Макроекономічний аналіз структури зайнятості населення
Перехід до нових структур зайнятості має і ряд важливих макроекономічних наслідків. Тут потрібно торкнутися питань безробіття (як глобального, так і структурного), значних переміщень робочої сили між секторами господарства, виникнення та розвитку зовнішньої міграції робочої сили, встановлення взаємозв’язків між ринком праці та ринками інвестицій, фінансів та основних фондів. Звідси стає зрозумілим, що для розроблення концепції соціально-економічного розвитку, а також для прогнозу її виконання фундаментальне значення має відповідь на ряд питань, що стосуються структурних характеристик зайнятості. В їх числі: наскільки універсальний характер має зв’язок між макроструктурою і рівнем економічного розвитку? на якому етапі розвитку структури зайнятості перебуває Україна? які загальні напрями розвитку структур зайнятості і, залежно від цього, які можливі варіанти прогнозів? У середині XX ст. вчені Кларк і Фішер сформулювали залежність, яка потім була неодноразово підтверджена численними дослідженнями зайнятості. Сутність її зводиться до того, що разом з економічним зростанням питома вага І сектору (сільське і лісове господарство, добувна промисловість) знижується, ІІ сектору (промисловість, будівництво, транспорт) — підвищується. Але потім, у свою чергу, знижується доля і ІІ сектору, а підвищується — ІІІ (торгівля, сфера послуг). У радянській науковій літературі концепція «трисекторної зайнятості» до останнього часу не використовувалась. І взагалі, проблемам динаміки секторіальної макроструктури та її зв’язку з рівнем економічного розвитку приділялось мало уваги. Причини цього пов’язані як зі спрощеним механістичним розумінням процесу планового розподілу зайнятих по галузях і сферах діяльності, так і зі зведенням усього економічного зростання до збіль- шення національного доходу, створеного у сфері матеріального виробництва. Концептуальною основою такого підходу було спрощене розуміння взаємозв’язку категорій спільності праці та її розподілу за сферами матеріального виробництва. Базою таких поглядів було те, що загальна зайнятість не тільки змінює характер суспільного розподілу праці, а й потребує специфічних пропорцій у додатку останнього до різних сфер і великих галузей суспільного виробництва. Такому підходу відповідав розподіл структури зайнятості (й усієї економіки) на сфери матеріального і нематеріального виробництва, де остання грала роль підлеглого, оскільки її розвиток, згідно існуючої концепції, не впливав на зростання національного доходу. Такий підхід значно звужував можливості наукового аналізу, а в практичному плані приводив до ігнорування об’єктивних закономірностей розвитку структури зайнятості та в кінцевому підсумку — і недостатньої її зрілості, що стало гальмом економічного розвитку (економії) в цілому. Щоб подолати цю перешкоду та зняти всі бар’єри не тільки економічного розвитку і виходу з кризи, а й для подальшого розвитку економічної теорії, потрібно вивчити світовий досвід і в першу чергу — досвід країн Західної Європи, близьких Україні за своєю галузевою структурою, а також історичними особливостями свого розвитку. У той же час використання досвіду більш розвинутих країн, де існує ринкова економіка, допоможе створити таку модель, яка виведе Україну з мінімальними перешкодами у світове співтовариство. Для аналізу основних засад цього підходу беруться дані валового національного (внутрішнього) продукту. Це — найважливіший показник, що відображає розвиток економіки на макрорівні. Разом із тим можливе використання й інших показників, наприклад, показника національного доходу на душу населення. Історичний розвиток країн Західної Європи свідчить, що паралельно з економічним прогресом країни, що виявляється в підвищенні ВВП на душу населення, питома вага І сектору постійно зменшується. Так, якщо показник ВВП на душу населення становить 4 тис. дол., питома вага цього сектора дорівнює 40—45 %, якщо цей показник досягає 8 тис. дол., то питома вага дорівнює 9—12 %, якщо — 12 тис. дол. — 2—4 %. Останнім часом у результаті економічного розвитку країни (досягнення певного рівня) тяжіють до граничної межі питомої ваги, що пояснюється швидким розвитком в останнє десятиліття аграрних європейських країн. Але це не змінює загальної тенденції. Динаміка ІІ сектору різноманітніша, розклад між середніми значеннями значно більший, але ймовірно, це пов’язано з особливостями господарських структур країн, що проявились у специфіці структур зайнятості. Так, якщо рівень показника ВВП на душу населення становить 4 тис. дол., частка для ІІ сектору складатиме 35—50 %, при подальшому економічному зростанні вона піднімається до 35—55 %, а ВВП становить 6 тис. дол., після чого процес економічного зростання супроводжується стабіліза- цією частки II сектору (12 тис. дол. — 30—50 %), а потім і зниження (14 тис. дол. — 30—38 %). Для останнього десятиліття характерним є те, що рівень зайнятості у цьому секторі при економічному зростанні стабілізується, якщо досягається показник ВВП 9 тис. дол. та не змінюється до його значення в 14 тис. (при цьому його питома вага складає 30—38 %). Розвиток структури зайнятості в рамках III сектору в цілому підкреслює чітку залежність від зростання показника ВВП на душу населення, причому особливо швидкі темпи зростання спостерігаються в межах його значення в 3—6 тис. дол. Тут частка цього сектору змінюється з 6 до 35 % (при 4 тис. вона становить 26 %). Потім темпи зростання трохи зменшуються, залишаючись разом із тим порівняно високими. Починаючи з рівня прибутку у 8—9 тис. дол., частка зайнятих відповідає 40—45 % у ІІІ секторі від загальної чисельності зайнятих. Наступає етап насичення, і надалі зростання ВВП на душу населення супроводжується лише незначним збільшенням частки зайнятих до 55—62 %, якщо рівень ВВП — 14 тис. дол. При цьому явно простежується одна закономірність. Індивідуальні риси господарського життя мають важливе значення для розвитку економіки до досягнення нею рівня показника ВВП у 7—10 тис. дол. А тому індивідуальні риси уніфікуються, оскільки починається процес активної структурної перебудови в галузі зайнятості. Якщо така перебудова не починається, то економічний розвиток країни уповільнюється, набуває нестабільного характеру, частішають економічні кризи. За характером зайнятості можна визначити 4 типи країн: сільськогосподарські або аграрні, перехідні до індустріального типу (аграрно-індустріальні), індустріальні та постіндустріальні. Причому цей поділ пов’язаний із рівнем показника ВВП на душу населення та структурою зайнятості. Аналіз показників макросекторіальної зайнятості в країнах Західної Європи свідчить, що жодній із них не вдавалось уникнути чергової стадії розвитку структури зайнятості. Але на різних стадіях зміни структури зайнятості мають певну специфіку, і це потрібно враховувати, аналізуючи нинішній стан і шукаючи шляхи переходу до розвинутого типу макроструктури зайнятості. Під час переходу від аграрної до аграрно-індустріальної стадії розвитку частка зайнятості збільшується у II та зменшується в І секторах. У другий перехідний період (від аграрно-індустріальної до індустріальної стадії) продовжується зменшення зайнятості в І секторі, починається стабілізація у II та інтенсивно збільшується частка III сектору. Під час переходу від індустріальної до постіндустріальної стадії падає інтенсивність зменшення питомої ваги І сектору, виявляються тенденції до зменшення II сектору та збільшується частка III сектору, в якому починає інтенсивно формуватися інформаційний сектор. На якому етапі розвитку перебуває Україна сьогодні? Щоб відповісти на це питання варто порівняти рівень економічного потенціалу (виробництво ВВП) із макросекторіальною структурою зайнятості. Побічним показником, який міг би допомогти з’ясувати існуюче співвідношення, може бути показник національного доходу на душу населення. Країни колишнього СРСР можна поділити за рівнем розвитку на такі типи: аграрно-індустріальні країни — Узбекистан, ранньо-індустріальні країни — Молдова, індустріально розвинені країни. До них відносяться Казах- стан і Україна. країни, перехідні до групи постіндустріальних держав — Росія. Причини, що обумовили відставання розвитку макроструктури зайнятості, потребують особливого розгляду. По-перше, це зниження ролі живої праці як чинника економічного зростання в не ефективних пропорціях між живою і суспільною працею. По-друге, недостатній розвиток ринку робочої сили. А можливо, як підтверджує світовий досвід, ефективне розміщення робочої сили і формування ефективної макроструктури зайнятості. По-третє, місце України в суспільному розподілі праці в межах колишнього СРСР, де їй відводилась роль сільськогосподарського та сировинного придатка до економіки Росії. Крім того, є ще один чинник, що випливає з усіх перерахованих. Це державна політика поточного моменту, спрямована на консервацію структур зайнятості, особливо в І секторі, що пов’язано з кризою недовиробництва сільськогосподарських продуктів. Способом боротьби з цією кризою виступає прямий адміністративний тиск, який гальмує міграцію, перехід працівників сільського господарства, а також обмежує переселення сільського населення в міста (система прописки). Важлива умова зняття існуючого структурного напруження у сфері зайнятості та виходу з економічної кризи — забезпечення сприятливих умов для розвитку форм власності, і перш за все тих, що можуть забезпечити працевлаштування звільнених робітників. Значною мірою це має бути створено завдяки сприянню швидкому розвитку малих та середніх підприємств, передусім у галузі послуг, яка в нинішній економіці України в структурному відношенні найменше розвинена. У цій галузі існують сприятливі соціально-економічні передумови для роздержавлення власності, створення малих, кооперативних підприємств, а отже — нових робочих місць. В умовах переходу до ринкової економіки в Україні відстала макросекторіальна структура зайнятості — суттєве гальмо подальшого розвитку. Одночасно перехід до ринку, в тому числі і до ринку робочої сили, знімає передумови цього відставання та створює можливості для її революційних змін. Важливо, що ці зміни, глибока перебудова структури (передусім — швидке зниження питомої ваги І сектору та значне зростання III сектору) можуть і повинні проходити за умови збереження або мінімального зниження рівня економічного розвитку. Важливий висновок, який можна зробити, виходячи з цього: в перспективі є можливість значних міжсекторних переміщень робочої сили, а також пов’язаного з цим структурного безробіття. Власне саме ці процеси будуть, очевидно, найхарактернішими для України на її шляху до ринкової економіки. Така «ціна» за відрив від об’єктивно існуючої закономірності та взаємозв’язків між економічним розвитком і макроструктурними пропорціями зайнятості.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Макроекономічний аналіз структури зайнятості населення» з дисципліни «Ринок праці»
