Регулювання означає діяльність, спрямовану на впорядкування, налагодження чогось. Регулювати – значить направляти розвиток і рух системи, щоб забезпечити в ній порядок, тобто привести її в такий стан, що гарантувало б їй нормальне існування, виживання й удосконалення, усуваючи перешкоди та дію руйнівних сил. Ринок праці становить складну підсистему ринкової економіки, без якої він не може нормально існувати й розвиватися. Отже, регулювати ринок праці – значить насамперед підтримувати суспільні умови, при яких купівля-продаж праці стає необхідною: працівник повинен бути періодично вільною особою, тому що, не маючи своїх власних засобів існування, він змушений, щоб жити, продавати свою працю й знайти на неї покупця. Це найважливіший елемент регулювання ринку праці, тому що припускає безперервну підтримку системи приватної власності на всі фактори виробництва й ринкову організацію господарювання. Регулювання ринку праці означає, що повинні підтримуватися всі необхідні умови для безперервного поповнення ринку праці новими найманими робітниками замість вибулих з якихось природних чи соціальних причин. Першоджерелом ринку праці є населення (нації), воно (вона) поставляє товар – працю на ринок праці. Покупець цього товару – підприємець (бізнесмен) – зацікавлений у його високій якості. А яким же чином можна довідатися: підвищується чи знижується в цілому якість товару (праці) на національному ринку праці? Існує ряд демографічних, економічних і соціальних показників, за допомогою яких можна судити про якість національного ринку праці. До основних демографічних показників відносяться: середня тривалість життя, приріст населення, рівень народжуваності, питома вага інвалідів від народження в числі народжених, стан здоров'я населення (захворюваність), смертність у дитячому й працездатному віці та ін. При підвищенні середньої тривалості життя, зниженні захворюваності й смертності, як у дитячому, так і в працездатному віці, якість ринку праці підвищується. Серед економічних показників варто було б виділити професійно-кваліфікаційний рівень осіб найманої праці, загальний рівень і ефективність оплати праці, рівень виробничого травматизму й професійної захворюваності, продуктивність і інтенсивність праці, рівень культури праці й виробництва, рівень зайнятості й розміри безробіття, амплітуду коливань циклів ділової кон'юнктури та ін. Кожний із цих показників характеризує різні сторони якості ринку праці, а також його загальний рівень. До соціальних показників правомірно віднести рівень розвитку національної охорони здоров'я, різних видів загальної й фахової освіти, медичного обслуговування населення; ефективність трудового законодавства й ступінь соціальної захищеності населення, масштаби злочинності й ефективність правоохоронних установ. Таким чином, регулювання поповнення ринку праці товаром нормальної якості виходить за межі власне ринку праці, охоплюючи всі сфери життєдіяльності суспільства. Регулювання ринку праці припускає також пропорційний розподіл найманої праці в усі сфери підприємницької діяльності, спрямованої не тільки на виживання, а й на подальше підвищення добробуту суспільства. Відтік найманої праці з галузей, що забезпечують життєдіяльність усього суспільства сьогодні і його процвітання в майбутньому може призвести до важких позбавлень все населення. Разом із цим залучення найманої праці в ті об'єкти підприємницької діяльності, скажімо, в наркобізнес тощо, котрі підривають генофонд націй, руйнують ресурси життя, вимагає регулюючого механізму, що перешкоджає такому поширенню ринку праці. Регулювати ринок праці – значить підтримувати працездатність найманих робітників, не допускаючи зниження вартості їхнього життя нижче риси бідності, на рівні якої неможлива підтримка нормальної працездатності; не допускати надмірного збільшення тривалості робочого дня й інтенсивності праці, що розморюють найману працю до стану деградації. Як один із головних напрямків регулювання ринку праці правомірно вважати забезпечення рівноваги між зайнятістю й безробіттям, а якщо бути більш точним – між ринком робочих рук і ринком робочих місць. Історичний досвід ринкової економіки переконливо показав неможливість повного завантаження виробничих потужностей, з одного боку, і повної ліквідації всіх видів безробіття – з іншого. Але цей же досвід вимагає дотримання меж зростання безробіття й підтримки певного резерву вільних робочих місць, що забезпечує еластичність ринкової економіки й пристосованість її до раптових змін ділової кон'юнктури під впливом дестабілізації природних і суспільних умов. Регулювання ринку праці обов'язково припускає дотримання необхідної відповідності між номінальною й реальною заробітною платою, підтримка стабільності купівельної спроможності грошової одиниці, а також обґрунтованої диференціації трудових доходів найманих робітників залежно від їх професійно-кваліфікаційних, ділових, людських якостей, працьовитості, сумлінності. Регулююча роль ринку праці визначається також у забезпеченні диференціації доходів підприємців, їх різниці за розмірами залежно від здатності підприємця орієнтуватися на ринку праці й ефективно використовувати найманих працівників. Таким чином, якщо підсумувати всі перераховані елементи, то під регулюванням ринку праці варто розуміти підтримку його існування, виживання в різних умовах, удосконалення, рівновагу складових частин у відповідності з іншими структурами ринкової економіки. Механізм саморегулювання ринку. До основних важелів ринкового саморегулювання відносяться ціна товару, прибуток підприємця, співвідношення платоспроможного попиту на товари і їх пропозицію на ринку й конкуренція. Ціна – це грошове вираження вартості й корисності товару. На ринку праці ціною товару є заробітна плата. Заробітна плата, як сума грошей, достатня, щоб придбати всі необхідні засоби існування працівника і його родини, залучає на ринок праці ту частину населення, яка не має інших джерел існування, поповнюючи, таким чином, кількість найманої праці замість тієї частини працівників, що вибуває. Високий рівень заробітної плати збільшує пропозицію праці на всіх складових частинах ринку праці: розширює потенційний і циркулюючий ринки праці. Підвищення загального рівня реальної заробітної плати відсуває межу бідності, розширює й поліпшує споживчий кошик, підвищуючи в такий спосіб якість ринку праці, загальний рівень життя населення й працездатність найманих робітників. Разом з тим збільшуються податкові надходження від заробітної плати в скарбницю держави, страхові внески й відрахування в різні фонди, що розширює можливості соціального захисту населення, підтримка рівноваги між зайнятістю й безробіттям і зниження соціальної напруженості в суспільстві. Коливання ціни праці, заробітної плати вбік її зниження призводять до протилежних наслідків: обмежують наплив населення на ринок праці, зменшуючи пропозицію. Низька оплата праці розширює сферу бідності, знижує соціальну захищеність населення, підсилює соціальну напруженість у суспільстві, підриваючи систему приватного підприємництва й відволікаючи населення від ринку праці в інші області зайнятості або підсилюючи міграцію самої працездатної частини найманих робітників в інші країни з більш високою оплатою праці. Таким чином, не можна не бачити, що ціна праці – заробітна плата – виконує важливий, регулюючий ринок праці – економічну функцію. Фахівці зазначають, що при нормальній діловій кон'юнктурі пожвавлюється процес капітальних вкладень у ті або інші галузі народного господарства. Прибуток підвищується вище середньої норми, і в ці галузі спрямовуються нові загони підприємців. Попит на працю різко зростає, а це веде до зростання заробітної плати, що залучає найману працю в сприятливі галузі народного господарства доти, доки вони не насичуються робочою силою. Заробітна плата падає до середнього рівня і навіть нижче, якщо ринок праці перенасичений. Притік найманої праці в ці галузі припиняється й змінюється відливом в інші сфери господарства. Із цього випливає, що регулюючою силою, що підвищує або знижує ціну праці й визначальний рух ринку праці, є прибуток підприємця. Саме тому вона стає об'єктом конкуренції між підприємцями. Конкуренція і є той економічний механізм, котрий регулює рух норми прибутку, що визначає ціну праці. Остання спонукає найманих робітників переходити з одних фірм на інші, міняти професії. Нерідко можна зустріти твердження, що ринок праці регулюється попитом та пропозицією товару на працю. І, дійсно, ціна праці коливається залежно від попиту на працю і його пропозиції на ринку праці, зростання попиту підвищує її. Однак якщо зростає попит на працю, підвищуючи заробітну плату, то добре відомо, що зростання заробітної плати залучає найману працю, підвищуючи її пропозицію. Отже, ріст попиту створює ріст пропозиції, що знижує попит, і навпаки. Таким чином, механізм саморегулювання ринку праці приводить ринкову економіку до такого стану, коли "лиховісна тенденція" зростання загального рівня (норми) безробітних сполучається зі зростанням питомої ваги "резерву виробничих потужностей". При "розігріві" ділової кон'юнктури (при підйомі) резервні робочі місця поглинають значну частину безробітних, але це породжує галопуючу інфляцію, що з'їдає зростання доходів найманої праці за рахунок знецінення заробітної плати. Всі заходи щодо стримування зростання інфляції в остаточному підсумку ведуть до зростання безробіття, тобто до підвищення пропозиції праці над попитом, що знижує загальний рівень заробітної плати зайнятих і збільшує питому вагу населення, яке опинилося за межею бідності. Державне регулювання ринку праці (економічні методи). Будь-який механізм, створений людьми, старіє, потребує спочатку поточного ремонту, а потім – капітального, нарешті – заміни іншим механізмом. Це – аксіома, що цілком застосовна до механізму ринкового саморегулювання в цілому й до саморегулювання ринку праці зокрема. У міру розвитку ринкової економіки її механізм саморегулювання почав давати збій. Дж. М. Кейнс першим серед західних економістів звернув на це увагу. Він відзначив, що чим багатше суспільство з ринковою економікою, тим більша тенденція розриву між фактичним і потенційним завантаженням виробничих потужностей, отже, тим вище загальний рівень безробіття, виходить, тим очевидніші недоліки ринкового саморегулювання й приватного підприємництва. Хронічне безробіття й недовикористання виробничих потужностей Кейнс оцінював як "неприпустимий суспільний скандал розтрати ресурсів". Відбувається це, на думку Кейнса, внаслідок "вільної гри" ринкового саморегулювання й підприємництва, "які мають потребу в приборканні управління". Кейс писав це в 1936 р., відразу після "великої депресії" 1929 – 1933 рр., що глибоко струснула ринкову економіку найрозвиненіших і процвітаючих країн. Фактично він визнав, що прийшов час, коли ринкові механізми значною мірою вичерпали можливості підтримувати свою життєздатність, яка відтепер повинна отримувати підпитку ззовні. Тому Кейнс указував на життєву необхідність створення централізованого державного контролю в питаннях, які в основному вирішувало приватне підприємництво, а тепер здійснювати свій керівний вплив буде держава. Основну увагу Кейнс приділяв питанню про встановлення централізованого державного контролю, необхідного для забезпечення повної зайнятості, а це зажадає значного розширення традиційних функцій уряду. На відміну від прихильників і шанувальників саморегулювання ринку праці й приватного підприємництва, що вихваляють ринок як найбільший винахід людської цивілізації, Кейнс і його послідовники не відносять людей і людське суспільство до рослинного й навіть тваринного світу, де діє дарвінівський природний добір виживання найсильнішого. Адже рослини й тварини неусвідомлено й пасивно існують у природі, не змінюючи її свідомо. Люди ж, потрапляючи в тяжкі умови свого існування, поєднуються в боротьбі за усунення важких умов, намагаючись не тільки поліпшити, але й створити нові, більш сприятливі умови. До пори до часу люди, як рослини так і тварини, пристосовуються до вичерпання ресурсів пристосування. Рослини й тварини, вичерпавши ресурс пристосування, гинуть, поступаючись місцем найсильнішим. Люди поводяться інакше. Вичерпавши ресурс пристосування до різного роду позбавлень, люди повстають проти них зі страшною руйнівною силою. Історія людства повна такого роду катаклізмами. Не є виключенням і історія ринкової економіки. Найбільш значними вадами суспільства ринкового саморегулювання Кейнс зазначав його нездатність забезпечити повну зайнятість на ринку праці й довільний і несправедливий розподіл багатства та доходів. Правда, він допускав правомірним і необхідним для ринкової економіки значну нерівність доходів і багатств у різних верств населення, але не таку велику, яка існує зараз. Щоб не допустити подальшого наростання соціальної напруги, зняти її, запобігши соціальному вибуху, він запропонував систему державного втручання в ринкове регулювання. З цією метою держава розробляє програму зайнятості, соціального захисту безробітних і допомогу тій частині населення, яка перебуває за межею бідності. Щоб зменшити безробіття, держава повинна проводити таку фінансово-кредитну політику, яка створювала б підприємцям вигідні умови вкладення капіталів у створення додаткових робочих місць. Збільшуючи за рахунок своїх видатків платоспроможний попит населення, держава збільшує грошовий обіг і темп інфляції, знижуючи тим самим ставку відсотка за кредитами, що робить вигідним брати кредит для додаткових капітальних вкладень підприємців. Щоб покривати свої високі видатки по "лікуванню хвороб" ринкового саморегулювання, держава повинна застосовувати систему оподатковування на доходи, насамперед на доходи (прибуток, відсоток, ренту) підприємців. Таким способом держава ніби перекладає долар з кишені багатого в кишеню бідного, збільшуючи доходи бідних верств населення й зменшуючи доходи багатих. "Несправедливий" розрив у доходах зменшується, наближаючи суспільство до досягнення соціальної справедливості. Прихильники ринкового регулювання звичайно вказують на його високу ефективність: прибутковість, технічний прогрес, високу якість товарів тощо. У відповідь на це великі західні авторитети (П. Самуельсон і інші) вказують: "Захисники й критики цінового механізму повинні визнавати, що ефективна ринкова система відтворює істотну нерівність". На їхню думку, завдяки внеску Кейнса сучасна держава виконує три економічні функції регулювання ринку: підтримка його ефективності, стабільності й справедливості. Ефективність економічного втручання держави відображається в його спробах виправити "помилки" ринку, наприклад, монополію, що спотворює ринкове саморегулювання. Іншим прикладом є будівництво державою доріг, ліній зв'язку, енергетичних систем і інших об'єктів, не під'ємних для приватного підприємництва, але необхідних йому. Ринок призводить до неефективного використання природних факторів, забруднюючи повітря, воду, землю, не піклуючись про очисні спорудження, а держава перешкоджає цьому фінансовими, правовими й адміністративними заходами. Стабілізаційна функція держави виконується в контролі й згладжуванні коливань ділового циклу, коли при використанні державної фінансової й податкової влади вона впливає на рівень виробництва, зайнятості, інфляції, стримує безробіття й підтримує економічне зростання. Справедливість держава підтримує, як відзначалося, перерозподіляючи національний дохід на користь бідних, надаючи допомогу безробітним, старим, непрацездатним, багатодітним та іншим знедоленим категоріям. Було б, однак, наївною ілюзією обмежувати державне регулювання ринкової економіки й ринку праці тільки за рецептами "кейнсіанства" – тобто економічними методами. Значно раніше, ще на зорі ринкової економіки, держава вже почала застосовувати правове регулювання ринку праці законодавчими актами. Ринок праці й профспілки. Дотепер розглядалися ті сили, які регулюють ринок праці внутрішньо (механізм саморегулювання), потім – як він регулюється в суспільстві вищими силами держави, переважно економічними, законодавчими й адміністративно-командними важелями. Але є сили, що виникають знизу, з середовища найманої праці, які почали робити серйозний регулюючий вплив на ринок праці. До такої сили відноситься профспілковий рух, породжений ринком праці як масова організація щодо захисту інтересів найманих робітників. Перші профспілки (тред-юніони) з'явилися в Англії в 1792 р. у робітників бавовнопрядильної промисловості Ланкашира, пізніше – в ливарів і шахтарів. Трохи раніше, в 1792 р., у Франції профспілки створювалися як "суспільна опора" у дубильників, шкіряників і розвантажників заліза в Парижі. Найсильніший поштовх профспілковому руху дали Перша й особливо Друга світові війни у зв'язку з активізацією його діяльності, спрямованої на поліпшення економічного становища людей найманої праці. Але ще в 1881 р. у США профспілковий рух знайшов свою сучасну форму – була створена Американська федерація праці (АФП), що в 1955 р. об'єдналася з Конгресом виробничих профспілок (КПВ), заснованим в 1935 р. З тих пір АФП – КВП входить у Міжнародну конфедерацію вільних профспілок. У Франції в 1885 р. скликана Загальна конфедерація праці, що входить у Всесвітню федерацію профспілок (ВФП). У 1914 р. заснована Італійська загальна конфедерація праці. Принципи профспілкової організації припускають невтручання уряду в переговори про укладання колективних договорів (ні на боці трудящих, ні на стороні підприємців), тому профспілки в країнах ринкової економіки називаються вільними, незалежним профспілками. Проте в США в 1947 р. Конгрес затвердив Закон Тафта – Хартлі, що зобов'язує профспілки не витрачати кошти на фінансування політичних кампаній, а керівників профспілок – не входити в політичні організації. Цей закон позбавляє робітників права вибрати своїх профспілкових керівників. Страйки, які є єдиною реальною зброєю, що створює загрозу підприємцям, за законом Тафта – Хартли, якщо вони вже оголошені, можуть бути примусово заборонені урядом на 80 днів. Будучи могутніми об'єднаннями продавців праці, профспілки істотно змінюють механізм саморегулювання ринку праці, монополізуючи продаж праці: вони фактично заміняють індивідуальну угоду купівлі-продажу праці, що юридично закріплюється індивідуальним трудовим договором між найманим робітником і підприємцем, монопольно-колективною угодою, організовуючи робітників і укладаючи з фірмою колективний договір. Мета колективного договору – вироблення й закріплення в юридичному документі взаємоприйнятих умов купівлі-продажу праці й зайнятості. Це неринкові умови, які визначаються попитом та пропозицією, коливаннями заробітної плати, прибутку, конкуренцією й фінансовим становищем фірми. Це договірні умови, які значною мірою нівелюють ринкові коливання цін праці й інших важелів ринку праці. Регулюючий вплив інших суспільних і природних сил на ринок праці. Було б неправильно вважати, що в сучасній ринковій економіці розвинених країн на ринку праці діють тільки розглянуті вище регулятори. Господарська практика показує, а наука доводить, що ринок праці піддається регулюючому впливу багатьох інших суспільних і навіть природних сил. Якщо говорити про випадкові фактори, то такі явища природи, як землетруси, посухи й повені, урагани й снігопади тощо, залежно від їхніх масштабів, викликають непередбачені масові переміщення населення й зміну попиту та пропозицію не тільки на регіональних, а й на національних ринках праці в різних професійно-кваліфікаційних групах найманої праці. Приблизно те ж саме відбувається (можливо, в менших масштабах) у результаті різного роду катастроф на виробництві, в населених пунктах, на транспорті, а також при пожежах, обвалах, вибухах і т. д. Воістину катастрофічний вплив на ринок праці роблять війни, оскільки з ними пов'язані величезні зміни в усьому народному господарстві ряду країн, що вимагають перебудови всього ринку праці, його складових частин і зміни самого механізму регулювання. Як показали дві світові війни, у цих випадках підвищується роль державного регулювання, основним регулятором стає сама війна, що докорінно змінює ринкову кон'юнктуру в цілому. Проте, якщо абстрагуватися від цих дуже важливих факторів, що діють періодично, то стають видними постійно діючі суспільні сили й природні фактори, які досить сильно впливають на ринок праці. Існують три такі суспільні сили. 1. Страйковий рух, мітинги, пікети й інші організовані профспілками або самими трудящими дії, спрямовані на підвищення заробітної плати, поліпшення умов праці й побуту, скорочення робочого дня тощо. Досвід ринкової економіки показує, що без такого руху питома вага чисельності населення за межею бідності, навіть в самих багатих країнах, була б значно вище. Не вдалося б домогтися сучасного рівня оплати, скорочення робочого дня, поліпшення умов праці й побутового обслуговування. 2. Вплив преси, радіо, телебачення, засобів зв'язку, транспорту. Через пресу, радіо й телебачення виражається суспільна думка, тобто громадська згода, незгода, критика й навіть суспільний протест із приводу різних суспільних подій, у тому числі й з приводу всього того, що має пряме відношення до ринку праці. По-перше, преса, радіо й телебачення миттєво реагують на біржові новини, сповіщаючи населення своєї та інших країн про коливання курсів акцій, про ціни на всі товари, поміщаючи рекламу бірж, банків, корпорацій, держави, окремих приватних осіб, а також відомості про рух попиту та пропозиції на ринку праці, сповіщаючи про розміри заробітної плати в різних фірмах, галузях і регіонах, про ціни на споживчі товари й т. д. Все це веде до значних переміщень на ринку праці. Засоби масової інформації повідомляють про конкурси в різних навчальних закладах, орієнтуючи населення на ті або інші професії, характеризуючи їхній суспільний престиж (імідж) і пропагуючи ті або інші їхні переваги. По-друге, засоби масової інформації формують суспільну думку з приводу таких явищ ринку праці, як безробіття, прожитковий мінімум, рівень оплати праці, масштаби бідності, питання соціальної захищеності, допомоги по безробіттю тощо, впливаючи на союзи підприємців, суспільства добродійності, на ті органи й фракції парламентів, які займаються питаннями зайнятості, спонукуючи їх до законотворчості для підтримки нормального стану ринку праці. По-третє, засоби масової інформації виявляють порушення трудового законодавства, сповіщаючи про це громадськість, піднімаючи її на протест. Вони виражають думку громадськості про неприпустимість забруднення природного середовища, загибелі рослинного й тваринного світу в результаті виробничої діяльності фірм, гальмуючи вкладення капіталу в комерційно вигідні, але екологічно шкідливі виробництва або домагаючись повної їхньої заборони. У підсумку виявляється, що механізм ринкового саморегулювання натрапляє на опір суспільної думки: те, що вигідно, високо оплачується, підвищує попит та пропозицію праці, не може бути здійснено. Що стосується засобів зв'язку й транспорту, той їхній стан робить прямий регулюючий вплив на ринок праці. Наявність масового транспорту розширює локальні границі ринку праці, підвищує як попит, так і пропозицію праці. Пропозиція праці зростає, тому що гарне транспортне забезпечення створює можливість працівникові, не міняючи місце проживання, влаштовуватися на роботу на більш віддалених об'єктах. Виникає так звана маятникова міграція, коли жителі приміських зон можуть працювати в центрі міста, і навпаки, жителі центра міста можуть працювати в приміських зонах. Цьому в ще більшій мірі сприяють добре налагоджені засоби зв'язку, коли працівники в будь-який момент можуть довідатися про домашні справи, будучи на роботі, і навпаки, перебуваючи дома – про роботу. 3. Вплив на ринок праці звичаїв, звичок і традицій. Рідні місця, народні і сімейні традиції, релігійні звичаї й національні звички – все це фактично стримує ринкове саморегулювання. Ніяка заробітна плата й міркування комерційної вигоди не можуть спонукати людей, прихильників батьківщини, покинути її, а віруючих – порушити релігійний звичай. Винятково сильні національні почуття, народні та сімейні традиції. Навіть звичне місце проживання люди залишають дуже неохоче й переселяються лише при сильнодіючих обставинах, навіть висока заробітна плата й інші вигоди не завжди в силах спонукати працівника піти зі звичного місця роботи. Існують сімейні традиції, що народжують династії, багато поколінь яких прихильні до однієї професії. Усі ці фактори так чи інакше обмежують дію механізму саморегулювання ринку праці, будь це ринок національний або міжнародний. В умовах перехідного періоду ситуація різко змінилася – на перший план висунувся зовнішній ринок праці. По-перше, багато великих підприємств стали збитковими або зовсім зупинилися. У них не було коштів не тільки для надання своїм працівникам перерахованих вище пільг, але й для регулярної виплати зарплати. По-друге, з'явилася можливість влаштуватися на роботу в малих і середніх підприємствах приватного сектора (де, звичайно, ніяких пільг немає, але хоча б регулярно виплачують зарплату) або зайнятися індивідуальною трудовою діяльністю, тобто дрібним підприємництвом у сфері торгівлі, обслуговування, ремонту житла і побутової техніки. Нарешті, швидко формується ринок житла, а тому істотно підвищилася міжрегіональна мобільність робочої сили. Поряд з розглянутою вище структурною перебудовою ринку праці характерними його рисами в умовах перехідної економіки є наступні: 1) різка міжгалузева диференціація заробітної плати; найбільш високу зарплату одержують працівники, зайняті в кредитно-фінансовому секторі, нафтогазовій промисловості й кольоровій металургії, тобто в галузях, значна частина продукції яких іде на експорт; украй низька заробітна плата в працівників, зайнятих у сферах науки й наукового обслуговування, освіти, у тому числі вищої; 2) падіння престижу кваліфікованої праці – висока кваліфікація не забезпечує високого заробітку; 3) зовсім невиправдані розходження в заробітній платі представників адміністрації підприємств і рядових, у тому числі висококваліфікованих працівників; 4) украй низька середня (в народному господарстві), нижче прожиткового мінімуму зарплата, що не забезпечує навіть простого відтворення робочої сили (без обліку доходів за сумісництвом). Таким чином, заробітна плата не виконує нормальної стимулюючої й відтворювальної функції. Як уже говорилося, на ринку праці відбувається координація попиту на працю й пропозицію. Остання включає робочу силу тих, хто не зайнятий; тих, хто має заняття, але не вдоволений своєю роботою чи шукає додатковий заробіток, тих працівників, положення яких нестабільне, великий ризик втрати. Конвенції міжнародної організації праці (МОП) з питань регулювання ринку. У міру розвитку ринкової економіки формувався світовий ринок праці, складалися загальноприйняті в світі ринкові трудові відносини, які юридично закріплювалися в конвенціях і рекомендаціях Міжнародної організації праці як складової частини міжнародного права. Країни, парламенти яких ратифікували ці конвенції, робили в такий спосіб їх складовою частиною свого національного трудового права, що регулює ту або іншу сторони національного ринку праці. Найважливішою особливістю ринку праці в умовах перехідної економіки є істотне перевищення пропозиції над попитом. Перевищення пропозиції праці над попитом виражається в неповній зайнятості працездатного населення, точніше – в масовому безробітті. Про цю особливість варто сказати докладніше. Які конкретні причини спричиняються скороченням зайнятості працездатного населення, тобто фактори, що пророкують безробіття? Перше. Характерною рисою радянської економіки була надмірна чисельність виробничого персоналу підприємств (у тому числі допоміжного й управлінського). У літературі вже давно відзначався той факт, що на радянських підприємствах було зайнято в два – три рази більше працівників, ніж на аналогічних за профілем і обсягом виробництва підприємствах західних країн. Наявність зайвого персоналу гальмувало впровадження нової техніки й працезберігаючих технологій, перешкоджало зростання продуктивності праці, зниженню витрат і підвищенню конкурентоспроможності продукції. Нарешті, наявність надмірної кількості робочих місць, штучний дефіцит робочої сили підривав дисципліну праці, перешкоджав впровадженню науково обґрунтованих норм виробітку. Чим же пояснюється зазначений вище факт? Насамперед надлишок робочої сили дозволяв без шкоди для виробництва регулярно направляти частину працівників на сільськогосподарські роботи, будівництво суспільних будинків, прибирання вулиць тощо. Разом з тим, і цей головне, надлишок персоналу можна було з успіхом використати для виконання плану авральним методом наприкінці місяця, кварталу або року. Таким чином, було приховане безробіття, масштаби якого тільки тепер починають реально прояснятися. Очевидно, що приватні власники, які беруть під контроль підприємства в результаті їхньої приватизації, прагнучи забезпечити конкурентоспроможність своєї продукції, постараються насамперед реструктурувати виробництво, скорочувати надлишок працівників і забезпечувати оптимальну чисельність персоналу. У результаті багато працівників виявляються за воротами підприємств. Друге. Значна частина державних підприємств, що виробляють продукцію, яка не користується попитом на внутрішньому й світовому ринках, і не здатні адаптуватися до умов жорсткої ринкової конкуренції, зокрема, докорінно обновити асортименти своєї продукції (виробляти те, що можна продати) і знизити ціни, виявилися неспроможними. Дані підприємства не можна приватизувати звичайним чином (ніхто не захоче придбати акції підприємств-банкрутів), їх прийдеться попередньо санувати, а потім цілком продавати фізичним або юридичним приватним особам, у тому числі іноземним, які здатні розплатитися з їхніми боргами й здійснити виробничі інвестиції. Очевидно, що в цьому випадку нові власники підуть на таку досить ризиковану угоду тільки за умови повної свободи дій в області встановлення остаточної чисельності виробничого персоналу. Третє. Одним із найважливіших факторів, що продукує безробіття, є криза неплатежів. У результаті цієї кризи в тяжкому фінансовому становищі опинилися не тільки потенційні банкрути, але й багато підприємств, продукція яких необхідна суспільству, та не може бути реалізована за цінами, що компенсують витрати, внаслідок відсутності грошей у споживачів. Криза неплатежів уже призвела до згортання виробництва й зупинки багатьох підприємств. Четверте. Світова практика свідчить про те, що ринкові реформи завершилися успіхом тільки в тих країнах, де вони супроводжувалися глибокою структурною перебудовою економіки. Структурна перебудова припускає згортання цілих галузей, продукція яких не користується та у перспективі не буде користуватися попитом на світових ринках, і відповідно закриття підприємств, які не в змозі виробляти конкурентоспроможну продукцію. Очевидно, що макроекономічна структурна перебудова в Росії як і в Україні, породить масове структурне безробіття. Однак відтягати структурну перебудову – значить допускати грубу й непрощенну помилку: прагнення "врятувати" виробництво при збереженні сформованої його структури перешкоджає вибраковуванню нежиттєздатних підприємств, гальмує вихід з кризи. Разом з тим концентрація зусиль на розвиток "центрів зростання" дозволяє згодом створити базу для здорового зростання економіки в цілому, масового створення робочих місць і зменшення трансформаційно-структурного безробіття. У противному випадку ми зіштовхнемося з хронічним масовим безробіттям, яке затягнеться на довгі роки. П'яте. Поряд з наведеними вище фактами масового безробіття, іманентними для процесу переходу від командної економіки до ринкового в наших умовах діють і специфічні, значною мірою штучні фактори, що репродукують безробіття. До їхнього числа відносяться: розрив сформованих господарських зв'язків між колишніми союзними республіками (нині незалежними державами), а також між цими державами й країнами Східної Європи. Існує, однак, ряд обставин, що сприяли тому, що дотепер безробіття в Україні носило в основному прихований характер. Так, на першому етапі великої приватизації керівники багатьох підприємств не звільняли своїх працівників, воліючи переводити їх на неповний робочий тиждень і відправляти в адміністративні відпустки. Своє поводження вони пояснювали "соціальною відповідальністю за збереження стабільного трудового колективу". Однак зазначений фактор відігравав другорядну роль. Дійсних причин схованого безробіття було дві. По-перше, директори вірили в те, що ситуація завтра зміниться й продукція їхніх підприємств без глибокої структурної перебудови, зокрема скорочення зайвого персоналу, знову буде користуватися попитом (держава ж поки допоможе пережити лихоліття), а тому прагнули зберегти кваліфіковані кадри. По-друге, чекова приватизація в багатьох випадках відбувалася за варіантом передачі більшості акцій у власність трудового колективу й адміністрації. Прагнучи одержати контрольний пакет і здійснити "директорську" приватизацію, керівники підприємств перешкоджали звільненню працівників, а отже, "відтоку" акцій на сторону. У теперішній час ситуація істотно змінилася. По-перше, керівники більшості підприємств зрозуміли, що перехід до ринкової економіки відбувається "всерйоз і надовго", що умовою адаптації до: ринкового попиту й підвищення конкурентоспроможності продукції є зниження витрат, а отже, оптимізація чисельності виробничого персоналу. По-друге, директорат "успішно" скупив за безцінь більшу частину акцій або приватизаційних чеків у своїх працівників, а тому прагнення "зберегти колектив"дуже зменшилося. До цього варто додати, що рядові працівники переконалися в тому, що адміністрація піклується насамперед про свої інтереси (про що переконливо свідчить непомірно висока в порівнянні з середньою по підприємству зарплата керівників, їх "ознайомлювальні" поїздки за рубіж тощо, у той час як рядові працівники місяцями не бачать зарплати), а тому сподіватися на їх "соціальну відповідальність" не доводиться. Треба шукати власну "ринкову нішу", в якій за працю можна одержати реальні гроші, хоча й за рахунок втрати кваліфікації, можливо, творчого самовираження й навіть катастрофи життєвих планів. Зазначені моменти призвели до того, що багато працівників віддають перевагу формальному розриву зв'язків з "рідним" підприємством, а безробіття зі прихованого швидко перетворюється у відкрите. Тому варто форсовано здійснювати заходи, спрямовані на пом'якшення тягот безробіття й збільшення реальної зайнятості. Мова йде насамперед про створення умов для розвитку малого бізнесу, тому що в цей час малий бізнес – єдина за суттю сфера економіки, де створюються нові робочі місця. Зазначена сфера в нас явно недооцінюється, малі підприємства поставлені в умови, в яких можна вижити тільки шляхом порушення законів і здійснення нелегальних операцій. У той же час у розвинених країнах Заходу й Сходу в умовах сформованої ринкової економіки роль малого й середнього бізнесу винятково велика. Він залучає до 50 – 60% працездатного, бажаючого працювати населення, на його частку доводиться 70 – 80% нових робочих місць. Поряд зі створенням умов для розвитку малого бізнесу варто невідкладно налагодити систему перекваліфікації працівників, що звільняються, відновити розірвані зв'язки з іншими країнами СНД або сформувати нові на взаємовигідній основі; ліквідувати митні бар'єри й забезпечити вільну конвертацію національних валют, а отже, вільне проходження платежів; на базі приборкання інфляції підвищити роль монетизації народного господарства, що дозволить пом'якшити кризу неплатежів. У соціально-демографічній структурі пропозиції робочої сили в цілому по Україні переважають жінки (58,2%), на другому місці – молодь до 28 років (36,3%). Така структура характерна для всіх областей України. У Харківській області при очікуваній кількості незайнятого населення 127,4 тис. чоловік 77,5 тис. становлять жінки, 37,7 тис. – молодь у віці до 28 років і 9,0 тис. – особи передпенсійного віку.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Регулятори ринку праці» з дисципліни «Управління трудовим потенціалом»
