Державна демографічна політика. Аналіз сучасної демографічної ситуації в Україні
Природною основою трудових ресурсів є населення, що виступає як конкретно-історична сукупність людей, що проживають у межах певної території. Населення країни є основою й суб'єктом усього суспільного процесу виробництва. У силу цього населення в реальних умовах громадського життя виступає не механічною сукупністю людей, а його головним матеріально-особистісним компонентом. Населення характеризується безперервними кількісними і якісними змінами, обумовленими системою виробничих відносин. У результаті цих змін здійснюється постійна взаємодія населення з усіма сторонами продуктивних сил та виробничих відносин. Вплив демографічних процесів на формування трудових ресурсів здійснюється насамперед через зростання населення й зміни ним статево-вікової структури. При цьому вікова структура населення впливає на економічне навантаження працездатної частини населення, мобільність населення, на рівень продуктивності суспільної праці й т. д. У цілому зміни в складі населення й трудових ресурсів взаємозалежні й взаємообумовлені. Демографічні процеси досить суперечливі й перебувають під впливом багатьох факторів: соціально-економічних, політичних, національних, природних та інших. У цей час формуються основи теорії управління демографічними процесами. Рішення цього важливого завдання припускає комплексне дослідження закономірностей розвитку населення, виявлення факторів, що визначають зміну демографічної структури, формування економічного механізму їхнього регулювання. Демографічна політика на сучасному етапі охоплює велике коло проблем відтворення населення, формування складу й структури трудових ресурсів, їхнього ефективного використання. У вузькому змісті під демографічною політикою варто розуміти вплив на відтворення населення за допомогою комплексу соціально-економічних заходів, що впливають на демографічні процеси. У широкому змісті до демографічної політики можна віднести всі види соціально-демографічної політики, спрямовані на досягнення специфічних цілей, але одночасно сприяють вирішенню демографічних проблем. Метою демографічної політики є формування типу відтворення населення, що відповідає цілям суспільства. Завданнями демографічної політики є: управління процесами народжуваності, смертності, шлюбності, міграції й т. д. Вони вирішуються за допомогою посилення демографічної орієнтації всіх видів соціальної політики (політики в області праці й заробітної плати, зайнятості, житлової політики, політики в області народної освіти, професійного забезпечення та ін.) Розробка заходів демографічної політики вимагає комплексного, системного підходу, тому що демографічні процеси формуються під впливом практично всіх видів соціально-економічної політики суспільства. Суб'єктом демографічної політики виступає держава. При цьому дана політика може проводитися як на загальнодержавному, так і на регіональному рівні. Об'єктом демографічної політики виступають процеси народжуваності й смертності; шлюбно-сімейні відносини; умови й рівень життя; процеси міграції населення; формування трудових ресурсів і демографічні аспекти зайнятості. Методи демографічної політики умовно можна розбити на три групи: економічні, адміністративно-юридичні, ідеологічні. Дія економічних методів здійснюється за допомогою прямої матеріальної допомоги (допомога на дітей, одноразова допомога при народженні дітей, пільгові позички молодим сім’ям і т. д.); дотацій з державного бюджету (обслуговування грудних дітей, забезпечення місцями в яслах і дитячих садках і утримування там дітей на пільгових умовах); непрямої матеріальної допомоги (знижки й пільги переважно багатодітним родинам, субсидії). Адміністративно-юридичні методи проявляються у нормативних актах, які визначають мінімальний вік вступу в шлюб, установлюють різного роду пільги при розподілі суспільних фондів споживання. Ідеологічні методи припускають використання засобів масової інформації, мистецтва з метою регулювання демографічних процесів відповідно до мети й завдань демографічної політики. Ефективне керування демографічними процесами може бути лише в єдності економічних, адміністративно-юридичних та ідеологічних методів демографічної політики. На 1 вересня 2007 р. чисельність населення України склала 46,446 млн. чол. Її зменшення є наслідком взаємообумовленого розвитку всієї сукупності процесів суспільного розвитку (і насамперед – соціально-економічних і демографічних) протягом тривалого історичного періоду. По цьому показнику Україна відноситься до великих держав Європи, посідаючи шосте місце після Росії, Німеччини, Великобританії, Італії й Франції. Чисельність населення держави і його окремих регіонів не є стабільною, змінюючись під впливом дії сукупності соціально-економічних факторів. Так, з 1959 р., коли був проведений найбільш повний перепис населення України, і до 1993 р. загальна його чисельність постійно зростала. За цей період її загальний приріст досягав 10,3 млн. чол., або щорічно – понад 280 тис. чоловік. З 1993 р. Україна перейшла в стадію зменшення загальної чисельності населення. На 1 січня 2004 р. вона зменшилася (порівнянню з 2003 р.) на 334,1 тис. чол. У 2007 р. зменшення цього показника (у порівнянні з 2006 р.) склало 264,4 тис. чол. Чисельність населення країни на початок – це не тільки кількість людей, але й граничне потенційне число років, які вони можуть прожити в наступному календарному році. Крім того, це потенційна кількість молодих сімей, розведених (серед людей відповідного віку) і нових емігрантів. Таку здатність одного показника характеризувати пов'язану між собою сукупність потрібно використовувати дуже широко. Визначення абсолютної чисельності населення та всіх елементів його природного, міграційного й соціального рухів виступає необхідною умовою економічно обґрунтованого господарювання в кожному регіоні й у державі в цілому. Однак абсолютні величини новоутворених сукупностей людей залежать насамперед від чисельності населення, в якому вони виникли. Демографічна ситуація в Україні, що в останні роки дійшла до стану гострої демографічної кризи, продовжує ускладнюватися й здобувати катастрофічний характер. Свідоцтвами тому служать зменшення загальної чисельності населення, а також посилення еміграційних і депопуляційних процесів, що відбуваються за рахунок як істотного підвищення смертності, так і різкого зниження народжуваності, що, в свою чергу, обумовлюється стрімким спадом життєвого рівня й зубожінням переважної більшості людей. Нинішня демографічна ситуація пояснюється ще багатьма іншими факторами. Можливо, положення було б не настільки катастрофічним, якби XX ст. не було таким жорстоким для демографічного розвитку України. Сьогодні депопуляційні процеси, що почалися ще в 1979 р. з сільського населення, охопили вже понад 90% сільських адміністративних районів України. У порівнянні з 2006 р. кількість її сільських жителів у 2007 р. зменшилося на 183,2 тис. чол. і становить 29,1% загальної чисельності населення країни. Сприйняття й оцінка різних аспектів умов життя людей, диференціація в їх ціннісних орієнтирах залежать від загальноприйнятих стандартів і прямих та опосередкованих факторів. Найбільш загальним виразником реакції населення на умови життя варто вважати міграційні процеси. Величина й напрямок міграційних процесів визначаються не стільки абсолютним показником, скільки територіальними розходженнями в умовах життя. Україна має високу щільність населення: на початок 2007 р. вона становила 77 чол. на 1 км2. Найнижчий показник щільності на півночі, в Чернігівській області, – 39 осіб/км2. Найвищий – у Донецькій області – 183 особи/км2. Східні області мають дещо вищий за середній показник – 90 осіб/км2. Україна залишається переважно урбаністичною країною з чисельною перевагою міського населення над сільським: 31 млн. 678, 459 тис. городян (або 68,1%) проти 14 млн. 767,624 тис. (або 31,9%) сільського. Найменш сільськими є такі області України, як Донецька – 9,6%, Луганська – 13,5%, Дніпропетровська – 16,7%, Харківська – 20,4%, Запорізька – 23,6% селян. Найбільш сільськими є Тернопільська і Закарпатська області – по 57% сільського населення, Івано-Франківська і Чернівецька – по 57,5%, Вінницька – 51% і Рівненська – 52,5%. Водночас найвищий рівень урбанізації в Донецькій області, в якій мешканці міста становлять 90% населення, Луганській – 87%, Дніпропетровській – 83% та Харківська – 80%. Регіональні особливості розміщення населення обумовлюються характером поселенської мережі. Міське населення України розміщено досить нерівномірно. Його переважна більшість доводиться на високоурбанізований Донецько-Придніпровський регіон. Особливо висока зосередженість населення в Дніпропетровській, Донецькій і Запорізькій областях, де проживають майже 1/3 всіх городян країни. Значне територіальне зосередження міських поселень у Донецько-Придніпровскому регіоні й навколо великих міст (особливо міст-мільйонерів), а також високе скупчення біля них сільських поселень спричинили формування агломераційних форм розселення. Найбільш виразні ознаки агломерації набуло розселення в Донецькій області, у центральній і південній частинах Луганської області, навколо таких великих міст із суміжними поселеннями, як Запоріжжя, Київ, Харків, Львів. Розвиток агломераційних форм розселення обумовлює формування найбільш активних зон взаємодії територіальних сукупностей людей з навколишнім природним середовищем. Наслідками такої їхньої взаємодії є забруднення всіх компонентів природного середовища (і насамперед – за рахунок виробничої й комунально-збутової діяльності населення) і погіршення природних умов життя людини. Аналіз даних свідчить, що в областях, де сумарні показники забруднення перевищують середньодержавний рівень в 1,5 і більше разів (Дніпропетровська, Донецька й Луганська), захворюваність і поширення захворювань злоякісними пухлинами в 2 і більше разів вище цього рівня. У групі областей (Волинська, Закарпатська, Хмельницька, Чернівецька й ін.), де забруднення не перевищувало 50% від середнього по країні, показники захворюваності (особливо злоякісними новотворами) були, відповідно, істотно нижче середніх. Ще тривалий час на стан відтворення населення України буде негативно впливати значне забруднення її регіонів радіоактивними елементами. Майже 3,7 млн. чол. проживають на територіях з різним рівнем радіоактивного забруднення. Різноманітні фактори, пов'язані із цим явищем, обумовлюють погіршення показників демографічного й трудоресурсного відтворення. Найбільше це стосується областей, що входять у Центральний і Столичний регіони, і особливо – поліських частин Київської й Житомирської областей, що стали регіоном демографічної катастрофи. Як свідчать соціологічні дослідження, в окремих населених пунктах майже повністю відсутні демографічні умови для відтворення населення. Тут переважають родини з 1 – 2 осіб передпенсійного віку. Навіть родини з 3 осіб формуються переважно на базі сімейних зв'язків дорослих людей при майже повній відсутності дітей. Якщо ж додати до цього негативний вплив радіоактивного забруднення на фізичний і психічний стан людей, то з високим ступенем імовірності можна стверджувати, що й цей регіон не можна вважати серйозним джерелом для відтворення населення України. Забруднення навколишнього середовища (хімічне, радіоактивне) привело до того, що в 1990 р. парламент України проголосив нашу державу зоною екологічної небезпеки. Аналіз динаміки статево-вікової структури населення України свідчить про перевагу жінок у його загальній чисельності. Причому це характерне й для більшості вікових груп громадян. Серед міських жителів перевищення кількості жінок над кількістю чоловіків спостерігається з 17- літнього віку, а серед сільських – лише після 42-х. Населення України відноситься до категорії старого. Причому вікова структура жінок є більш старою, ніж чоловіків, оскільки серед жінок молодші вікові групи займають меншу питому вагу, ніж серед чоловіків, а серед старших вікових груп жінок значно більше. Відзначені особливості статево-вікової структури населення в різних територіальних суспільних системах обумовлюють істотні розходження демовідтворювального й трудового потенціалів відповідних територій. Крім того, вони є важливим чинником, що впливає на якісні параметри населення, – його освітню, професійно-кваліфікаційну й соціальну структури, соціальну мобільність, а також рівень здоров'я. Дуже яскраво територіальні розходження проявляються в демографічній структурі населення. Насамперед, у міських поселеннях його віковий склад набагато кращий, ніж у сільських: для перших характерні більша питома вага дітей і працездатних, і менший – пенсіонерів. Регіональні особливості демографічної ситуації формуються під впливом міждержавних і внутрішньодержавних умов (і в тому числі природи народу певного регіону, його базового генофонду, суспільних законів розвитку нації й окремих етносів, державних законів суспільного співіснування, моральних і релігійних принципів, адміністративних регулюючих актів, екологічних умов проживання й т. ін.). Оскільки в кожному конкретному регіоні дія таких умов має певні особливості, то й стан демографічних процесів складає мозаїчну картину відтворення людей як у кількісному, так і в якісному відношенні. Дослідження цієї картини дозволяють визначити, за рахунок яких регіонів і в якому напрямку відбуваються процеси відтворення населення, а демографічна ситуація кожного регіону може стати базою, на якій будуть ґрунтуватися моделі майбутнього стійкого відтворення населення України в цілому і її окремих регіонах, а також формування демографічної політики української держави. Отже, основним джерелом для зміни чисельності населення України, його регіональних груп служить інтенсивність його природного приросту й міграції. З 2001 р. депопуляційні процеси (тобто перевищення кількості померлих над кількістю народжених) поширилися також серед міських жителів. Щорічне зменшення населення за рахунок перевищення кількості померлих над кількістю народжених, що склала в 2002 р. 158,7 тис. чол., в 2003 – 364,2 тис., в 2005 р. досягла 355,9 тис. чол. З початком 2007 року тенденція до зменшення загальної чисельності населення України збереглася. У національному складі населення України переважає основна нація – українці. За даними останнього перепису, чисельність українців перевищувала 37 млн. чол. (або 72,4% усього населення держави). В Україні проживають представники 133 національностей. Після українців найбільшу частку становлять росіяни (21,1%) і євреї (1,3%). При цьому чисельність представників одних національностей зростає (росіян, білорусів, татар, узбеків, грузин), а інших – зменшується (євреїв, естонців, латишів, чехів, словаків). Чисельність, статево-віковий і національний склади населення й трудових ресурсів України формуються за рахунок природного приросту й міграцій. Україна відноситься до держав з негативним значенням природного приросту: смертність населення перевищує його народжуваність. У 2007 р. в усіх областях природний приріст мав негативні значення, а в цілому в Україні померло на 209,5 тис. більше людей ніж народилося. Найвищий рівень депопуляції спостерігався в тих областях, де колись мав місце найбільший природний приріст. Депопуляція стала характерною рисою відтворення сільського населення. Найвищі відносні показники депопуляції виявилися в Чернігівській, Сумській і Полтавській областях. Складовою природного приросту є народжуваність. Протягом усього розглянутого періоду її відносні показники знижувалися. Так, 2002 р. коефіцієнт народжуваності склав – 7,6%, а в 2007 р. він склав– 10,2%. Загальні коефіцієнти народжуваності по Україні в цілому й по її регіонам формувалися як підсумок відповідних показників у міській та сільській місцевостях. У 2007 р. рівень народжуваності в сільській місцевості був вищим, ніж у містах, і становив, відповідно, 10,4% проти 8,2%. Другою складового природного руху населення виступає смертність, роль якої в його формуванні в умовах спаду народжуваності підвищується. Аналіз показав, що смертність швидко зростає, і особливо – у сільській місцевості: в 2007 р. природний приріст склав тут 20,0%. Це пояснюється швидкими темпами старіння населення, а також загальним погіршенням соціально-економічних умов його життя. На цю складову істотно вплинула Чорнобильська катастрофа. Як наслідок, в 2007 р. найвища в Україні смертність по сільській місцевості спостерігалася в Чернігівській (26,4%) і Сумський (25,1%) областях. Рівень дитячої смертності був найвищим в Івано-Франківській (18,3%), Харківській (17,7%) і Одеській (16,6%) областях, а також у Києві (15,9%). Кризовий стан економіки України істотно вплинув на міждержавні міграційні процеси. Сальдо міграції вперше стало негативним в 1994 р. і досягло 143,2 тис. чол., в 2007 р. стало позитивним і досягло 9 537 осіб. Як бачимо, в Україні еміграційний потік істотний і за кількістю, і за якістю. При цьому найбільшу частку (73%) становлять особи працездатного віку, що мають високий рівень освіти й кваліфікаційної підготовки. Негативні наслідки цього процесу Україна незабаром відчує. Територіальна (зовнішня) і соціальна (в інші сфери діяльності) міграції вчених відбуваються, в основному, з соціально-економічних причин. Навчання й стажування за кордоном (один із видів схованої еміграції) – це теж можливість залишитися за кордоном. Досліджуючи демографічні процеси, важливо простежити динаміку їх не тільки кількісних, й якісних характеристик. Більше уваги потрібно приділити вивченню різних аспектів неконтрольованої імміграції (етнічних, санітарно-гігієнічних і ін.), адже є реальна небезпека внесення іммігрантами різних хвороб, до яких населення України не адаптовано. Без глибокого вивчення механізму міграційних процесів розробити дійові заходи щодо вдосконалення управління ними практично неможливо. Цей механізм впливає переважно на сфери соціальних відносин, що обумовлює необхідність вивчення мотивів переміщення людей із залученням матеріалів конкретних соціологічних досліджень. Вивчити відповідні матеріали й розробити рекомендації, і особливо – відносно оптимізації еміграційних і імміграційних потоків, потрібно з метою встановлення державного контролю за цими процесами, сьогодні дуже багатими на криміногенні й соціально деформовані елементи, які шукають у нашій країні якщо не легкої наживи, то збагачення, і можуть стати причиною виникнення конфліктів на національному, соціальному й релігійному тлі. Широкомасштабна еміграція людей самого активного репродуктивного віку негативно впливає на шлюбність і народжуваність, а це, в свою чергу, – на відтворення населення країни в цілому, а також на її трудовий потенціал. До оцінки еміграції з України й впливу цього фактора на економічний демографічний і трудоресурсний розвиток держави потрібно підходити неоднозначно. При вивченні даного питання варто приділяти увагу не тільки кількісним (масштаби й напрямки міграційних процесів носять оборотний або необоротний характер), але й якісним характеристикам населення, що прибуває в Україну й вибуває з неї.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Державна демографічна політика. Аналіз сучасної демографічної ситуації в Україні» з дисципліни «Управління трудовим потенціалом»
