приватизо- 160
вано. Процес роздержавлення і приватизації не відбудеться одночасно і швидко у всіх галузях економіки. Це процес поетапного переходу власності з однієї форми (державної) до різноманітних форм. Він може відбуватися тривалий час. До цього процесу слід підходити, керуючись всією сукупністю інтересів, а не якимось одним з них, враховуючи традиції, психологію людей, світовий досвід. Треба позбутися не тільки старих, а і нових ілюзій, одна з яких приватизація. Не слід розглядати її як якусь магічну силу, що вирішить усі проблеми. Сама по собі зміна власника того чи іншого підприємства не скасує монополії цього підприємства на свій вид продукції. Ринкова монополізованість економіки такою і залишиться, а, отже, не буде однієї з головних передумов ринкових відносин — конкуренції. Помилка багатьох пристрастних прихильників повної приватизації полягає в тому, що вони свідомо або несвідомо не помічають змін, що відбулися у суспільстві, яке ми традиційно називали капіталістичним. Там приватнокапіталістична власність замінюється колективною (акціонерною), яка формується з заощаджень трудящих (пенсійні фонди, капітал страхових кас). Крім того, підприємства, засновані на такій власності, виявилися більш ефективними, ніж ті, що функціонують на основі приватної власності. Ця помилка може призвести до відродження тієї системи власності (приватної), яка практично себе вичерпала, і, відповідно, тієї системи управління, в якій не розмежовуються функції керівника і власника. Тим часом у розвинених країнах на великих акціонерних підприємствах ці функції є диференційованими — менеджери керуються інтересами власника, згідно з вимогами законів ринку. До речі, це зовсім не означає, що функції капіталу — власності та капіталу — завжди будуть відокремленими. В інформаційну еру, що йде за індустріальною, як показує досвід країн, що в неї вступають, відбувається процес злиття функцій керівника і власника, оскільки частка невеликих і середніх підприємств, заснованих на діловому партнерстві, кооперативній формі власності, зростає, а частка акціонерного капіталу в активах компаній починає зменшуватися. Проте ми не можемо орієнтуватися на ці країни, оскільки у нас в народному господарстві домінують виробничі працівники. Та опала, в яку потрапила державна власність, не завжди є справедливою і коректною. Про неефективність її говорять, як правило, в умовах авторитарно-бюрократичної системи, ігноруючи той факт, що в умовах ринкової економіки чимало її недоліків можна успішно усунути. У світі немає країни з розвиненою економікою, де б держава не була б власником. Частка останньої в основних виробничих 161
фондах становить 10—35 відсотків і більше. Традиційно висока частка державного сектора в національній економіці Франції (33 відсотки), Австрії (37), Італії (понад 40). Через державний бюджет перерозподіляється від третини до половини валового національного продукту. Причому державні підприємства є цілком ефективними, сприяють розв'язанню ряду соціальних завдань. Відомо і те, що наймані робітники на державних підприємствах, як і на приватних, відчужені від власності на засоби виробництва, проте під управлінням менеджерів вони досягають високих результатів. Чому ж наші робітники не можуть дати такі самі результати під керівництвом держави, її представників в особі директорів? Очевидно, справа не тільки у власності, а в економічному стимулюванні трудового колективу, в компетентності наших керівників, в економічному і політичному середовищі, в якому ми живемо. Світовий досвід роздержавлення і приватизації засвідчує, по-перше, що невисока ефективність підприємств державного сектора в розвинених країнах зумовлена недержавною формою власності. Державні підприємства можуть бути висококонкурентними, ефективними, якщо вони функціонують в умовах конкуренції, живуть за законами ринкової економіки, а не розраховують на бюджетне фінансування та різного роду подачки, пільги тощо. По-друге, роздержавлення і приватизація в усіх країнах через певний час змінюється націоналізацією і реприватизацією. Тобто такі процеси відбуваються циклічно. По-третє, роздержавлення і приватизація використовуються не лише з метою підвищення ефективності виробництва, а й як засіб зниження соціальної напруженості в суспільстві. Отже, приватизацію і роздержавлення слід здійснювати, враховуючи як економічні, так і соціальні наслідки. Досвід нашої країни показує, що державна власність при повному свавіллі бюрократичного апарату може втратити не тільки ефективність, але й загальнонародний характер. Разом з тим, надання основним ланкам господарства достатньої самостійності, звільнення їх від диктату відомств може зняти з загальнонародної власності на засоби виробництва ту державну форму, яка заважає творчій самостійності підприємств і трудових колективів. Українська модель реформування власності на цьому етапі має засновуватися на принципі комерсалізації державних підприємств, який дасть їм можливість стати реальними суб'єктами ринкових відносин. Переведення державного сектора економіки в ринковий режим функціонування можна здійснити через диференціацію функцій між власником (державою), менеджером і трудовим колективом. Власник (держава) отримує лише частину прибутку, яка перераховується до бюджету, а решта прибутку використовується для 162
розвитку підприємництва і стимулювання колективу працівників. У зв'язку з цим необхідно: чітко визначити об'єкти державної власності, на які претендують суб'єкти різних рівнів (держава, автономія, області, міста і т.д.) з питань власності. Відсутність юридичних норм і законодавчих актів з питань власності є серйозною перепоною у розвитку процесів роздержавлення і приватизації; розробити умови найму працівників на перетворені державні підприємства. Ці умови мають передбачати права та обов'язки і бути юридичне захищеними. Складність процесів роздержавлення і приватизації в Україні зумовлена специфікою поділу праці, спеціалізацією економіки на важкій промисловості, де домінує великомасштабне капіталомістке виробництво з вкрай зношеними фондами. На початок 90-х років негайної заміни потребувало чверть загального обсягу основних фондів, у тому числі близько 40 відсотків машин і устаткування. У галузях матеріального виробництва середній гіпотетичний строк служби основних фондів становить у 38 років при середньому нормальному строці у 25,6 року, зокрема у машинобудуванні 16 і 11,7 року. Технічне переоснащення цих підприємств і впровадження передових технологій на цьому етапі економічного розвитку під силу лише державі або акціонерним товариствам, що зумовлює об'єктивну необхідність збереження у достатньо широких масштабах підприємств державної власності. Міра роздержавлення в Україні залежить від необхідності забезпечення державою медичного обслуговування, освіти, культури, утримання об'єктів фінансово-кредитної системи, музеїв, національних театрів, виставок, бібліотек тощо. Це досить велика частка спільної власності, яка не може на сучасному етапі бути приватизованою. Не можна приватизувати майно органів державної влади і управління, правопорядку, державної безпеки, армії, золотого і валютного фондів, державних матеріальних резервів. Не передаватимуться у приватну власність унікальні природні об'єкти (ліси, парки, водойми) загальнонаціонального значення. Україна повинна зберегти єдину транспортну систему (залізничний, повітряний, водний транспорт). Тут поки що бажано мати одного господаря в особі держави. В Україні рівноправними формами власності на землю відповідно до Земельного кодексу України є державна, колективна та приватна. Причому остання, виходячи з конкретно-історичних умов економічного розвитку України, високого техногенного навантаження на землю, відсутності вільних від обробітку земельних ділянок, а також з наявності існуючих сьогодні соціально- 163
психологічних установок у більшості селян — не може сьогодні зайняти провідне місце. Усе це свідчить про те, що нині до меж (міри) роздержавлення слід підходити, спираючись на такі вихідні положення. По-перше, необхідність приведення відповідних форм господарювання у відповідність з характером розвитку і структурою продуктивних сил, який об'єктивно передбачає наявність невеликих, середніх і великих господарств. По-друге, виділення загальнонародних потреб та інтересів, реалізація яких не може бути раціонально здійснена на іншому рівні, крім державного. Такими потребами є захист країни, охорона навколишнього середовища і життя, розвиток визначальних напрямів науки і техніки, підготовка кадрів, утримання непрацездатних. Ступінь значущості цих потреб, охоплення ними всього населення робить однаковою мірою і державну власність, призначену для реалізації їх, важливою засадою суспільного життя. З розвитком цивілізованості суспільства ці межі можуть змінюватися, тобто вони є рухомими. По-третє, господарюючі суб'єкти повинні мати усі права товаровиробників, розвивати ініціативу, творчість, підприємництво, дбайливість, сприяти зростанню необхідних суспільству товарів і послуг. Отже, перехід до ринкових відносин потребує чіткого визначення об'єктів державної власності, диференціації функцій між власником (держава різних рівнів) і суб'єктами господарської діяльності. Власник в особі держави, урядові органи, в тому числі міністерства, суб'єктами ринку бути не можуть. Ці функції делегуються корпораціям, асоціаціям, кооперативам, спільним, індивідуальним та іншим підприємствам.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Форми і механізм роздержавлення та приватизації» з дисципліни «Основи економічної теорії»
