Жорсткі заходи держави, які обмежують свободу підприємців у галузі визначення витрат на робочу силу, передбачено рядом законодавчих актів стосовно заробітної плати, обов’язкового соціального страхування (включаючи страхування на випадок безробіття), обов’язкового державного пенсійного страхування. Згідно із Законом України «Про оплату праці» держава здійснює регулювання оплати праці працівників підприємств усіх форм власності через встановлення розміру мінімальної заробітної плати та інших державних норм і гарантій, встановлення умов і розмірів оплати праці керівників підприємств, заснованих на державній, комунальній власності, працівників підприємств, установ та організацій, що фінансуються чи дотуються з бюджету, регулювання фондів оплати праці працівників підприємств-монополістів згідно з переліком, що визначається Кабінетом Міністрів України, а також шляхом оподаткування доходів працівників. До інших норм і гарантій в оплаті праці відносять норми оплати праці (за роботу в надурочний час: у святкові, неробочі та вихідні дні; в нічний час; за час простою не з вини працівника; при виготовленні продукції, що виявилася браком не з вини працівника; працівників до 18 років при скороченій тривалості їхньої щоденної роботи тощо) і гарантії для працівників (оплата щорічних відпусток; за час виконання державних обов’язків; для тих, які направляються для підвищення кваліфікації, на обстеження в медичний заклад; для переведених за станом здоров’я на легшу нижчеоплачувану роботу; переведених тимчасово на іншу роботу у зв’язку з виробничою необхідністю: для вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років, переведених на легшу роботу; при різних формах виробничого навчання, перекваліфікації або навчання інших спеціальностей; для донорів тощо), а також гарантії та компенсації працівникам у разі переїзду на роботу до іншої місцевості, службових відряджень, роботи в польових умовах тощо. Такі умови встановлюються Кодексом законів про працю України та іншими законодавчими актами України. Норми і гарантії в оплаті праці є мінімальними державними гарантіями і обов’язкові для підприємств усіх форм власності. Форми та системи оплати праці, норми праці, розцінки, тарифні сітки, схеми посадових окладів, умови запровадження та розміри надбавок, доплат, премій, винагород та інших заохочувальних, компенсаційних і гарантійних виплат встановлюються підприємствами в колективному договорі з дотриманням норм і гарантій, передбачених законодавством, генеральною та галузевими (регіональними) угодами. Якщо колективний договір на підприємстві не укладено, власник або уповноважений ним орган зобов’язаний погодити ці питання з профспілковим органом, що представляє інтереси більшості працівників, а в разі його відсутності — з іншим уповноваженим на представництво органом. Забороняється будь-яке зниження розмірів оплати праці залежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної приналежності, статі, мови, політичних поглядів, релігійних переконань, членства у професійній спілці чи іншому об’єднанні громадян, роду й характеру занять, місця проживання. Суб’єкти організації оплати праці не мають права в односторонньому порядку приймати рішення з питань оплати праці, що погіршують умови, встановлені законодавством, угодами та колективними договорами. Заробітна плата виплачується працівникам регулярно в робочі дні в терміни, встановлені в колективному договорі, але не рідше двох разів на місяць через проміжок часу, що не перевищує 16 календарних днів. Виплата заробітної плати здійснюється за місцем роботи. Забороняється провадити виплату заробітної плати в магазинах роздрібної торгівлі, питних і розважальних закладах, за винятком тих випадків, коли заробітна плата виплачується особам, що працюють у цих закладах. Забороняється будь-яким способом обмежувати працівника вільно розпоряджатися своєю заробітною платою, крім випадків, передбачених законодавством. Забороняються відрахування із заробітної плати, метою яких е пряма чи непряма сплата працівником власникові або уповноваженому ним органу чи будь-якому посередникові за одержання або збереження роботи. При кожній виплаті заробітної плати загальний розмір усіх утримань не може перевищувати 20 %, а у випадках, передбачених законодавством, — 50 % заробітної плати, що належить до виплати працівникам. Не допускаються утримання з вихідної допомоги компенсаційних та інших виплат, на які згідно з законодавством стягнення не поширюється. При укладанні працівником трудового договору (контракту) власник або уповноважений ним орган доводить до його відома умови оплати праці, розміри, порядок і терміни виплати заробітної плати, підстави, згідно з якими можуть провадитися утримання у випадках, передбачених законодавством. Про нові умови оплати праці або зміну діючих умов у бік погіршення власник або уповноважений ним орган має повідомити працівника не пізніш як за два місяці до їх запровадження або зміни. У період між переглядом розміру мінімальної заробітної плати індивідуальна заробітна плата підлягає індексації згідно з чинним законодавством. Компенсація працівникам втрати частки заробітної плати через порушення термінів її виплати провадиться відповідно до індексу зростання цін на споживчі товари і тарифів на послуги в порядку, встановленому чинним законодавством. У разі банкрутства підприємства у першу чергу виконуються зобов’язання перед працівниками даного підприємства (за винятком повернення внесків членів трудового колективу до статутного фонду підприємства або виплат за акціями трудового колективу). Водночас Законом України «Про підприємства» передбачено деяку гнучкість стосовно організації оплати праці. Так, підприємство самостійно встановлює форми, системи і розміри оплати праці, а також інші види доходів працівників згідно із законодавством. Підприємства можуть використовувати тарифні сітки і шкали співвідношень посадових окладів, що визначаються галузевими угодами як орієнтири для диференціації оплати праці залежно від професії, кваліфікації працівників, складності та умов виконуваних ними робіт. Жорсткий характер обов’язкових платежів (зборів), що належать до витрат на робочу силу, проявляється в тому, що вони мають сплачуватися незалежно від результатів фінансово-господарської діяльності. Суттєвим моментом є включення цих зборів до ціни товарів (робіт, послуг) або віднесення на їх собівартість. Кодексом законів про працю України передбачено також систему заходів обмеження свободи підприємців у галузі переміщення працівників, а саме найму на роботу, переведення на іншу роботу і звільнення. Деякі з цих заходів були розглянуті нами в попередніх розділах.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Витрати на робочу силу» з дисципліни «Ринок праці»
